Помиритися та перемогти: чому Києву потрібна нова стратегія в Центрально-Східній Європі

П'ятниця, 17 травня 2019, 16:14 — , політолог
Фото: Portfolio.hu

За останні п'ять років Україна на міжнародній арені нарешті часто почала діяти як суб’єкт, а не об’єкт геополітики.

Попри це, у зовнішній політиці Києва досі залишається чимало невиправданих стратегічних прогалин. Причому на рівні цілих регіонів.

Одним із таких є Центрально-Східна Європа. Для України – це регіон не просто географічно рідний, він охоплює, зокрема, безпосередніх наших сусідів з-поміж членів ЄС і НАТО, куди ми прагнемо інтегруватися. А саме Польщу, Словаччину, Угорщину та Румунію.

Починаючи з 2017 року, раптово для багатьох, з трьома з чотирьох наших безпосередніх сусідів з ЄС і НАТО у Києва відносини зіпсувалися. Причому – майже одночасно.

З Варшавою – з літа 2017-го через різні погляди на історію, з Бухарестом та особливо Будапештом – з осені того ж року через новий освітній закон.

Звичайно, Росія безсоромно експлуатувала ці непорозуміння та продовжує це робити, але важливо нарешті усвідомити, що

наші проблеми з сусідами на Заході – це наші проблеми, які не зникнуть, навіть якби зникла Росія.

Втім, для їх вирішення треба мати на увазі декілька моментів. 

По-перше, немає простих та швидких рішень конфліктів, які у нас виникли з сусідами. По-друге, в сьогоднішніх реаліях ці ж конфлікти можуть виникнути знову навіть після їх тимчасового вирішення, чи то залагодження.

І третє, мабуть, найголовніше – чимало питань, які лежать в основі сьогоднішніх конфліктів Києва з Варшавою, Будапештом та Бухарестом, навряд чи можна вирішити раз і назавжди.

Адже, до прикладу, доля закордонних угорців є приводом для постійних загострень (і навіть збройних конфліктів) у всій Центральній Європі останні 100 років, відколи згідно з Тріанонським мирним договором третина угорців опинилася за межами угорської держави.

То що робити Києву? Перш за все, розширити бачення нинішньої ситуації з сусідами з числа країн-членів ЄС та НАТО та використати європейські практики врегулювання подібних суперечок.

Це гра "в довгу", коли вибудовується інфраструктура міждержавних відносин та система балансів на випадок непорозумінь. Зрештою, згадайте, з чого почався Європейський Союз – з "плану Шумана" та створення 1951 року Європейського об’єднання вугілля та сталі, що фактично унеможливило війну між Францією та Німеччиною.

Києву варто навчитися дивитися на відносини з сусідами не тільки через призму конфліктів, а й через призму можливостей та інтеграції.

Центрально-Східна Європа є регіоном динамічних інтеграційних проектів, як-то Вишеградська четвірка та Ініціатива трьох морів, де головними лобістами наразі виступають якраз наші сусіди Польща та Румунія. З першого проекту Україна могла би мати більше, другий Київ взагалі ігнорує, хоча до нього підключилися вже і гравці рівня G7, на яких фокусується українська зовнішня політика зараз – Німеччина та США.

Ще один аргумент, чому Києву варто переглянути свою стратегію в Центрально-Східному регіоні – це шалена еміграція українців на роботу до країн-сусідів, у першу чергу до Польщі, Словаччини та Угорщини. І зараз мова не про те, як зупинити цей відтік робочої сили, а як не втратити її назавжди, захистити права цих українців за кордоном і спробувати перетворити їх на майбутніх інвесторів в українську економіку.

Тема міграції трудових ресурсів автоматично зачіпає ще одне питання, вкрай важливе для України – інфраструктурного сполучення з ЄС. Сьогодні драйвером цього питання є якраз виїзд людей за кордон, ринок праці, але Києву дуже важливо мати, якщо можна так сказати, інфраструктурну стратегію євроінтеграції, бо саме держава відповідає за пункти пропуску, магістралі та інтерсіті, але з іншого боку – ці проекти можна реалізовувати спільно з сусідами, звичайно, якщо хотіти.

Останній з аргументів, чому Києву потрібно змінити підхід у відносинах з сусідами – від того, якими ці відносини є, безпосередньо залежить стабільність та розвиток окремих регіонів України, зокрема Львівської, Чернівецької та Закарпатської областей.

Остання на тлі українсько-угорського загострення взагалі постала як "беззахисна" та "проблематична". І це парадоксально, адже Закарпаття – це найзахідніший регіон України, має чотири кордони з країнами ЄС та НАТО, ментально європейський і ще не так давно був чи не найбільш готовий з усіх областей України до реальної євроінтеграції, але віднедавна почав фігурувати як депресивний контрабандний регіон з сепаратистськими настроями та перспективами повторити долю Донбасу та Криму.

І це свідчення того, наскільки Україна в тому числі беззахисна у протидії гібридним впливам.

Не можна сказати, що в Києва нема розуміння усіх цих моментів, хоча на цьому багато акцентують та наголошують. Експертизи й справді бракує, її треба нарощувати.

Так само не можна сказати, що за останні роки Київ ніяк не реагував на виклики в Центрально-Східному регіоні. Чого тільки варта робота, яку проробило МЗС та Міносвіти в угорському та польському напрямках. Не так давно у Міністерстві закордонних справ навіть створили посаду уповноваженого з транскордонного співробітництва, яку обійняв Микола Балтажи. В Ужгороді відновили представництво МЗС.

Але будьмо відвертими, цього всього недостатньо, аби не тільки вирішити існуючі конфлікти з сусідами, а й почати мислити категоріями розвитку та співпраці в цьому динамічному регіоні.

Потрібні зміни в підходах, тактиках, стратегії. І зараз слушний момент для цього.

І не тільки тому, що в Україні змінився президент, але й з прицілом на новий український парламент, який ми матимемо вже восени.

Більше того, в наших сусідів зараз також йде зміна політичних циклів: у Словаччині вже відбулися президентські вибори, а парламентські – пройдуть весною наступного року, у Польщі – парламентські вибори пройдуть вже восени цього року, у Румунії – цьогоріч пройдуть президентські, а наступного року – парламентські вибори. Більше того, вже у травні відбудуться неймовірно важливі вибори до Європарламенту.

Усі ці зміни грають на руку новому президенту України та його майбутній дипломатичній команді.

Відтак, аби спробувати перезапустити відносини з сусідами, спершу може виявитися достатньо символічних жестів та риторики. Це може стати гарним початком для відновлення довіри.

Але щоб відбулося справжнє перезавантаження, а тим паче якісна співпраця з сусідами в межах всього регіону Центрально-Східної Європи – риторики недостатньо. Потрібні увага, ресурси, дипломатична рутина, нова стратегія та дотримання обіцянок.

Без усього цього навіть яскрава риторика з конструктивними жестами можуть дати зворотній ефект, коли в столицях наших сусідів почнуть сприймати таку тактику як чергову спробу зманіпулювати та навіть ошукати. Навіть якщо Київ цього і не матиме на меті, а йому просто бракуватиме часу на сусідів, як це було досі.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua