Британія перед загрозою напіврозпаду: чи може Уельс вимагати незалежності через Brexit

Понеділок, 20 січня 2020, 14:45 — , для Європейської правди
Фото: irishtimes.com

Brexit сколихнув Британію до самих основ. Величезним потрясінням для Сполученого Королівства стала потенційна незалежність Шотландії.

То невже і Уельс може піти цим шляхом? 

З усіх частин Сполученого Королівства Уельс найдовше перебуває у "тісній дружбі" з Англією. З усіх кельтських королівств Уельс першим був приєднаний англійцями ще у XIII столітті, і відтоді Лондон вважав його чи не найвідданішою частиною королівства. Недарма і спадкоємець престолу носить титул принца Уельського.

Але, звісно, як і в кожній частині Сполученого Королівства, тут є люди, які б воліли бачити його не таким сполученим.

З 1925 року інтереси валлійських націоналістів представляє "Партія Уельсу" (Plaid Cymru, Плайд Камру). Якщо на початку своєї діяльності вона радше нагадувала гурток ентузіастів зі спільним баченням покращення життя в Уельсі та його культурного відродження, то після яскравих подій 2014 та 2016 років її риторика стає все більш рішучою та радикальною стосовно центральної влади. 

Переламний 2019-й?

Центральний Уельс – колишній індустріальний хартленд вугільного регіону. Індустріальні містечка, англомовне населення та переважна підтримка лейбористів на виборах.

Де-факто ця територія була закрита для націоналістів, і їхні шанси на отримання хоча б відсотка голосів були мізерними. Донедавна. 

Останні вибори до парламенту принесли не тільки абсолютну більшість консерваторам (і впевненість Джонсону "в завтрашньому дні"), але і ще два корисних відкриття.

Читайте також
Останній шанс на власну державу: як Шотландія посилює боротьбу за незалежність

Перше – це доволі непогані результати національних партій з так званих "кельтських периферій": ірландська Шинн Фейн досить впевнено виглядала на тлі втрати голосів юніоністами, а Шотландська національна партія (ШНП) тотально виграла в самій Шотландії і отримала додаткові 13 місць у Вестмінстері (посівши третє місце на виборах із 48 депутатами).

Другим важливим відкриттям стало падіння "червоної стіни" – умовної лінії панування лейбористських політиків, яка простягнулась від промислових районів Мідленду до північних районів Англії і подекуди трималася майже 50 років. 

На тлі цього індустріальні райони Уельсу стали полем для активної агітації та роботи лівоцентристів з Плайд Камру, які вже встигли вправно перейняти частину лейбористської риторики про загальне медичне забезпечення, безкоштовні дитячі садки для всіх, доступну інфраструктуру та інші забаганки соціалістичного світоустрою.

Поки важко сказати, наскільки це грає на руку справі незалежності, але сама партія отримує дедалі ширшу підтримку – повільно, помалу, але отримує.

Цікавість до незалежності

У валлійському суспільному дискурсі питання про незалежність тим чи іншим чином циркулює вже декілька десятків років.

Проте про дійсну політичну незалежність від центральних парламенту та уряду почали говорити лише останнім часом. З чим це пов’язано?

По-перше, сама логіка рухів за незалежність є такою, що першим кроком майже завжди виступає відродження культурної, мовної та національної ідентичності. Саме цим і займався місцевий уряд в Уельсі ще з початку 1990-х, а після децентралізації часів Тоні Блера ці процеси значно пожвавішали.

На відміну від Ірландії, де відродження гельської зайшло у глухий кут, валлійська мова тримала стійкі позиції: на традиційно патріотичному північному заході рівень володіння валлійською, за різними даними, доходить до 50-80% (з урахуванням більш англіканізованих східних провінцій середній рівень по країні – в районі 19-22%). Тому саме зараз робота попередніх десятиліть входить у фазу більш очевидного політичного протистояння. 

По-друге, Brexit.

Піднявши хвилю націоналізму в Північній Ірландії та Шотландії, Brexit так чи інакше підігрів активність і валлійських націоналістів.

Ідеалісти вбачали в цьому пряму можливість здобути незалежність, а прагматики – шанс наново тиснути на Лондон.

Водночас новий статус кордонів та митного контролю в Північній Ірландії, що фактично "виділяє" її з-поміж інших, ще більше розбурхав невдоволення валлійців та шотландців: чому від Brexit постраждають усі, а допомога піде лише ірландцям?

Незалежність чи ідентичність? 

Плани валлійських націоналістів з Плайд Камру – дійсно грандіозні. Не обмежуючись ідеями про більшу децентралізацію, лідер партії Адам Прайс вже планує проведення референдуму про незалежність Уельсу "до 2030 року".

На додачу активно просувається наратив про "заборгованість Англії перед Уельсом".

За роки нещадного використання ресурсів регіону Англія, за словами Прайса, майже нічого не зробила для соціального розвитку, і саме тому Уельс наразі дійсно пасе задніх у Сполученому Королівстві.

Тому партія вимагатиме у Лондона на свої проєкти 20 мільярдів фунтів протягом наступних років – знову-таки цитуючи Прайса, "це лише двадцята частина того, що вони нам винні".

Проте чи дійсно Уельс готовий до незалежності?

Наразі близько 80% фінансування Уельс отримує від центральної влади в Лондоні у вигляді цільових грантів. Швидко заповнити таку діру в бюджеті у перші роки незалежності буде вкрай важко.

Це не беручи до уваги те, що уряду нового незалежного Уельсу доведеться також взяти на себе витрати із забезпечення оборони, системи зовнішньої політики, підтримання правопорядку та інших життєво важливих галузей.

Навіть за умови швидкого вступу Уельсу до Євросоюзу (що в принципі малоймовірно) важко сподіватися на значну підтримку союзом нового члена.

Наступним серйозним питанням стане кордон. І якщо в Ірландії кордон став місцем розбрату, то що ж буде в Уельсі, де цей кордон – довший, активніший та більш густонаселений?

І якщо Північна Ірландія дуже залежала від відкритості кордону, то важко навіть уявити той струс для економічного, соціального та політичного життя, яким стане поява кордону, або навіть переведення його у статус міждержавного, між Англією та Уельсом. 

Загалом важко вести мову про незалежність Уельсу навіть у найближчі п'ять років. Гарним показником успіху подібних проєктів могла б стати незалежність Шотландії, якщо, звісно, ШНП вдасться побороти Вестмінстер у його впертості.

Знову ж таки, законодавство залишається основною перепоною – як і у випадку з шотландцями, на заваді стане недостатній обсяг прав у місцевого парламенту на проведення референдуму, на який Лондон може ніколи не дати добро. 

Проте за будь-якого сценарію Уельс використовуватиме розмови про незалежність як потужний інструмент впливу на Лондон – в тому числі задля збільшення бюджетного фінансування. 

АвторОлександр Краєв,

Рада зовнішньої політики "Українська призма"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua