"Наша спільна мета – зробити для європейського Сходу те, що Північноатлантичний альянс вже допоміг зробити для європейського Заходу. Ми й далі будемо чітко та послідовно стирати межі, які провів у Європі кривавий сталінський чобіт", – сказала у 1999 році на той час держсекретар США Мадлен Олбрайт, вітаючи перших нових членів НАТО з часів завершення холодної війни. Того року Польща, Чехія та Угорщина приєдналися до Альянсу.

Рівно 25 років потому ми бачимо спроби провести у Європі нову лінію. Це робить диктатор, що має інше ім’я, але не соромиться вчиняти такі ж жахливі злочини, як і його попередник. На міста у серці Європи падають бомби, гинуть мирні люди, а дітей викрадають.

Сьогодні замість того, щоб вчитися на своїй історії, ми ніби її повторюємо.

Майже 80 років тому, коли нарешті замовкли гармати Другої світової війни, ми казали "ніколи знову". Але тепер ми чуємо від міністра оборони Німеччини, що Росія може напасти на НАТО через 5-8 років. Його данський колега погоджується, але стверджує, що ми маємо ще менше часу – від 3 до 5 років.

Історики дискутують про те, що це – Третя світова війна чи Друга холодна. А політики та експерти підтверджують, що Росія є екзистенційною загрозою для Європи.

Але попри все це, ми не готуємося прийняти цей виклик належним чином. Ми рухаємось у правильному напрямку, але надто повільно та надто пізно.

На останній Мюнхенській безпековій конференції ми чули, як українські військові благають про допомогу, як президент Зеленський та його міністри попереджали, що без нових пакетів військової допомоги Україна за кілька тижнів може залишитися без ракет для систем ППО, і Київ та інші великі міста стануть вразливими для російських атак.

Життя мільйонів українців буде віддано на поталу Путіну.

А українські солдати вже кілька місяців змушені серйозно економити боєприпаси. Зараз перевага росіян у цьому питанні – 8:1.

Це точно не шлях до перемоги.

Але ми ще в змозі це змінити. Нам необхідні довгострокові інвестиції у безпеку, які створять настільки потужний інструмент стримування, що справить враження на Путіна та його посіпак. Ми здатні поглибити та розширити наші альянси, щоб забезпечити сталий мир з позиції сили.

Ми можемо створити світ, де буде більше безпеки та стабільності.

Але для цього ми спершу повинні спершу допомогти ЗСУ. Прямо зараз. Негайно!

Українські воїни сміливі та рішучі, але ж вони не можуть бути надлюдьми.

Для цього, по-перше, слід поповнити Європейський фонд миру на 5 мільярдів євро у 2024 році.

По-друге, треба закупити артилерійські снаряди з джерел і країн, які знайшла чеська ініціатива. Не час бути перебірливими. Розвиток європейської оборонної промисловості – це дуже важливо, але Україні ці снаряди потрібні негайно. На полі бою не має значення, звідки вони приїхали.

По-третє, ми маємо використати російські заморожені активи. Або безпосередньо витрачати їх, або використати їх як боргове забезпечення чи гарантії за кредитами.

Хто має покривати витрати на війну – жертва та її союзники чи злочинець?

Годі шукати пояснення, "чому ні", коли украй потрібна допомога Україні є такою легкодоступною.

Усе це – кроки не до ескалації конфлікту, а до його припинення. Вони не "спровокують" Путіна, а допоможуть його жертві. А можливо, й самій Росії.

Треба бути свідомими того, що ця агресія Кремля – не що інше, як остання колоніальна війна в Європі. Збігнев Бжезінський якось сказав, що "без України Росія перестає бути імперією, але з Україною підкореною, а потім підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією".

А імперіалістична Росія ніколи не буде демократичною.

І йдеться ж не тільки про Україну.

Амбіції Путіна набагато більш далекосяжні. І не варто забувати про вимоги Кремля, висунуті у 2021 році, коли Росія нібито вела переговори із Заходом та вимагала "відвести сили (США та західноєвропейських членів НАТО) на позиції, які вони займали в 1997 році", погрожуючи "наслідками", якщо цього не станеться. Іншими словами, Кремль вимагав відмотати історію назад до того моменту, коли до Альянсу не входила жодна з держав Центральної та Східної Європи, раніше підкорених Москвою.

Тож російська агресія може перейти нові кордони, як це вже було в історії минулих спроб умиротворити агресора. До того ж з кожним днем путінської окупації українських земель зростають апетити інших авторитарних правителів та з’являються нові бажаючі перекроїти кордони силою.

Тому ми зараз – перед очевидним вибором.

Або ми розіб’ємо російську армію на східному кордоні України, або НАТО побачить на своєму порозі російську армію, знахабнілу від перемоги в Україні.

Звісно, ми можемо й далі нарікати на те, що світ став таким нестабільним. Але можемо також діяти, щоб повернути втрачену стабільність.

Автори: Ян Ліпавський, міністр закордонних справ Чехії;

Радослав Сікорський, міністр закордонних справ Польщі