Урок от Трампа для Украины: какие последствия будет иметь турецкая операция в Сирии

Вторник, 22 октября 2019, 14:04 — , для Европейской правды

Наступ турецьких військ на територію Сирії, обмін погрозами між керівництвом Туреччини, ЄС та США – ще тиждень тому здавалося, що відносини Анкари із західним світом зіпсовані назавжди.

Втім, усе змінив ультиматум США – після нетривалої паузи Анкара заявила про призупинення своєї військової операції "Джерело миру".

Попри короткотривалість, цей конфлікт показав: традиційним підходам провідних країн світу з підтримання світової безпеки, що базуються на спільних цінностях, вже немає місця у міжнародних відносинах.

І цей урок варто засвоїти в першу чергу Україні.

Спроба №3

9 жовтня, після рішення Трампа щодо виведення американського контингенту з Сирії, Туреччина розпочала транскордонну військову операцію на північному сході цієї країни.

Це вже третя спроба турецьких збройних сил звільнити прикордонні території від терористичних угруповань (насамперед курдських бойовиків із загонів народної самооборони YPG), створити безпечний коридор вздовж 450 км спільного кордону від Євфрату до Іраку та забезпечити повернення до цієї буферної зони декількох мільйонів сирійських біженців, які наразі перебувають у Туреччині.

В результаті перших двох операцій у 2016-2018 роках майже 340 тис. біженців дійсно повернулися в північно-західну Сирію, а успішний досвід "звільнення" Джераблуса та Афріна турецькими військовими без особливої реакції з боку міжнародної спільноти дав Анкарі привід сподіватися, що і цього разу мета операції буде досягнута швидко і без суттєвих втрат.

Втім, вже з перших днів військової кампанії стало зрозуміло, що "Джерело миру" проходитиме зовсім в іншому ключі.

Початок операції було відзначено активним наступом одразу на декількох фронтах: турецькі військові виступили проти курдських бойовиків у Сирії, об’єднані сили демократів і республіканців в американському Конгресі – проти рішення Трампа, який залишив напризволяще нещодавніх партнерів США по боротьбі з ІДІЛ у Сирії, а Європейський Союз – проти "вторгнення" Туреччини в сусідню державу.

Таке військово-дипломатичне протистояння супроводжувалося майже щоденними телефонними розмовами між вищим керівництвом Туреччини, США і Росії, десятками твітів @realDonaldTrump із часто взаємовиключними меседжами, обміном погрозами – від руйнування турецької економіки і введення американських санкцій до відкриття турецьких кордонів з Європою для мільйонів сирійських біженців.

При цьому спроби міжнародної спільноти досягти хоча б якогось компромісу в засудженні дій Анкари були безрезультатними.

В результаті вже 17 жовтня до Туреччини прибула американська делегація на чолі з віцепрезидентом Майком Пенсом для проведення переговорів з керівництвом країни щодо ситуації в Сирії.

Згідно з досягнутими домовленостями, турецька сторона погодилася "призупинити операцію "Джерело миру", аби дозволити відведення сил YPG з безпечної зони протягом 120 годин та "повністю завершити операцію із закінченням відведення".

Зі свого боку, США пообіцяли відмовитися від запровадження нових санкцій проти Туреччини, а після повного завершення операції – скасувати вже існуючі персональні санкції проти міністрів оборони, енергетики та внутрішніх справ.

Приблизно так вирує "Джерело миру" на поверхні. При уважнішому розгляді можна побачити і більш глибинні тенденції, приховані за його бурхливою течією.

Безальтернативна війна

Для Туреччини ще з 1970-х років боротьба з курдським тероризмом та сепаратизмом у будь-яких його проявах залишається пріоритетом не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики.

Курдські бойовики – ключова загроза національній безпеці, і часто саме необхідністю боротьби з нею визначається коло міжнародних союзників і партнерів Туреччини.

Читайте также
Первый антиукраинской шаг Анкары: зачем Турция поддержала Россию в ПАСЕ

За всіма соцопитуваннями останніх десяти років, саме тероризм та загроза створення курдських анклавів поблизу турецьких кордонів та війна в Сирії входять до першої трійки питань, що найбільше турбують турецького виборця та прямо впливають на його сприйняття інших країн світу.

До того ж, 3,6 мільйона сирійських біженців в Туреччині та $40 млрд, витрачених з бюджету на забезпечення їхнього утримання, – це величезне навантаження на турецьку економіку, яка зараз і без того переживає не найкращі часи.

Переміщення 1,5-2 млн біженців (переважно арабського населення) на прикордонні території, заселені курдами, так само, як і черговий виток ескалації в регіоні, що вже призвів до нової хвилі біженців, навряд чи зможуть поліпшити демографічну та гуманітарну ситуацію в Туреччині.

Але схоже, що багаторічні безрезультатні переговори з Вашингтоном про створення безпечних зон та безуспішні торги з Брюсселем про надання фінансової допомоги на облаштуванні біженців переконали офіційну Анкару в безальтернативності односторонніх рішучих дій.

Як відзначають деякі турецькі експерти, нова військова операція стала для Туреччини чи не єдиним способом не тільки послабити соціальну напругу та економічне навантаження всередині країни, але й привернути увагу міжнародної спільноти до гуманітарної катастрофи в Сирії, яка почалася задовго до військової операції турецьких збройних сил на півночі країни.

Як показала практика, жоден з існуючих форматів переговорів щодо Сирії (ані Женевський мирний процес, підтримуваний США, ані тристороння Астанинська платформа з Іраном та РФ, ані двосторонні домовленості щодо Сирії з Трампом, Путіним чи лідерами ЄС) не приніс бажаних результатів.

Останні надії на стабілізацію ситуації в Сирії дипломатичним шляхом розвіялися після саміту президентів Туреччини, РФ та Ірану у вересні цього року.

Водночас успішний досвід "Щиту Євфрату" та "Оливкової гілки" довів ефективність військових операцій не тільки з точки зору нейтралізації терористів, а й посилення націоналістичних настроїв та консолідації турецького суспільства.

Відтак, на тлі поступового падіння популярності правлячої партії, посилення опозиції та падіння темпів економічного зростання нова військова кампанія в Сирії була покликана вирішити цілу низку завдань, лише частина з яких мала характер транскордонних.

Прагматизм Трампа

Несприятливі внутрішньополітичні процеси стали не менш вагомим аргументом і для зовнішньополітичних рішень американського президента.

До виборів-2020 залишається все менше часу, і передвиборча боротьба в США в самому розпалі.

Чи не найголовнішою передвиборчою обіцянкою Трампа в 2016 році стало зобов’язання повернути додому американських солдатів, що воюють "у країнах, про які вони нічого не знають". В цьому сенсі рішення про виведення американського контингенту з північної Сирії мало би стати черговим доказом "стабільності" Трампа.

Шукати логіку в його твітах – справа невдячна, але цього разу американський президент був абсолютно послідовним.

Відповідаючи на критику європейських партнерів щодо небажання захистити курдських повстанців YPG, що складали значну частину проамериканських Демократичних сил Сирії, він чесно визнав, що південні кордони Сполучених Штатів його турбують набагато більше, ніж кордони Сирії на відстані 7 тисяч миль та ще й в країні на чолі з ворожим США режимом Асада.

Його побажання успіхів "Росії, Китаю чи самому Наполеону Бонапарту" у відстоюванні прав курдського населення та боротьбі за територіальну цілісність Сирії мало би стати новою формулою американського прагматичного ізоляціонізму ХХІ століття.

Для досвідченого бізнесмена Трампа знецінення "курдських акцій" після розгрому ІДІЛ означало необхідність якомога швидше позбавитися невигідних інвестицій, які замість очікуваної вигоди почали вимагати додаткових витрат та ще й приносити проблеми у відносинах з іншими країнами в регіоні.

З іншого боку, ухвалюючи рішення про виведення військових із Сирії, Трамп вкотре продемонстрував, що ані Пентагон, який забезпечував підготовку, логістичну та технічну підтримку курдських бойовиків для боротьби з ІДІЛ, ані двопартійний спротив Конгресу, ані радники з питань національної безпеки (троє з яких були змушені піти у відставку через розбіжності в поглядах з президентом, в тому числі і щодо Сирії) не можуть стати на заваді інтересам та волі президента.

Криза партнерства

Взагалі нинішня ситуація на Близькому Сході стала своєрідною квінтесенцією прагматизму сучасних міжнародних відносин.

Криза світового устрою, заснованого на моральних принципах і нормах міжнародного права, стала ще більш очевидною в Сирії, де кожен із залучених гравців – США, Туреччина, курди, Росія, Іран чи режим Асада – вирішував власні проблеми, що часом навіть не мали безпосереднього відношення до цієї країни.

І якщо для автократичних режимів Путіна чи Асада дії винятково на основі власних інтересів вже стали звичною справою, то відвертий перехід до жорсткої гри без правил "лідера демократичного світу" Сполучених Штатів став несподіванкою не тільки для курдів, але й для більшості європейських країн.

Відсутність єдиної реакції з боку Європейського Союзу на ситуацію в Сирії; відмова Великої Британії приєднатися до ембарго на поставку зброї до Туреччини, оголошеного Францією, Німеччиною та Нідерландами; підтримка Угорщиною турецької операції, названої в спільній заяві ЄС "вторгненням до Сирії"; запровадження санкцій США проти стратегічного партнера в Анкарі та припинення військово-технічної співпраці з союзниками по НАТО/ЄС на тлі закупівель стратегічної зброї у Росії – все це лише деякі ознаки руйнування системи міжнародних відносин.

Ситуативний прагматизм у виборі зовнішньополітичних союзників призвів не тільки до переформатування традиційних альянсів, але і до дискредитації ідеї партнерств, заснованих на принципах довіри.

Якщо кожна зі сторін може в будь-який момент відмовитися від своїх зобов’язань, то втрачає сенс формування будь-яких довгострокових союзницьких відносин.

Спроби курдських бойовиків спочатку співпрацювати з Анкарою проти режиму Асада в 2013-2015 роках, потім – заручитися підтримкою США у боротьбі з ІДІЛ перед загрозою з боку Асада і турецьких збройних сил, нарешті, союз YPG з Асадом на тлі наступу турецької армії і домовленості про передачу "ворожому" сирійському режиму підконтрольних курдам міст Манбідж і Кобані можна пояснити, провівши аналогію з долею "військових найманців", змушених працювати з різними силами для забезпечення власного виживання.

Але подібна ж логіка поведінки з боку США в перспективі може призвести до набагато серйозніших наслідків.

Одним із них можна вважати суттєве посилення позицій Росії, яка робить все можливе для того, щоб ліберальний порядок і єдність західного світу залишилися в минулому. З подальшим самоусуненням США з регіону Близького Сходу та збільшенням кількості проблем у відносинах між Туреччиною та партнерами по НАТО і ЄС досягнення цієї мети стане ще ближчим.

Урок для України

Для України розвиток ситуації в Сирії означає, що найближчі декілька років ми будемо мати справу зі США, сфокусованими на вирішенні власних внутрішньополітичних проблем, та американським президентом, готовим в будь-який момент повідомити в Twitter про зміну зовнішньополітичних пріоритетів.

Якщо врахувати, що українці не тільки "не допомагали США в Нормандії" в 1944-му, а ще й "допомагали демократам" у 2016-му, може статися, що в разі виникнення реальної воєнної загрози українські кордони теж можуть опинитися надто далекими від Білого дому.

Для ЄС, ослабленого Brexit, деструктивним російським впливом та внутрішніми суперечностями щодо доцільності подальшого розширення навіть на Балканах, Україна чи ширший регіон Чорного моря навряд чи стануть пріоритетом.

Так само не варто очікувати і оформлення чіткої стратегії НАТО щодо регіону Чорного моря, де Туреччина традиційно виступає проти посилення військової присутності Альянсу.

Нарешті, дедалі глибше залучення Туреччини в Сирії означає, що саме цей напрямок залишиться для неї пріоритетним в найближчі роки.

При цьому посилення ролі Кремля на Близькому Сході автоматично означає і зростання залежності Анкари від Росії.

Для нас же в цій ситуації головне пам’ятати, що для кремлівських "експертів" ситуація в Сирії і Криму – це два фронти однієї війни.

Тож варто готуватися до нових рукостискань між найбільш неочікуваними партнерами та вчитися захищати власні інтереси у відносинах і з супротивниками, і союзниками.

 

Автор: Євгенія Габер,

заступник директора Дипломатичної академії України ім. Геннадія Удовенка

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.
powered by lun.ua