Что ждет Украину после решения о статусе кандидата и когда реально вступить в ЕС

Пятница, 24 июня 2022, 11:10 — , Европейская правда
Фото Європейського Союзу
Засідання Європейської ради. Брюссель, 23 червня 2022 року

Україна офіційно стала кандидатом на членство у ЄС.

Ця новина, яка до 24 лютого видавалася би безглуздою і неможливою, стала реальністю. Та навіть кілька тижнів тому були підстави для того, щоби сумніватися в успіху – але наполегливість як урядової команди, так і неурядових гравців створила диво. Але що далі?

У які терміни реально досягти повноцінного членства в ЄС?

Чи не підемо ми шляхом тих країн, які загрузли на стадії кандидатства на багато років?

Зрештою, чи є рішення про статус остаточним?

"Європейська правда" відповідає на це та багато інших запитань про статус кандидата.

 

Від Версаля до Брюсселя

Перед тим як розбиратися із планом подальших дій, дуже важливо зрозуміти, наскільки проривними є ті процеси у відносинах України та ЄС, що відбуваються зараз.

При цьому – що також має ключове значення – історичний зсув стався не зараз.

Він був розтягнутий у часі та розпочався ще навесні цього року. Саме тоді, в ніч з 10 на 11 березня, позачерговий саміт ЄС у Версалі погодився на розгляд української заявки на членство. "Суть цього рішення можна описати фразою: Україна стане членом Європейського Союзу", – пояснювала тоді "Європейська правда". І ця фраза, яка тоді, три місяці тому, комусь могла здатися "занадто амбітною", насправді повністю відповідала стану речей.

Бо саме тоді у свідомості ЄС стався прорив.

Саме тоді Євросоюз уперше визнав, що членству – бути. Що це лише питання часу.

Адже попередні понад 20 років, коли Україна декларувала своє прагнення до членства, ЄС на офіційному рівні ніколи не визнавав, що ця мета є досяжною. Все трималося на голій вірі українців, а також кількох держав-друзів, що просували наші інтереси у Брюсселі та підтримували нашу віру.

Багато років поспіль навіть натяки на потенційну можливість вступу навіть у далекому майбутньому ретельно вичищалися з документів ЄС.

Доходило до смішного.

Наприклад, у документах, схвалених від імені усього Євросоюзу, нас ніколи не називали "європейською державою", лише "європейською країною", щоби це словосполучення не збігалося з формулюванням договору ЄС, що гарантує європейським державам право подати заявку на вступ до Союзу.

Інший приклад – те, як завзято європейські дипломати боролися, щоби у жодних документах не звучала фраза про те, що Україна має європейську ідентичність. Під час переговорів щодо Угоди про асоціацію тодішній головний переговірник Костянтин Єлісєєв відверто тролив колег з ЄС, пропонуючи їм записати у договорі, що Україна має "азійську ідентичність" чи "не має ідентичності", якщо вже вони проти того, щоби писати в УА правдиву версію 🙈. Але європейські бюрократи були непохитні, тому в нашій УА немає невинної, здавалося б, фрази про визнання цієї ідентичності Євросоюзом.

Все заради того, щоб виключити навіть натяк на право України претендувати на членство в ЄС.

А тому березневе рішення, коли саміт не тільки визнав законність української заявки, поданої поза процедурами (а для ЄС порушення процедур – це залізобетонний мотив для відмови!), а й доручив почати її негайний розгляд – це був неймовірний прорив, який заклав фундамент у визнання кандидатства.

Рішення 23 червня, звісно, не сталося саме собою.

"Європейська правда" останні три місяці детально розповідала про боротьбу, яка за нього точилася, про підводні течії та несподівані нові перепони, які могли відтермінувати це рішення у часі. Емоції профільної віцепрем’єрки Ольги Стефанішиної після його оголошення рішення саміту – цілком зрозумілі та виправдані після усіх зусиль, що були вкладені у те, щоби вже зараз почути коротку фразу: Євросоюз надає Україні статус держави-кандидата.

До речі, список тих людей, хто доклався до того, щоби це рішення було можливим – це окрема важлива тема, до якої ми ще повернемося у кінці статті.

Але фундаментом успіху саміту в Брюсселі був той злам свідомості Європи, що стався у Версалі.

А зараз про природне запитання багатьох: скільки чекати?

Україна – не Туреччина

Коли Україна доводила партнерам у ЄС, що ми обов’язково маємо отримати статус кандидата вже зараз, без жодних відтермінувань, то одним з аргументів була необхідність уникнути зневіри суспільства, що мала би катастрофічні наслідки.

Зневіра та розпач – це головні "активи" інформаційної війни, яку веде ворог в українському суспільстві.

В Україні давно втрачена довіра до більшості російських джерел і наративів. Більшість фейків, які Москва створює для власного суспільства, в Україні "не злітають" за межами дуже вузького прошарку аудиторії. Ніхто не вірить у казки про причини війни і таке подібне. Чи не єдиний тип дезінформації з РФ, що успішно "заходить" в Україні – це фейк про те, що в Україні "все погано", що ми не маємо шансів на успіх (перемогу, відновлення, членство в ЄС тощо).

У тому числі про "безперспективний" рух України до ЄС.

Улюблений аргумент, яким підживлюють цю зневіру – це приклад Туреччини, який переносять на Україну. Мовляв, нас ніхто не чекає у ЄС, а статус кандидата нічого не означає – подивіться, мовляв, на Туреччину, яка вже понад 20 років кандидат, тож на Україну очікує та сама історія.

Це типовий приклад дезінформації, побудований немов за підручником.

За основу береться реальний факт; у ньому випускають з уваги або деформують ключові елементи; і те, що вийшло у підсумку, "натягують" на українську історію і роблять з цього висновки, які геть не пов’язані з реальністю, але резонують з тривогами людей.

Так фейк починає самопідживлюватися, і Росії чи її агентам не треба докладати багато зусиль для його поширення.

Давайте розберемося, що ж не так.

Туреччина справді має статус кандидата з 1999 року, тобто вже більше 20 років, і справді лишається так само далекою від членства. Напевно, зараз вона навіть далі від мети, ніж у рік кандидатського рішення. Але це – єдиний правдивий елемент у цій історії зради.

Перш за все, звернемо увагу на те, наскільки відмінним є турецький рух цією процедурою від українського та й від усіх інших держав, що прагнуть вступити до ЄС або вже стали членами.

Туреччина подала заявку на членство ще у 1987 році, а кандидатом стала лише за 12 років (!). Нагадаємо, в України цей етап забрав рекордно мало, близько чотирьох місяців. У інших держав – орієнтовно рік-півтора. А 12 років у багатьох країн забирав шлях від заявки до повноцінного членства! Після отримання статусу – знову пауза, що затягнулася на шість років, і лише в 2005-му Туреччина розпочала переговори щодо угоди про членство, що складається з 35 переговорних глав. У 2006 році відкрила і того ж дня закрила найпростішу переговорну главу, щодо співпраці в сфері науки (тобто по ній перегорів не було взагалі), і відтоді, протягом вже 17 років, не було закрито жодної глави.

Зрештою, 16 чинних держав-членів ЄС подали заявку на членство пізніше за Туреччину (чи навіть набагато пізніше) і вже давно вступили до Євросоюзу.

То який сенс "лякати" прикладом Туреччини?

А ніякого, крім інформаційної спецоперації та штучного підживлення "зради".

Річ у тім, що затримка з Туреччиною мала причини, які для України геть не релевантні.

По-перше, давайте будемо чесними, Туреччина і зараз не є європейською за менталітетом, традиціями, культурою та ідентичністю, а тим більше не була такою у 1987 році. Достатньо нагадати, що в 1980 році у Туреччині відбувся переворот, третій за 30 років, і до 1982 року країна лишалася під владою військових! Це точно не те, що можна називати сталою демократією. Чинний президент Ердоган також проводить політику, фундаментально розбіжну з європейським вектором.

По-друге, Туреччина має стан, подібний до замороженої війни, з державою-членом ЄС, Кіпром – північна частина острова окупована турецькою владою. Колись європейці думали, що переговори з ЄС дозволять вирішити конфлікт, але цього не сталося. Утім, вступ Туреччини до Євросоюзу за цих умов неможливий – Кіпр заблокує фінальне рішення.

Варто підкреслити: мати ідентичність, відмінну від європейської – це не обов’язково погано. Просто вони інакші, от і все. Однак через це у ЄС завжди прохолодно ставилися до заяв турецької влади про вступ, не вважали їх щирими. Вже давно у ЄС лунають відверті заяви про те, що вступ Туреччини до ЄС не відбудеться ніколи; переговори давно заморожені в принципі; є лише формальне збереження статусу кандидата.

І це не має жодної подібності до України.

Балканський шлях?

Інші держави, які мають тривалий (але не такий, як у турків) період переговорів з ЄС, також не є прикладами.

Сербія – це сателіт Росії на Балканах, яка відкрито відмовляється від проведення спільної з ЄС політики, що наразі робить переговори про членство беззмістовними.

Боснія не отримала навіть статусу кандидата, бо є, по суті, failed state з непрацюючими державними інституціями.

Північна Македонія не може почати переговори ось вже 18 років через блокаду з боку Греції, а потім Болгарії через питання національної ідентичності, щодо яких неможливо знайти компроміс.

Тут треба окремо зауважити, що угорсько-українська суперечка не є аналогом. І через те, що тут компроміс можливий, а наш конфлікт лишається настільки живим через те, що він політично цікавий Орбану для "підігрівання" свого електорату. І через те, що навіть попри мовно-освітню суперечку, Угорщина не блокує шлях України до ЄС та підтримала надання нам статусу кандидата (детальніше – у статті "Чому Угорщина не стала блокувати кандидатство України в ЄС: 5 аргументів Орбана").

Єдиною державою, яка може бути до певної міри прикладом для порівняння, є Чорногорія, яка стала кандидатом у 2010 і почала переговори з ЄС про членство у 2012-му. Ця подібність не абсолютна, бо Україна починає рух до членства з більшим ступенем готовності. Так, Чорногорія тільки у 2008-му, тобто за два роки до кандидатства, почала виконувати Угоду про асоціацію. В України ця розбіжність складає сім років – ми виконуємо УА з 2015 року і мали глибше реформуватися за стандартами ЄС ще до початку процесу вступу.

Та найголовніша подібність між нами не залежить від дат.

Події останніх років у Чорногорії свідчать: щойно уряд починає гальмувати реформи – як рух до членства зупиняється. А відновлення реформ відновлює зближення (детальніше – у статті "Як Чорногорія відновлює шлях до ЄС і чому це важливо для України").

Тому наші друзі у ЄС наголошують і повторюють: тепер швидкість вступу України до ЄС залежить від самої України.

Умови та строки

Для тих, хто детально слідкував за умовами, що пролунали від ЄС на адресу України одночасно з рішенням про членство, можемо коротко повідомити головне: саміт ЄС лишив абсолютно незмінним список з семи сфер, за якими висунуті умови. Також не змінився підхід Єврокомісії про можливість відкату рішення про статус чи про подальші кроки у разі, якщо Україна порушить свої зобов’язання та/або почне скасування проведених раніше європейських реформ.

Той самий принцип діє і щодо Молдови, у неї лише перелік умов трохи ширший та амбітніший.

Детально про ці умови та про "механізм призупинення кандидатства" у разі провалу реформ читайте у статті  

Від Версаля до Брюсселя Перед тим як розбиратися із планом подальших дій, дуже важливо зрозуміти, наскільки проривними є ті процеси у відносинах України та ЄС, що відбуваються зараз. При цьому – що також має ключове значення – історичний зсув стався не зараз. Він був розтягнутий у часі та розпочався ще навесні цього року. Саме тоді, в ніч з 10 на 11 березня, позачерговий саміт ЄС у Версалі погодився на розгляд української заявки на членство. "Суть цього рішення можна описати фразою: Україна стане членом Європейського Союзу", – пояснювала тоді "Європейська правда". І ця фраза, яка тоді, три місяці тому, комусь могла здатися "занадто амбітною", насправді повністю відповідала стану речей. Бо саме тоді у свідомості ЄС стався прорив. Саме тоді Євросоюз уперше визнав, що членству – бути. Що це лише питання часу. Адже попередні понад 20 років, коли Україна декларувала своє прагнення до членства, ЄС на офіційному рівні ніколи не визнавав, що ця мета є досяжною. Все трималося на голій вірі українців, а також кількох держав-друзів, що просували наші інтереси у Брюсселі та підтримували нашу віру. Багато років поспіль навіть натяки на потенційну можливість вступу навіть у далекому майбутньому ретельно вичищалися з документів ЄС. Доходило до смішного. Наприклад, у документах, схвалених від імені усього Євросоюзу, нас ніколи не називали "європейською державою", лише "європейською країною", щоби це словосполучення не збігалося з формулюванням договору ЄС, що гарантує європейським державам право подати заявку на вступ до Союзу. Інший приклад – те, як завзято європейські дипломати боролися, щоби у жодних документах не звучала фраза про те, що Україна має європейську ідентичність. Під час переговорів щодо Угоди про асоціацію тодішній головний переговірник Костянтин Єлісєєв відверто тролив колег з ЄС, пропонуючи їм записати у договорі, що Україна має "азійську ідентичність" чи "не має ідентичності", якщо вже вони проти того, щоби писати в УА правдиву версію 🙈. Але побороти бюрократів йому так і не вдалося, тому в нашій УА цієї невинної фрази немає. Все заради того, щоб виключити навіть натяк на право України претендувати на членство в ЄС. А тому березневе рішення, коли саміт не тільки визнав законність української заявки, поданої поза процедурами (а для ЄС порушення процедур – це залізобетонний мотив для відмови!), а й доручив почати її негайний розгляд – це був неймовірний прорив, який заклав фундамент у визнання кандидатства. Рішення 23 червня, звісно, не сталося саме собою. "Європейська правда" останні три місяці детально розповідала про боротьбу, яка за нього точилася, про підводні течії та несподівані нові перепони, які могли відтермінувати це рішення у часі. Емоції профільної віцепрем’єрки Ольги Стефанішиної після його оголошення рішення саміту – цілком зрозумілі та виправдані після усіх зусиль, що були вкладені у те, щоби вже зараз почути коротку фразу: Євросоюз надає Україні статус держави-кандидата. До речі, список тих людей, хто доклався до того, щоби це рішення було можливим – це окрема важлива тема, до якої ми ще повернемося у кінці статті. Але фундаментом успіху саміту в Брюсселі був той злам свідомості Європи, що стався у Версалі. А зараз про природне запитання багатьох: скільки чекати? Україна – не Туреччина Коли Україна доводила партнерам у ЄС, що ми обов’язково маємо отримати статус кандидата вже зараз, без жодних відтермінувань, то одним з аргументів була необхідність уникнути зневіри суспільства, що мала би катастрофічні наслідки. Зневіра та розпач – це головні "активи" інформаційної війни, яку веде ворог в українському суспільстві. В Україні давно втрачена довіра до більшості російських джерел і наративів. Більшість фейків, які Москва створює для власного суспільства, в Україні "не злітають" за межами дуже вузького прошарку аудиторії. Ніхто не вірить у казки про причини війни і таке подібне. Чи не єдиний тип дезінформації з РФ, що успішно "заходить" в Україні – це фейк про те, що в Україні "все погано", що ми не маємо шансів на успіх (перемогу, відновлення, членство в ЄС тощо). У тому числі про "безперспективний" рух України до ЄС. Улюблений аргумент, яким підживлюють цю зневіру – це приклад Туреччини, який переносять на Україну. Мовляв, нас ніхто не чекає у ЄС, а статус кандидата нічого не означає – подивіться, мовляв, на Туреччину, яка вже понад 20 років кандидат, тож на Україну очікує та сама історія. Це типовий приклад дезінформації, побудований немов за підручником. За основу береться реальний факт; у ньому випускають з уваги або деформують ключові елементи; і те, що вийшло у підсумку, "натягують" на українську історію і роблять з цього висновки, які геть не пов’язані з реальністю, але резонують з тривогами людей. Так фейк починає самопідживлюватися, і Росії чи її агентам не треба докладати багато зусиль для його поширення. Давайте розберемося, що ж не так. Туреччина справді має статус кандидата з 1999 року, тобто вже більше 20 років, і справді лишається так само далекою від членства. Напевно, зараз вона навіть далі від мети, ніж у рік кандидатського рішення. Але це – єдиний правдивий елемент у цій історії зради. Перш за все, звернемо увагу на те, наскільки відмінним є турецький рух цією процедурою від українського та й від усіх інших держав, що прагнуть вступити до ЄС або вже стали членами. Туреччина подала заявку на членство ще у 1987 році, а кандидатом стала лише за 12 років (!). Нагадаємо, в України цей етап забрав рекордно мало, близько чотирьох місяців. У інших держав – орієнтовно рік-півтора. А 12 років у багатьох країн забирав шлях від заявки до повноцінного членства! Після отримання статусу – знову пауза, що затягнулася на шість років, і лише в 2005-му Туреччина розпочала переговори щодо угоди про членство, що складається з 35 переговорних глав. У 2006 році відкрила і того ж дня закрила найпростішу переговорну главу, щодо співпраці в сфері науки (тобто по ній перегорів не було взагалі), і відтоді, протягом вже 17 років, не було закрито жодної глави. Зрештою, 16 чинних держав-членів ЄС подали заявку на членство пізніше за Туреччину (чи навіть набагато пізніше) і вже давно вступили до Євросоюзу. То який сенс "лякати" прикладом Туреччини? А ніякого, крім інформаційної спецоперації та штучного підживлення "зради". Річ у тім, що затримка з Туреччиною мала причини, які для України геть не релевантні. По-перше, давайте будемо чесними, Туреччина і зараз не є європейською за менталітетом, традиціями, культурою та ідентичністю, а тим більше не була такою у 1987 році. Достатньо нагадати, що в 1980 році у Туреччині відбувся переворот, третій за 30 років, і до 1982 року країна лишалася під владою військових! Це точно не те, що можна називати сталою демократією. Чинний президент Ердоган також проводить політику, фундаментально розбіжну з європейським вектором. По-друге, Туреччина має стан, подібний до замороженої війни, з державою-членом ЄС, Кіпром – північна частина острова окупована турецькою владою. Колись європейці думали, що переговори з ЄС дозволять вирішити конфлікт, але цього не сталося. Утім, вступ Туреччини до Євросоюзу за цих умов неможливий – Кіпр заблокує фінальне рішення. Варто підкреслити: мати ідентичність, відмінну від європейської – це не обов’язково погано. Просто вони інакші, от і все. Однак через це у ЄС завжди прохолодно ставилися до заяв турецької влади про вступ, не вважали їх щирими. Вже давно у ЄС лунають відверті заяви про те, що вступ Туреччини до ЄС не відбудеться ніколи; переговори давно заморожені в принципі; є лише формальне збереження статусу кандидата. І це не має жодної подібності до України. Балканський шлях? Інші держави, які мають тривалий (але не такий, як у турків) період переговорів з ЄС, також не є прикладами. Сербія – це сателіт Росії на Балканах, яка відкрито відмовляється від проведення спільної з ЄС політики, що наразі робить переговори про членство беззмістовними. Боснія не отримала навіть статусу кандидата, бо є, по суті, failed state з непрацюючими державними інституціями. Північна Македонія не може почати переговори ось вже 18 років через блокаду з боку Греції, а потім Болгарії через питання національної ідентичності, щодо яких неможливо знайти компроміс. Тут треба окремо зауважити, що угорсько-українська суперечка не є аналогом. І через те, що тут компроміс можливий, а наш конфлікт лишається настільки живим через те, що він політично цікавий Орбану для "підігрівання" свого електорату. І через те, що навіть попри мовно-освітню суперечку, Угорщина не блокує шлях України до ЄС та підтримала надання нам статусу кандидата (детальніше – у статті "Чому Угорщина не стала блокувати кандидатство України в ЄС: 5 аргументів Орбана"). Єдиною державою, яка може бути до певної міри прикладом для порівняння, є Чорногорія, яка стала кандидатом у 2010 і почала переговори з ЄС про членство у 2012-му. Ця подібність не абсолютна, бо Україна починає рух до членства з більшим ступенем готовності. Так, Чорногорія тільки у 2008-му, тобто за два роки до кандидатства, почала виконувати Угоду про асоціацію. В України ця розбіжність складає сім років – ми виконуємо УА з 2015 року і мали глибше реформуватися за стандартами ЄС ще до початку процесу вступу. Та найголовніша подібність між нами не залежить від дат. Події останніх років у Чорногорії свідчать: щойно уряд починає гальмувати реформи – як рух до членства зупиняється. А відновлення реформ відновлює зближення (детальніше – у статті "Як Чорногорія відновлює шлях до ЄС і чому це важливо для України"). Тому наші друзі у ЄС наголошують і повторюють: тепер швидкість вступу України до ЄС залежить від самої України. Умови та строки Для тих, хто детально слідкував за умовами, що пролунали від ЄС на адресу України одночасно з рішенням про членство, можемо коротко повідомити головне: саміт ЄС лишив абсолютно незмінним список з семи сфер, за якими висунуті умови. Також не змінився підхід Єврокомісії про можливість відкату рішення про статус чи про подальші кроки у разі, якщо Україна порушить свої зобов’язання та/або почне скасування проведених раніше європейських реформ. Той самий принцип діє і щодо Молдови, у неї лише перелік умов трохи ширший та амбітніший. Детально про ці умови та про "механізм призупинення кандидатства" у разі провалу реформ читайте у статті Кандидат авансом: 7 вимог, які має виконати Україна, щоб ЄС не скасував її новий статус, все викладене у ній лишилося актуальним. Єдине, що уточнив ЄС у рішенні саміту: перехід на наступний етап, тобто до узгодження початку переговорів про вступ, можливий тільки у разі повного виконання усіх умов, визначених Єврокомісією. Тобто улюблений багатьма політиками варіант "покажемо прогрес, виконаємо частину, а там якось пропетляємо" цього разу не спрацює, бо така умова виставлена у консенсусному рішенні усіх держав ЄС. І є підстави припустити, що виставили її саме через те, що європейці звикли до цих "намагань пропетляти". І це знову актуалізує питання призначення очільника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, яке блокує Банкова. Обійтися без цього кроку напевно не вийде. А спроби надурити ЄС викличуть непередбачувану реакцію – тим більше, зважаючи на те, що чимало європейців справді вважають, що надали нам цей статус авансом. Коли реально розпочати переговори? Перш за все, треба розвіяти популярну думку про те, що ці сім умов ми нібито маємо виконати до кінця 2022 року. Це не так. У листопаді-грудні відбудеться перша оцінка виконання критеріїв, але напевно не остання. Деякі пункти потребують більше часу. Наприклад, законодавство щодо національних меншин треба не тільки ухвалити (після консультацій з цими меншинами), а й провести через експертизу Венеційської комісії. А це – додаткові місяці... Тому найоптимістичнішим сценарієм дати, коли ЄС дасть згоду на початок переговорів про вступ, видається червневий саміт 2023 року. Це – у разі, якщо влада буде справді націлена на проведення реформ. Ну і найголовніша вимога: до цього часу має завершитися активна фаза війни та бути знятий воєнний стан щонайменше у Києві та на більшій території держави. Офіційно така вимога не висувається, але на практиці без того початок переговорів видається малореальним. Утім, читачів напевно цікавить запитання про те, коли чекати на вступ, набуття повноцінного членства у ЄС. З цим складніше, а будь-які точні прогнози з цього приводу позбавлені сенсу. Однак можна визначити приблизні рамки. По-перше, усі розмови про членство за один, два, три роки є безглуздям або свідомим обманом. Навіщо окремі українські політики роблять такі заяви – питання до них. Обсяг та масштабність реформ, які чекатимуть на Україні під час переговорів – незрівнянно вищі за те, що ми робимо в рамках Угоди про асоціацію. Тож попереду – масив реформ, який за пару років ніяк не подолати. По-друге, є додаткова умова, яка не залежить від України. Перед тим як прийняти нашу державу (або будь-яку іншу), ЄС має провести внутрішню реформу, яка давно назріла. Зокрема, для цього потрібно переглянути принцип консенсусу. І це буде непростий процес, який точно не завершиться у найближчі кілька років. Держави-лідери ЄС налаштовані його провести, але на практиці процес може загальмуватися. Лише після реформи ЄС буде готовий закривати останні переговорні глави, і напевно саме тоді проведе хвилю розширення, долучивши відразу кілька країн – тих, що будуть готові до членства. І задача України (до слова, цілком реальна, якщо держава ставитиме собі це за мету!) наздогнати до цього часу держави Балкан. Зважаючи на це, навіть 5-річний термін віднині і до завершення переговорів видається нереальним. З різних джерел, у тому числі від наших європейських друзів, доводилося чути оцінку про те, щоби завершити процес до 2030 року. Це амбітна мета – але реалістична. І тут варто згадати про найсвіжіший досвід. У останні місяці пробивання статусу кандидата об’єднало буквально усіх прибічників ЄС. Влада і опозиція, неурядові гравці з усіх сфер та навіть ті активісти, які є гарячими опонентами влади – всі боролися за те, щоби рішення про статус стало реальним. І кожен елемент тут був критичним. Звернення Зеленського до парламентів (що працювали дуже потужно); візити представників уряду та ОПУ; турне українських активісток та парламентарок столицями; адвокаційні статті та звернення змогли достукатися до кожної столиці і переконати навіть скептиків. Зараз так само потрібно, щоби вступ до ЄС став реальним пріоритетом усієї держави, і не на місяці, а на роки. Це має об’єднати усіх політичних гравців. Бо це – питання майбутнього України.
 
Автор: Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди"" rel="noopener noreferrer" target="_blank">Кандидат авансом: 7 вимог, які має виконати Україна, щоб ЄС не скасував її новий статус
, все викладене у ній лишилося актуальним.

Єдине, що уточнив ЄС у рішенні саміту: перехід на наступний етап, тобто до узгодження початку переговорів про вступ, можливий тільки у разі повного виконання усіх умов, визначених Єврокомісією. Тобто улюблений багатьма політиками варіант "покажемо прогрес, виконаємо частину, а там якось пропетляємо" цього разу не спрацює, бо така умова виставлена у консенсусному рішенні усіх держав ЄС.

І є підстави припустити, що виставили її саме через те, що європейці звикли до цих "намагань пропетляти".

І це знову актуалізує питання призначення очільника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, яке блокує Банкова. Обійтися без цього кроку напевно не вийде. А спроби надурити ЄС викличуть непередбачувану реакцію – тим більше, зважаючи на те, що чимало європейців справді вважають, що надали нам цей статус авансом.

Коли реально розпочати переговори?

Перш за все, треба розвіяти популярну думку про те, що ці сім умов ми нібито маємо виконати до кінця 2022 року.

Це не так. У листопаді-грудні відбудеться перша оцінка виконання критеріїв, але напевно не остання. Деякі пункти потребують більше часу. Наприклад, законодавство щодо національних меншин треба не тільки ухвалити (після консультацій з цими меншинами), а й провести через експертизу Венеційської комісії. А це – додаткові місяці...

Тому найоптимістичнішим сценарієм дати, коли ЄС дасть згоду на початок переговорів про вступ, видається червневий саміт 2023 року. Це – у разі, якщо влада буде справді націлена на проведення реформ.

Ну і найголовніша вимога: до цього часу має завершитися активна фаза війни та бути знятий воєнний стан щонайменше у Києві та на більшій території держави. Офіційно така вимога не висувається, але на практиці без того початок переговорів видається малореальним.

Утім, читачів напевно цікавить запитання про те, коли чекати на вступ, набуття повноцінного членства у ЄС. З цим складніше, а будь-які точні прогнози з цього приводу позбавлені сенсу. Однак можна визначити приблизні рамки.

По-перше, усі розмови про членство за один, два, три роки є безглуздям або свідомим обманом. Навіщо окремі українські політики роблять такі заяви – питання до них. Обсяг та масштабність реформ, які чекатимуть на Україні під час переговорів – незрівнянно вищі за те, що ми робимо в рамках Угоди про асоціацію. Тож попереду – масив реформ, який за пару років ніяк не подолати.

По-друге, є додаткова умова, яка не залежить від України. Перед тим як прийняти нашу державу (або будь-яку іншу), ЄС має провести внутрішню реформу, яка давно назріла. Зокрема, для цього потрібно переглянути принцип консенсусу. І це буде непростий процес, який точно не завершиться у найближчі кілька років. Держави-лідери ЄС налаштовані його провести, але на практиці процес може загальмуватися.

Лише після реформи ЄС буде готовий закривати останні переговорні глави, і напевно саме тоді проведе хвилю розширення, долучивши відразу кілька країн – тих, що будуть готові до членства. І задача України (до слова, цілком реальна, якщо держава ставите собі це за мету!) наздогнати до цього часу держави Балкан.

Зважаючи на це, навіть 5-річний термін віднині і до завершення переговорів видається нереальним.

З різних джерел, у тому числі від наших європейських друзів, доводилося чути оцінку про те, щоби завершити процес до 2030 року. Це амбітна мета – але реалістична. І тут варто згадати про найсвіжіший досвід.

У останні місяці пробивання статусу кандидата об’єднало буквально усіх прибічників ЄС. Влада і опозиція, неурядові гравці з усіх сфер та навіть ті активісти, які є гарячими опонентами влади – всі боролися за те, щоби рішення про статус стало реальним. І кожен елемент тут був критичним.

Звернення Зеленського до парламентів (що працювали дуже потужно); візити представників уряду та ОПУ; турне українських активісток та парламентарок по столицях; адвокаційні статті та звернення змогли достукатися до кожної столиці і переконати навіть скептиків.

Зараз так само потрібно, щоби вступ до ЄС став реальним пріоритетом усієї держави, і не на місяці, а на роки. Це має об’єднати усіх політичних гравців.

Бо це – питання майбутнього України.

 

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.