Почему Турция не присоединилась к западным санкциям и будет ли она помогать РФ их обходить

Среда, 10 августа 2022, 13:00 — , для Европейской правды
Фото пресс-службы президента Турции
Встреча Реджепа Тайипа Эрдогана и Владимира Путина в Сочи. 5 августа 2022 года

Туреччина є членом НАТО, має митний союз із ЄС і є стратегічним партнером України. Разом з тим офіційна Анкара не долучилася до санкційного режиму проти Росії.

Та навіть більше, з початком російської агресії в Україні Туреччина поступово перетворилася на тиху гавань для російського підсанкційного бізнесу, олігархів і туристів.

Цей тренд отримав продовження під час нещодавньої зустрічі в Сочі президентів РФ та Туреччини.  

Владімір Путін та Реджеп Тайїп Ердоган додатково домовилися про частковий розрахунок за російський газ у рублях. Туреччина також погодилася запровадити російську платіжну систему "Мір" у п’ятьох своїх банках.

Чи є цей список остаточним?

Варто нагадати, що напередодні цієї зустрічі  The Washington Post повідомляло, що Путін проситиме в Ердогана допомоги в обходженні західних санкцій. Зокрема, про купівлю частки в турецьких нафтопереробних заводах, нафтових резервуарах і терміналах, аби приховати походження нафти після запровадження нафтового ембарго ЄС.

І тепер, за інформацією Financial Times, західні країни, зокрема члени ЄС, розглядають можливість запровадження санкцій проти самої Туреччини.

Виникає питання: що зумовлює такий курс Анкари? І чи здатна загроза західних санкцій змусити її змінити цю позицію?

Чому Туреччина не приєдналася до санкцій?

"Особлива" позиція Туреччини щодо неприєднання до санкційного режиму має декілька причин – від концептуальних до цілком прагматичних.

По-перше, турецька влада не визнає санкції дієвим інструментом зовнішньої політики.

Анкара неодноразово відкидала можливість долучення до санкцій і раніше, наполягаючи на їхній неефективності, контрпродуктивності, сприянні ізоляції країн-порушників та ескалації напруги.

Натомість риторика турецького керівництва традиційно зводиться до закликів до миру, діалогу з усіма сторонами конфлікту, продовження економічної співпраці та готовності виступити переговорним майданчиком.

Це не тільки допомагає Туреччині зберігати робочі політичні контакти й економічні зв’язки з обома воюючими сторонами, але і суттєво посилює позиції на міжнародній арені як ­­країни, що виступає "арбітром над сутичкою" та має дипломатичні ресурси для ефективного посередництва.

До речі, подібної ж позиції Анкара дотримується і щодо Ірану. На нещодавній зустрічі з іранським колегою у червні цього року очільник турецького МЗС Мевлют Чавушоглу вчергове заявив, що Туреччина виступає проти "односторонніх санкцій" проти Ірану, і закликав їх зняти.  

По-друге, відмову долучатися до санкційного режиму проти РФ Анкара пояснює необхідністю збереження діалогу з Москвою для успішного посередництва.

Після підписання зернової ініціативи і створення Спільного координаційного центру в Стамбулі додався ще один аргумент – нібито санкції завадять збереженню цієї "живильної артерії", що має забезпечити постачання збіжжя до країн Африки та Близького Сходу.

Після сочинської зустрічі і заяв Ердогана про необхідність відновлення переговорів між Зеленським і Путіним ці аргументи лише посиляться.

Крім того, посередницька роль Туреччини якщо не повністю легітимізувала її економічну співпрацю з РФ, то принаймні забезпечувала частковий імунітет проти критики Заходу.

По-третє, питання санкцій є надзвичайно чутливим для самої Анкари, адже Туреччина багато років перебуває під санкціями західних партнерів – ЄС, Канади та США, насамперед в оборонно-промисловій сфері.

Американський пакет CAATSA за придбання Анкарою російських систем ППО С-400 та персональні санкції проти керівництва турецького оборонпрому; виключення Туреччини із програми F-35 та призупинення співпраці по F-16; європейські санкції за порушення прав людини; ембарго на постачання озброєнь за військові операції проти курдів у північній Сирії та Іраку в 2019 року; і навіть заборона постачання канадських оптичних електронних систем для славнозвісних "Байрактарів" під час Карабаської війни 2020 року – це не вичерпний список санкцій проти самої Туреччини.

По-четверте, в країні зростають антизахідні настрої, які ускладнюють приєднання Туреччини до будь-яких "західних політик", особливо обмежень щодо Росії, Ірану, країн Близького Сходу та Африки.

В інформаційному полі Туреччини і досі домінує наратив, що проблеми глобального Півдня викликані західними санкціями, а не російською агресією. Так само більшість турецьких громадян переконані, що винними у війні в Україні є не Росія, а США і НАТО.

Тож переконати їх, чому вони мусять відмовлятися від співпраці з країною, яку навіть не вважають агресором, – геть складно.

До того ж Туреччина не є членом ЄС, тож суто технічно не мусить приєднуватись до його санкційних пакетів. Турецькі посадовці декілька разів заявляли, що теоретично готові були би приєднатися до санкцій, якби вони були запроваджені на рівні ООН.

З одного боку, нереалістичність цього сценарію звільняє від відповідальності; з іншого – якби таке навіть і сталося, оонівська парасолька дозволила би уникнути прямого конфлікту з Росією.

Нарешті, ключову роль грає внутрішньополітичний чинник.

За декілька місяців до виборів економічна ситуація в Туреччині швидко погіршується, інфляція і курс ліри б’ють всі антирекорди, а Росія залишається важливим торгівельним партнером і джерелом легких, хоч і зазвичай непрозорих, грошових потоків.

До того ж країна критично залежить від поставок російських енергоресурсів, російських ринків збуту і російських туристів. За таких умов введення санкцій проти РФ стало би шоком для турецької економіки – і для турецького виборця.   

Як далеко може зайти Туреччина у порушенні західних санкцій?

Безумовно, Путін має всі важелі впливу, аби зробити і без того непросте життя турецького президента ще складнішим – від газового шантажу до сирійських біженців.

Водночас не варто недооцінювати ролі західних партнерів для Туреччини.

Тоді як в торговельно-економічній сфері Росія досі залишається бажаним партнером для Туреччини, у галузі безпеки, військово-технічної співпраці та оборони РФ – це суперник, а НАТО – хоч і проблемний, але партнер, який неабияк посилює позиції Анкари у її запеклій дружбі з Москвою.

Відновлення співпраці по F-16 та інших видах озброєння, в яких дуже зацікавлена Анкара, – не менш приваблива пропозиція, ніж "разовий переказ "Росатомом" декількох мільярдів доларів на рахунки турецьких банків. 

Так само не слід забувати і про те, що саме Євросоюз – а не РФ – залишається головним торговельним партнером Туреччини.

У 2021 році товарообіг з ЄС сягнув 178,6 млрд доларів. На тлі багаторічних мантр про омріяні 100 млрд доларів товарообігу з Росією – при фактичних 35 млрд – ця цифра виглядає як серйозний аргумент не переходити санкційні червоні лінії.

Крім того, частка ЄС у турецькому експорті минулого року склала 41,3%, роблячи його головним імпортером турецької продукції – і "спонсором" турецького бюджету. На відміну від Росії, де із 35 млрд товарообігу лише 5,8 млрд – турецький експорт.

У Туреччині добре пам’ятають ім’я іранського бізнесмена Рези Зарраба, з яким пов’язують багатомільйонні схеми обходження західних санкцій проти Ірану.

Так звана "справа Халк-банку" – турецького державного банку, який звинувачується у порушенні санкцій – на багато років стала символом глибокої кризи турецько-американських відносин.

Ще одну "справу Газпромбанку" ці відносини можуть не витримати.

      

Чи допоможуть західні санкції проти самої Туреччини?

Разом з тим, навряд чи і запровадження нових західних санкцій проти Туреччини дозволить вирішити проблему.

Радше навпаки, спричинить у турецькому суспільстві чергову хвилю обурення "підступними західними імперіалістами", що "хочуть послабити Туреччину" політично та економічно.

Не має жодних сумнівів, хто радо скористається цією нагодою підставити плече "євразійської дружби".

Запрошення до Шанхайської організації та БРІКСу від Москви вже лунали. Наступними будуть запрошення до ОДКБ.

Тоді як покарання Анкари "батогом" за порушення санкцій може мати зворотній ефект, існує чимало "пряників", якими можна заохотити Туреччину переоцінити важливість російського "Міру" – в турецьких банках і у турецьких політичних колах.

Наприклад, повернувшись до питання F-16. Або згадавши про мрії турецького керівництва перетворити країну на "енергетичний хаб" Європи, цього разу – без отруйного російського газу.    

Час визначитися з пріоритетами та важелями впливу у кожної зі сторін ще є.

Тим більше, що в турецькому парламенті досі залишаються нератифікованими протоколи про вступ Швеції та Фінляндії до НАТО, а в українському – довгоочікувана турецьким бізнесом Угода про вільну торгівлю між Україною і Туреччиною.

 

Автор: Євгенія Габер, 

старший аналітик Центру досліджень сучасної Туреччини (Карлтонський університет)

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.