Яку стратегію має обрати Україна, готуючись до саміту НАТО у Вільнюсі?

Перш за все, маємо визнати – українські одночасні, через кому, заклики до членів НАТО розпочати процес вступу до Альянсу і також надати "гарантії безпеки" – розпилюють зусилля і створюють непорозуміння.

З ризиком, що всупереч нашим бажанням – ці "гарантії безпеки" навпаки можуть стати замінником запрошення до НАТО.

Наразі позиція України звучить фактично як фінляндський варіант: ми хочемо швидкого (без ПДЧ) вступу до НАТО, і проміжний етап – тимчасові гарантії безпеки на період до вступу (які Фінляндії надала Велика Британія). Але у нас є те, чого не було у Фінляндії – війна.

Принципово важливе питання, яке при цьому не уточнюється:

коли саме ми би хотіли отримати гарантії безпеки? Під час чи після війни?

Якщо під час війни – то це нереально з тих самих причин, чому нереально вступити до НАТО під час війни.

Тому що гарантії безпеки – це колективна оборона, тобто вступ країни-гаранта у війну на боці свого союзника. І ніхто зараз не готовий вступати у нашу війну з РФ.

Якщо ж ідеться про надання "гарантій безпеки" після війни – то це стає логічною альтернативою вступу до НАТО.

Бо якщо ми вступаємо – то вступаємо швидко. І на цей короткий строк найбільшою гарантією безпеки має стати військова поразка РФ, яка унеможливить її швидкий повторний напад на Україну.

А якщо ми не вступаємо швидко до НАТО – то ці "гарантії безпеки" стають де-факто альтернативою членству в Альянсі. Оформлені у вигляді якоїсь угоди (Security Compact) чи політичної декларації – неважливо. Це буде щось альтернативне до НАТО.

Принаймні, саме таке сприйняття можна побачити у багатьох західних політологів – коли вони йдуть за логікою "ОК, наразі немає політичної волі приймати Україну в НАТО, але ж Україні після війни будуть потрібні якісь гарантії безпеки, то давайте подумаємо креативно, що ми могли б запропонувати". При цьому весь креатив все одно зводиться до "запевнень", що Україна отримає більше допомоги для здатності захистити себе самостійно.

Тому тут потрібний ключовий злам: у Вільнюсі нам потрібно отримати політичний сигнал про наш рух до членства у НАТО.

В ідеалі це має бути запрошення до початку переговорів, які можуть тривати певний час, тобто до кінця війни, після чого ратифікація протоколу про вступ України до НАТО.

А компромісним варіантом може бути рішення з обіцянкою надати запрошення Україні одразу після завершення війни.

Очевидно, саме прогрес на полі бою до липня буде також і ключовим аргументом у Вільнюсі.

Бо якщо ми доведемо здатність перемогти – то це посилить нашу ключову тезу про те, що з точки зору колективної обороноздатності Україна потрібна НАТО не менше, ніж НАТО потрібне Україні.

Тоді члени НАТО будуть готові обіцяти прийняти нас до НАТО після Перемоги, а деякі з них – надати нам гарантії безпеки навіть до вступу.

Тому логічно, що найбільший практичний пріоритет зараз – це отримати якомога більшу допомогу від членів Альянсу для перемоги над РФ, а також для подальшого зміцнення військового потенціалу України.

Ця допомога може мати різні назви і форми – програми підтримки, Deterrence and Defense Partnership, коаліція "Рамштайн", двосторонні угоди про військово-технічну співпрацю і допомогу, і так далі – але це точно не "гарантії безпеки", які розфокусовують дискусію.

Якщо ми вліземо у дискусію про альтернативні "гарантії" чи "запевнення" – то це зведе нас на манівці.

Від Вільнюського саміту нам потрібне посилення підтримки України для наближення Перемоги плюс політичне рішення про швидкий вступ України до НАТО одразу після неї.

А "гарантії безпеки" – це (гірший) план Б на випадок, якщо план А (членство у НАТО) не працює.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів

Колонка була вперше розміщена на facebook-сторінці автора та публікується з його дозволу