Макрон без красных линий: что стоит за идеей президента Франции о войсках НАТО в Украине

Понедельник, 18 марта 2024, 10:45 — , , Европейская правда
Фото: Le Pictorium/East News
Президент Макрон довго йшов до такої радикальної позиції щодо участі у війні з Росією. На фото – французький президент відвідує Ірпінь, 16 червня 2022 року

"Франція – це сила миру. Але сьогодні, щоб мати мир в Україні, ми не повинні бути слабкими", – саме так президент Емманюель Макрон пояснює свої заяви про можливу появу французьких військ в Україні.

Ця ініціатива Макрона стала головною міжнародною сенсацією останнього місяця.

Попри те, що кілька лідерів держав НАТО підтримали французького президента, загальна реакція Заходу була очікувано критичною – кілька впливових країн виступили проти такої ініціативи. Збудилася і Росія, звідки вже погрожують ракетними ударами по французьких містах.

Так само неоднозначно заяву Макрона сприйняли у Франції. Опитування Elabe, оприлюднене 14 березня, показує, що 57% французів вважають неправильною ідею відправки військових в Україну.

Попри це президент Макрон не збирається відступати.

Понад те, він навіть планує незабаром відвідати Київ, вже з реальними пропозиціями.

Але звідки у Макрона стільки сміливості й готовності йти проти мейнстриму? 

Чому президент Франції, який навіть після початку повномасштабної війни тривалий час намагався порозумітися з Путіним та наполягав на тому, що не можна принижувати Росію, настільки радикально змінив свою риторику? Чи можна говорити про остаточну зміну підходів? І чи зможе президент подолати внутрішній та міжнародний опір своїй ініціативі? 

Ця стаття детально пояснює, що відбувається. А тих, хто віддає перевагу зрозумілим поясненням у відеоформаті – запрошуємо до перегляду відео на YouTube-каналі ЄвроПравди.

Інший бік лідерства

Насамперед треба пояснити: попри разючу зміну риторики президента Франції його мотивація не змінилася.

І нинішні гострі заяви Макрона, і його багатогодинні примирливі телефонні розмови з Путіним (як до повномасштабного вторгнення, так і після 24.02.2022) насправді мають спільну причину – саме так президент Франції бачить лідерство своєї країни в Європі.

Ідея лідерства Франції в Європі було ключовою під час і першої, і другої президентської каденції Макрона. Але з 2021 року, коли Ангела Меркель пішла з посади федерального канцлера Німеччини, а її місце обійняв суперобережний Олаф Шольц, ця ідея президента Макрона перетворилася з мрії на реальну перспективу. 

Але виклики, що стоять перед Європою та Францією, за цей час докорінно змінилися.

І треба віддати Макрону належне: він зміг відреагувати на зміни і відмовитися навіть від власних ключових позицій.

Адже пригадайте: на початку перебування на президентській посаді Макрон намагався не просто порозумітися з Путіним, а й навіть певною мірою усунути критичний до Росії зовнішній курс Парижа, старт якому дав його попередник, президент Франсуа Олланд. 

Це був час переходу війни на Донбасі у режим низької інтенсивності, що давало надію європейському (і французькому в тому числі) бізнесу досягти компромісу з путінською Росією (нехай навіть ціною поступок України) та відновити економічну співпрацю.

Тоді Макрон запропонував нову зовнішньополітичну концепцію, яка у відносинах з Росією концентрувалася на діалозі та зближенні, про що він не втомлювався наголошувати у публічних заявах. Критики навіть говорили, що новий французький лідер готовий віддати регіон Східної Європи на поталу Росії.

При цьому у Макрона були підстави вважати, що переговори з Путіним тривають успішно.

Він вірив, що має вплив на російського диктатора і може його стримати.

Саме тому лютий 2022 року став шоком для президента Франції.

Поява нового Макрона 

Повномасштабне вторгнення повністю нівелювало усі попередні дипломатичні здобутки президента Франції та руйнувало ту картину, яку він сам собі намалював.

Відтоді почався дрейф Емманюеля Макрона до того сприйняття РФ, яке стало очевидним для усіх після заяв про "війська НАТО в Україні".

Але й ці зміни не були миттєвими.

Навіть у період довгих телефонних розмов Єлисейського палацу з Кремлем після лютого 2022 року позиція Макрона була іншою, ніж її звикли уявляти в Україні. Ще того року автори цих рядків у розмовах не під запис і з французьким, і з українським керівництвом переконалися, що тоді Париж не був "голубом миру" і Банкова не отримувала від нього жодних примирювальних ідей.

Скоріше, він тоді ще перебував у полоні (хибних) ідей про те, що він здатен вплинути на Путіна і зможе переконати його завершити війну. Звідси й заклики "не принижувати Путіна".

Утім, з часом у Парижі почали розуміти, що ці мрії марні, а дзвінки Макрона не мають жодного ефекту, окрім негативного іміджевого. Тож позиція Франції доволі швидко почала змінюватися – і політично (Париж ще навесні-2022 став одним з адвокатів членства України в ЄС, а 2023-го перейшов до підтримки членства в НАТО), і у матеріальному вираженні.

Франція однією з перших взялася передати Києву артилерію великого калібру. Париж докладав неабияких зусиль для зняття так званої "танкової блокади", тобто небажання Заходу постачати ЗСУ новітні танки, а також погодив постачання так званих легких танків AMX-10 RC, що додало аргументів для постачання Leopard II.

Далі саме Франція разом із Британією розірвала вето на постачання далекобійних ракет SCALP/Storm Shadow.

Але все це дрібниці у порівнянні зі зняттям "табу" щодо направлення військ в Україну.

Це рішення – визріле.

За даними Le Monde, обговорювати можливість відправлення французьких військових в Україну в Парижі почали ще у червні 2023 року – тільки-но стало зрозуміло, що український контрнаступ буксує.

Причому змінювалася позиція не тільки Макрона.

Разом з президентом еволюціонував також зовнішній курс французьких політиків. Результати цього ми побачили у голосуванні в обох палатах парламенту Франції щодо доволі амбітної безпекової угоди з Україною

Попри досить бурні дебати у нижній палаті, проти цієї угоди голосували лише ультраліві депутати з "Нескореної Франції", тоді як навіть ультраправа партія "Національне об’єднання", відома співпрацею з Росією, воліла утриматися. Та й суспільний настрій на користь підтримки України, який сформувався від лютого 2022 року, досі лишається сильним.

І, нарешті, не треба відкидати вплив подій в Африці.

Одночасно з тим, як до Макрона прийшло розуміння, що він помилявся щодо свого впливу на Путіна, він також відчув наслідки гібридної війни, яку Росія веде проти усього світу. У тому числі у регіоні, який Франція вважає "своїм" (не варто забувати, що Париж лише донедавна був центром імперії та досі має заморські володіння та військовий контингент за кордоном). 

Річ у тім, що за останні роки французька "військова дипломатія" зазнала болючих поразок у державах у центрі та на заході Африки, і нерідко її противники мали прямі зв'язки з Росією. Одна з останніх таких поразок – втрата впливу Франції на Нігер, де стався військовий переворот за підтримки "вагнерівців", що вдарило по постачаннях урановмісної сировини для французьких АЕС. 

Тож для Франції приборкання Путіна має більшу вагу, ніж просто прагнення до лідерства та справедливості.

Змагання з Берліном

Втім, навіть на тлі таких змін заяви Макрона про можливість відправлення військ в Україну стали занадто радикальними. Невипадково довгий час у Єлисейському палаці воліли тримати цю ідею у суцільній таємниці – і це вдалося.

Тому перша заява Макрона з цього питання стала справжнім шоком і для союзників, і для ворогів.

Хоча є сигнали про те, що зовнішньополітичне керівництво України нібито знало про цю ініціативу наперед, але теж зберігало мовчання.

"Я довго роздумував з цього приводу і дійшов висновку, що сьогодні ситуація дуже складна. Ми всі захоплені тим, що робить український народ. Росія зорганізувалася на довгострокову війну, а у 2024 році на міжнародній арені дуже багато невизначеності", – так Емманюель Макрон пояснив у інтерв'ю українським медіа причини, що спонукали його заявити про можливість направлення військ в Україну.

Його аргументи безсумнівні.

Піврічна затримка з ухваленням допомоги США для України вже призвела до проблем ЗСУ з боєприпасами, через що стратегічна ініціатива на полі бою зараз належить російській армії. А можлива перемога Дональда Трампа лише посилює стратегічну невизначеність, причому не лише для України.

На цьому тлі більшість європейських країн переглядають оборонні стратегії, в тому числі збільшуючи підтримку для України, щоби хоч частково компенсувати перебої з допомогою від США.

Але ключовим партнером України стала не Франція, а Німеччина. 

Обсяги військової допомоги з боку Берліна більше ніж удвічі переважають оборонні пакети, що надає Париж. Хоча розмір економіки цих двох держав відмінний у півтора раза.

Це – потужний удар по амбіціях Макрона як європейського лідера.

Яскравою ілюстрацією того, що Париж втратив своє лідерство, стала історія з підписанням безпекової угоди з Україною. Планувалося, що Франція стане другою країною (після Великої Британії), що підпише таку угоду з Києвом, і Макрон навіть оголосив про свій візит до Києва… але зрештою, після "наполегливого прохання" з Берліна, Париж був вимушений поступитися місцем у черзі.

Не маючи можливості змагатися з Німеччиною в обсягах допомоги, у Парижі зробили ставку не на кількість а на амбітність – і задекларували готовність зробити крок, про який у Берліні не були готові й думати.

Війська в Україні як політичний спадок Макрона

Ще одна причина посилення риторики Макрона – проведена нещодавно зміна уряду Франції.

Уряд Габріеля Атталя – перший політичний уряд за часів президентства Макрона. Досі президент надавав перевагу технічнократичним урядам, підкреслюючи цим для виборців, що саме він – головний політик у владі та загалом у країні. Ця система добре працювала під час першої каденції, коли Макрон міг спертися на власну більшість. Але вона почала давати збій після парламентських виборів 2022 року, на яких "Відродження" – партія чинного президента – втратила більшість.

Ще одна причина призначення політичного уряду – те, що у президентських виборів 2027 року Макрон вже не братиме участі. 

Наслідком цього є не лише потреба виростити потенційного наступника.

Не менш важливим є питання політичного спадку, який залишить по собі президент Макрон. 

Внутрішні реформи у Франції, проведені за його президентства, є контроверсійними для багатьох французів, та й у період до наступних виборів Макрон, не маючи стабільної більшості, не зможе ними займатися. 

Так діяльність Макрона та його особисті успіхи на наступні три роки виявилися "затиснутими" у сфері зовнішньої політики.

Проте для того, щоб реалізувати озвучені плани, президент має заручитися підтримкою всередині країни. Саме цим Макрон і займається в останні тижні – зустрічається з парламентськими партіями, пояснюючи свої аргументи, а також дає численні інтерв’ю, доносячи свої тези як до держав-партнерів, так і до пересічних французів.

Попри те, що ініціатива відправити війська в Україну не має потужної підтримки ані в парламенті, ані у суспільстві, є щонайменше три аргументи, які дозволяють сподіватися на успіх.

По-перше, попри відсутність чіткої підтримки, у французькому суспільстві немає й категоричного несприйняття цієї ідеї.

Традиційно у Франції будь-яка незгода з ключовими ініціативами влади приводить до масштабних протестів – проте зараз ніхто, навіть представники лівих "антивоєнних" рухів, не виходить на вулиці, протестуючи проти відправлення військ в Україну. Замість цього у Франції помітне потужне обговорення цієї ідеї. 

Тема війни в Україні знову повернулася на перші шпальти французьких медіа.

Неочікувано Макрону допомогла російська пропаганда.

На забуваємо, що Франція – це колишня імперія, де державна гідність має значення. 

Тому у Франції зрезонували погрози російських урядовців, на кшталт Дмитрія Медведєва, а також на російські пропагандистські передачі типу шоу Соловйова у російському федеральному телеефірі, де обговорювалася можливість ракетних ударів по французьких містах. 

Але замість того, щоб налякати французьке суспільство, ці погрози, схоже, лише посилюють розуміння, що з російською владою неможливо вести переговори і що її політика є загрозою для всіх країн Європи, включаючи й Францію.

Другий аргумент на користь Макрона – відсутність протестів серед військових. 

Це важливо, адже у них завжди була репутація трохи антиамериканських (а інколи це означає й помірковану проросійськість). І попри те, що діючі військові не можуть критикувати рішення політичного керівництва країни, на практиці в них є інструменти, щоб озвучити свою позицію.

Зокрема, саме тому звернення генералів у відставці сприймають дуже серйозно – вони можуть висловлювати не лише свою позицію, але й точку зору тих, хто зараз перебуває на військовій службі, а тому не може зробити це напряму.

Та наразі у Франції відсутні будь-які сигнали, що свідчать про незадоволення армії ідеєю направлення в Україну.

І третій аргумент – це особливість Франції, що вирізняє її від усіх інших держав континентальної Європи. 

Європейські військові багато років поспіль були задіяні лише у витрачанні військових бюджетів, штабних і польових навчаннях, чи як максимум – залучені до допомоги США в Афганістані чи Іраку. Натомість французька армія – єдина у ЄС, що вела активні бойові дії у низці гарячих точок у тій же Африці, де їм нерідко протистояли озброєні Росією підрозділи. 

За всі ці роки французьке суспільство навчилося сприймати військові дії як щось можливе та реальне.

А за таких умов у Макрона є всі шанси перетягнути громадську думку на свій бік.

* * * * *

Набагато більшим викликом видається потреба переконати союзників, багато з яких були шоковані пропозицією Парижа.

Та президент Макрон зробив карколомний крок вже тоді, коли нав’язав іншим європейським лідерам цю дискусію, знявши табу з самого обговорення військової допомоги Україні.

Очевидно, що від озвучення ідеї до її реалізації – величезний шлях. Наразі не зрозуміло, за яких умов та для яких функцій війська держав НАТО можуть направити в Україну.

Проте теза Макрона про те, що "не існує червоних ліній у підтримці України", сама по собі змінила бачення Європою своєї залученості у війну. І це суттєво спрощує всі наступні дискусії щодо передачі Києву нових типів озброєння, які ще вчора були "за межею" для наших союзників.

Автори: Юрій Панченко, Сергій Сидоренко,

редактори "Європейської правди"

 
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.