Провал Макрона: где ошибся лидер Франции и почему на смену ему могут прийти радикалы

Вже понад місяць Франція проходить через гостру соціальну та політичну кризи, які президент Еммануель Макрон більше не здатен стримувати.
Гірше того, вони розгортаються менш ніж за шість місяців до президентських виборів – на яких, схоже, зійдуться ультраправі сили на чолі з Марін Ле Пен та ультраліві, очолювані Жан-Люком Меланшоном.
Що ж сталося з блискучим центристським проєктом, завдяки якому Макрон переміг на виборах 2017 року? Як людина, яка майже десять років тому перевернула французьку партійну політику, опинилася в такій ізоляції та стала настільки безсилою?
Безперечно, Макрон припустився помилок.
Однак проблеми його президентства не є причиною жорстоких заворушень, що спалахнули по всій країні. Радше вони є симптомом глибшої проблеми.
Продовження давньої традиції
Політичний занепад Макрона — явище не унікальне. Від 1962 року кожен президент Франції завершував свій термін доволі невдало.
Шарль де Голль пішов у відставку 1969 року після поразки на референдумі з питання, яке мало радше другорядне значення.
Обраний 1974 року Валері Жискар д’Естен через сім років зазнав поразки через економічні труднощі, розкол у політичному правому таборі та політичні скандали.
Його наступник Франсуа Міттеран залишався при владі багато років – однак обидва його семирічні президентські терміни завершилися скандалами. Хоча Жак Ширак, який прийшов після Міттерана, був переобраний, у період із 1997-го до 2002 року йому довелося поступитися владою лівим.
Обраний 2007 року Ніколя Саркозі зазнав поразки на виборах 2012-го — знову через розкол між центристами й консерваторами та невиконані економічні обіцянки. Після нього представник лівих Франсуа Олланд обіймав посаду лише один термін. Маючи рейтинг схвалення лише 4%, він відмовився балотуватися на другий термін.
Прийшовши до влади Макрон прагнув трансформувати політичний ландшафт країни. Він поклав край традиційному чергуванню лівих і правих при владі, спробувавши керувати з центру.
Часто можна почути, що саме Макрон одноосібно зруйнував двопартійну систему, яка домінувала у французькому політичному житті відтоді, як де Голль заснував П’яту республіку в 1958 році. Насправді праві зазнавали серйозної загрози з боку партії Ле Пен за десятиліття до початку президентства Макрона, а ліві були роздроблені як ніколи раніше.
Макрон справді несе відповідальність за те, що не зумів побудувати щось нове на руїнах партійної системи.
І це певною мірою пов’язано з глибинною структурою французької політичної влади.
Він хотів правити одноосібно, без посередників між ним і народом. Вважаючи політичні партії перешкодою, яку слід обходити, Макрон так і не спробував створити навколо своїх ідей та політичної програми сильну, належним чином організовану політичну структуру. Його "партія" En Marche (назва, яка, до речі, містить ті самі ініціали, що й його ім’я) так і не переросла межі виборчого штабу.
Макрон також недооцінив значення проміжних ланок управління — мерів, департаментів і регіонів.
Він прагнув здійснювати реформи згори вниз, керуючись простим принципом: президент, який має народну легітимність, може і повинен використовувати владу на повну. Показово, що за час свого правління він призначив 176 із 767 міністрів, які обіймали посади у Франції з 1958 року. Більшість цих посадовців так і не отримали прямого доступу до президента, який фактично правив як монарх.
Естафета для Ле Пен чи Меланшона
Головне, що потрібно розуміти про французьку політичну систему, — це те, що Франція є республікою, яка любить мати королів, але згодом втомлюється від них і намагається обезголовити.
Макрон не став винятком із цього правила.
Його стиль управління виявився катастрофічним, а завершення його політичного панування лише підкреслює це.
Пріоритет виконавчої влади є однією з особливостей французької політичної культури. Періоди парламентського верховенства траплялися, але завжди завершувалися невдало. Третя республіка зазнала краху 1940 року, а Четверта розпалася 1958-го під тягарем Алжирської війни. У своєму баченні того, як має здійснюватися влада, Макрон є спадкоємцем Наполеона та де Голля.
Тривожить те, що його наступник може виявитися таким самим.
Ле Пен і Меланшон також глибоко переконані, що суверенітет "народу" не повинен проходити через жодні посередницькі інституції.
Хоча Меланшон заявляє про намір змінити Конституцію та реформувати французькі політичні інститути, щоб заснувати Шосту республіку, спосіб його керування власною партією свідчить про авторитарність. Походячи з троцькістського лівого середовища, він закликає передати управління системою соціального забезпечення самим її бенефіціарам, а не державним службовцям.
Це багато говорить про його ленінське розуміння державної влади.
Ле Пен походить із політичної традиції, цілком протилежної тій, яку представляє Меланшон. Однак навряд чи вона здійснювала б владу більш толерантно. Вона також жорстко контролює власну партію та ставить особисту відданість вище за інші міркування.
Прагнення звертатися безпосередньо до народу притаманне й французькому політичному центру.
Колишній прем’єр-міністр Габріель Атталь, який нині є кандидатом у президенти, пропонує проводити щорічний референдум. Це лише посилило б плебісцитний характер політичного режиму — одну з найбільших проблем французької політичної системи вже сьогодні.
Лише дві постаті, схоже, прагнуть відійти від такого популістського бачення: праворуч — Едуар Філіпп, ліворуч — Рафаель Глюксманн.
Однак, попри поміркованість Філіппа, за ним тягнеться політичний багаж: три роки був прем’єр-міністром за президентства Макрона. Всі запитуватимуть, що саме він робив би інакше.
Глюксманн — відносно нова постать у французькому політичному житті. Він намагається прокласти соціал-демократичний шлях. Проте йому буде складно сформувати союзників, якщо вийде до другого туру – адже він розірвав відносини і з Меланшоном, і зі спадкоємцями політичної спадщини Макрона. Тому його можливості досить обмежені.
Франція, як і багато інших країн, є поляризованим суспільством. Але, на відміну від інших, її поляризація визначається протистоянням двох антиліберальних сил — "Національного об’єднання" та "Нескореної Франції". Це важливий політичний факт, який може прискорити перехід усієї Європи до постлібералізму.
Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника

