Культурна дипломатія проти гібридної війни

Четвер, 8 жовтня 2015, 13:12 — Андрій Вітренко, заступник міністра культури з євроінтеграції

У липні до Міністерства культури з пропозиціями про співпрацю звернувся Український інститут у Швеції.

Назва звучить офіційно, але Інститут – громадська ініціатива, започаткована у 2014 році невеликою групою українських активістів у Стокгольмі. Їі фокус – поширення української музики та кіно, результат – декілька концертів для шведської аудиторії та організація фестивалю українських фільмів.

У відповідь на пропозицію ми уклали Меморандум, але з боку міністерства це був швидше жест політичної підтримки і вдячності. Бо надавати ресурсну підтримку таким проектам ми не можемо, це має робити спеціальна інституція, відповідальна за культурну дипломатію.

Але на той момент її просто не було. 

Український уряд нині перебуває на фінальній стадії підготовки проекту, який в Києві безуспішно намагалися реалізувати від 1993 року (хоча з різним бажанням та рівнем професійності).

Так, були ідеї та пропозиції. Вони лунали ще від першої хвилі ентузіастів, які говорили про важливість культури, але їх мало хто розумів в часи злиденних 1990-х. Були заклики від нашої потужної діаспори, чиї поради тоді мало хто чув всередині країни, від першої демократичної команди Помаранчевої революції, чиї ініціативи мало хто підтримав реальними діями та відданістю справі.

Нині – нарешті – і влада, і громадянське суспільство, і професійна спільнота дійшли згоди щодо того, що культура – наш другий фронт. І що бути сильним на цьому фронті – це надзвичайно важливо. Часом це навіть важливіше за дипломатичні перемоги або цинічні політичні змагання.

Тому нині ми створюємо Український інститут. 

Не тільки у колі діячів культури, а й на рівні політичних рішень є розуміння того, що культура - це головний компонент представлення країною себе у світі. Це життєво необхідно не тільки для туризму чи розвитку культурних зв’язків, а й для залучення інвестицій та просування місцевих товарів і послуг на міжнародні ринки.

Культура має політичне значення.

Це наш вільний вхід у Європу, реальна євроінтеграція через культурний діалог, через спільні цінності.

В ході драматичних подій останніх двох років ми побачили на прикладі власної країни, що боротьба за культурні смисли, за ідентичність, за інтерпретацію власної історії, за збереження культурної традиції, за відкритість до інших культур світу, за вільний і рівний діалог (власне – боротьба за цінності!) інколи забирає людські життя.

Десятки. Сотні життів.

Тому що культура – це ідентичність.

Лінія культурного фронту розтягнулася вздовж нашого східного кордону.

І вона не географічна – вона іде по слабких місцях культурної політики, по розмитій національній ідентичності. Тому і перемогу прискорюватиме наша культурна експансія, у позитивному сенсі.

Ми маємо відкрити себе світові.

Точкові ініціативи, яскраві проекти волонтерів та українських громад  мають бути об’єднані стратегічним баченням і підтримані діями держави. 

В уряді є фактична готовність до створення Українського інституту.

Ми вперше маємо політичну волю, інституційне бачення, підготовлену законодавчу базу, досвідчених партнерів та відданих однодумців не тільки в Україні. Складна економічна ситуація вже не є контраргументом, вона не стане на перешкоді цього процесу. Ми готові надати проект урядового рішення, статут Інституту, положення про наглядову раду. 

Затвердження цих документів стане стартом роботи Інституту, проте програмне наповнення діяльності та фінансування потребуватимуть окремих рішень.

У Міністерстві культури ми пройшли довгий процес у співпраці з експертами, з колегами з інших міністерств, з науковцями, культурними менеджерами, активістами українських громад по всьому світу, фахівцями іноземних інституцій, відомими особистостями. Протягом цього року ми напрацювали філософію та організаційну форму, варіанти змішаного фінансування для створення мережі центрів української культури з головним офісом в Україні.

Процес відбувався з максимальною прозорістю, під прицілом критиків та скептиків. Всім, хто висловлював зацікавленість у тому, щоб взяти участь у підготовчому етапі, ми пропонували долучатися до обговорень, хоча часом критика занадто фокусувалася не на тому, як реалізувати ідею, а на тому, хто це робить.

Ціна кадрової помилки при запуску нової структури для культурної дипломатії справді буде дуже високою.

Тому директор Інституту призначатиметься на конкурсній основі, з визначеними вимогами до кандидатів.

У проектах установчих документів передбачено, що призначення та звільнення керівництва Інституту здійснюється за рішенням Наглядової ради. До складу Ради увійдуть діячі української культури, науки, громадського життя, які мають особливі досягнення у справі культури, науки, підвищення ролі культури у суспільстві та/або надають значну організаційну, матеріальну або іншу підтримку діяльності Українського інституту. З боку владних інституцій - уповноважені представники Верховної ради та уряду.

Модель фінансування, як і організаційна структура, передбачає широку автономію. Міністерство культури як засновник Інституту здійснюватиме фінансування за рахунок субвенцій на поточну діяльність, включно з технічним обслуговуванням і адміндіяльністю.

Інші джерела фінансування – кошти спеціального призначення для певних завдань і програм; доходи від виконання завдань для державних організацій, органів місцевого самоврядування та інших установ і організацій; благодійні та грантові кошти – від українських та іноземних фондів, включно з грантами Євросоюзу; внески фізичних та юридичних осіб.

Фінансову звітність за рік затверджуватиме уряд; документ з обов’язковим аудиторським висновком має також схвалити Наглядова рада.

Ми виходили з того, що наше завдання номер один – дати старт успішній культурній дипломатії.

Розуміння процесів в українській культурі та міжнародного культурного контексту, експертиза в культурній політиці та комунікаціях є основою філософії та першим критерієм добору для майбутньої команди Інституту. Люди, які працюватимуть у проектах Інституту, мають розуміти, який український культурний продукт цікавий за кордоном, з урахуванням специфіки країни; мотивувати інтерес, знаходити зрозумілі форми подачі, підтримувати діалог з іноземною аудиторією.

На існуючій нині практиці української влади просто немає сенсу детально зупинятися.

Цей досвід нам треба просто забути, кардинально змінивши підхід до роботи. Реалії – змінилися.  

Колись Японія спробувала просувати національну культуру через театр кабукі та мистецтво ікебани. Висока культура знайшла прихильників в елітних спільнотах, але справжнім глобальним японським проектом стали мультики аніме та суші.

Вивчаючи різноманітний досвід, нам ще потрібно віднайти свою формулу успіху.

За півкроку до бажаного старту Українського інституту важливо, щоб органи державної влади зберігали консолідованість зусиль та спільне розуміння важливості цього проекту з глобального позиціонування української культури.

Документи готові. Політична воля та підтримка є. І якщо цей проект чекав свого часу, чекав на еволюцію політичної свідомості та зміцнення громадської підтримки, то цей час нарешті настав. 

 

Автор: Андрій Вітренко,

заступник міністра культури

з питань європейської інтеграції,

 

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua