Кадрова криза, блат та порушення: чому реформа дипслужби стала невідкладною

Четвер, 18 серпня 2016, 17:40 — Вадим Трюхан, для Європейської правди

За 25 років незалежності, попри хронічне недофінансування, невдалі спроби реформування і декілька хвиль необґрунтованих скорочень, Україні вдалося сформувати та зберегти доволі розгалужену систему закордонних дипломатичних установ.

Наразі за кордоном діє 84 посольства, 8 постійних представництв при міжнародних організаціях і 32 консульські установи.

Водночас кадрова політика, яку впроваджує президент Петро Порошенко разом з керівництвом Міністерства закордонних справ, залишає бажати кращого.

Ніколи раніше в Україні не було наскільки масштабних кадрових прогалин, через які, не в останню чергу, маємо й низку як гучних, так і невидимих широкому загалу провалів на дипломатичному фронті.

Відсутність посла – відсутність результатів

Дипломати – це особлива каста. Жорсткі принципи субординації, регулярна ротація і висока відповідальність мають вплив на роботу.

За відсутності керівника – чи йдеться про якийсь відділ у міністерстві, чи про дипмісію за кордоном – виконуючий обов’язки часто не сім, як у прислів’ї, а й всі сімдесят разів "відміряє, перш ніж відріже", тобто перш ніж ухвалить хоч мало-мальськи значиме рішення.

Адже новопризначений керівник може цього не схвалити.

На сьогодні у 19 посольствах України не призначено послів, а саме: в Алжирі, Анголі, Білорусі, Вірменії, Грузії, Данії, Ефіопії, Ірландії, Казахстані, на Кубі, у Лівані, Палестині, Росії, Румунії, Сирії, Словаччині, Туреччині, Чорногорії та Швейцарії.

Та й в апараті МЗС статус в.о. керівників кількох департаментів та відділів вже набув характеру хронічного. А департамент міжнародного права (раніше він називався договірно-правовим), один з ключових для МЗС, залишається без директора вже понад два роки.

За кордоном – окрема історія, тут діють писані та неписані правила диппротоколу.

Яким би шанованим не був дипломат, але

якщо це – не посол, то в переважній більшості держав його не прийме жоден міністр, а найвище керівництво – і поготів.

Особливо критичне це правило для держав Африки та Азії, де статус важить набагато більше, аніж особисті якості людини.

Відсутність посольських призначень у Сирії та Росії можна пояснити об’єктивними факторами – громадянською війною, через яку довелося взагалі евакуювати дипломатів у Ліван, у першому випадку і агресією Росії та фактичним пониженням рівня дипвідносин до тимчасово повірених в останньому.

Але незаповнення інших посольських вакансій абсолютно не зрозуміле, адже об’єктивних причин для цього не існує.

Тим більш примітне тривале зволікання з відбором кандидатів на призначення навіть у держави-члени ЄС. Так, у 2014-15 роках багато місяців поспіль залишалися вакантними посади послів у Лондоні, Парижі, Берліні та Будапешті.

Нині не маємо послів у Данії, Ірландії, Румунії та Словаччині (щоправда, два останніх "звільнилися" лише нещодавно, а посла в Братиславу, за даними ЄП, призначать дуже скоро).

Стоять порожні й кабінети в таких традиційно важливих для України державах, як Білорусь, де регулярно проходять зустрічі Контактної групи та її робочих груп у рамках мінського формату переговорів, а також Казахстан та Швейцарія. Місяць тому звільнилася посольська посада в Туреччині, та наразі невідомо, чи готують указ про її заповнення.

У деяких з перелічених держав немає або не було керівників дипломатичних установ понад два роки, як, наприклад, в Алжирі, Данії, на Кубі, в Лівані, Угорщині та Чорногорії.

А посольства в окремих країнах працюють без посла навіть по 7-9 років, як в Анголі та Ефіопії.

Ще одна проблема – фактичне ігнорування інституту дипломатичних радників.

За весь час його існування, з 2005 року, лише в СБУ та декількох міністерствах на досить нетривалий час призначалися фахівці з МЗС. За таких умов про цілісність зовнішньої політики та узгодженість дій різних органів влади на зовнішній арені можна лише мріяти.  

І хоча 18 липня цього року президент підписав указ №303, яким, серед іншого, передбачається запровадження таких посад і в облдержадміністраціях, можна передбачити, що його доля буде така сама.

Та не лише це свідчить про фактичний провал кадрової політики у дипломатичній службі України.

Пріоритети у зовнішній політиці? Ні, не чули

Двома ключовими засадами зовнішньої політики України, згідно зі ст. 11 Закону про засади внутрішньої та зовнішньої політики, є:

- поглиблення співпраці з НАТО з "метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства" та

- "забезпечення інтеграції в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС".

Цілком очевидно, що ці засади мають братися до уваги при ухваленні кадрових рішень.

Натомість маємо діаметрально протилежну ситуацію.

За президентства Віктора Януковичем вагу місії України при НАТО було зменшено: роль нашого представника при Альянсі за сумісництвом доручили виконувати послу в Бельгії.

Та попри те, що Україна відмовилася від позаблокового статусу de facto одразу після Революції гідності і de jure ще у грудні 2014 року, попри незаперечну пріоритетність співпраці з НАТО задля реформування сектора безпеки та оборони, попри очевидну необхідність забезпечення широкомасштабної підтримки з боку Альянсу в протистоянні кремлівській агресії, змін на дипломатичному фронті не відбулося.

Посада глави місії України при НАТО лишається вакантною від травня 2015 року.

Ми не отримали посла навіть для підготовки знакових для держави подій – саміту Альянсу та засідання комісії Україна-НАТО, що відбулися в Варшаві в липні поточного року.

Попри те, що від партнерів в Альянсі, як стверджують ЗМІ, лунали наполегливі рекомендації призначити такого посадовця.

Ситуація з нашою місією при ЄС – так само дивна.

Мало хто про це знає, але у представництві України при Європейському Союзі немає керівника, для якого ця посада була би основним місцем роботи.

Місце представника при ЄС звільнилося у липні 2015 року, після переходу посла Костянтина Єлісєєва до адміністрації президента.

Понад півроку в Брюсселі функції посла виконувала тимчасово повірений Любов Непоп, і лише в лютому 2016 року було призначено нового представника України при ЄС Миколу Точицького.

Однак документи свідчать, що його основне місце роботи – посол України в Королівстві Бельгія, а представництвом при ЄС він керує за сумісництвом.

Виходить, що європейська інтеграція тепер у нас – така собі попелюшка, якою можна займатися "за сумісництвом", як додаткове навантаження? І призначати в Брюссель фахівця, для якого б це було основне місце роботи, вже не потрібно?

Безпрецедентна в історії дипломатії ситуація.

Закон один для всіх. А інший – для обраних

Небачений хаос в питанні призначення послів та інших керівників у системі органів МЗС – не єдина проблема сучасної дипломатичної служби.

Ще однією, не меншою за значенням міною уповільненої дії є недотримання термінів перебування за кордоном послів та інших дипломатів.

За законом "Про дипломатичну службу", диппрацівники відряджаються на роботу в закордонних дипустановах "як правило, до чотирьох років у державах з нормальними кліматичними умовами та стабільною політичною ситуацією і до трьох років у державах з важкими кліматичними умовами або складною політичною ситуацією".

Та нині 25 посольствами керують посли, призначені ще за Януковича і навіть Ющенка, які давно вже "пересиділи" визначені законом терміни.

Йдеться про Азербайджан, Болгарію, Бразилію, В’єтнам тощо. Хоча, наприклад, в Іраку, де керівник дипустанови працює вже шостий рік, в умовах надзвичайно високого рівня терористичних загроз, "тримання" його на посаді виглядає як злочин.

А справжнім старожилом у цьому списку виявився Ватикан, де наприкінці 2016 року посол відзначить 10-річний ювілей перебування на посаді.

Можливо, деякі, чи навіть і всі посли, що "засиділись" за кордоном, є справжніми професіоналами, проте ротацію в дипломатії ніхто не відміняв. Як говорили юристи ще в давнину, dura lex, sed lex.

Винятки, звісно, повинні мати місце – коли йдеться про якусь рідкісну східну мову, ексклюзивний особистий контакт з кимось з найвищих щаблів влади країни акредитації чи необхідність "дотягти" якесь стратегічно важливе для України питання.

Проте – поодинокі винятки, а не масова практика використання так званого "блату".

Після 3-4 років каденції за кордоном будь-який дипломат, у тому числі й керівник дипустанови, має повернутися до центрального апарату МЗС, давши можливість іншим дипломатам проявити себе за межами України. 

Інакше просто немає чим мотивувати інших дипломатів,

які працюють у міністерстві по 5-6 років за копійки, часто-густо по 10-14 годин, іноді без вихідних.

Не дивно, що відтік найбільш підготовлених кадрів давно вже набув у МЗС загрозливих масштабів.

Проблеми очевидні. Що далі?

Цілком очевидно, що провальна кадрова політика на дипломатичній службі України ні до чого, окрім змарнованих шансів і дипломатичних провалів, не призводить. Як наслідок, лише говоримо про вихід на нові ринки, не досягаючи жодних результатів, програємо іншим країнам перспективні проекти та втрачаємо багатообіцяючі контракти і залишки довіри та авторитету в очах наших традиційних партнерів, провалюємо інформаційну сферу тощо.

Кадрову політику на дипломатичній службі слід негайно змінювати.

По-перше,

слід невідкладно внести зміни до статті 9 закону України про дипломатичну службу та прибрати заборону на проведення конкурсного відбору на посади, призначення на які здійснює президент.

Це дозволить відійти від суб’єктивізму, до якого були схильні всі глави нашої держави, і залучити на ключові посади висококласних фахівців, в тому числі з-поза меж системи МЗС.

Принаймні, в окремі специфічні країни з важкими кліматичними умовами або складною політичною ситуацією, ті ж Ірак, Палестину, Анголу чи Ефіопію, можна буде підбирати значно професійніших і мотивованіших кандидатів порівняно з тими, які є наразі в розпорядженні МЗС.

По-друге,

розробити і схвалити урядовою постановою Порядок відбору керівників закордонних дипломатичних установ України. Ним має бути передбачена прозора процедура відбору кандидатів, які заздалегідь, за 6-12 місяців до призначення, починають підготовку до роботи в країні призначення.

По-третє,

припинити практику призначення осіб, не підготовлених до роботи на чолі закордонних дипмісій, без серйозного досвіду управління колективами, не знайомих зі специфікою дипслужби, тих, що не володіють іноземними мовами і, як правило, абсолютно не орієнтуються в хитросплетіннях внутрішньополітичних процесів країни акредитації.

Такі ганебні випадки, як із сумнозвісним "послом" Олегом Гаваші, який своєю "діяльністю" осоромив Україну на всю Словаччину, не мають повторюватися.

А головне і найневідкладніше – час, нарешті, безумовно виконувати законодавство про дипломатичну службу. 

Не можна безкінечно продовжувати термін перебування у закордонному відрядженні дипломатам, у тому числі послам. Треба призначати керівників підрозділів у центральному апараті МЗС України, а не тримати людей у статусі в.о., мають призначатися дипломатичні радники у міністерствах та інших органах виконавчої влади, слід оголошувати конкурси на ті посади, на які немає кого призначати "із системи".

Україна перебуває у стані війни, і дипломатичний фронт – це пріоритетний напрямок діяльності всієї держави – від президента і міністра закордонних справ аж до рядового дипломата.

А хто цього не розуміє, хай збирає речі і йде працювати в якесь спокійніше місце, подалі від ключової, проте інфарктної, в силу своєї специфіки, інституції держави, якою є дипломатична служба в умовах боротьби за виживання України як незалежної держави.

 

Автор: Вадим Трюхан,

юрист-міжнародник, дипломат у 1997-2013 роках

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.