Шпаргалка для Трампа: що Держдеп записав між рядками Кримської декларації

П'ятниця, 27 липня 2018, 12:05 — , для Європейської правди
Фото: washingtonexaminer.com

Таке враження, що всі тільки й чекали цього документа. Кримську декларацію державного секретаря Майка Помпео, щодо невизнання анексії Криму, опубліковану 25 липня, моментально підтримали європейські партнери.

Очікувано - Швеція, Латвія, Чехія, Норвегія, Велика Британія, Німеччина, Польща і ЄС. Приємне здивування - Італія, чий міністр внутрішніх справ лише декілька днів тому фактично оголошував російську позицію щодо Криму.

Після важкого саміту НАТО в Брюсселі та американсько-російського в Гельсінкі у багатьох спостерігачів та партнерів США залишались питання щодо справжньої позиції Білого дому з деяких ключових кризових питань, зокрема і українського.

Але важливо розуміти, що ця декларація в першу чергу може мати вплив саме всередині США. Її публікація відбулась на тлі інформації, що ймовірна друга зустріч президентів США та РФ відбудеться не цього року, як очікувалось після зустрічі в Гельсінкі, а лише у 2019-му.

Радники президента США поспішили прокоментувати, що таке рішення прийняте, щоб дочекатися кінця "полювання на відьом" - тобто розслідування спецпрокурора США щодо втручання РФ у американські вибори. Більш імовірним, на наш погляд, є сценарій, що така зміна політики обумовлена шаленою негативною реакцією на прес-конференцію двох президентів у Гельсінкі, зокрема в лавах власної Республіканської партії, і виборами до Сенату і Конгресу, які відбудуться восени.

По-перше, є шанси, що щонайменше Сенат отримає демократичну більшість замість республіканської. А по-друге, коли президент має на порядку денному значні внутрішньополітичні проблеми через низку ініціатив, зокрема міграційні питання, то легше перенести контроверсійну зустріч, ніж залишитись без підтримки законодавців.

Звичайно, залишається питання, чому саме зараз державний секретар США раптово видав декларацію із засудженням анексії Криму?

Чи це суто дипломатичний збіг, приурочений до візиту в США уповноваженого президента України у справах кримськотатарського народу Мустафи Джемілева, якому і передали текст декларації? Чи це стало підстраховуючим кроком після неоднозначних заяв президента США, щоб ще раз підкреслити політику держави і заспокоїти партнерів?

Достеменно відомо це лише авторам ініціативи. А нам залишається тільки аналіз трьох абзаців і політичних наслідків їх публікації.

Доктрина Стімсона та Декларація Уеллеса

Усі звернули увагу на посилання в тексті декларації на інший історичний документ - Декларацію Уеллеса 1940 року, яка не визнавала радянську окупацію трьох балтійських країн. Але любителі американської історії можуть пригадати, що насправді прецедентом (а їх так люблять в американській юриспруденції та політиці) є Доктрина Стімсона 1932 року.

Читайте також
Три абзаци історичного значення: як вплине на курс США "Кримська декларація"

Не так важливо, згадали чи ні автори Кримської декларації безпосередньо про документ майже сторічної давнини. Важливішим є основний принцип, який був у ньому закладений - невизнання держав, які були створені в результаті агресії.

Чому згадалась саме та ситуація? Не тільки тому, що Декларація Уеллеса покладалась на Доктрину Стімсона. А тому що ситуація 1932 року схожа на сьогодення.

Тоді, внаслідок японського вторгнення в Маньчжурію наприкінці 1931 року, державний секретар Генрі Стімсон був вимушений діяти, бо президент Гувер не підтримував ідею економічних санкцій для встановлення миру на Далекому Сході.

Попри багато відмінностей японсько-китайсько-американських відносин на початку 1930-х чи невеликий акумулятивний ефект тієї доктрини, важливим залишається сам принцип, сформульований за 13 років до Статуту ООН і за 43 роки до Гельсінського заключного акта.

Доктрина Уеллеса не змінила долю трьох країн Балтії, які так і залишались частиною СРСР до 1991 року. Але, як вважають деякі історики, сформулювала американську політику щодо Східної Європи на післявоєнний період.

Важливим доповненням до Декларації став президентський наказ №8484, який заморозив активи банків Латвії, Литви та Естонії та став підставою для відмови Радянському Союзу в передачі останньому золотих резервів трьох держав. Що цікаво, цей наказ був доповненням до президентського наказу №8389 "Щодо захисту грошових фондів жертв агресії", прийнятий для захисту грошей Норвегії та Данії в американських банках внаслідок німецької окупації 1940 року.

До речі, підписуючи у 1975 році Гельсінський заключний акт, в якому прописаний принцип непорушності кордонів у Європі, Палата представників США прийняла резолюцію, що цей Акт не буде стосуватися позиції США щодо продовження визнання незалежності Латвії, Литви та Естонії.

І хоча це на перший погляд давня історія, але не варто забувати про прецедентність американського права.

Відсилка до Декларації Уеллеса не є випадковою у тексті Кримської декларації. Беручи до уваги кримські пакети санкцій США і не надто активне бажання президента США посилювати позицію проти Москви, Державний департамент може шукати будь-які додаткові аргументи та варіанти щодо збереження або посилення своєї позиції.

Маленькі деталі

Цікавим є те, що Кримська декларація майже дослівно цитує так звані Гельсінські принципи. Таке враження, що читаєш документи ОБСЄ 40-річної давнини.

Більше того, використано словосполучення "намагання анексувати Крим" (attempted annexation of Crimea). На такому формулюванні постійно наполягає українська делегація у Відні на зустрічах ОБСЄ, однак поза межами організації воно не так часто використовується.

Цей термін має дуже цікаві нюанси у сприйнятті.

"Нелегальна анексія" - термін, який здебільшого використовується політиками і дипломатами різних міжнародних організацій в останні чотири роки, - може сприйматися як незаконні, але доконані дії. "Спроба анексії" або "намагання анексії" підкреслює те, що питання ще не вирішено, анексія не завершена, а не тільки не визнана.

Маленькі деталі, але вони бувають такими важливими в дипломатії.

Чи варто покладати великі надії на цю декларацію? Ні. Бо по суті вона не тільки нічого не змінює, а й не є позицією президента США - єдиного, хто останні місяці давав приводи для занепокоєння щодо змін на російському напрямку.

Більше того, цей документ не є зобов’язуючим ані для президента, ані для Конгресу. Зрозуміло, що навряд чи така декларація з'явилася б на світ без згоди Білого дому. Але періодичне різноголосся у Вашингтоні не дає розслабитись.

Читайте також
Крок до зради: що принесла зустріч Трампа з Путіним та які наслідки вона матиме

Така мінливість була добре використана в заяві МЗС РФ. Марія Захарова нагадала, що Іранська ядерна та Парижська кліматична угоди теж нещодавно були політикою США, і підкреслила, що в Москві "знають ціну таким доленосним деклараціям".

Водночас такі декларації є чіткою демонстрацією політики США, на відміну від твітів.

Беручи до уваги паралельні новини про виділення значних коштів для оборонної сфери України на наступний рік в бюджеті США, хотілося б вірити, що "ціна" цієї Декларації буде високою, а бажання уряду США дотримуватися політики невизнання незаконної анексії - менш залежним від внутрішніх американських змін, ніж це було з Іранською ядерною угодою.

Автор: Ганна Шелест,

кандидат політичних наук, головний редактор UA: Ukraine Analytica,
член правління Ради зовнішньої політики "Українська призма"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.