Турецьке розлучення із Заходом. Чи пройшла Анкара точку неповернення?

Середа, 12 квітня 2017, 09:23 — , для Європейської правди
Фото ec.europa.eu

Останніми роками турецьке внутріполітичне життя є настільки бурхливим, що в аналізах політичних оглядачів країна постійно фігурує як "Втрачена Туреччина" або принаймні як "країна на роздоріжжі".

Такі характеристики є відображенням складного розмаїття процесів. Деякі з них демонтують важко вибудовану протягом десятиліть турецьку систему світської демократії за європейськими лекалами.

Тому в міжнародно-політичному дискурсі турецький політичний режим все більше асоціюється з термінами "демократичний дефіцит", "порушення прав людини", "авторитаризм", аніж з донедавна такою популярною характеристикою, як "країна-модель".

Наразі увага прикута до Туреччини у зв’язку з конституційним референдумом, запланованим на 16 квітня, де має бути вирішене питання переходу до президентської форми правління. Поправки до Конституції мають ще більше укріпити існуючу вертикаль влади, переформувавши всю політичну систему під політичні амбіції президента Реджепа Таїпа Ердогана.

Передбачається, що інститут прем’єр-міністра буде ліквідовано, натомість президент, який зберігатиме свою партійну приналежність, зможе розпускати парламент та робити ключові призначення в країні. Якщо ці правки будуть прийняті, це буде випробуванням для важко здобутих демократичних надбань Туреччини.

Референдум відбувається на тлі антагоністичних відносин Туреччини зі своїми традиційними партнерами на Заході.

Останніми роками Туреччина вже є мішенню для критики ЄС у зв’язку із згортанням демократії, яка посилилася після невдалої спроби військового перевороту в липні 2016 року. В результаті у країні фактично був розгорнутий масштабний контр-путч, який піддав репресіям не тільки прямих виконавців перевороту, але й представників громадянського суспільства, журналістів з поглядами, опозиційними до правлячою ідеології.

Подальше поглиблення авторитарних тенденцій політичної системи Туреччини, у випадку схвалення поправок до конституції, вірогідно, призведе до ще більшого загострення відносин із Євросоюзом.

Співпраця Туреччини та ЄС ніколи не була безхмарною, а список взаємних звинувачень є довгим. Анкара нарікає на подвійні стандарти Брюсселя, які штучно гальмують турецьке членство в Союзі.

В інституціях ЄС та окремих його членах гучними є голоси тих, хто виступає за замороження переговорів з Туреччиною як єдину адекватну відповідь на політику нинішньої турецької влади.

Тому жорстка риторика Анкари щодо Нідерландів (після конфлікту через заборону турецьким офіційним особам агітувати в цій країні за референдум) насправді не є новим явищем, хоча її тональність могла вийти за стандартні рамки через високий градус агітаційної кампанії.

Єдиним стабільним елементом у відносинах Туреччини та ЄС є незмінно присутня взаємозалежність, яка змушує Туреччину та її західних партнерів вести діалог в дусі "бізнес як завжди", навіть на тлі зростаючої ціннісної прірви між ними. Прикладом цього є домовленість щодо біженців, досягнута у березні 2016 року, коли переговори щодо вирішення міграційної кризи включали в себе також питання європейської перспективи Туреччини та безвізовий режим (звідси сприйняття, що це була угода "безвізовий режим для Туреччини в обмін на біженців").

Між Росією та США

Останні кризові явища в турецько-європейських відносинах розгортаються на тлі відлиги у відносинах між Анкарою та Москвою.

Російсько-турецькі відносини прогнозовано повернулись в докризовий стан керованого суперництва, яке визнає природні інтереси одне одного. Зокрема, чорноморський регіон все більше відповідає характеристиці російсько-турецького кондомініуму – де дві великі держави не допускають появи сторонніх сильних гравців, ситуативно співпрацюють в питаннях безпеки.

Туреччина забезпечила свою вагому роль в урегулюванні сирійської кризи разом з Росією через участь в переговорах в Астані (січень 2017), та певну координацію дій з Росією в Сирії в рамках операції "Щит Євфрату".

На нинішньому етапі, коли Туреччина гальмує співпрацю в НАТО на декількох напрямах, останні спільні російсько-турецькі навчання в Чорному морі покликані надіслати сигнал, що Туреччина – незалежний гравець, здатний забезпечувати свою безпеку тими методами, які вона вважає за належне, включаючи й координацію з противником Альянсу – Російською Федерацією.

Такий тандем є особливо чутливим в силу того, що відносини Туреччини з США – своїм стратегічним партнером – є в глибокій кризі довіри.

Щонайменше два питання залишаються нерозв’язаними: питання екстрадиції з США проповідника  Гюлена, якого Туреччина звинувачує в організації спроби військового перевороту влітку 2016 року, та питання підтримки з боку США курдських бойовиків у Сирії.

Сподівання Анкари, що нова американська адміністрація готова змінити свою позицію з цих питань, не справджуються.

Втім, одночасно Туреччина підтримала нещодавні американські авіаудари в Сирії, незважаючи на те, що Іран та РФ засудили їх.

Українсько-турецьке партнерство за нових умов

Україну цікавить стабільна та демократична Туреччина, яка була б оплотом НАТО в регіоні, країною, яка б зберігала свою проєвропейську орієнтацію та стримувала російський ревізіонізм.

Девіації Туреччини від цих орієнтирів, особливо в тому, що стосується її політики щодо РФ, можуть в наступні роки стати серйозною проблемою для Києва.

Водночас позиція Туреччини щодо незаконної анексії Криму залишається незмінною – Анкара не визнає ці дії Москви та підтримує права кримськотатарського населення.

Країни лише почали перехід від стадії дипломатичної риторики "Чорне море єднає нас" до стадії реалізації спільних інтересів. Якщо раніше ці відносини розвивались під лозунгом економізації, тобто використання потенціалу торговельних відносин, то зараз вони мають шанс вийти за рамки вузько економічної співпраці.

Незважаючи на те, що втрата Криму та конфлікт на сході негативно вдарили по двосторонній торгівлі України з Туреччиною, тим не менш, акумулювався певний потенціал, який дав шанс не тільки певною мірою знівелювати цей негативний вплив, зберегти турецькі інвестиції та продовжити переговори по ЗВТ, але й зробити прорив в інших сферах.

Стратегічне партнерство України та Туреччини не означає повного збігу зовнішньополітичних візій та політик.

Були та є питання, в яких дії Туреччини не узгоджуються з українськими національними інтересами, як, наприклад, в питанні побудови російського газогону "Південний потік" (вже скасованого) чи "Турецького потоку". Переорієнтація транзиту газу через територію України у південному напрямку - через Чорне море - стала би викликом українській енергетичній безпеці.

Неприєднання Туреччини до антиросійських санкцій ЄС та США є іншим прикладом того, що наші інтереси не обов’язково є інтересами наших стратегічних партнерів.

Україна ж воліє дистанціюватися від політичних оцінок того, що відбувається в Туреччині, чи турецько-європейських відносин.

Дилемою для української дипломатії залишається, як доносити до турецьких партнерів чутливий для них меседж, що військово-політична співпраця Туреччини з Росією та питання безпеки в регіоні є взаємовиключними.

 

Автор: Марина Воротнюк,

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"

Текст підготований в рамках проекту Ради зовнішньої політики "Українська призма" та Представництва Фонду імені Ф. Еберта в Україні

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua