Свобода, без якої не буде країни

Понеділок, 2 лютого 2015, 12:35 — Володимир Дубровський, «CASE-Україна»

Україна втрачає позиції у новому рейтингу економічної свободи.

Минулого тижня американський фонд Heritage Foundation оприлюднив новий світовий рейтинг, в якому Україна опустилася зі 115-го на 162-ге місце.

Це не тільки останнє місце серед європейських країн, але й одне з найгірших у самому рейтингу. Нагадаємо, в ньому враховані дані 178 країн світу.

Біда! "Україна впала в рейтингу економічної свободи на 7 позицій!" – кричать заголовки. "Ага! Отримали "ми здобули" за свій Майдан!" – радіє "вата".

І дійсно, як тепер жити, на 162-му місці, між Бірмою і Болівією?

Насправді, якщо подивитися на історію питання, то нічого особливого й не сталося: показники нашої країни повільно падали весь час, починаючи з 2005 року (не від Помаранчевої революції, як дехто міг би подумати, а з того часу, коли є хоч якісь зіставні дані).

Більш того, порівняно з попередніми роками ми навіть дещо піднялися – це просто минулого року була якась аномалія, про яку – трохи згодом.

А вже якщо розібратися глибше, то стає зрозуміло, що індекс взагалі дуже умовний, як і більшість його побратимів. Так, вочевидь, країни з першої чверті рейтингу набагато вільніші, ніж з останньої, але це і все, що можна сказати напевно – далі починаються питання.

Наприклад, падіння минулого року варто було б очікувати через відродження чорного ринку валюти, введення обмежень на її купівлю, режим двох курсів, різку девальвацію, зростання (за фактом) перерозподілу через бюджет, військові дії на сході, масовий "віджим" власності в Криму, ненадійність банків?.. Аж ні, виявляється, чомусь так вийшло, що причина – в правах власності, в основному, як пояснюють автори дослідження – через суди. Де все, звісно, як і раніше, погано, але навряд чи гірше, ніж було, чи не так?

Крім цього, в новому рейтингу враховано зростання витрат держави – хоча вони, насправді, стали все ж дещо прозорішими.

І чомусь вважається, що обмежили... права інвесторів (формальні). А з фінансовою свободою, як її міряють укладачі індексу, у нас чомусь гірше не стало. Втім, чого чекати від показника, який вважає наш ринок праці негнучким, а якість ділового середовища оцінює за сумнозвісним Doing Business, де стрибок минулого року пояснюється суто "фасадним" поліпшенням показників за цим індексом... Отже, річ не в рейтингу.

Однак, поклавши руку на серце, спитаймо себе: чи принесла Революція гідності нам економічну свободу?

Ту, без якої, за влучним висловом Маргарет Тетчер, жодної іншої не буває – принаймні, протягом тривалого часу? Ту, за яку "душу й тіло ми положим"?

Чи, як наслідок, її знову "роблять романтики, а користуються покидьки"? Точніше, в даному випадку – етатисти (від французького l’etаte, що означає "держава"). Тобто "державники", які вважають, що все у цьому світі потрібно обов'язково відрегулювати законом, що не можна відрегулювати – треба заборонити, і тоді, мовляв, "буде порядок". Адже "якщо кожен робитиме, що йому заманеться, то це ж ніякого порядку не буде", і як тоді жити?!

На жаль, схоже, що на сьогодні гору взяли якщо й не такі відморозки, то принаймні люди, які досі вважають, що жодної революції не відбулося. Принаймні, гідність громадян вони поважають не набагато більше, ніж "попередники", бо вважають, що мають право зазіхати на нашу свободу усюди, де, на їхню думку, це потрібно.

Судіть самі.

Уряд у нас, напевно, найкращий за всю історію незалежності. Однак і виклики, які перед ним постали – безпрецедентні. А у відповідь він лише дещо послабив регуляторний зашморг і обрубав деякі корупційні схеми. Що ж до решти, то на шляху стала "стара школа" більшості "досвідчених політиків" (незалежно від віку), і, на жаль, відсутність системного, послідовного, ліберального підходу – у більшості сторонніх реформаторів. Як наслідок, у відповідь на спад економіки і фіскальну кризу уряд не зміг запропонувати нічого кращого, ніж... ще більше посилити податковий тиск, пустивши в діло непотріб, напрацьований "попередниками" в частині дрібних податкових капостей і посилення контролю.

До того ж – знову ж таки, в найгірших традиціях – тиском і обманом проштовхнув все це через обраний нами парламент.

Але й сама Рада – теж, мабуть, найбільш "просунута" з тих, що були в Україні – виявилася не кращою: заборонила кредиторам забирати у боржників заставне майно (житло) і вирішила, що валютні позичальники сплачуватимуть за курсом 8 грн/$.

Як це стосується економічної свободи?

Безпосередньо: як і будь-яка свобода взагалі, вона має зворотній бік – відповідальність.

Немає відповідальності – не буде й волі. В даному випадку – можливості надалі брати кредити на те саме житло (втім, чужі проблеми, мабуть, не хвилюють тих, хто вже відсвяткував новосілля).

Ну і так, права власності – у даному випадку кредиторів – порушуються. А разом з ними – і права власників депозитів, і навіть власників розрахункових рахунків: підприємствам, які мали нещастя тримати гроші в проблемному банку, нічого не світить. Фізичним особам рано чи пізно щось повернуть, але, знову ж таки, за рахунок чого? За рахунок емісії, яка всіх нас робить біднішими.

І ось тут ми підходимо до безумовного чемпіону в номінації "ворог економічної свободи в Україні-2014" – Національного банку.

Пам'ятаю, як у березні на конференції "Екстрений економічний саміт для України" червоною ниткою проходила пропозицію покійного вже Кахи Бендукідзе ввести в Україні режим "валютного управління" (currency board, буквально – "валютної ради": при цьому випуск грошей жорстко прив'язаний до поповнення валютних резервів, а курс жорстко фіксований – по суті, національна валюта втрачає самостійність, а центральний банк скасовується) за зразком Болгарії, Литви, Естонії та деяких інших країн.

Тоді зал був в шоці, не виключаючи вашого покірного слугу: невже у нас все так погано? Адже це насправді дуже важке обмеження для уряду, який більше не може розраховувати на допомогу "друкарського верстата"; для банківської системи, яка повинна попрощатися з рефінансуванням; для вітчизняного виробника, якому тепер не допоможе девальвація... Але схоже, що великий реформатор дивився далі, ніж усі ми.

Звісно, зовсім не обов'язково вчити макроекономіку в Гарварді, щоб зрозуміти всю глибину проблем, з якими зіткнувся емітент-регулятор.

І можна собі уявити тиск, якому тиску його піддавали – всупереч конституційно закріпленій незалежності – щоб підставити уряду кредитно-емісійне плече; щоб штучно утримати курс, особливо перед виборами, щоб не дати впасти/дати заробити "потрібним" банкам; щоб задовольнити апетити безвідповідальних позичальників і несерйозних вкладників... Але ж реагувати на всі ці виклики можна по-різному, тут вже все залежить від "школи". Або, якщо глибше – від ідеології. Адже руїна – вона не в туалетах, вона в головах... І ось з цим – справжня біда!

У мирний час якось довелося у кілька етапів дискутувати з одним високопосадовцем все того ж НБУ на сторінках одного поважного тижневика. Чиновник, колишній учений-економіст – до речі, дуже ерудований і просунутий, як для економіста "радянської школи", – доводив, що лібералізація – шкідлива, що держава може і повинна вирішувати за своїх громадян, що для них краще, що ринок сліпий і дурний... І ось його колеги втілюють цей підхід на практиці.

Як наслідок, я не можу за свої чесно зароблені гроші легально купити валюту (а голова НБУ ще й знущається – мовляв, "і не треба купувати долари!").

Щоб купити кілька сотень доларів, хоча б для погашення того ж валютного кредиту, чесний позичальник, який з останніх сил продовжує платити, має ще й кілька разів приїжджати до банку! Це ж просто знущання, чи не так? А внести гроші на погашення валютного кредиту він може тільки особисто, за пред'явлення паспорта! Тобто сумлінних позичальників змушують ще і втрачати час, ставлять їм всілякі "рогатки", а недобросовісним йдуть на поступки. Який висновок має зробити клієнт?

Те саме – з тими легковірними, які мали нещастя довірити свої гроші в іноземній валюті банкам на зберігання (на розрахунковий рахунок). Минулого року держава наклала на них лапу і повертає тільки в еквіваленті 15 тис. грн на день, та ще й за попереднім письмовим замовленням (бо валюти в касі немає)! Тобто, щоб зняти, наприклад, $1000 своїх кровних, потрібно майже два тижні ходити в банк як на роботу. Не кажучи вже про те, що ще з часів "попередників" купити валюту можна лише після пред'явлення паспорта, внести на рахунок – тільки особисто, за тим самим паспортом... От і вся свобода.

А підприємства і зовсім посадили на голодний пайок: чиновник визначає, кого допустити до торгів, а кого не допустити, на які цілі продати валюту, а на які – в жодному разі, що можна з нею робити, а що заборонено... Вороги розпускають чутки, що, мовляв, скоро взагалі продаватимуть тільки під "критичний імпорт", відродивши цей мерзенний привид з 1990-х. Ось тільки кому від цього стане краще? Питання риторичне. Як і інше, щодо трьох або чотирьох валютних курсів, що існують в Україні – між якими так вигідно можна перекачувати гроші, заробляючи на цьому мільйони за лічені дні, як у ті самі 1990-ті...

Там, де свобода в дефіциті, її можна вигідно продавати по шматочках.

Так, звісно, валютна криза. Щоправда, її б не було, якби все ті ж "попередники" не утримували курс всупереч усьому (цього індекс економічної свободи жодним чином не враховував). Але не можна не визнати, що криза була б далеко не такою значною, якби НБУ не погодився надрукувати рекордну суму, щоб закрити дірку в бюджеті і підтримати падаючі банки. Причому ще й видаючи рефінансування в той самий момент, коли його можна особливо добре "провернути" на зростанні курсу.

Втім, знову ж таки, справа не лише в тиску уряду, а й в тих самих головах: на згаданій уже конференції представник НБУ відстоював саме таку політику, та й мій недавній опонент, пам'ятається, теж грішив тим самим...

Але крім того – значна частина провини за нинішню ситуацію лежить на горезвісних "адміністративних заходах".

Адже ті, хто не звик до економічної свободи, міркують дуже просто: беремо обсяг валютних надходжень (або, наприклад, базу податку), множимо на коефіцієнт... Або, наприклад, вигадуємо чергове ускладнення, щоб не дати клієнту придбати/отримати валюту... Або, припустимо, вимогу продавати 100% експортних надходжень – і, потираючи руки від задоволення, несемо керівництву на підпис рішення проблеми.

Однак економіка вже не "совкова" (хоча і та реагувала неоднозначно), в ній діють живі люди! А вони все вищезазначене сприймають як стимули. І в рамках тієї свободи, що в них ще залишилася, йдуть у тінь і забирають туди ж всю ту валюту і всі ті податкові надходження, яких чекають від них чиновники.

Ось прихильники "адміністративних заходів" черговою забороною загальмували відтік валюти з банків – і тихо радіють. Чому? Адже якщо голова НБУ вважає, що нам долари купувати не треба (і робить все, щоб ми їх не купили), а ми вважаємо інакше – ми їх все одно купуватимемо, але вже на чорному ринку. А отже, і привозитимуть їх на той самий чорний ринок, де курс вищий.

Тому НБУ і взагалі банківська система їх не побачать вже ніколи – тим більше, що самі ж не дають громадянам знімати свої кровні з рахунків: нема дурних! Зараз клієнти, звісно, з кров'ю і потом знімуть своє, але надалі будуть обережнішими, і банківській системі свої гроші ще довго не довірять.

Обдурити, "нагнути", змусити – можна один раз. А відновлювати довіру доведеться роками і десятиліттями, причому після публічного вигнання з ганьбою всіх одержимих "заборонництвом" чиновників з органів державної влади.

Інакше хто ж повірить, що той самий НБУ виправився і "більше так не буде"? Тим більше, що історія необґрунтованих і шкідливих заборон почалася не сьогодні.

Наприклад, ту саму валютну виручку мало заробити – її треба ще й отримати на рахунок. А це, виявляється, практично неможливо, особливо для дрібного бізнесу, який не може змусити своїх іноземних партнерів переробити прийняту в них форму контракту у відповідності з українськими стандартами діловодства, потім ще виписати нечуваний в тих краях "акт виконаних робіт", та ще й перевести це все українською. Добре, хоч печатку скасували... Ось тут, до речі, трохи докладніше, оскільки приклад вже дуже характерний.

Ми ще сподіваємося, що ЗВТ з ЄС допоможе нашому малому бізнесу піднятися на новий рівень і витягнути потоплену "динозаврами" економіку.

Ми (і наші донори) витрачаємо гроші й сили, розробляємо програми, піклуємося про те, як допомогти малому і середньому бізнесу вийти на найбільший в світі ринок (і, до речі, завезти в країну горезвісну валюту). А потім цей самий експортер, довідавшись, які документи йому доведеться подавати в банк для отримання кожного платежу, просто плюється, розвертається і йде.

І все тому, що якийсь ідіот, котрий не розуміє різниці між імпортом і експортом, про всяк випадок, керуючись Декретом про валютне регулювання 1993 року, видав інструкцію, на підставі якої банки вже 22 роки гноблять дрібний експорт. Хоча які взагалі можуть бути зловживання від того, що виручка, яка вже прийшла в країну, буде зарахована на рахунок?

Тому якщо експортер і наважиться щось продавати, то буде десятою дорогою обходити банківську систему.

Тим більше, що найулюбленіша фішка нашої фінансової влади – обов'язковий продаж валютної виручки. Її ніяк не могли відмінити навіть в благополучні часи, а зараз, у зв'язку з кризою, з кожного приводу збільшують відсоток, якщо взагалі не виставляють вимогу продавати все. Але хіба розумно повертати цю саму валютну виручку, якщо її доведеться продати, а з гривнею невідомо що буде – довіру ж підірвано? У підсумку – легальні надходження падають, на них реагують знову "адміністративними заходами" – і так по колу. Куди ми так ідемо? Правильно, back in the USSR. Проростають, проростають потворні коріння...

Мало того, що ринок "затискають", всю другу половину минулого року його ще й смикали туди-сюди, змінюючи правила. А гроші, між тим, люблять тишу. І, знову ж, довіра, яке виробляється роками, а втрачається через кілька різких рухів.

Справедливості заради слід сказати, що довіру до НБУ почали підривати все ті ж "попередники" – коли заради горезвісної "стабільності" пропонували, наприклад, ввести податок на продаж готівкової валюти. Це був, звісно, верх непрофесіоналізму, як здавалося на той момент. Але калейдоскоп всіляких адміністративних заходів, які то вводилися, то скасовувалися, особливо починаючи з другої половини минулого року, перевершив навіть Арбузова.

Як наслідок, довіру до НБУ – а отже, і до емітованої ним валюти – підірвано настільки ґрунтовно, що в повітрі все виразніше пахне валютним управлінням, якщо не грошовою реформою. Важко собі уявити, як ще можна її відновити. А без здорових і повнокровних банків не може бути економічного розвитку...

Втім, мабуть, на сьогодні досить: лаяти "їх" – легко і загальноприйнято.

Але ж "вони" не з Марсу прилетіли: на диво багато співгромадян підтримує різного роду заборони. Когось "дістали" МАФи, когось – маршрутки, комусь не подобається, що на вулицях п'ють пиво, хтось незадоволений розгулом свободи в інтернеті... І все та ж успадкована від совка реакція: "заборонити"!

Чому цілком прогресивні демократичні депутати свого часу стали авторами законів, що забороняють навіть для власного користування тримати порнофільми? Або курити в кафе і ресторанах – навіть якщо для цього є спеціальні зали і некурцям жодних незручностей не заподіюють (зазначу – автор сам ніколи не курив і не переносить тютюнового диму)? Ледь не пройшла (за підтримки прогресивних молодих депутатів!) пропозиція заборонити нічний продаж алкоголю в Києві. Лобійована, як і слід було очікувати, рестораторами – а ще, напевно, таксистами, які колись торгували спиртним з-під сидіння в обхід аналогічного обмеження за радянських часів. А звідки манія всюди садити вахтерів? Все ті ж, на жаль, потворні коріння, що проростають тепер вже з наших мізків...

Все це, насправді, значно серйозніше, ніж може здатися. Не буде перебільшенням сказати, що знамените "воля або смерть" – це якраз про нас і саме зараз: Україна або буде країною волі, або її не буде зовсім.

З одного боку, вже нікого не треба переконувати, що без стрімкого економічного зростання нашій країні не вдасться зберегти політичну незалежність, та й взагалі "відбутися". Але зростання завжди і всюди пов'язане з вивільненням (від того ж слова "воля"!) деякого потенціалу. У деяких країнах, що сидять на покладах нафти – ресурсного, а у всіх інших (включаючи нашу) – людського, насамперед підприємницького. Причому, як правило, не завдяки, а всупереч усіляким спробам держави керувати процесом – навіть якщо мова йшла про простий і зрозумілий з висоти сьогоднішніх знань періоді індустріалізації; та й про якісно іншу державу. Тому нам без свободи не бачити ні горезвісної ковбаси, ні інших благ.

З іншого боку, ті самі слова про свободу недарма з'явилися в нашому гімні. Волелюбність, незалежність, гідність – це як раз ті риси української політичної нації, народженої Майданом і наступними бурхливими подіями історичного 2014-го, які відрізняють нас від, наприклад, того ж "русского мира".

І це сталося не випадково, це в НАШИХ коренях: для українця держава – споконвічний ворог, саме тією мірою, якою вона обмежує свободу. Тому чим менше цієї свободи забезпечує їм країна, тим менше у людей Майдану бажання класти свої "душу й тіло" за таку країну. Таким чином, заборона являє собою не що інше, як загрозу національній безпеці, оскільки вона вбиває патріотизм, вбиває країну, вбиває націю.

Можна (і, напевно, треба) вигадати якісь правові, інституціональні, механізми боротьби з цим злом. Наприклад, будь-які заборони і зобов'язання, що накладаються на громадян, приймаються тільки конституційною більшістю ВР, а скасовуються – простою. А виконавча влада взагалі не має права обмежувати права і свободи громадян без прямої вказівки закону (відсильні норми типу "визначається Кабінетом міністрів" втрачають силу). При прийнятті будь-якого рішення про державне регулювання і взагалі втручання обов'язкові публічні дебати з поданням альтернативної точки зору. І багато іншого...

На жаль, це все лише добрі побажання, адже в Україні вже десять років діє (і успішно ігнорується) закон про державну регуляторну політику, який якраз був покликаний перешкодити "заборонництву" хоча б щодо підприємців.

Та жодні закони не допоможуть нам доти, доки кожен не "вб'є в собі державу", як співав "Ляпис Трубецкой". І натомість не славитиме Свободу. Тоді ми відчуємо ефект без будь-яких індексів, на власному прикладі.

 

Автор: Володимир Дубровський,

старший економіст центру "CASE-Україна"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua