Шредер и другие "друзья Путина": как сеть бывших политиков до сих пор продвигает российские интересы в ЕС

Попри масштабні санкції та зростаючу політичну ізоляцію, російський енергетичний сектор й досі має канали впливу на політику в Європейському Союзі.

Одним з ключових інструментів такого впливу стали колишні високопосадовці, політики, експерти та медійні коментатори, які роками працювали з російськими компаніями або лобіювали їхні інтереси. 

Проблема поглиблюється браком прозорості у фінансуванні аналітичних центрів та громадських організацій, що приховує реальний масштаб російського впливу. 

Українська організація Razom We Stand опублікувала нове дослідження, яке викриває, як політичні партії, високопоставлені політики та мережі впливу по всій Європі допомагають захищати доходи Росії від експорту викопного палива і продовжують уповільнювати відмову від російського газу навіть після повномасштабного вторгнення РФ в Україну.

Топагенти впливу РФ

Упродовж останніх двох десятиліть Кремль вибудував цілу систему "золотої ротації" – фактично "двері, що обертаються" між європейськими урядами та російським енергетичним сектором.

Колишні прем’єри, міністри та впливові політики після завершення каденції знаходили себе у радах директорів російських компаній, де їхній політичний капітал перетворювався на інструмент впливу Москви в Європі.

Ця практика не лише створювала очевидні конфлікти інтересів, а й надавала Кремлю доступ до мережі контактів, до якої не дотягнувся б жоден офіційний лобіст. Ротація колишніх лідерів на посади в структурах на кшталт Nord Stream, "Роснефть" чи "Лукойл" перетворилася на елемент довгострокової стратегії, спрямованої на те, щоб російські проєкти виглядали "нормальними", "вигідними" та "аполітичними".

Так Кремль отримував у Європі не просто симпатиків, а високостатусних амбасадорів.

Відставних топполітиків, здатних формувати дискусію і стримувати енергетичне розмежування з Росією.

Спробуємо перерахувати найбільш вагомих "друзів Путіна".

Герхард Шредер (Німеччина)

Колишній канцлер став одним з найвідоміших символів "газової дипломатії" РФ. І першим політиком із західної "вищої ліги", хто погодився працювати на Путіна. 

У 2005 році, невдовзі після схвалення Nord Stream 1, він очолив компанію Nord Stream AG. Це призначення ще стало шоком для Німеччини, однак згодом усі звикли до такого маршруту відставних політиків. 

Пізніше Шредер увійшов до ради директорів компанії "Роснефть" та був номінований до правління "Газпрому". І лише після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, а точніше, після низки скандалів на батьківщині, він відмовився від посади.

Маттіас Варніг (Німеччина)

Один з найближчих до Путіна німців і один із найвпливовіших західних фігур у російській бізнесовій та енергетичній еліті. Колишній офіцер Штазі, який після падіння Берлінської стіни перейшов у банківську сферу, Варніг став ключовим посередником між німецькими корпоративними інтересами та російськими державними підприємствами в 1990-х і 2000-х роках. 

Протягом багатьох років Варніг обіймав високі керівні посади в декількох великих російських компаніях, зокрема в державних нафтових гігантах "Транснефть" і "Роснефть", де він працює в радах директорів з 2011 року.

Його мережа охоплює німецько-російські фінансові установи та енергетичні партнерства, що робить його центральною фігурою в мережі економічних відносин, які вже давно пов'язують Берлін і Москву.

Еско Ахо (Фінляндія)

Колишній прем’єр Фінляндії з 2010 року працював у російському інноваційному центрі "Сколково", а в 2016 році став членом наглядової ради "Сбербанку". Його кар’єра стала прикладом того, як Кремль залучає європейських політиків під приводом технологічного та економічного партнерства.

Франсуа Фійон (Франція)

Експрем’єр Франції у 2021 році увійшов до рад директорів державної компанії "Зарубежнефть" та приватного нафтохімічного концерну "Сибур". Обидві структури стратегічно важливі для російської промисловості.

Карін Кнайссль (Австрія)

Колишня міністерка закордонних справ Австрії у 2021 році стала членкинею ради директорів "Роснефть", а у 2023 році переїхала до Росії, де очолила аналітичний центр G.O.R.K.I. при Санкт-Петербурзькому університеті.

Її особисте зближення з Москвою стало політичним скандалом у ЄС.

Александр Рар (Німеччина)

Один з найвідоміших німецьких експертів зі східної політики, багаторічний співробітник Німецької ради з міжнародних відносин (DGAP), Рар систематично просував проросійські меседжі в німецьких медіа та політичних колах. 

Він є директором з досліджень Німецько-російського форуму, який просуває інтереси російської зовнішньої політики в Німеччині та Європі, заступником голови Ради російської економіки в Німеччині, радником з питань ЄС для російського енергетичного гіганта "Газпром" та лобістом/радником для Wintershall (тісно пов'язаного з "Газпромом").

Навіщо Росії це потрібно?

Для Кремля присутність колишніх європейських лідерів у медіа, аналітичних центрах і корпоративних радах – це не просто елемент престижу чи жест "дружби". Це продуманий інструмент впливу, який дає російській владі те, чого не можуть забезпечити жодні офіційні дипломатичні канали.

У стратегії Москви ці люди виконують роль "перекладачів" російських інтересів європейською мовою політики та бізнесу – і саме тому вони такі цінні.

По-перше,

колишні високопосадовці забезпечують легітимацію російських енергетичних проєктів.

Коли поруч із російським брендом з’являється знайоме європейське прізвище, це створює відчуття нормальності. Для частини європейських політиків і бізнесменів така співпраця виглядає не як політичний ризик, а як "раціональний вибір", адже "якщо ексканцлер чи ексміністр довіряє – то й нам можна".

Саме ця ілюзія "аполітичності" довгі роки дозволяла Москві продавати свої проєкти як суто комерційні, відсуваючи на другий план їхню геополітичну природу.

По-друге, такі фігури відкривають доступ до неформальних мереж ухвалення рішень.

Кремль чудово розуміє: найважливіші політичні домовленості народжуються не лише в парламентських залах, а й у кулуарах, на конференціях, в корпоративних групах і аналітичних клубах. Колишні прем’єри та міністри – це люди, які зберігають двері до цих мереж навіть після відставки.

Через них Росія може впливати на формулювання позицій окремих партій, регуляторів чи бізнес-асоціацій, часто – непомітно для широкої публіки.

Третій елемент – безкоштовна комунікаційна платформа, яку надають європейські медіа й think tanks.

Коли колишній міністр дає інтерв'ю або публікує колонку, редакції охоче надають йому слово, бачачи в ньому експерта або старожила політичного процесу. Кремль отримує сцену, освітлену прожекторами західних медіа.

Саме так у публічний дискурс проникали меседжі про "прагматичну співпрацю", "марність санкцій" чи "небезпеку енергетичного розриву".

Нарешті, ці актори впливають на громадську думку, формуючи рамку, в якій європейці сприймають російську енергетику. Їхні виступи й коментарі створюють враження експертної дискусії, хоча насправді нерідко повторюють вигідні Москві трактування: що "взаємозалежність – це стабільність", що "енергетика має бути поза політикою", що "Європа не витримає різкої відмови від російських ресурсів".

Ці аргументи роками пригальмовували рух ЄС до енергетичної незалежності.

А разом із тим – змушували уряди європейських країн діяти обережніше, ніж вимагала ситуація.

І саме тому для Росії це так важливо: через таких людей вона отримує можливість впливати на дебати в Європі не як агресор і не як токсичний гравець, а як нібито "легітимний учасник діалогу".

Кремль купує не просто послуги – він купує доступ, час і голоси. І часто – набагато дешевше, ніж будь-яка інша держава зі схожими амбіціями.

"Сіра зона" ЄС

Попри те, що Європейський Союз десятиліттями позиціонує себе як форпост демократії, відкритості та політичної відповідальності, у сфері прозорості впливу іноземних держав він все ще залишається вразливим.

На відміну від США, Австралії чи Великої Британії, у ЄС немає єдиного механізму, який би змушував компанії, лобістів, колишніх політиків або аналітичні центри розкривати співпрацю з іноземними урядами чи їхніми державними корпораціями.

Ця відсутність правил створює величезну "сіру зону", де легко губляться фінансові потоки та політичні зв’язки.

Саме в цих темних просторах російські державні компанії та інші автократичні режими знаходять для себе найзручніші маршрути впливу. Коли між законодавствами держав-членів є прогалини, а між Брюсселем і столицями – різні стандарти прозорості, виникає те, що Кремль завжди вмів використовувати найкраще: неоднорідність і необов’язковість.

Для порівняння, у США система FARA вже давно стала стандартом. Закон вимагає, щоб будь-хто, хто представляє або лобіює інтереси іноземної держави, чітко декларував свою діяльність.

Це не "репресивний інструмент", як часто намагається подати Москва, а звичайна гігієна прозорості. І вона працює: суди, медіа та громадські організації мають доступ до інформації, яка унеможливлює приховані кампанії впливу.

Австралія пішла далі: її реєстр охоплює не лише лобістів чи політичних консультантів, а й університети, think tanks, корпорації, релігійні та громадські організації. Така модель демонструє: прозорість не обмежує свободу слова, вона лише робить зрозумілим, хто й від чийого імені говорить.

У Великій Британії після низки скандалів, пов’язаних із впливом іноземних режимів на стратегічні сектори, зокрема енергетичний, держава запровадила жорсткіший контроль за співпрацею з державними компаніями третіх країн.

Лондон усвідомив просту істину: у питаннях енергетичної безпеки не може бути "невидимих партнерів".

На цьому тлі Європейський Союз виглядає парадоксально. Континент, який пережив шок залежності від російського газу, досі не має механізму, що дозволив би побачити, хто працює з державними енергетичними компаніями Росії чи інших режимів.

Саме тому ЄС терміново потребує спеціального публічного реєстру впливу, який охоплював би всі три ключові категорії:

• корпоративні структури,
• фізичних осіб,
• організації та інституції, що мають зв’язки з державними енергетичними компаніями країн-ризиків.

Такий реєстр – це не каральний інструмент.

Це спосіб розрізняти, де закінчується незалежна експертиза і починається політично мотивована робота, яку часто маскують під "аналітичні дослідження", "експертні дискусії" чи "технічні консультації".

Запровадження прозорості допоможе нарешті зламати ефект обертових дверей, коли колишні урядовці безперешкодно переходять на роботу до іноземних державних корпорацій і фактично продовжують брати участь у формуванні європейської політики – лише вже з іншого боку столу.

Для ЄС це шанс не просто закрити прогалину, а поставити крапку в епосі, коли автократії могли працювати через довірених європейських "емісарів", залишаючись у тіні.

Прозорість у сфері енергетичного впливу – це частина безпеки. І частина майбутнього, в якому рішення не купуються, а ухвалюються в інтересах громадян, а не авторитарних режимів.

Авторка: Ірина Пташник,

старша експертка з досліджень та розвитку, Razom We Stand