Украина не получит тех "гарантий безопасности", которых многие ждут. Объясняем, почему

Пятница, 28 июля 2023, 14:30 — , Европейская правда
Фото НАТО
Під час безпекових домовленостей України з будь-якими партнерами у грі завжди присутні США - навіть якщо це не очевидно

Одним з ключових досягнень минулого саміту НАТО у Вільнюсі стала політична декларація держав G7 про їхній намір надати Україні так звані "гарантії безпеки". ЄвроПравда детально писала про цю домовленість (дивіться статтю "Зброя в обмін на реформи") і пояснювала, чому вона може реально допомогти – звісно, у разі, якщо обіцянки втіляться.

Та є проблема.

Ставлення до цих "гарантій" у суспільстві – полярне.

Є як ті, хто не вірить у них у принципі, так і ті, хто покладає на гарантії безпеки занадто високі надії. І однією з причин хибних очікувань (причому як на одному, так і на іншому полюсі!) є назва, яку просуває Банкова – тобто словосполучення "гарантії безпеки".

Реклама:

Воно є перекладом англійського терміну security guarantees, але, як це часто буває, переклад додає акцентів у порівнянні з оригіналом. Ні, Сполучені Штати та інші держави-союзники не гарантують безпеку України і не планують цього робити. Це було би безпрецедентно, і, по суті, неможливо. Йдеться лише про певну і, звісно ж, обмежену допомогу, яку може отримати Україна від союзників. Тож у наявних політичних реаліях коректніше говорити про "безпекові гарантії", а не "гарантії безпеки".

Ця різниця може здаватися косметичною, але для Вашингтона вона надзвичайно важлива. А отже, і нам треба це зрозуміти, не створюючи для себе помилкові очікування.

Про все це – далі у статті.

Вільнюські "гарантії" для України

Перш за все, варто дуже коротко нагадати читачеві, що за документ схвалили у Вільнюсі лідери G7 та президент України. Якщо ж ви ще тоді детально слідкували за цією подією, наприклад, читали статтю-пояснення ЄвроПравди – можете сміливо переходити до наступного розділу.

Отже, 12 липня на полях саміту НАТО відбулася церемонія, яка до самого Альянсу формально не мала стосунку. Очільники США, Канади, Японії, Британії, Франції, Німеччини та Італії, а також лідери ЄС та президент України спільно оголосили про схвалення рамкового документа за назвою "Спільна декларація про підтримку України".

Технічно жоден з лідерів не підписував це рішення, його свідомо оформили у вигляді політичної декларації, що не має юридичної сили. По-перше, це пришвидшило погодження документа (зокрема, прем’єри не мали консультуватися зі своїми парламентами); по-друге – спростило приєднання до нього. Тепер будь-яка столиця може заявити, що підтримує вільнюську декларацію – і цього достатньо.

Але попри такий "фривольний" порядок схвалення, зміст цього документа – доволі серйозний. Країни, які до нього приєдналися, взяли на себе політичне зобов’язання підписати з Києвом "двосторонні безпекові зобов'язання і домовленості", у яких, зокрема, зафіксують юридичний обов’язок допомагати Україні в опорі російській агресії.

Зокрема, частина підписантів гарантуватиме надання зброї, включно з далекобійною артилерією, літаками та системами ППО, а також продумає порядок дій у разі нового нападу РФ вже після того, як нинішня війна завершиться.

Тобто йдеться про доволі серйозні зобов’язання, але є ключове "але".

Попри свою амбітність, "Вільнюська декларація" – це справді лише декларація про наміри. Про результат можна буде говорити лише після того, як з’являться обіцяні двосторонні договори про "гарантії".

І не секрет, що першим Україна чекає на договір з ключовим партнером – США.

США не дають "гарантій безпеки". В принципі!

Треба підкреслити, що за задумкою до декларації про "гарантії" має доєднатися багато держав. Ще під час саміту п'ять держав НАТО оголосили, що долучаються до декларації G7, а наразі число додаткових потенційних гарантів перевищило десяток.

На Банковій не приховують бажання долучити до клубу також ті держави, які зараз взагалі не надають Україні зброю, та й підтримують "так собі". Наприклад, Андрій Єрмак наголошував на потребі мати у списку великі держави Південної Америки. Та будемо відверті самі з собою: якщо політично підтримка Бразилії чи Аргентини справді має вагу (наприклад, це може змінити баланс сил у ГА ООН), то у військовому сенсі їхня участь або неучасть у "гарантіях" – це "білий шум", який ні на що не впливає.

Насправді для захисту України від російської агресії визначальними є гарантії лише однієї держави – США.

Важливою, але суттєво менш вагомими будуть домовленості з двома іншими державами "ядерної трійки НАТО", Британією та Францією, які, зі свого боку, формуватимуть позицію з огляду на те, чи буде "у грі" Вашингтон.

А домовленості з "ядерною трійкою" своєю чергою будуть орієнтиром для усіх інших членів НАТО.

Але США – це ключове. І у Києві це чудово знають.

А з ними ми вже зараз маємо розбіжність у підходах.

В той час як Україна на всіх рівнях аж до президента каже про "гарантії безпеки" / security guarantees, Сполучені Штати свідомо та наполегливо уникають цієї назви.

Та й у вільнюському документі, попри усі намагання, Київ не зміг відстояти свою позицію. Навіть у цьому не зобов’язуючому документі ви не знайдете слова "гарантії". У жодній формі.

Відмінність позицій була дуже помітна також на зустрічах у Вільнюсі. Наприклад, під час дискусії за участі Джейка Саллівана на експертному форумі НАТО, де безпековий радник США у відповіді на запитання про security guarantees відповідав, вживаючи інший термін – security commitments, тобто "безпекові зобов’язання".

Чому так?

Бо США здавна і принципово уникають обіцянок про надання "безпекових гарантій". Принаймні, поза межами НАТО.

Їх нема навіть у найближчих партнерів Сполучених Штатів – як-от Ізраїлю чи Тайваню. Обидва отримують безпекову підтримку, security assistance, але ж це зовсім інше, і суто формально Україна отримує допомогу у вигляді security assistance просто зараз на мільярдні суми!

ДО РЕЧІ: "Європейська правда" планує опублікувати також порівняння гарантій, обіцяних Україні, з тими, які мають інші союзники США. Тож слідкуйте за нашими статтями!

То чому ж ці "гарантії" все одно важливі для України?

Уточнимо: "потенційно важливі".

Треба бути свідомими того, що до появи юридичних, зобов’язуючих документів принаймні від "ядерної трійки" це все лишається декларацією про наміри. Бо лише у фінальному тексті стане ясно, чи виконають ключові партнери те, під чим "підписалися" у Вільнюсі.

Однак підстави для оптимізму є.

У США, зокрема, Конгрес лишається проукраїнським; до того ж є юридичні шляхи "виписати" урізані гарантії навіть без ухвалення повноцінного закону.

Також є дві ключові речі, які треба усвідомлювати.

По-перше, навіть часткові "безпекові гарантії" підуть Україні в плюс.

Вони, зокрема, покликані забезпечити стабільність постачань озброєння навіть у період зміни урядів держави-гаранта; крім того, важливо, як саме будуть прописані гарантії на майбутні періоди. Там потенційно можуть бути цікавинки.

А по-друге, треба чесно визнати: насправді юридичних гарантій безпеки у світі не існує.

Держави ніколи (за дуже рідкісними і не релевантними для України винятками) не гарантують одне одному надання військової допомоги у разі нападу. Так працює світова безпека. Навіть договір НАТО не містить юридичного обов’язку надсилати армію на захист одне одного – лише допомагати. Хто як може. Інша річ, що члени Альянсу на додаток до юридичних документів взяли на себе політичне зобов’язання це робити.

Крім того, навіть нинішня єдність Альянсу сама по собі не дає його членам повної гарантії безпеки. Напади міжнародних терористів у Європі та США, а у недавньому минулому терористична кампанія від самопроголошеної "держави" ISIS – наочні докази цього.

Утім, коли йдеться про загрозу прямого нападу агресивної Росії, то НАТО наразі справді надає своїм членам найкращий захист.

З цього випливають два висновки.

Перш за все, цілком нормальним є те, що у рамках домовленостей з західними партнерами Україна не отримає те, що можна буде назвати повноцінними "гарантіями безпеки", а цього терміну не буде у документах – за умови, що партнери нададуть нам юридично зобов’язуючі гарантії підтримки у війні. Це також важливо. І це, можливо, буде досяжним максимумом.

Але, повторимося, треба дивитися конкретні угоди, проєкти яких поки що не внесені до парламенту чи уряду жодної з держав-гарантів.

І по-друге, ми маємо розуміти, що у реальності єдиною справді дієвою гарантією від нападу РФ у майбутньому є членство в НАТО.

Інших людство поки що не придумало.

А отже, жодні двосторонні договори не можуть замінити наш рух до Альянсу. Це має бути аксіомою.

 

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.
Реклама: