3 грудня Європейська комісія нарешті додала Росію до переліку країн із високим рівнем ризику. 

Причина цього кроку – недостатній контроль РФ у сфері протидії відмиванню коштів і фінансуванню тероризму.

Це давно очікуване рішення означає, що європейські банки та компанії тепер юридично зобов’язані проводити посилену перевірку клієнтів, пов’язаних із Росією.

Мета цього кроку полягає не в тому, щоб заохотити російського диктатора Владіміра Путіна до реформ у сфері дотримання правил. Мета – ще більше обмежити доступ Кремля до європейської економіки.

Та чи спрацює цей каральний захід?

Щоб відповісти на це запитання, варто спершу з’ясувати, чому Європейському Союзу знадобилося так багато часу, аби дійти висновку, що Росія має "стратегічні недоліки" у своїх системах протидії відмиванню коштів (AML) та фінансуванню тероризму (CTF).

Хоча це може здаватися очевидним до сміху, історія значно складніша.

Критерії оцінювання ЄС зосереджені на внутрішніх механізмах AML/CTF у державах. А Росія, як зазначила Група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням коштів (FATF – міжнародний орган, що веде глобальний чорний список) у своєму схвальному звіті 2019 року, запровадила політики, які "належним чином усувають" відповідні ризики.

Однак ці стандарти оцінювання не враховують можливості того, що самі держави можуть бути кримінальними акторами. Добре забезпечений ресурсами російський орган фінансової розвідки, Росфінмоніторинг, справді здатний здійснювати масштабний нагляд.

Але ці інструменти він використовує проти тих, кого Кремль вважає "поганими акторами", зокрема політичних опонентів режиму, а також тих, кого Верховний суд Росії назвав "міжнародним ЛГБТ-рухом".

Ще одна перешкода – друзі Росії. Попри те, що Україна вже давно лобіює вимогу внести Росію до чорного списку, надаючи вагомі докази її порушень, проте Китай, Індія, Південна Африка та інші країни, прихильні до Кремля, неодноразово відхиляли цю вимогу, користуючись принципом консенсусу в ухваленні рішень у FATF.

Хоча FATF і призупинила членство Росії за вторгнення в Україну, вона дозволила країні залишатися активним членом свого євразійського регіонального підрозділу, фактично забезпечивши подальший вплив Кремля.

З огляду на ці обмеження на глобальному рівні та тріщини в трансатлантичному альянсі, ЄС зрештою скористався своїми незалежними повноваженнями щодо формування списків. Емпіричні дані щодо ефективності таких заходів є неоднозначними, але все ж свідчать, що ринкові механізми примусу можуть спонукати уряди до внутрішніх реформ.

Але Євросоюз прагне досягти не цього. Він хоче посилити тиск на Росію, щоб змусити її припинити війну проти України – особливо в той час, коли Путін намагається скористатися своєю близькістю до президента США Дональда Трампа, аби врегулювати війну на власних умовах.

Водночас багато європейських банків і фінансових установ уже вважають клієнтів із російськими зв’язками високоризиковими, щоб уникнути санкційних ризиків. Це свідчить про те, що ці заходи, які лише зобов’язують приватні компанії проводити посилену перевірку, навряд чи суттєво змінять їхню діяльність.

Утім, рішення ЄС усе ж закриє одну лазівку.

Жорстка увага регуляторів може спонукати великі установи зменшити свою експозицію до клієнтів, пов’язаних із Росією.

Але менші гравці – зокрема аудитори, юристи, корпоративні провайдери, рієлтори, платформи цифрових валют і провайдери азартних ігор – мають менш розвинені системи дотримання правил.

Відсутність Росії у списках FATF і ЄС дозволяла деяким із цих акторів обслуговувати сумнівних клієнтів. Нові юридичні зобов’язання обмежують таку практику.

Водночас рішення ЄС не лише боляче вдарить по Кремлю, а й завдасть значної побічної шкоди невинним російським громадянам, зокрема дисидентам, які живуть у Європі й активно виступають проти режиму Путіна.

Російські емігранти, переважна більшість яких не є олігархами, давно скаржаться на неможливість отримати базові банківські послуги через страхи, пов’язані із санкціями.

Багато хто подав позови до суду, приєднавшись до зростаючого хору експатів, політиків і підприємців із підвищеним ризиком з усього світу, які заявляють, що їх "відрізали від банків" через стандарти AML.

Окрім закріплення практик виключення, це, найімовірніше, підштовхне постраждалих до альтернативних платіжних систем – таких як цифрові валюти або хавала (неформальна фінансово-розрахункова система на основі взаємозаліку вимог та зобов'язань між брокерами, що використовується переважно на Середньому Сході, в Африці та Азії), де вимоги AML/CTF є слабшими.

Внесення країн до чорного списку з відмивання коштів – це грубий інструмент, який фактично створює юридичні зобов’язання для банків та інших регульованих компаній пильніше перевіряти певних осіб лише через їхні юрисдикційні зв’язки.

Чи мають клієнти з Гаїті, Кенії або В’єтнаму автоматично вважатися більш схильними до фінансування тероризму лише тому, що їхні уряди не мають надійних систем CTF?

Логічна відповідь – ні. Але ринкові механізми примусу таких відмінностей не роблять.

Внесення Росії до чорного списку лише незначно посилить тиск ЄС, закривши прогалини в системі AML.

Водночас символізм незалежності від FATF є важливим, навіть якщо це рішення ухвалили надто пізно. Однак проблему побічної шкоди політики так і не розв’язали.

У сфері санкцій уряди на власному гіркому досвіді, наприклад, коли санкції проти Іраку в 1990-х роках призвели до різкого зростання дитячої смертності, зрозуміли, що краще цілити в конкретних акторів, а не запроваджувати загальнодержавні обмеження.

Проте цього уроку досі не засвоїли у сфері AML/CTF.

Поки цього не станеться, здатність ЄС вносити країни до переліку високоризикових залишатиметься болісним інструментом економічної державної політики.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника