Останніми днями зростає серйозна напруга у відносинах між Варшавою та Києвом.

Багато хто, передовсім в Україні, пов'язує це з активною передвиборчою кампанією, що де-факто вже розпочалася у Польщі. Так само плани Варшави продовжувати заборону на імпорт українських зернових найчастіше також асоціюють зі змаганням польських політиків за електорат.

Вибори, що відбудуться восени, дійсно не можуть не мати вплив на рішення, але буде помилкою звужувати причини цієї напруги винятково до виборчої кампанії.

Натомість вчасний аналіз того, що наразі лишається в межах тактичного непорозуміння, дозволить не тільки знизити градус у діалозі з Варшавою, але й мінімізувати такі ризики на майбутнє.

Зерно та нерви по обидва боки кордону

Попри те, що проблеми і непорозуміння у відносинах двох столиць наростали вже деякий час, видиму для суспільства, публічну частину цього загострення запустила заява представника адміністрації президента Польщі про необхідність "більшої вдячності" з боку українців за допомогу від його країни.

Ці слова ініціювали обмін різкими заявами та діями, що швидко призвело до мало не кризи у двосторонніх відносинах. 

Спочатку колега Марчина Пшидача в Офісі президента України Андрій Сибіга відреагував на слова свого візаві розлого і публічно, в дечому – навіть різко. Наприклад, вдаючись до аналогій, що "деякі політики стають "інструментом" російського агресора". Причому Київ не обмежився словами: одразу за цим посла Польщі викликали до українського МЗС – з наступним дзеркальним кроком вже з боку польського МЗС і критикою дій української сторони прем’єр-міністром Польщі.

Утім, з мотивацією Варшави та Києва і тим, наскільки адекватними були дії обох сторін, варто було б розібратися детальніше.

Перш за все, заява Пшидача про "брак вдячності" була не загальною, а мала чіткий контекст: цими словами він охарактеризував старі заяви та демарші української сторони, що намагалася вплинути на уряд Польщі та переконати його не запроваджувати нову заборону на український зерновий експорт.

Нагадаємо, навесні ми вже мали повномасштабну кризу, що виходила за межі українсько-польських відносин, але почалася саме через рішення Варшави. Тоді уряд Польщі одностороннім рішенням закрив кордони для низки позицій українського агроекспорту на власну територію. Ця блокада, ухвалена всупереч правилам ЄС, зруйнувала єдині європейські правила зовнішньої торгівлі та спричинила ефект доміно в інших державах Східної Європи.

Після тривалих переговорів був знайдений компроміс – заборону в дещо зміненому вигляді продублювала Єврокомісія. Це дозволило розблокувати транзит зерна польським та іншими шляхами як за межі ЄС, так і до інших держав Євросоюзу, які не межують з Україною.

За домовленістю, та схема захисту була тимчасовою, і її термін дії має сплисти 15 вересня, що не раз обіцяли посадовці у Брюсселі. Між тим у липні Варшава несподівано заявила, що у цьому разі з 15 вересня знову запровадить односторонню заборону. Саме це, разом із побоюванням нового "ефекту доміно", було першоджерелом роздратованих заяв з Києва, на які потім відповів Пшидач.

Адже після виходу Росії з так званої "зернової угоди" і прицільного нищення українських портів наземний шлях експорту став безальтернативним.

Але нервовість не має виправдовувати спрощення, які є у риториці Києва.

Наприклад, у внутрішньоукраїнській дискусії майже відсутній той факт, що зараз обмеження на імпорт українського збіжжя діють лише для п’яти країн ЄС, тобто про "заборону експорту в ЄС" говорити не дуже коректно. Так само, як немає і заборон на український транзит збіжжя територією Польщі. 

Так чи інакше, в Польщі радикальну заяву прем’єр-міністра України про те, що Польща блокує експорт в ЄС, теж сприйняли емоційно – як пересмикування та маніпуляцію. Тож ця комунікація загострила нервовість у спілкуванні Києва та Варшави – що зрештою вилилося у заяву Пшидача.

Тут також важливо додати, що за продовження заборони на імпорт виступає не тільки Польща – у липні урядовці всіх п’ять країн, для яких зараз діють обмеження (а це Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія та Болгарія) підписали декларацію про наміри підтримувати продовження заборони у ЄС після 15 вересня. Хоча так різко, як Польща, та ще й з обіцянкою односторонньої заборони, якщо в ЄС не знайдеться голосів на загальну – не висловлювався ніхто інший.

Образи Польщі – не тільки через зерно

Польща загалом та польська дипломатія зокрема завжди приділяє особливу увагу жестам та символізму. І є враження, що Україна цього не врахувала.

Якщо суперечка між сторонами стосується виключно механізмів експорту чи транзиту сільгосппродукції, то чи був пропорційним до заяви Пшидача виклик посла Польщі до українського МЗС?

До того ж важливо, коли це відбулося.

А це сталося 1 серпня, в одну з ключових для поляків дат – День пам’яті Варшавського повстання 1944 року, коли по всій Польщі проходили масові заходи із вшанування пам’яті жертв.

Важливість і символічність історичних подій для поляків важко переоцінити.

Але, на жаль, це не перший прецедент, коли таймінг дій Києва, м’яко кажучи, невдалий. У Варшаві, зокрема, досі не забули маневри навколо чутливих питань історичної пам’яті, які затьмарили візит та виступ польського президента у Верховній Раді у 2015 році.

У результаті як в Україні, так і у Польщі ці дипломатичні кроки викликали неабиякий резонанс.

Важливо також підкреслити: в Україні зернову суперечку з Польщею пов’язують саме з активною виборчою кампанією. Справді, осінні вибори – перші з 2015 року, які чинна партія влади "Право і справедливість" може програти.

Але є одне "але".

У відносинах України та Польщі наразі є декілька політичних нюансів, на які саме зараз варто звернути увагу. Адже вони для Варшави є важливими маркерами відносин з Україною і створюють контекст, значно ширший за передвиборчий популізм.

І цей контекст – не на користь України.

"Сліпі зони" України щодо Польщі

Польща була і лишається одним з ключових локомотивів підтримки України: від збройної і політичної до надання прихистку українцям, що втікали від війни.

Але це зовсім не означає, що усі дії Польщі мають бути у фарватері українських потреб. І якими б близькими не були наші відносини, наївно вважати, що безумовна підтримка України Польщею зобов’язана тривати нескінченно довго.

Стратегічне партнерство і союзництво на довгу перспективу – справді цілком реальне.

Але воно має бути двостороннім. Воно вимагає виваженої дипломатії, узгодження спільних інтересів і їхнього спільного захисту на міжнародній арені.

Між Києвом і Варшавою це не завжди так.

Адже поки українська сторона обурюється політизацією теми зерна в Польщі, польська сторона теж має питання до дій Києва. Поки що вони звучать здебільшого непублічно, але тим краще для нас: ще є можливість не дати цим занепокоєнням перерости у справжні проблеми.

Так, Польща надзвичайно чутливо ставиться до будь-яких проявів зовнішнього політичного тиску. І якщо Україна бачить Польщу своїм стратегічним партнером, це необхідно враховувати у публічній комунікації.

Також у Польщі є питання щодо врахування її безпекових інтересів Україною.

Приклад – історія з так званими "гарантіями безпеки". Україна на полях саміту НАТО у Вільнюсі домоглася схвалення політичної декларації G7 щодо формату безпекових угод, і для Києва це видається непоганим стартом. Але у Варшаві лишається нерозуміння: де в цьому процесі є місце для Польщі? Так, Польща не входить до G7, але що заважало узгодити ці дії України з її найбільшим західним сусідом? Особливо враховуючи те, що саме поляки і литовці у Вільнюсі та перед ним були ключовими лобістами запрошення України до НАТО...

Не дарма Польщі досі немає у переліку країн, що приєдналися до заяви про "гарантії".

І це – не єдиний епізод.

Так само для польської сторони виглядало дивним, що її представників взагалі не було на зустріч в Копенгагені в рамках просування "формули миру" України.

Варшаві це все нагадує сумний досвід відносин з Україною до початку великої війни.

Там побоюються, що замість будувати міцні регіональні альянси на основі спільних безпекових викликів, Україна робить ставку на великі держави "старого Заходу" – так, як було у 2014-2022 роках, включно з Нормандським форматом.

То ким є Польща для України?

У політичних та експертних колах Польщі пам’ятають, що Стратегія національної безпеки 2020 року визначила, що "пріоритетний стратегічний характер" для України мають відносини з США, Британією, Канадою, Німеччиною і Францією, а відносини з Польщею – рангом нижче.

А зважаючи на останні тенденції, авторці цих рядків доводилося не під запис чути від польських колег занепокоєння: мовляв, президент України, з одного боку, отримує політичні дивіденди від всебічної допомоги і посередництва Польщі, але у глобальних питаннях поступово дрейфує в бік старих альянсів.

За цим, як правило, йшло запитання:

То Україна розглядає Польщу як ситуативного партнера, який за замовчуванням буде її підтримувати через загрозу з боку Росії? Чи все ж таки як стратегічного партнера з відповідною довгостроковою політикою щодо Варшави?

Отже, потреба в активнішій координації і більш виваженому діалозі справді є.

Вчасна системна робота над справді стратегічним союзом допомогла б нівелювати навіть нинішні непорозуміння.

Зрештою, Варшава чудово усвідомлює свою роль логістичного та дипломатичного тилу України, але небезпідставно вважає, що без повноцінного залучення Польщі жодні гарантії безпеки для України не будуть можливі.

Це не означає, що Варшава стане цинічно "торгувати" своїми вкрай важливими ресурсами, як мінімум – логістичними. Але це абсолютно точно означає, що Варшава не сприйматиме ухвалення між Україною і умовно "великими гравцями" рішень, які доводитимуться до відома Польщі.

Так само, як для нас важливий принцип "нічого про Україну без України", так і для поляків критично важливим є "нічого про Польщу без Польщі".

А Україні треба також усвідомити, що з плином повномасштабної війни наші партнери вже не готові так гостро, як раніше, реагувати на воєнні та економічні потреби України. Дискусія стає більш жорсткою і приземленою.

І може бути такою в тому числі з нашими найближчими друзями у Варшаві.

Саме тому обережність і зниження градуса напруги з обох сторін – більш ніж доречні. На кону – значно ширші питання, аніж вплив польських виборів на експорт українського зерна. Хай би яким важливим він не був для виживання української економіки. 

Авторка: Марія Золкіна,

дослідниця Лондонської школи економіки, голова напряму "Регіональна безпека та дослідження конфліктів" Фонду "Демократичні ініціативи",
для "Європейської правди"