Поворот к Китаю? Вопросы к внешнеполитической стратегии Украины

Пятница, 2 июля 2021, 10:10 — , Международный фонд "Відродження"
Фото: Kydpl Kyodo/Associated Press/East News
Святкова вистава на стадіоні напередодні святкування 100-річчя Комуністичної партії Китаю, Пекін, 28 червня 2021 року

Якою в уряді бачать зовнішньополітичну діяльність на найближчі три роки?

Відповідь на це запитання – у Стратегії зовнішньополітичної діяльності України (на 2021-24 роки), проєкт якої було прийнято Кабміном і направлено на затвердження президенту Володимиру Зеленському.

Спойлер: загалом стратегія виглядає непогано. Але є декілька важливих нюансів. І низка гострих питань до уряду.

Але перш за все, варто вказати, що сподобалось у новій стратегії.

По-перше, це перший подібний документ, і це вже добре, що у влади є намагання мислити стратегічно.

По-друге, написано переважно досить зрозумілою мовою, не зловживаючи дипломатичними словесами.

По-третє,

цілі й акценти розставлені відповідно до ключових пріоритетів – відновлення суверенітету та територіальної цілісності, європейська та євроатлантична інтеграція.

По-четверте, і це особливо добре, у частині, що стосується російського напрямку, визначені чіткі тези про курс на згортання торгівлі, про можливість мирного співіснування лише після повернення територій, про вимоги репарацій за агресію та окупацію, про відповідність демократичних перетворень у РФ національним інтересам України тощо.

Загалом продовжуються і розкриваються, деталізуються і розвиваються тези, закладені у Стратегії національної безпеки, затвердженої президентом 2020 року.

Що привертає увагу: після прочитання цієї стратегії стає загалом зрозуміло, чого Україна хоче від світу, які її цілі, які тренди і загрози бачить Київ.

Чітко артикульовано, що ключове – це наш конфлікт з РФ і потреба пошуку міжнародної підтримки. А також розвиток економіки й торговельних зв'язків.

Але чого бракує – то це бачення того, що Україна може запропонувати світу.

Які ми бачимо можливості? Чи лише одні загрози? Які наші сильні сторони, чим ми можемо бути цікаві нашим стратегічним партнерам (а не лише у чому полягає наш інтерес до них)? Добре було б це прописати. Але об'єктивно, це, напевно, складніше визначити, тут потрібна довша дискусія...

Де ж у стратегії найбільш неоднозначні місця? До них можна віднести перелік наших стратегічних партнерів – тут багато нового, цікавого і неоднозначного.

Порівняно зі Стратегією нацбезпеки, у цьому переліку знайшлося місце й для Румунії – це однозначний позитив, оскільки ще після затвердження Стратегії нацбезпеки багато експертів коментували, що Бухарест незаслужено забули.

Ще одна новація – після переліку ключових північноамериканських та європейських партнерів додаються (саме у такій послідовності): Китай, Японія, Бразилія, Індія.

Остання тут зазначена авансом як "важливий партнер", не називаючи поки що це стратегічним партнерством. Відносини з Японією визначені як "глобальне партнерство". Щодо стратегічних партнерств з Китаєм та Бразилією – тут у тексті згадуються відповідні двосторонні декларації про стратегічне партнерство 2011 та 2009 років відповідно.

Тобто порівняно зі Стратегією нацбезпеки тут відчувається вплив концепції повороту до Азії, та ще із додачею Бразилії.

І тут виникає питання: чи дійсно ми прагнемо розвивати стратегічне партнерство з Китаєм?

Навіть ставлячи ці відносини перед партнерством з Японією?

Жодних застережень щодо взаємної поваги до територіальної цілісності? А як Китай голосує в ООН щодо Криму?

Ми прагнемо "активізації політичного діалогу, лібералізації торгівлі та візового режиму", а також "спільних проєктів у галузі інфраструктури, енергетики, транспорту та промислово-виробничій сфері"? Без жодних застережень? Щодо прав людини (ми, здається, підписалися під тим, що це наші цінності, чи не так?) чи щодо обмежень, пов'язаних із нашою європейською та євроатлантичною інтеграцією?

Далі по тексту зазначено, що "наша країна зацікавлена в участі у глобальних азійських проєктах, зокрема у рамках ініціативи Китаю "Один пояс, один шлях", однак залишивши важливе застереження: "лише тією мірою, що не перешкоджає реалізації політики євроатлантичної інтеграції України".

Хоча нашій євроатлантичній інтеграції чи відносинам із США наше бажання взяти участь у китайському поясі-шляху точно не сприятиме – питання лише, наскільки сильно американці реагуватимуть.

Цікаво, що при цьому стратегія дає реалістичний погляд на світ, зокрема, на початку зазначаючи в аналізі зовнішнього середовища, що "США намагатимуться зберегти роль глобального лідера, якої прагне набути Китай". При цьому стратегія визначає США нашим стратегічним партнером №1. І як це тоді узгоджується зі стратегічним партнерством із Китаєм?

Знову-таки, це те, чого не було у Стратегії національної безпеки. Це нове.

Можна посилатися на двосторонню декларацію про стратегічне партнерство часів багатовекторного Януковича. Можна прагнути прагматично розвивати торгівлю, забуваючи про цінності. Можна, звісно, розповідати світу про Майдан, забуваючи про Гонконг; можна згадувати Голодомор і не згадувати уйгурів.

Зрештою, можна робити вигляд, що ми за дружбу з усіма – типу багатовекторності мінус Росія.

Проте чи зрозуміють нас наші партнери? А ми зважаємо на рішення останнього саміту НАТО, який визначив Китай системним викликом для себе?

Чи ми таким чином, намагаючись сподобатися всім, не викличемо роздратування з боку всіх, особливо наших головних партнерів, своєю непослідовністю? Тут тонка межа.

Останнім часом помітно зросла присутність Китаю в українській зовнішній політиці.

І так виглядає, що цей "поворот до Китаю" (що зовсім не є тотожним до "повороту до Азії") стає у нас трендом.

І це у той час, коли у Центральній Європі потихеньку спадає інтерес до "16+1" і коли наростає напруга між Китаєм і США, а також Японією та Індією (нашими іншими стратегічними партнерами в Азії, як визначено у проєкті Стратегії).

От нащо воно нам? Серйозно очікуємо китайських інвестицій в інфраструктурні проєкти "одного шляху", і навіть близький гіркий досвід балканських країн нас не відлякує? Власний кейс "Мотор Січі" нас нічому не навчив (що як мінімум не варто допускати китайських інвестицій у ВПК)?

Чи, може, хочемо брати кредити у Китаю, за прикладом Лукашенка? Хочемо торгувати, і китайський ринок аж так цікавіший за інші, і нас потенційна залежність не лякає?

Чи вважаємо саме торгівлю головним і достатнім критерієм для визначення "стратегічного партнерства" (наприклад, для США, Японії та Індії Китай також провідний торговельний партнер, але вони не визначають його стратегічним партнером)?

Чи, може, очікуємо на зміну ставлення Китаю до нашого конфлікту з Росією, що Пекін відмовиться від союзництва з Кремлем? Взагалі, відповідь на питання "чий Крим?" є критерієм для визначення "стратегічного партнерства"?

Зрозуміло, що потрібно мати відносини з усіма, особливо якщо йдеться про світові потуги. Але коли треба визначати стратегічні партнерства – потрібно робити вибір, і він має бути добре продуманий, аби не підважувати фундаментальні цінності, пріоритети та цілі політики.

Текст було вперше опубліковано на facebook-сторінці автора та републікується з його доповненнями

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.
powered by lun.ua