Чому безпекові угоди не стануть "новим Будапештом"

У пошуку тимчасових альтернатив членству в НАТО з’явилася ідея безпекових договорів. На полях саміту Альянсу у Вільнюсі з’явилася декларація G7, до якої зрештою доєдналися 40 країн: усі вони взяли або готуються взяти на себе зобов’язання у форматі двосторонніх договорів надавати безпекову підтримку Україні.

До 30 травня Україна підписала 15 таких договорів, із зобов’язаннями щодо не менше 26 млрд доларів військової та фінансової підтримки на цей рік. Попереду – кілька важливих угод, у тому числі з державами за межами Європи (наприклад, Японією). Також близькі до підписання угоди із США та з Польщею.

Про те, чи захистять Україну "безпекові угоди", які підписує Зеленський з державами НАТО, читайте в статті Юлії Каздобіної з Ради зовнішньої політики "Українська призма". Далі – стислий її виклад.

Основна ідея цих договорів – підсилити Україну настільки, щоб вона була здатна захистити себе та стримати можливу подальшу агресію РФ, причому згодом двосторонні договори можуть об’єднати у багатосторонній механізм. Ця модель, що отримала назву Kyiv Security Compact, була представлена групою Єрмака-Расмуссена у вересні 2022 року, і зараз нарешті дійшло до її втілення.

В Україні нерідко можна почути порівняння цих договорів з сумнозвісним Будапештським меморандумом – мовляв, вони нічого не варті з точки зору захисту України від російської агресії.

Але така думка не відповідає реальності.

У Будапешті країни-підписанти взяли на себе негативні зобов’язання, тобто пообіцяли не атакувати Україну, не чинити на неї економічний тиск тощо. Натомість у нових безпекових угодах наші партнери беруть на себе позитивні зобов’язання, тобто обіцяють розбудовувати оборонні спроможності Україні та надавати допомогу в разі подальшої агресії.

Утім, є і обґрунтовані претензії.

Так, справедливою є критика, що у договорах йдеться про допомогу Україні у самозахисті, а не про те, щоб надіслати в Україну власні збройні сили. Між тим цього може виявитися недостатньо, щоб відбити агресію РФ.

Та є ще одна підстава для справедливої критики цих угод: країни-підписанти беруть на себе політичні, а не юридичні зобов’язання.

Це однозначно робить наші угоди вразливими до політичних змін у країнах-підписантах. Але, по-перше, західна правова культура відрізняється від української. Підписання договору не відбувається без наміру його виконувати. По-друге, під час підготовки до підписання ці договори пройшли певний шлях всередині західної бюрократії, налаштувавши її на відповідний лад. По-третє, у низці "потенційно проблемних" країн договори після підписання винесли на обговорення і політичне схвалення у парламенті. Це не тотожне ратифікації, але теж додає більше певності у тому, що угоди будуть виконувати.

Партнери України в цих документах, як правило, беруть на себе зобов’язання на 10 років. На тлі затяжної війни це важливо, бо підважує розрахунок РФ на те, що Україна швидко видихнеться.

Ці договори не можуть зупинити агресію РФ.

Але вони створюють підґрунтя для співпраці в галузі підвищення спроможностей України та посилення її сумісності з арміями країн НАТО.

Важливо також пам’ятати, що йдеться не про альтернативу між безпековими договорами та членством у НАТО (яке на сьогодні Україні ніхто не пропонує). Альтернатива полягає між наявністю двосторонніх договорів та їхньою відсутністю.

Разом з цим, виконання цих угод жодним чином не заважає Україні продовжувати лобіювати свої нагальні потреби, так, як вона це робить зараз. У тому числі – щодо свого вступу до НАТО у майбутньому.

Докладніше – в матеріалі Юлії Каздобіної Чи захистять Україну "безпекові угоди", які підписує Зеленський з державами НАТО.