Туреччина після виборів: чи настане пауза епохи Ердогана та що зміниться для України?

Вівторок, 23 червня 2015, 09:30 — , для Європейської правди
al-monitor.com

Парламентські вибори 2015 року в Туреччині світ сприймав як процедуру, що мала вкотре підтвердити владу Реджепа Таїпа Ердогана та його "Партії справедливості та розвитку" (ПСР).

Тринадцять років тому, на тлі економічної та внутрішньополітичної кризи, ця партія виграла вибори та одноосібно отримала більшість у парламенті.

Відтоді ПСР не ділила владу ні з ким, а її лідер Ердоган впевнено виграв перші в історії країни президентські вибори у 2014 році.

Мета Ердогана на цьогорічних виборах була ще масштабнішою: він планував здобути конституційну більшість у парламенті, щоби перетворити Туреччину на президентську республіку.

Електорату пояснювали, що концентрація повноважень в руках президента прискорить прийняття рішень, дозволить побудувати "нову, сильну Туреччину".

Однак в підсумку, як виявилося, набраних партією Ердогана 40,87% голосів та 258 завойованих мандатів (з 550) не вистачило не лише для конституційної, але й для простої більшості.

То що відбувається в країні нині і які шляхи розвитку чекають на Туреччину?

Партія курдів чи союз проти Ердогана?

Як і очікувалося, кемалісти зайняли друге місце з 24,95% голосів, а права Партія націоналістичного руху (ПНР), дещо посиливши свої позиції – третє з 16,29%.

Важливо інше.

Вперше в історії до турецького парламенту потрапила партія, що представляє інтереси курдської меншини – Демократична партія народів (ДПН).

Цю силу пов’язують з Курдською робітничою партією (КРП), повстанською організацією, що тривалий час боролася за автономію курдських регіонів збройним шляхом. Зокрема, від Демократичної партії народів до парламенту пройшла племінниця співзасновника КРП Абдулли Оджалана, що відбуває пожиттєве ув’язнення.

Раніше до найвищого представницького органу Туреччини, звісно, проходили депутати, які захищали інтереси курдів, однак вони перемагали на своїх округах як незалежні кандидати.

Похід до парламенту партійним списком для ДПН був ризикованим через високий прохідний бар’єр - аж 10%, свого часу встановлений, зокрема, для того, щоб не допустити курдську партію до найвищого законодавчого органу Туреччини.

За рахунок чого ДПН змогла набрати свої 13,12% голосів? Звісно, курдський електорат став ядром підтримки, але якби лише цього вистачало для проходу до парламенту, партія пішла би туди раніше.

Свій вклад у перемогу курдів додали інші меншини Туреччини, і не лише національні, на підтримку яких ДПН виступила під час кампанії.

Та найважливіше те, що ДПН змогла мобілізувати протестний імпульс проти режиму Ердогана.

У 2013 році, нагадаємо, турецька поліція жорстко придушила акції, спрямовані проти чинної влади.

Опитування Pew Research Center, проведене наступного року, показало, що переважно протестувальників підтримали освічені і менш релігійні мешканці Туреччини, тоді як серед задоволених владою Ердогана більше релігійних провінціалів без вищої освіти.

Саме на світських, освічених виборців ДПН і зробила ставку.

Серед кандидатів, висунутих партією – представники різних меншин, зокрема навіть відкритий гей, що для традиційного турецького суспільства раніше вважалося немислимим. 50% висунутих партією кандидатів склали жінки.

Однак це не відвернуло від партії курдський електорат, який вважається досить консервативним навіть за турецькими мірками.

Таким чином, партію провели в парламент виборці, для яких інтерес своєї групи дозволяє закрити очі на ідеологічні розбіжності.

Ідеологічну платформу партії порівнюють з грецькою СІРІЗА та іспанською "Подемос": це перш за все антикапіталістична сила, що, як і "Подемос", не робить акценту на традиційних відмінностях всередині країни, натомість закликаючи до об’єднання громадян навколо спільних ідей.

Важко втриматися від паралелі між стратегіями ДПН на цих виборах та української "Свободи" на парламентських виборах 2012 року.

Тоді аналітики спостерігали пом’якшення риторики партії та її позиціонування як дієвої альтернативи діючому режиму. В результаті ж "Свобода" вийшла далеко за рамки електорату, що поділяв її ідеологію, і завоювала "протестний голос".

Те саме зробила ДПН, не обмежуючись прокурдськими ідеями, а збираючи голоси опонентів корумпованого репресивного режиму.

Символом корупції став новий президентський палац Ердогана на 1150 кімнат (не можна не згадати, що серед противників режиму Ердогана також ходили чутки про золотий унітаз у цій резиденції), побудований за рахунок бюджету.

 

Що ж до репресивності, то в результаті протестів 2013 року, а також акцій проти бездіяльності уряду Туреччини щодо терористичної Ісламської держави у 2014 році, влада ввела комплекс заходів, що обмежував права протестувальників у країні – такі собі "закони 16 січня". Тож зрештою не дивно, що понад чверть з 80 депутатів від ДПН були обрані не від курдських регіонів, а значну підтримку партія здобула у Стамбулі.

Коаліція чи нові вибори?

Звісно, не можна забувати про здобутки Туреччини під керівництвом Ердогана.

З часу його приходу до влади ВВП країни зріс більш ніж утричі, середня очікувана тривалість життя збільшилася на три роки - до майже 75, було реалізовано чимало інфраструктурних проектів.

Втім, як стверджує оглядач Forbes Джесс Коломбо, протягом останніх років основним рушієм розвитку Туреччини стали "мильні бульбашки" дешевих споживчих кредитів та будівництва, засновані на низькій відсотковій ставці. Таку ставку держава забезпечувала за рахунок нарощування зовнішнього боргу.

Це означає, що уповільнення зростання турецької економіки останніх років може бути передвісником прийдешньої кризи.

Аж третину свого боргу Туреччина має виплатити протягом цього року, що, в сукупності з політичною нестабільністю, спричиненою неочікуваною невдачею ПСР і можливістю нових виборів, або "кабінету меншості", послаблює економічну привабливість країни через зростання ризиків.

Зокрема, турецький ринок акцій внаслідок виборів впав, а ліра досягла історичного мінімуму відносно долара.

Тож якщо зрештою відбудуться дострокові вибори, ПСР, на думку турецьких соціологів, зможе покращити свій результат, оскільки виборець побачить, що політична стабільність вигідніша для нього особисто.

Разом з тим у довгостроковій перспективі економічне падіння, найімовірніше, призведе до зростання ваги опозиції у турецькій політиці, і ДПН як ліва партія, якщо діятиме грамотно, цілком може цим скористатися.

Турецька "коаліціада" триває, і занадто рано стверджувати, що більшості в парламенті сформовано не буде. Але хто її може скласти?

Математично можливий варіант – об’єднання трьох опозиційних партій – є нереалістичним, адже турецькі націоналісти категорично проти об’єднання з прокурдською ДПН.

Решта варіантів – це об’єднання партії Ердогана з однією з трьох опозиційних сил, або... відмова від об’єднання. Про це дещо нижче.

ДПН, звісно ж, вже заявила, що неоліберальний курс турецької влади для неї є неприйнятним.

ПСР може об’єднатися або з кемалістами (Ердоган вже провів переговори з їхнім лідером, Денізом Байкалом, за закритими дверима), або з націоналістами, що вже заявили про готовність до співпраці.

Але не все так просто.

Поступки кемалістам, що виступають за світську, сучасну Туреччину, можуть призвести до втрати підтримки Ердогана та його партії серед консервативного електорату. Оскільки, як ми вже зауважили, чинний режим більш схильні підтримувати релігійні та менш освічені громадяни, ці втрати можуть бути надто серйозними.

Натомість націоналісти з ПНР вимагають згорнути мирний процес з курдами, що призвело б до дестабілізації ситуації в країні, та можуть відлякати більш поміркований електорат партії Ердогана.

Саме через це експерти не відкидають інші дві альтернативи, доступні ПСР:

формування кабінету меншості, що залежатиме від ситуативної підтримки інших партій, та дострокові вибори.

Адже є обґрунтована думка, що на нових виборах рейтинг найбільшої партії зросте через прагнення виборців до стабільності.

Український вектор

Нарешті, варто згадати, що турецькі вибори означають для України.

Оскільки, як ми побачили, соратники Ердогана, швидше за все, втримають владу, радикальних змін наразі чекати не варто.

Основним політичним питанням, пов’язаним з Туреччиною, лишається газопровід "Турецький потік", який Кремль планує побудувати, аби припинити транзит газу до ЄС через Україну.

За намірами Кремля, це може статися вже 2019 року.

 

Анкара за правління партії Ердогана підтримує цей проект, оскільки перша черга газопроводу забезпечуватиме потреби самої Туреччини, а на додачу країна отримає знижку на газ від "Газпрому".

Разом з тим, за повідомленням джерел російської газети "Коммерсантъ", турецька сторона ще не підписала усіх потрібних міжурядових угод для старту цього проекту, але вже хоче отримати знижку, і в Кремлі від цього не в захваті.

До того ж, за відсутності правлячої більшості в Туреччині та обережного ставлення до Росії потенційних партнерів ПСР по коаліції, важко передбачити, чи буде цей проект реалізовано взагалі.

В будь-якому разі, варто очікувати, що зовнішня політика Анкари лишатиметься "прагматичною". Чіткої підтримки Києва, яку ми маємо в ЄС, від Туреччини годі й чекати.

Так, зараз Туреччина засуджує анексію Криму, але водночас турецькі кораблі, всупереч міжнародному праву, заходять у порти півострова.

Тож якщо Європейський союз не заблокує імпорт газу через "Турецький потік", цей газопровід може дійсно бути запущено.

Водночас аналітики американського Центру стратегічних та міжнародних досліджень зауважують, що вартість цього проекту буде значною, як і пов’язані з ним ризики, і до того ж у двосторонніх контрактах російської сторони з європейськими споживачами прописане отримання газу через Україну.

Тому можна зі значною впевненістю стверджувати, що транзит через Україну триватиме і після 2019 року, а небезпека "Турецького потоку" є перебільшеною.

 

Автор:

Костянтин Федоренко,

молодший науковий співробітник Інституту євроатлантичного співробітництва, Київ,

випускник Києво-Могилянської академії та Університету Гамбурга

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua