Американська зрада: що станеться з Сирією після виведення військ США

Середа, 9 жовтня 2019, 10:36 — , для Європейської правди
Фото: nationalreview.com

7 жовтня після телефонної розмови з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом президент США Дональд Трамп ухвалив неочікуване для багатьох рішення відвести американські війська з прикордонних районів північно-східної Сирії, тим самим фактично даючи турецьким військам "зелене світло" на вторгнення у цей регіон.

Рішення адміністрації Трампа викликало шквал критики в бік президента – частина політиків звинувачувала Трампа у "зраді союзників", інші – у нехтуванні своїми зобов'язаннями, а дехто навіть не підбирав слів і заявляв, що президент США дозволив туркам зайти у Сирію і вчинити етноцид.

Що ж сталося з сирійською політикою США і чи дійсно Дональд Трамп зрадив своїх союзників курдів?

Союзники без зобов'язань

Історія з військовою присутністю США на північному сході Сирії, яка дратувала офіційну Анкару, тягнеться вже кілька років.

Туреччина вважає місцеві сирійські курдські підрозділи "Сил народної самооборони" (YPG) терористичною організацією, яка пов'язана з курдськими сепаратистами у самій Туреччині.

Натомість Сполучені Штати, будучи союзниками Анкари по НАТО, з 2014 року надають активну військово-технічну, політичну та дипломатичну підтримку сирійським курдам, вбачаючи у них ефективну противагу як терористам "Ісламської держави", так і урядовим військам Башара Асада.

Адміністрація Барака Обами розглядала сирійських курдів як ідеального партнера, якого можна використовувати в якості наземної ударної сили проти бойовиків ІДІЛ, особливо коли арабські угрупування ставали все радикальнішими та токсичнішими.

Утім, головна проблема полягала у тому, що у США не мали кінцевого бачення своєї участі у конфлікті у Сирії та були змушені грати подвійну гру.

З одного боку, вони декларували свою підтримку курдам, передавали їм гроші та озброєння і допомагали у військових операціях проти терористів "Ісламської держави".

З іншого – Вашингтон всіляко ухилявся будь-яких зобов'язань з підтримки курдського національно-визвольного руху і намагався не втягуватися у переговори про формування місцевої "федеральної автономії".

Тож коли у 2016-2017 роках сирійські урядові війська розгромили більшу частину терористів "Ісламської держави" у ході наступальної операції "Великий Світанок", а сирійські курдські загони вибили їх з північно-східних і східних районів, питання доцільності подальшої присутності США у Сирії постало з новою силою.

Дональд Трамп, щойно прийшов до влади у Вашингтоні, мав намір згорнути американську участь у сирійському конфлікті. Як і будь-який великий бізнесмен, він вбачав у цьому порожній проєкт, який не приносив жодних дивідендів або прибутку.

Утім, його опоненти у Пентагоні та Білому домі – переважно неоконсервативна фракція республіканців – вважали, що йти з Сирії не можна, інакше США розпишуться у власній поразці та підірвуть власний імідж надійного союзника.

Щонайменше двічі оточення Трампа стримувало його від спроб одним своїм рішенням завершити американську сирійську сагу.

Лише після турбулентного для його кадрової політики 2017 року та численних відставок з його уряду Трампу вдалося ухвалити рішення про виведення військ наприкінці 2018 року. А днями він просто завершив те, що почав, і те, що намагалися заблокувати його противники у Конгресі та Пентагоні.

Сирійський гамбіт Ердогана

Після розвалу мирних переговорів з курдами у 2015 році Ердоган взяв курс на конфронтацію. Він використав відновлення збройного протистояння між турками та курдськими сепаратистами на південному сході країни для мобілізації власного електорату, консолідації влади у своїх руках і перемоги на дочасних виборах у листопаді 2015 року.

Читайте також
Вотум недовіри Ердогану: які наслідки матимуть скандальні перевибори у Стамбулі

Після невдалої спроби військового перевороту в липні 2016 року президент Ердоган ще дужче закрутив гайки у країні та посилив тиск на прокурдські опозиційні сили.

Тоді ж, після погіршення відносин із США, Анкара вперше порушила питання фінансування та озброєння сирійських курдів.

Для Ердогана та його уряду курди стали не лише загрозою безпеці кордонів та інструментом впливу на рейтинги та громадську думку, але й серйозною перешкодою для його планів встановити контроль над Північною Сирією, щоб мати майданчик для довгострокового політичного впливу на Дамаск.

До того ж у 2018 році у Туреччині постала ще одна проблема, вирішення якої Ердоган вбачає у вторгненні на курдські території – 6 мільйонів біженців із Сирії, які стали реальним викликом для внутрішньополітичної стабільності Туреччини та величезним фінансовим тягарем для економіки.

Саме тому очікувана військова операція Туреччини має на меті наступні цілі, які озвучував сам Реджеп Таїп Ердоган:

  • Нейтралізація основних опорних баз "терористів" (сирійських курдів);
  • Встановлення контролю над прикордонною смугою від міста Манбідж до містечка Айн Аль-Араб (Кобані) і створення там "поясу безпеки" (де-факто окупація);
  • Переселення на ці землі під наглядом турецької армії до 2 млн сирійських арабських біженців, що проживають у Туреччині.

Сирійський Курдистан: надії та реальність

Самі сирійські курди опинилися у досить неприємній ситуації.

Зробивши однозначну ставку на США і повіривши у те, що Вашингтон захищатиме їхні довгострокові інтереси у Сирії, курдське керівництво серйозно прорахувалося.

Без міжнародного прикриття з боку США турецька армія швидко розгромить їхні угруповання.

Починаючи з 2011-2012 років все, чого вимагали курди на північному сході – це визнання себе повноправними громадянами Сирії та розширення власних прав (особливо в сфері освіти та на ринку праці). Нова сирійська Конституція 2012 року, яку розробив уряд Асада, здійснила їхні бажання, і вони особливої участі у конфлікті не брали.

Наступ терористів "Ісламської держави" на їхні території у 2013-2014 роках змусив курдів шукати допомоги, яку вони знайшли у США.

Потоки зброї, фінансів, політичної підтримки і дипломатичних лестощів вочевидь спонукали сирійське курдське керівництво до більш рішучих і амбітних дій: проголошення власної автономії у межах федеративної Сирії та курсу на тісне зближення з Заходом.

Така орієнтація також внесла корективи і в їхній діалог з сирійським урядом. Вони відмовилися вести переговори з офіційним Дамаском щодо розширення своїх прав і навіть отримання обмеженої автономії.

Пізніше сирійський уряд ще кілька разів пропонував курдам провести переговори та укласти мирну угоду для стабілізації східних регіонів країни. Однак останні, за сприяння США, щоразу відмовлялися або завищували свої вимоги, вимагаючи федералізації Сирії та надання дуже широкого "особливого статусу" у складі Сирії – такого, який має сусідній Іракський Курдистан.

Ймовірне вторгнення Туреччини ставить сирійських курдів перед дуже складною дилемою: або укласти швидкий союз із сирійською владою (через посередництво РФ, у ситуації, коли Дамаск навряд чи піде на поступки у питаннях автономії), або дати останній бій, втративши щонайменше частину власної землі, сподіваючись на те, що міжнародна спільнота стримає Ердогана.

Що буде далі?

Якщо Туреччина дійсно піде на військову операцію, то вона буде однозначно територіально обмежена. Ердоган навряд чи піде на повномасштабний наступ по усіх напрямках, ризикуючи зав'язнути у боях і призвести до загибелі великої кількості цивільних, провокуючи проти себе міжнародні санкції.

Сирійські курди, швидше за все, будуть розбиті і підуть у глибоке підпілля.

Натомість якщо їм вдасться заручитися підтримкою сирійських урядових сил, вони можуть повоювати довше, зробивши турецький наступ більш затратним. Але у такому разі курдам доведеться віддати Асаду нафтогазові родовища та арабські землі у провінціях Ракка та Дейр-аз-Зор, які вони захопили у бойовиків ІДІЛ у 2016-2017 роках.

Третє за останні роки вторгнення Туреччини на північ Сирії ще раз розморозить конфлікт і відкриє нові можливості для учасників війни домовитися між собою.

Росія отримає шанс примирити курдів і Дамаск, а згодом і укласти угоду про розподіл зон впливу на півночі з Анкарою. Це дозволить остаточно маргіналізувати позицію США на сирійській шаховій дошці.

А Туреччина отримає те, до чого так прямував Ердоган – свій власний Афганістан.

Автор: Ілія Куса,

експерт з міжнародної політики 
Українського інституту майбутнього

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua