Равнение на США: нужен ли Украине статус основного союзника за пределами НАТО

Среда, 28 июля 2021, 08:37 — , для Европейской правды
Фото: Le Pictorium/East News
Пресбрифінг президента США Джо Байдена на саміті НАТО. Брюссель, 14 червня 2021 року

Україна намагається усіма можливими форматами та засобами йти на зближення з НАТО.

Однією із популярних останнім часом тем стає статус "основного союзника США поза НАТО". Але що це за інструмент і як із ним працювати, ніхто детально відповісти не може.

Тож спробуємо розібратися, що дасть Україні цей формат. А також чи не стане він перешкодою для повноцінного членства в Альянсі?

Клуб основних союзників

Формат основного союзника поза НАТО (ОСП НАТО) був створений в кінці 1980-х років як новий інструмент для підтримки союзників США, яким необхідна була технічна та матеріальна допомога у розвитку їхніх збройних сил.

Однією з перших держав, яка змогла отримати статус ОСП НАТО, став Ізраїль (злі язики навіть казали, що саме під нього цей формат і створювався).

Кожен наступний президент після Рейгана намагався потроху розширювати коло "основних союзників", географічно охоплюючи все більше і більше регіонів, в яких не діяли союзники по НАТО. 

Таким чином на середину 2021 року ми маємо 18 основних союзників США поза НАТО в усіх куточках та регіонах світу.

Жоден із цих кейсів не можна назвати навіть близько ідентичним. Дехто ставав союзником задля транспонування геополітичної сили США на далекі фронтири (як це було під час розширення цього формату на Близькому Сході у 1990-2000-х).

Інші приходили до нього через довгі та складні реформи власної економічної та політичної системи – лише для того, щоб через 20 років розчаруватися в цьому (як Аргентина).

А деяких до цього просто привела за руку історія – як це сталося з Японією.

Хоча союзники мають здебільшого однакові інтереси у своїй співпраці із США: посилення власного війська, досягнення співставності бойових юнітів із військами США, розвиток економічних та дослідних проєктів. Вони не об’єднані в жодну формальну спілку.

Усі подібні відносини та проєкти є винятково двосторонніми за своєю природою.

Це відрізняє цей формат, наприклад, від британського формату Співдружності – там також Британія надає особливі привілеї для країн власної колишньої імперії і у спільному розвитку ВПК, і у спільних економічних проєктах, і в політичному лобіюванні, але це працює як багатосторонній міжнародний форум. 

Більше безпеки, але й більше ризиків

Проведемо з вами короткий SWOT-аналіз і подивимося, які плюси та переваги – а з іншого боку, мінуси та загрози – може принести Україні статус основного союзника США поза НАТО.

Плюси

Перший і найважливіший плюс – це комплексна, повноцінно фінансована та широкомасштабна технічна співпраця між нашими збройними силами. Вона включатиме і спільні дослідницькі проєкти, і нові дослідження в усіх провідних галузях сучасного ведення військових дій, і обмін спеціалістами та інтелектуальним напрацюваннями.

Крім того, Україні буде надано пріоритет – а на ділі ще й цілком солідні знижки – для закупівлі сучасного американського озброєння та комплектуючих.

Другий важливий аспект – це економічна співпраця. Створення нових трастових фондів, спільні програми фінансування, закріплення додаткових фондів за програмами розвитку в Україні – це базовий та дуже приємний пакет спільних проєктів.

Перспективними для України в цьому розрізі можуть стати спільні інфраструктурні проєкти, в тому числі в авіакосмічній галузі.

Американці вбачають їх стратегічно важливими для розвитку і силового, і економічного потенціалу своїх союзників – просто зараз Сполучені Штати разом із Бразилією (яку у 2019 році зробили основним союзником поза НАТО) втілюють серію проєктів зі створення системи супутникового стеження та комунікації, і саме Бразилія є ключовим бенефіціаром: не лише ці супутники стануть її інформаційним космічним щитом, але і майже всі фірми-підрядники у цих проєктах – бразильскі. 

Але, звісно, просто так мало що хорошого стається, особливо в політиці. Тому і ця чудова можливість має свої потенційні небезпеки.

Мінуси

Перш за все, неадекватна реакція Москви. Звісно, ми вже звикли, що все, що робить Україну ближчу до Заходу, викликає болісну та навіть істеричну реакцію в Кремлі.

Так і тут отримання нового безпекового партнерства із США майже безсумнівно потягне за собою неспівмірну та жорстку реакцію росіян в їхньому класичному стилі – провокації, ескалації на фронті, міжнародні демарші. 

Другим аспектом є взагалі питання необхідності цього статусу. Україна наразі входить в п'ятірку держав, які отримують найбільшу безпекову допомогу від США, і ще не факт, що вся вона ефективно скеровується на необхідні реформи. То чи не стануть нові фонди, ресурси та можливості скоріше тягарем, ніж потенціалом розвитку?

Третій аспект, який вартий окремого розгляду – співставність статусу основного союзника поза НАТО та нашого прагнення вступу до самого Альянсу. 

ПДЧ чи ОСП?

На сьогодні доволі болючим питанням для України є і отримання Плану дій щодо членства у НАТО.

Омріяний з часів Бухарестського саміту, ПДЧ стане для нашої держави практично вхідним квитком до Альянсу (як мінімум, саме так цю ідею подають у мейнстримних медіа). 

Аж тут виникає абсолютне логічне питання співставності:

якщо ми – основні союзники ключової держави Альянсу поза НАТО, то нащо нам ставати загалом просто членом НАТО?

І в такому формулюванні це звучить ще більш небезпечно: а чи не стане це "подарунком" як для численних україноскептиків у НАТО, так і для антизахідників в Україні?

Росіяни також безсумнівно не пропустять таки інфопривід – не лише власною істерикою на всіх медіаплатформах, але і цілком прямими і чіткими інформаційними атаками, які вони завжди підкріплюють і новими провокаціями на тимчасово окупованих територіях. 

ПДЧ, так чи інакше, також передбачає і збільшення кількості спільних безпекових проєктів, і нових технологічних обмінів, і покращення тренування.

То чи дійсно необхідно витрачати час та ресурси на отримання статусу союзника однієї країни НАТО, а не намагатися стати повноправним членом всього Альянсу?

Однак варто зауважити, що офіційно цей статус не несе в собі перепон до отримання плану дій щодо членства в НАТО та подальшого членства в Альянсі.

Таких норм немає в жодному законі, який стосується статусу основного союзника поза НАТО.

Щоправда, для цього є логічне пояснення: усі країни, які мають цей статус, географічно доволі далекі від можливості претендувати на членство в Північноатлантичному альянсі, тому і не існувало прецеденту, який би вимагав передбачення таких ситуацій у законі. 

Тож Україна може стати першою країною, яка має змогу претендувати на членство у НАТО і отримати статус ключового союзника поза Альянсом.

Це створюватиме прецедент для противників і опонентів України, які використовують будь-яку можливість, аби показати примарну неможливість північноатлантичної інтеграції України.

І звичайно, найбільшим застереженням до статусу ОСП у порівнянні з повноцінним членством в НАТО є відсутність дійсних та стабільних безпекових гарантій.

ОСП – це про співпрацю і спільний технологічний та економічний розвиток, в той час як членство в НАТО – це і безпека, і співпраця, і спільний розвиток. 

* * * * *

То яку опцію варто обрати Києву? Рецепт наразі лише один – ґрунтовно дослідити всі плюси та мінуси кожного варіанта.

Адже, як ми бачимо, статус основного союзника має і вагомі переваги, і недоліки. 

Детальніше про ці плюси та мінуси можна дізнатися в аналітичній записці, що присвячена перспективам, можливостям та небезпекам на шляху до статусу основного союзника США поза НАТО.

АвторОлександр Краєв,

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.
powered by lun.ua