Игра на повышение ставок: что стоит за заявлением Санду об объединении Молдовы с Румынией
Заява, що стала політичним землетрусом. Саме таку реакцію викликало інтерв’ю президентки Молдови Маї Санду популярному британському ютюб-подкасту "The Rest Is Politics".
А точніше – одна фраза із цього інтерв’ю, де лідерка Молдови заявила, що у разі проведення референдуму про приєднання її держави до Румунії вона проголосувала би "за" приєднання.
Попри те, що історія про об’єднання Румунії та Республіки Молдова – так звану "унірю" – не нова і циркулює у політичному дискурсі ще від моменту здобуття Молдовою незалежності, така заява чинного молдовського лідера спричинила гострі дискусії.
Причому не лише у самій Молдові, а й за її межами. Зокрема, радник президента Румунії Еуджен Томак заявив, що Бухарест готовий до обговорення цього сценарію.
Нині, коли ефект несподіванки від заяви президентки Молдови трохи знизився, спробуємо проаналізувати, якими були ймовірні мотиви Маї Санду, навіщо було саме зараз піднімати питання "унірі" і чому гострота дискусії суттєво перевищує ймовірність сценарію стрімкого об’єднання Республіки Молдова та Румунії.
Аргументи проти об'єднання
Трохи історії. До анексії з боку СРСР у 1940 році більша територія сучасної Молдови входила до складу Румунського королівства, спадкоємцем якого є нинішня Румунія.
Саме тому жоден притомний політик Румунії ніколи публічно не відмовиться від "унірі". Однак ідея такого об’єднання гарно виглядає на папері, але на практиці тягне за собою цілу низку складнощів.
По-перше, це дорого.
Почасти сценарій "унірі" порівнюють зі сценарієм об’єднання Німеччини. І справді, якби це сталося, Молдова майже автоматично стала б державою-членом ЄС та НАТО, як свого часу Німецька Демократична Республіка (НДР).
Проте німецький сценарій по-своєму унікальний. Економічна потужність ФРН дала змогу інвестувати у колишню НДР 350 млрд дойчмарок лише у 1990-1995 роках. І це були тільки кошти федерального уряду.
Якщо ж включити до цієї калькуляції ще й приватні інвестиції, то сума сягне 800 млрд дойчмарок. По суті це було близько 50 тисяч дойчмарок (тобто близько $25 тисяч за тодішнім курсом) на кожного колишнього громадянина НДР.
Більш того, впродовж подальших 20 років ФРН вклала у Східну Німеччину, за різними оцінками, ще від 1,3 до 2 трлн євро. Очевидно, пряма екстраполяція тут була б спрощенням, але навіть якщо врахувати поправку на невелике населення Молдови (2,4 млн осіб) і не враховувати того, що курс долара змінився, то
Румунія за п'ять років мала б вкласти у Молдову близько $60 млрд.
По-друге, це політично ризиковано.
Навіть якби сталося диво і молдовани масово взяли приклад зі своєї президентки Маї Санду та проголосували за об’єднання, то не факт, що аналогічний референдум у Румунії був би успішним. Наразі думка румунів щодо швидкого об’єднання з Республікою Молдова не одностайна, а ділиться приблизно навпіл.
До того ж відкритим залишилося би питання про те, яким у разі такого об’єднання став би статус Гагаузької автономії та Придністров’я. Вочевидь, без загострень та ускладнень не обійшлося б.
Але навіть якщо статус цих утворень з допомогою європейських партнерів вдалося б врегулювати – незрозуміло, що робити з проросійським населенням цих регіонів. У випадку "унірі" вони як колишні громадяни Молдови з румунськими паспортами стали б фактично російською п’ятою колоною в самій Румунії.
І якщо на минулих президентських виборах за російського втручання мало не переміг кандидат-популіст та сувереніст з проросійськими позиціями Келін Джорджеску, то уявімо, як пройшли б ці вибори, якби умовна "мережа Шора" – підкуплені виборці з Молдови – теж проголосувала б за цього кандидата?
Анулювати перший тур було б значно складніше, а ймовірність переїзду проросійського кандидата до президентського палацу Котрочень суттєво зросла б.
Менш помітний, але вагомий ризик полягає в тому, що навіть за обопільної згоди Республіки Молдова та Румунії "уніря" створила б прецедент зміни румунських кордонів. І попри те, що сам концепт недоторканності кордонів зараз стрімко руйнується, у Бухаресті навряд чи хотіли б актуалізувати історичну суперечку з Угорщиною. А в тому, що Будапешт у разі зміни румунських кордонів відразу підняв би питання статусу Трансильванії, сумніватися не доводиться.
Окрім усіх наведених аргументів проти об’єднання Румунії є ще й один доволі прагматичний аргумент на користь збереження формули "одна нація дві держави".
Чи звертали ви увагу, як голосують румуни та молдовани на Євробаченні? Зазвичай глядачі з цих держав дзеркально віддають голоси одні одним. Трохи спрощуючи, такого же принципу можна очікувати і на голосуваннях Європейської ради, якби Молдова стала новим членом Європейського Союзу.
Якою б не була ініціатива Румунії, вона могла б розраховувати на голос Молдови на свою підтримку.
Так само і навпаки. Більше того, Румунія завжди могла б ветувати негативні рішення ЄС щодо Молдови, а Молдова – відповідно – щодо Румунії.
Подвійний профіт, від якого у Бухаресті та Кишиневі навряд чи хотіли б відмовитися.
Беручи до уваги наведений і ще не вичерпний перелік аргументів на користь того, чому про "унірю" наразі говорити не доводиться, постає питання: навіщо ж тоді Мая Санду порушила цю тему?
Приховані мотиви президентки Молдови
Хоча у пошуках відповіді на питання про мотивацію завжди є ризик піти стежкою спекуляцій, можна припустити щонайменше кілька причин.
По-перше, попри те, що Мая Санду перемогла на президентських виборах, а її політична сила PAS змогла вибороти перемогу на парламентських та сформувати однопартійну більшість, битва за Молдову не завершена.
Понад те, у країні існують два проблемних регіони, ситуація в яких може загостритися вже цього року – Придністров’я та Гагаузія.
Територію Придністров’я Молдова не контролює взагалі, а Гагаузія ще з часів першої каденції Маї Санду позиціонувала себе як бунтівний проросійський регіон, де на місцевих виборах кандидати від партії влади не мали жодних шансів.
Зрештою, були випадки, коли їх і не висували з огляду на безперспективність.
Регіон міцно контролювався людьми Ілана Шора – олігарха-втікача, який переховується у Москві і звідти координує проросійські сили Молдови. Навіть людина без жодного досвіду в політиці та без жодної впізнаваності – Євгенія Гуцул – змогла без жодних проблем вибороти собі крісло башкана Гагаузії у 2023 році лише тому, що її підтримував Ілан Шор.
Нині ситуація у Гагаузії дещо змінилася. Ефективна робота правоохоронних органів Молдови суттєво обмежила нелегальні та напівлегальні фінансові надходження.
Башканка Гагаузії Гуцул та ексголова гагаузького парламенту Дмитрій Константинов опинилися за ґратами за незаконне фінансування проросійських сил і зловживання.
В такій ситуації заява Маї Санду щодо "унірі" виглядає як гра ва-банк.
Так, вона може мобілізувати проросійський електорат, однак, з іншого боку, може бути сигналом Москві. Якщо та не перестане тиснути – президентка Молдови готова до радикальних кроків.
І спробуй здогадатися, блефує Мая Санду чи ні.
На тлі цього блефу існує шанс, що замість радикальної битви за Комрат, де у Кремля зараз не найкращі позиції, Москва відкладе фінальні змагання і до влади в автономії зможуть пройти помірковані політики.
Схожий розклад і у Придністров’ї, де цього року мають пройти так звані "президентські вибори". Чимало оглядачів припускають, що перемога проєвропейських сил на Правобережжі Молдови призведе до того, що новим лідером так званої "ПМР" стане проросійський яструб.
Разом із тим, заява Санду – це сигнал: якщо усе піде за таким сценарієм, то румунські танки на Дністрі з придністровських жахів минулого, які старанно культивувалися ідеологами Тирасполя десятиріччями, можуть перетворитися на реальність.
Президентка Молдови може сподіватися, що у Тирасполі та серед кураторів Придністров’я у Москві цей сигнал зчитають правильно і не підуть на ескалацію. Адже, знову ж таки, хто знає, скільки у цьому елементів блефу, а скільки правди? Мая Санду вже не раз показувала себе азартним політиком.
Якщо ж перейти з площини геополітичних спекуляцій у площину спекуляцій суто політичних, то варто розглянути ще й кілька потенційних особистих мотивів. І мова тут не стільки про політичну спадщину, яку Санду хоче лишити у Молдові по собі, як про її політичне життя після президентства.
Будь-яка нова посада у Молдові після двох президентських термінів, звісно, стала б для Санду пониженням. Але в ролі нового політичного майданчика можна розглянути сусідню Румунію.
Прецеденти, коли громадяни Молдови продовжували політичну кар’єру в Румунії, є. Ось лише кілька прикладів.
Йон Хадирке – у Молдові він був депутатом парламенту у 1990-1998 та 2009-2014 роках, а вже у 2016-2020 роках – сенатором у парламенті Румунії. Ще один приклад – добре відомий Іліє Ілашку, засуджений до смертної кари придністровський політв’язень, якого під тиском міжнародної спільноти звільнили у 2001 році, а ще до звільнення у 2000 році заочно обрали сенатором румунського парламенту, де він і продовжив роботу після звільнення.
Станом на вересень минулого року Маї Санду як іноземному політику довіряло близько 44% румунів, що є доволі високим показником. Для прикладу, їй поступаються Емманюель Макрон, в якого 40%, та Урсула фон дер Ляєн з 39%.
При цьому технічно Мая Санду є громадянкою Румунії, тож також цілком може думати й про продовження політичної кар’єри не лише в Молдові, але й у Румунії.
* * * * *
Наразі ми не можемо чітко визначити мотиви Маї Санду.
Але як азартний політик з гострим розумом просто так прохопитися про свій голос на референдумі Санду точно не могла.
І хоча у ймовірність "унірі" найближчим часом без довготривалої підготовки повірити важко і це видається майстерним блефом, не можна виключати, що певні карти на руках у Санду все ж є.
І розіграні вони будуть вже незабаром.
Автор: Сергій Герасимчук,
заступник виконавчого директора Ради зовнішньої політики "Українська призма"