Банально казати, що шлях України до членства в ЄС не був і не буде простим. Також фактом є те, що докладатимуться до цього як в Євросоюзі, так і в Києві.

Якнайкраще ілюструють це три події, що фактично збіглися в часі.

Перша – лист німецького канцлера Фрідріха Мерца з пропозиціями інтеграції України в структури ЄС ще до повноцінного членства. Він викликав неоднозначну реакцію в Києві – як з боку влади, так і від експертного середовища. Переважно критичну, часом насторожену. 

Підстави для такої реакції є. 

Зокрема, згідно з планом Мерца, Україна ще до набуття членства братиме участь у самітах ЄС та засіданнях Ради, отримає портфель в Єврокомісії, крісла депутатів у Європарламенті та суддю в Суді ЄС. Але все це формально, без права голосу. 

І згідно з задумом, це та інше було б "асоційованим членством" – що при чинній з вересня 2017 року Угоді про асоціацію з ЄС справді для багатьох виглядає щонайменше тупцюванням на місці.

На це накладається друга подія, або ж швидше інформація. Менш гучна за лист Мерца, але важлива.

Угорщина, Польща та Словаччина блокують імпорт певних видів української сільгосппродукції. Це є прямим порушенням Угоди про асоціацію між ЄС та Україною – до того ж оновленої торік таким чином, аби захистити аграрні інтереси держав-членів.

При цьому Європейська комісія тривалий час намагається переконати порушників повернутися в правове поле, однак безуспішно.

Тож в Євросоюзі, з одного боку, є пропозиції Мерца і сплеск дискусії про способи інтеграції України до отримання нею повноцінного членства. А з боку іншого, три держави-члени ЄС брутально порушують головний на сьогодні двосторонній інтеграційний документ – Угоду про асоціацію.

Що побіжно посилює скепсис щодо самого терміну "асоційоване членство".

А також ще гостріше постає питання: якщо ЄС не може забезпечити виконання підписаної та ратифікованої всіма державами-членами угоди, то які можуть бути гарантії дотримання не юридичних, а політичних домовленостей щодо довступної присутності України в органах Євросоюзу, як це пропонує Фрідріх Мерц?

Однак ілюстрація проблематичності руху України до ЄС та ролі стейкхолдерів процесу була би неповною без третьої події.

Уряд України викреслив важливі для вступу в ЄС положення з проєкту Антикорупційної стратегії на 2026-30 роки, яку має затвердити парламент. При цьому проігнорувавши як вимоги ЄС, так і власні зобов’язання.

Йдеться про реформу принципів кадрового формування прокуратури, зміцнення незалежності Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та запровадження відкритих конкурсів на посади керівників Державного бюро розслідувань та Нацполіції.

Це лише невеличка кількість реформ, які є вступними умовами ЄС. Але їх – сотні чи скоріше навіть тисячі, залежно від того, яку процедуру та етапність вступу зрештою схвалять держави Євросоюзу.

Зрозуміло, що відмова виконувати вимоги ЄС унеможливлює вступ в принципі. 

Це щодо наслідків рішень уряду – а за духом такі дії мало чим відрізняються від брутального блокування українського агроекспорту Угорщиною, Польщею та Словаччиною, які ігнорують положення Угоди про асоціацію.

Що важливо, у випадку Антикорупційної стратегії йдеться про ту саму домашню законодавчу роботу, без належного виконання якої втрачається сенс руху України до ЄС та приєднання до нього. Бо це вже не про геополітику, як у випадку якогось різновиду довступної інтеграції, а про внутрішній розвиток на благо держави та суспільства. 

Три перелічені події відбулися майже синхронно на дуже вузькому часовому майданчику "площею" десять календарних днів. Однак це показовий зріз усього процесу.

Якщо узагальнити, йдеться про брак політичної волі та далекоглядності у різних гравців. 

Цьому можуть бути різні мотиви чи виправдання – у когось в країні скоро вибори, хтось просто звик до всевладдя і хоче й надалі контролювати силові структури; якісь уряди перебувають під тиском галузевого лобі тощо. 

Але треба усвідомлювати, що фінальним наслідком буде відтермінування членства України в ЄС або ж менша його цінність.