Маленький сербський блеф: навіщо Белграду загострення конфлікту з Косовом

П'ятниця, 6 квітня 2018, 09:00 — , для Європейської правди
Фото: blic.rs

Невеличке кафе на одній із вершин сербського гірськолижного курорту Бабин Зуб мало чим відрізняється від тисяч йому подібних в усьому світі: дерев'яний інтер'єр, розбита лижними черевиками підлога і стійкий потік пива від барної стійки до столиків.

Єдина розбіжність з інтернаціональним каноном – доглянутий "іконостас" російського президента Володимира Путіна на найпочеснішому місці (між барною стійкою і туалетом).

– А на честь чого цей пан у вас на стіні? – поцікавився я у офіціанта.

– А як же, Путін – великий політик, друг Сербії, та й взагалі... людям подобається.

Людям і справді подобається, 80% опитаних сербів відчувають симпатію до російського лідера. Найближчий західний конкурент Путіна в сербських симпатіях, Ангела Меркель, зовсім відстає зі своїми 38%.

За 20 хвилин шляху від сербського курорту дорога проходить через село Іново, при в'їзді і виїзді з якого табличка, що позначає назву населеного пункту, доповнена старанно приписаним "Пут", залишаючи у більшості проїжджаючих впевнене враження, що вони побували в Путіново.

 

Втім, у Сербії насправді можна опинитися в Путіново. У цьому топонімічному курйозі – лише близько 10 будинків, але головне – там є шинок, в якому місцеві жителі, трохи випивши, вирішили висловити своє захоплення російським президентом шляхом перейменування своєї дуже малої батьківщини.

Це село знаходиться неподалік кордону з Косовом. На думку сербів – кордону адміністративного, на думку більшої частини решти Європи – кордону державної.

Відокремлення Косова, цей фінальний акт драми розпаду сербського імперського проекту, стало найсильнішою національною травмою.

Травмою з далекосяжними політичними наслідками. Адже неготовність більшості сербів визнати косовську незалежність не тільки створює труднощі для інтеграції в ЄС, але і штовхає Сербію в путінські обійми.

Серби впевнені, що поки є Росія, з її місцем у Раді Безпеки ООН, Косово не може стати членом ООН і тим самим остаточно ствердитися в статусі міжнародно визнаної держави. У Сербії пам'ятають про підтримку з боку Росії під час натовської військової компанії, тепло розповідають про братання з російськими десантниками під час "Кидка на Приштину".

Багато хто впевнений в особливому завзятті російських миротворців в захисті сербського населення і визначній ролі російських добровольців в Боснійської війни. Загалом, наративу сербсько-російського братерства є що запропонувати тим, хто сумнівається.

Але головне – навіть не перелік історичних заслуг Росії перед Сербією. Головне – це той публічний образ самодостатності й непокори, який путінська Росія змогла нав'язати світу і особливо Сербії.

Травмовані низкою сецесій, програних воєн і образом єдиного винуватця всіх балканських бід, серби бачать в Росії країну, що зіткнулася зі схожими викликами і вийшла з цієї ситуації переможцем.

Сербія спробувала зупинити розпад Югославії, але в результаті втратила контроль над усіма союзними республіками. Росія ж змогла "повернути" Крим, встановити військовий контроль над частиною території України, Молдови, Грузії і тим самим залишити за собою важелі впливу на долі цих країн.

Сербія зіткнулася з сепаратизмом мусульманського населення Косова – і втратила цю територію, РФ зіткнулася з тим же в Чечні, але змогла її втримати.

Сербія виявилася оточеною, в тому чи іншому вигляді, структурами ЄС і тим самим позбавлена ​​будь-якої траєкторії розвитку, не визначеної Брюсселем, Росія ж змогла створити власний альтернативний інтеграційний проект – Митний союз.

Росія – це все те, чим Сербія хотіла б стати, але не змогла.

На вулицях сербських міст повно графіті, що вихваляють Росію, її лідера і особливий характер російсько-сербських відносин. 

 

Захід, у вигляді ЄС і НАТО, з'являється в символічному просторі сербських міст хіба що як об'єкт ритуального осуду.

Але є місця, де європейська символіка домінує – це інформаційні таблички біля великих інфраструктурних проектів. Рідкісне масштабне будівництво в Сербії обходиться без співфінансування від європейських фондів.

Поки віртуальна сербсько-російська дружба перемагає на стінах сербських міст, ЄС будує дороги, ці міста з'єднують; поки регулярно зустрічаються російські та сербські політики доповідають про нові успіхи двосторонніх економічних відносин, ЄС вже займає 65% сербського зовнішньоторговельного обороту, що в 10 разів більше показників торгівлі з Росією.

Сербська зовнішня політика – це фасад заяв про особливий характер російсько-сербських відносин і регулярні сеанси публічного самонавіювання, що Белград веде самостійну політику, а не плазує біля західних посольств. А за цим фасадом Сербія постає як виконавчий і старанний кандидат на членство в ЄС.

Сербський парадокс – країна, чиє населення демонструє найменше в регіоні прагнення до вступу в Євросоюз, показує найбільші успіхи в практичній євроінтеграції. Втім, розрив між бажанням і практикою звужується – якщо в червні 2016 року показник суспільного схвалення вступу в ЄС впав до історичного мінімуму в 41%, то до грудня минулого року він зріс до 52% (при 25% тих, хто не визначився).

Сербія хоче до ЄС, але їй не завжди зручно перед самою собою в цьому зізнаватися.

Власне, той факт, що російсько-сербська дружба існує більшою мірою в медіадискурсі, в символічному просторі сербських міст, в сантиментах їхніх мешканців, ніж у площині реальної політики, в Кремлі чітко розуміють.

Можливий компроміс у Косові розчистить шлях до вступу Сербії в ЄС, а там, може, і до вступу в НАТО.

Усе це – вірний шлях до втрати Росією залишків свого впливу на Балканах, історично дуже важливого для Росії у всіх її іпостасях регіону. Колись, в 1914 році, оберігаючи Сербію від австрійського ультиматуму, Росія настільки захопилася образом захисника православних братів на Балканах, що навіть не полінувалася почати через це світову війну.

Цю історію люблять згадувати ті спостерігачі, які періодичні загострення на Балканах з готовністю вписують в кліше "порохового льоху Європи". Останній привід для посилення побоювань щодо можливості чергової війни в регіоні, з імовірним залученням до конфлікту Росії, виник буквально тиждень тому.

Причиною для загострення стала депортація сербського політика, який відвідав Косово без згоди на те офіційної Приштини. Обурена Сербія провела біля кордонів з Косовом військові навчання, а президент Вучич демонстративно провів телефонну розмову з Путіним.

Загострення призвело до незапланованого візиту до Белграда глави європейського зовнішньополітичного відомства Федеріки Могеріні, яка спеціально прилетіла, щоб отримати запевнення від сербського керівництва в прихильності мирному шляху подолання суперечностей, які їй і надали. Але справжні причини нинішнього загострення нікуди не поділися.

Сербія декларує готовність підтримувати проголошення "Асоціації сербських муніципалітетів" у Косові. Про це заявила глава сербського уряду Ана Брнабич: "Якщо Приштина не хоче поважати домовленості, тоді я запропоную мою повну підтримку сербам у Косові в формуванні Асоціації".

Натомість уряд Косова заявив, що не визнає цього кроку без внесення поправок до конституції, з якими, природно, не погоджуються серби. Що з цього всього вийде, буде видно 20 квітня, коли серби обіцяють в односторонньому порядку проголосити Асоціацію і тим самим взяти на себе практично всю повноту влади в районах з переважно сербським населенням.

Чи варто говорити, що серед іншого, албанські й сербські уявлення про конфігурацію цих районів теж не збігаються?

Тут потрібно зробити деякі роз'яснення щодо того, що собою являє нинішнє Косово. У своїй більшості, його населяють косовські албанці – 92,93% від населення республіки. Решта 7% – це серби, які переважно живуть у північній частині Косова і складають там у деяких районах більшість. І саме доля цих районів, з одного боку, стає каменем спотикання у відносинах Белграда і Приштини, а з іншого – дає простір для маневру в досягненні ширшого компромісу щодо Косова.

Політична еліта в Белграді чітко розуміє, що Косово втрачене назавжди, а без формального визнання косовської державності вступ до ЄС неможливий.

Але сербська влада не може дозволити собі таку розкіш, як публічно подивитися правді в очі і діяти відповідно до цієї простої істини. 81% сербів – проти визнання незалежності Косова, навіть як умови для вступу в ЄС. Навіть більше, майже половина сербів вважають за краще думати, що ця територія все ще не остаточно втрачена для країни.

Сербським політикам потрібно вирішити дуже складне завдання – примирити народну безкомпромісність у питанні Косова з реальністю. І ось тут постає фігура багатостраждальної сербської меншини в Косові.

Довгострокова стратегія Белграда полягає в спробі домогтися широкої сербської автономії в Косові, що межує з повною незалежністю косовських сербів від Приштини, з одночасним визнанням незалежності Косова. У такій зв'язці дана ситуації має бути сприйнята внутрішньої публікою як сербська перемога: з одного боку, досягнуто звільнення співвітчизників, з іншого – подолано перешкоду для вступу в ЄС.

 

На практиці ж досягти цього без фатальних для себе електоральних наслідків провладним сербським політикам буде дуже складно. Саме тому сербська влада діє вкрай обережно, не забуваючи ані на хвилину про ритуальні заклинання, що все Косово – назавжди сербське.

І тут стають в пригоді рішуча риторика Белграда і військові маневри на південних рубежах. Сербський виборець не хоче бачити можливий компроміс як чергову капітуляцію,

сербам хочеться нарешті досягти чогось, діючи з рішучих позицій.

Цей сербський підхід має дати подвійний результат . З одного боку, "продати" історію з маленьким сербським Косовом як успіх – для внутрішньої публіки.

А з іншого – тиснути на косовську владу. Адже як би Приштина не хотіла закінчити тривалу боротьбу за власне визнання, вона не готова це робити на умовах фактичної втрати суверенітету над частиною власної території.

І ось тут цілком доречні телефонні розмови з Путіним, різкі оцінки російського МЗС і поширене уявлення про довгі руки Росії на Балканах, що переоцінює реальні можливості Москви в регіоні.

Для Сербії корисно створити враження, що в тому випадку, якщо ситуація в Північному Косові буде розвиватися за сценарієм, який не влаштовує Белград, вона буде готова до рішучіших кроків у підтримці сербської меншини. І частиною цієї рішучості цілком може виявитися звільнений тиждень тому у відставку спецназ ГРУ або пару рот десантників у відпустці, які раптом з'являться біля Косовської Мітровиці.

Але важливо розуміти, що це зовсім не означає, що подібного сценарію хоче Белград. Зовсім ні, це просто елемент складного переговорного процесу, в якому Сербія хоче домовитися з Косовом, з ЄС, а головне – з самою собою, на яких умовах може бути досягнутий косовський компроміс.

По суті, альтернативного сценарію у Белграда просто не існує. А якщо сербам захочеться альтернативи, вони зможуть намалювати чергове графіті з російським прапором або випити пива в кафе під суворим поглядом Путіна зі стіни.

 

Автор: Артьом Георганов,

докторант Університету Софії за спеціальністю "політологія"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.