Нормандская стратегия Путина: почему саммит в Париже стал ничьей, а не победой

Четверг, 12 декабря 2019, 10:30 — , для Европейской правды
Фото пресслужби президента

Хайп навколо "нормандського саміту" починає вщухати, всі, хто можливо, сказали все, що думали, і почали повторюватися.

Та згадаймо на мить, що було перед Парижем: тоді багато хто говорив про червоні лінії, давав настанови владі тощо. І хоча всім тоді було приємно читати тексти та інтерв’ю, які можна умовно назвати "умовами капітуляції Путіна", проблема в тому, що це обговорення значною мірою було "віртуальним".

Все це успішно продовжується за підсумками саміту, нівелюючи реальну серйозну політичну дискусію в країні.

Та давайте все ж реалістично подивимося на те, в якій реальності ми опинилися.

Згадайте дебати щодо Росії під час останнього саміту НАТО. Якщо стисло та спрощено, то їхній сенс такий: нове партнерство з Москвою бажане, оскільки переважна більшість членів Альянсу хочуть використати Росію. Для пояснення такого партнерства буде знайдено нову спільну мету, на кшталт "життєво важлива співпраця у боротьбі з тероризмом". Трамп, Макрон, Меркель і ще багато світових лідерів можуть сперечатися з різних питань, але тут мають спільну візію, навіть маючи різне бачення її імплементації.

Це не означає, що вони готові нас "здавати", але... якщо ми не знайдемо свій шлях у новій реальності, то його знайдуть за нас, так само як і важелі та аргументи на користь його реалізації. 

Тому результат "нормандського саміту" слід оцінювати з точки зору того, чи є в нас взагалі своя гра і як ми її зіграли.

Причому я застерігаю всіх від недооцінювання Росії та її президента.

Путін розуміє зміну риторики, відчуває себе здатним грати у довгу і виставляти умови. Він вважає, що час працює на нього, і, звичайно ж, не готовий до компромісних кроків стосовно Донбасу, який для нього є засобом, не більше того. А реальними питаннями є легалізація окупації Криму, статус України і загалом її існування.

Проєкт поділу України на "Новоросію" та "Малоросію" точно не похований.

Владімір Путін не задовольниться можливим створенням союзної держави з Білоруссю. Це не рівень його амбіцій, він хоче увійти в історію "собирателем земель". Насамперед наших. І всі його дії будуть спрямовані саме на це.

Досягати фрагментації України він буде насамперед гібридними засобами, але зрештою не зупиниться і перед будь-якими – свідками чого ми вже були у останні роки. А компроміс щодо Донбасу у Москві припускають тільки в разі розширення обсягу питань, які до нього будуть включені. І, звісно ж, йдеться насамперед про компроміс із США та ЄС, а Україну президент РФ бачить лише у ролі виконавця.

Та повернемося до підсумків "нормандського саміту".

Якщо використати футбольну термінологію, то зустріч тягне на нічию.

Домовленість про обмін – великий позитив, якщо він відбудеться.

Але якщо подивитися на комюніке, то там – мінне поле у всьому.

Це і нібито "невинне" зникнення слова "закон" з пункту про особливий порядок місцевого самоврядування, який зараз активно обговорюють у ЗМІ. Воно означає, що ми повинні погодити в рамках "Нормандії" та Тристоронньої контактної групи (ТКГ) не тільки безпосередньо закон про особливий статус, а й інші дотичні закони та підзаконні акти. Справа у тому, що сам по собі закон "про особливий статус", навіть якщо його ввести в дію завтра, нічого не змінює. Він – тільки рамка.

Щоб особливий статус "запрацював", потрібно ухвалити додаткові закони, у тих сферах, де цей статус передбачається – стосовно мови, "народної міліції", економічного режиму тощо. Звичайно, Мінськ передбачає, що на це потрібно робити. Але не зараз, а виключно після вільних і чесних виборів із законно обраними представниками Донбасу.

А ще за цим пунктом комюніке можуть "ховатися" питання амністії та змін до Конституції.

Тепер погляньмо на безпекові положення, включно з 21-ю спробою оголошення припинення вогню, яка відкладена до кінця року.

Цьому відтермінуванню є дві причини. По-перше, Путін відсилає нас в ТКГ, оскільки "ихтамнет" і домовлятися, мовляв, треба з "ополченцами". А ті свого часу дуже хотіли затвердити такий режим припинення вогню, де фактично була би заборона для українських збройних сил відкривати вогонь у відповідь, а також деякі інші неприйнятні для нас позиції.

Як буде зараз, подивимось.

Але все це не головне. Принциповим є те, що РФ взагалі відмовляється обговорювати повернення Україні кордону.

Давнішня ідея України щодо створення у рамках ТКГ підгрупи по кордону, де хоча б гіпотетично почалися дискусії з цього питання, знову не пройшла, а заяви Путіна про "Сребреницу", зроблені буквально на другий день після саміту (він вже робив це порівняння під час минулого саміту в Парижі), тільки підтверджують, що він взагалі не збирається повертати нам кордон – ні до, ні після виборів.

Можу розкрити деякі непублічні питання: пробуксовка з "дорожньою картою", над якою ми працювали з 2016 року, була спричинена саме тим, що російський представник навідріз відмовився обговорювати врегулювання питання кордону. Взагалі. У будь-якому вигляді.

Російська позиція тут є "залізобетонною". Для них важливо зберегти нинішню безпекову конструкцію на Донбасі зі своїм контролем над кордоном і над збройними формуваннями, які там діють.

Таким чином, "нічия у Парижі" поки що не виводить нас до наступного етапу жодних змагань. Кожен крок з реалізації політичної частини цього комюніке буде розкручуватися всередині України як "зрада", що, власне, Путіну і потрібно. А припинення вогню буде працювати тільки до моменту, коли Путіну це буде вигідно.

Президент Росії не зацікавлений в успіху Володимира Зеленського, тим більше на фоні процесу перезавантаження його влади у 2024 році.

А от у поверненні до ідеї створення "Новоросії" і її входженні до нової союзної держави – зацікавлений на 100%. А до цього є лише один шлях – через внутрішню ворожнечу в Україні. Тому Кремль, попри нібито досягнуті домовленості на саміті у Парижі, буде підвищувати тиск на Україну, активно намагаючись протиставляти різні частини українського політичного спектра один одному, створюючи нові та поглиблюючи існуючі лінії поділу.

Це необхідно усвідомити, щоби зрозуміти, як Україні та українським політикам діяти далі.

На додаток до розмов про червоні лінії нам потрібна дискусія: що ми хочемо і що можемо собі дозволити, зважаючи на ставлення суспільства і необхідність збереження держави.

Які варіанти можливі?

Є три найбільш очевидні варіанти, і кожен несе свою небезпеку.

Перший: це збереження статус-кво за умов припинення вогню. Умовно кажучи, замороження конфлікту. Однак, по-перше, немає ніякої гарантії, що РФ не зруйнує цей статус у будь-який момент. По-друге, цей статус, ймовірно, буде здатний заблокувати майбутнє членство у ЄС і НАТО. І по-третє, повернення наших територій та громадян відкладається на невизначену перспективу. 

Інший теоретичний варіант: піти на широкі компроміси з Росією. Схоже, цей шлях дехто у владі не відкидає, але він – украй небезпечний. Годі й шукати кращої можливості допомогти Путіну у поглибленні внутрішнього поділу в Україні. На мою думку, цей шлях, якщо буде обраний, закінчиться розпадом країни і потраплянням значною частини нашої території у васальну залежність від РФ. Деталі шляху можуть різнитися, але результат – очевидний.

Третій варіант: боротьба до перемоги. Його головна вада: те, що він навряд чи отримає підтримку суспільства, яке хоче припинення бойових дій, але не хоче для цього йти на компроміси (що для нас, українців, досить типово).

Кожен із цих варіантів можна аналізувати детальніше, але результат не зміниться.

Оптимального рішення у нас справді немає, особливо на тлі відсутності ресурсів, як людських, так і економічних, для успішної реінтеграції. До того ж, будьмо чесними, відсутня ментальна готовність до неї. Останні опитування показують, що більшість людей на окупованих територіях реінтеграції не хоче.

Зважаючи на все це, єдиним можливим виходом (і треба наперед визнати, що не ідеальним!) є послідовна гра "на перспективу" з акцентом на гуманітарні кроки і припинення вогню та із чітким, всім зрозумілим та чітко задекларованим правилом: Донбас може почати впливати на українське політичне і правове поле тільки після повної деокупації - політичної, економічної, але насамперед ментальної.

Але для цього потрібний політичний і суспільний консенсус тут, всередині України, який не тільки не проглядається, а, схоже, багато хто в ньому не зацікавлений.

І саме це є головною проблемою відсутності стратегії щодо Донбасу і мобілізації зусиль зі збереження країни.

Автор: Павло Клімкін,

міністр закордонних справ України у 2014-2019 роках 

для "Європейської правди"

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.
powered by lun.ua