"Ухилянти" у безпеці. Чому ідея масової екстрадиції чоловіків з-за кордону приречена на провал

П'ятниця, 8 вересня 2023, 13:40 — ,
Велика кількість чоловіків-українців, що втекли за кордон від війни, робить практично неможливим їхнє масове переслідування. Associated Press/East News

Минулого тижня чільні представники партії влади у парламенті – голова фракції "Слуга народу" (СН) Давид Арахамія та представник президента Федір Веніславський – кількома заявами запустили обговорення перспектив екстрадиції в Україну громадян, які поїхали за кордон, щоб ухилитися від мобілізації, – наприклад, тих, хто отримав висновок ВЛК про непридатність до військової служби за фальшивими довідками.

Щоправда, коли до дискусії підключилися юристи з коментарями про складність процедури, тональність заяв нардепів стала обережнішою.

Якщо 31 серпня Давид Арахамія в ефірі телемарафону стверджував, що "фактично в будь-якій країні світу правоохоронні органи можуть прийти і зробити запити на екстрадицію таких людей і привезти їх до України, щоб вони понесли відповідну відповідальність", то вже 5 вересня Федір Веніславський уточнив, що масової екстрадиції не буде, оскільки "кримінальна відповідальність має персоналізований, індивідуальний характер".

Але від заявленого наміру в партії влади не відмовляються – Веніславський додав, що вони будуть думати, як зробити це "більш гнучко".

Утім, міжнародно-правова реальність розбиває мрії та наміри представників СН.

Зараз Україна має певні проблеми з екстрадицією з країн ЄС навіть тих громадян, кого підозрюють у кримінальних та воєнних злочинах, а у разі масових спроб повернути "ухилянтів" за тією ж процедурою ці проблеми посиляться.

Якщо Україна все одно вирішить йти цим шляхом, то ризикує отримати відмови від держав-партнерів щодо абсолютної більшості запитів на екстрадицію. Понад те – це здатне навіть вдарити по відносинах Києва з наразі дружніми до нас столицями, принаймні по лінії співпраці правоохоронних органів.

"Негнучка" екстрадиція

Спершу варто розібратися, що являє собою процедура, за якою держави можуть примусово віддавати одна одній осіб, що, ймовірно, порушили закон у якійсь одній країні, а потім поїхали з неї за кордон.

Цей інструмент має назву екстрадиція. На європейському просторі – де перебуває абсолютна більшість українських біженців – її правила добре пропрацьовані.

І ці правила зовсім не сприяють втіленню ініціативи СН.

Основним документом, який регулює питання екстрадиції між Україною та країнами ЄС, є Європейська конвенція про видачу правопорушників. Цей документ накладає величезну кількість обмежень на те, кого і за яких умов можуть видати іншій країні на її запит, і залишає запитуваній країні безліч можливостей не робити цього.

Остаточне рішення про видачу або невидачу людини іншій країні ухвалює суд, а суди у ЄС не керуються політичними міркуваннями і дуже часто стають на бік мігрантів, навіть нелегальних мігрантів, якщо ті доводять, що екстрадиція несе для них невиправдану загрозу.

Ба більше, навіть щоб довести справу до суду, потрібно виконати багато умов, а це вимагає залучення великої кількості ресурсів, часу – і не гарантує результату.

Наприклад, згідно з Конвенцією, екстрадицію можна застосувати тільки до тих осіб, щодо яких або винесено вирок, або є офіційна підозра у вчиненні кримінального злочину. Тобто щоб навіть почати процедуру, українські правоохоронці мають щодо кожної людини відкрити справу, зібрати докази та як мінімум оголосити підозру.

Також злочин має бути достатньо тяжким, щоб за нього передбачалася відповідальність не менше року позбавлення волі.

І, напевно, головне: таке суворе покарання за цю дію має бути в обох країнах-сторонах процесу – тобто і в Україні, і в державі ЄС, де оселився підозрюваний утікач.

Абсолютна більшість потенційних справ "ухилянтів" гарантовано провалюють цей тест.

Навіть в Україні значна частина спроб незаконного перетину кордону зараз розглядається як адміністративне правопорушення, якщо це не супроводжувалося діями, що самі по собі є кримінально караними – як-от пропозиція хабаря, підробка документів тощо.

Українські правила, звісно, можуть змінитися – парламентарі вже пропонували посилити відповідальність за незаконний перетин кордону чоловіками призовного віку, зробивши його "криміналом" за всіх умов. Але ж змінити лише українські закони – недостатньо!

У дослідницькому центрі при Верховній Раді України вже проводили експертизу законодавства держав ЄС з цього приводу, і цей документ наочно свідчить, що незаконний перетин кордону без обтяжуючих обставин, як правило, не є кримінально караним. І до того ж не варто забувати, що з позиції цих країн в’їзд чоловіків-українців, як правило, був законним, і багато з них вже отримали там захищений статус за механізмом тимчасового захисту.

Підсумувати це можна однією фразою: якщо Україна зважиться на масове порушення справ і надсилання запитів на екстрадицію, то у більшості випадків європейські суди матимуть підстави вважати, що ключову умову екстрадиції не виконано.

Але навіть якщо Україна в усіх випадках доводитиме супутні звинувачення про підробку "ухилянтами" документів тощо, масова екстрадиція все одно не буде можливою. І ось чому.

Довго, дорого і неможливо

Окремою проблемою є шалена вартість цієї процедури – не лише фінансова, а й адміністративна.

Можливо, з Верховної Ради процес видається відносно простим і швидким, але це не так.

Екстрадиція є складною забюрократизованою процедурою, що вимагає величезного обсягу паперової роботи для кожної людини. Групової екстрадиції не існує (добре, що це зрештою визнали і у ВР).

Кількість українських чоловіків, що виїхали за кордон, ховаючись від мобілізації, на жаль, є дуже високою. Між тим, напевно, у жодній державі ЄС немає досвіду задоволення тисяч запитів про екстрадицію одночасно. Немає ані такої кількості співробітників у підрозділах, що опікуються міжнародною правоохоронною співпрацею, ані такої кількості місць в установах позбавлення волі для екстрадиційного арешту. Ну і на додаток, саме перевезення цих осіб до України у разі, якщо запит на екстрадицію схвалений, є доволі дорогим, особливо коли не йдеться про держави-сусідки України.

Все це дозволяє ставити під сумнів реальність передачі Україні великої кількості її громадян, які втекли від мобілізації під час воєнного стану – навіть якщо, суто теоретично, суд погодиться на їхню видачу. А тим більше безглуздо запускати цю ресурсомістку процедуру, якщо всі наперед розуміють, що отримають відмову в суді!

Водночас ігнорувати українські запити партнери також не зможуть.

Тому злива запитів Києва про екстрадицію українських "ухилянтів" поставить дружні до нас уряди у складне становище, перенавантажить їхні системи ухвалення рішень і гарантовано викличе як мінімум нерозуміння, а радше роздратування і сумнів у адекватності рішень України.

Треба наголосити: розгляд справ про екстрадицію не буває миттєвим.

Це завжди дуже довгий процес, що у найшвидших випадках тягнеться тижні, місяці, але може затягнутися і на роки.

Навіть екстрадиція організатора вбивства Катерини Гандзюк Олексія Левіна забрала півтора місяця розгляду в судах у Болгарії до того, як рішення про його видачу в Україну було остаточно схвалено. А це була добре доведена, резонансна справа щодо злочину, тяжкість якого не ставиться під сумнів.

Але є й інші резонансні історії.

Український олігарх Дмитро Фірташ три роки відбивався в Австрії від запитів на екстрадицію з боку США та Іспанії. А з запитами України все ще складніше. Олігарх Костянтин Жеваго витратив три місяці судів у Франції – і отримав відмову в екстрадиції до України.

Причому, як не дивно це звучить, українські "ухилянти" часом можуть отримати потужний юридичний супровід, і їм не треба для цього бути мільярдерами.

А лазівка, якою вони можуть скористатися, є потужнішою навіть за викладені вище міркування.

Екстрадиція і війна

В Україні зараз триває розв’язана Росією війна.

І хоча Київ не є винним у цьому, та законодавство про екстрадицію дозволяє видачу підозрюваних лише у державу, яка в змозі гарантувати їхню безпеку. А щодо держави, що воює, цей критерій можна поставити під сумнів у суді.

До того ж умови утримання в більшості українських в’язниць такі, що європейські суди цілком можуть прирівняти їх до катування та нелюдського поводження. А оскільки в умовах війни коштів на реформу пенітенціарної системи не вистачає, Київ не може навіть пообіцяти іноземним суддям швидке вирішення проблеми.

Ці факти автоматично вмикають запобіжники щодо дотримання прав людини, вбудовані у міжнародну правову систему, у тому числі в Конвенцію про екстрадицію.

На жаль, це дуже серйозна проблема.

Вона майже гарантує відмову європейських судів у екстрадиції на територію України. Причому це стосується не тільки відносно сумнівних випадків з незаконним перетином кордону, а й явного криміналу, чи топ-корупціонерів, чи навіть російських воєнних злочинців, видачі яких проситиме Україна.

Зараз Україна має виклик навіть у тому, щоб домогтися видачі нещодавно затриманого у Фінляндії російського бойовика Петровського, щодо якого є дані про катування і вбивство ним українських військовослужбовців.

А якщо до суду надійдуть справи щодо осіб, про екстрадицію яких Київ просить на підставі підозри у не надто тяжкому злочині (як-от підробка медичної довідки чи інших документів для виїзду за кордон), то "загроза" від екстрадиції в Україну буде майже гарантовано сприйнята суддями як непропорційно велика.

І Україна отримає відмову.

У пошуках виходу

Ще до історії із заявами нардепів українські органи правопорядку замислювалися над питанням екстрадиції в умовах війни – саме в контексті українських корупційних і російських воєнних злочинів. Фахівцям було відомо, що війна практично блокує видачу цих зловмисників Україні.

У Раді навіть зареєстрували законопроєкт № 9451, який пропонував уникнути безпекових застережень через визначення переліку закладів, де можуть утримувати екстрадованих осіб. До такого переліку мали б увійти ті місця позбавлення волі, де вже є більш-менш пристойні умови утримання (щоб обійти аргумент про катування) та які розташовані на заході України (щоб мінімізувати загрози обстрілів).

Згідно з пояснювальною запискою, принаймні деякі країни Європейського Союзу готові були б розглянути екстрадиційні запити за дотримання цих умов.

Звісно, ці заклади також "не резинові", і про розміщення у них багатьох тисяч "ухилянтів" йтися не може.

Але, можливо, Україні варто публічно ставити перед собою реальні цілі?

Зокрема, зусилля законодавців варто зосередити на тому, щоб уможливити екстрадицію корупціонерів та воєнних злочинців.

А екстрадиція за незаконний перетин кордону була і залишається малоймовірною. А масова екстрадиція – просто неможливою. Якщо ж Київ, не усвідомлюючи ризики, піде цим шляхом – то це може потягнути інвестицію величезних державних ресурсів за мінімальних або зовсім відсутніх результатів.

Автори:

Ірина Сушко, керівник ГО "Європа без бар’єрів",

Сергій Сидоренко, "Європейська правда"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.