Спасти ассоциацию: почему правительственной евроинтеграции необходимо второе дыхание

Вторник, 26 мая 2020, 13:45 — , , Европейская правда

Шість років тому Україна та ЄС підписали Угоду про асоціацію (УА). Із нею Київ отримав дороговказ, які реформи необхідно проводити для зближення з Євросоюзом. 

Для прискорення цього процесу ще у 2014 році почали формувати вертикаль урядовців, що відповідають за євроінтеграційні реформи, у 2016 році з’явився профільний віцепрем’єр. Зі зміною влади у 2019 році цю посаду вдалося зберегти, так само продовжив роботу Урядовий офіс (УО) з координації європейської та євроатлантичної інтеграції.

Втім, наявність крісла та людини в ньому ще не є запорукою реформ.

А у випадку з офісом подекуди є лише крісло, без людини.

Про цю проблему наразі мало хто знає – але замовчувати її не можна. Паралельно з коронавірусною кризою у нас набирає обертів ще одна криза. Кадрова. Євроінтеграційна. І уряд якнайшвидше має докласти зусиль для її вирішення, доки не стало запізно. 

Без прискорення

Чи призвело перезавантаження влади у країні та "турборежим" до прискорення темпів євроінтеграції? Статистика, якою оперує уряд, невтішна: у 2019 році парламент, уряд та інші органи виконавчої влади виконали лише 37% завдань, запланованих Угодою про асоціацію на цей рік. 

Це – найгірший показник за весь час виконання УА. Як результат загальний прогрес виконання Угоди за 2014-2024 роки станом на 1 січня цього року склав лише 43%.

В уряді пояснювали падіння темпів об'єктивними проблемами – мовляв, весь останній рік країна знаходилася у стані виборчих перегонів, спочатку президентських, а потім – парламентських. А тому прискорення євроінтеграції буде помітнішим у нинішньому році. 

Відтоді підстав для оптимізму не додалося, але у влади з’явилося чергове пояснення – режим карантину, який заблокував роботу Ради. 

Проте є й інші проблеми, які не сприяють виконанню УА. Частина з них існували ще за минулої влади, частина – виникли кілька місяців тому і відтоді суттєво збільшилися у масштабах.

Восени минулого року свою посаду покинула гендиректор Урядового офісу з координації європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина, а оголошений Кабміном кадровий конкурс не дав результату. У січні ситуація стала критичною: свою посаду покинула також в.о. керівника офісу Юлія Гаряча. 

З трьох топ-посадовців УО лишився один, заступник гендиректора Олексій Генчев, який за посадовими обов’язками мав би курувати питання НАТО – а зараз, за відсутності колег, веде всі напрямки. Але ж людські сили не безмежні, і ця схема управління не може лишатися надовго!

Дійшло до того, що українському урядові на цю проблему почали публічно натякати у ЄС. Очільниця Групи підтримки України Катаріна Матернова в інтерв’ю ЄП заявила, що "хоче побачити Урядовий офіс із повністю укомплектованим штатом" і розповіла про чотири умови, за яких робота офісу може стати ефективною.

І дійсно, на проблему зі штатом наклалася інша – уряд так і не створив єдиної вертикалі впровадження УА. Про це – трохи далі. 

Конкурс, який тільки шкодить

Одна з перепон доукомплектації урядового офісу – це те, що проведення усіх конкурсів призупинилося через коронавірус. Посада керівника УО є вакантною вже понад пів року, і геть немає ясності, коли це зміниться. Втім, є інший шлях виходу з кризи.

Ба більше, проведення конкурсу саме по собі є дуже ризикованим, через важливість посади. Можна перевірити знання українського законодавства чи права ЄС. Можна перевірити наявність керівного стажу чи навіть оцінити психологічну здатність керувати.

Однак жодні тести не здатні оцінити, чи має людина європейський світогляд.

Наочний приклад.

Пригадуєте скандально відомий "Мюнхенський план", що з’явився в лютому та сколихнув усю українську експертну спільноту, бо пропонував Заходу "розробити нову українську ідентичність" із урахуванням інтересів РФ? Між тим серед його підписантів, було кілька українських дипломатів з досвідом та іменем (нехай у минулому). Зараз це минуле не заважає їм відкрито, разом із росіянами, пропонувати прощення РФ, чи то відмову України від членства в НАТО.

Уявіть, що фахівець на кшталт Василя Філіпчука, який заперечує свою співпрацю з росіянами, неодноразово помічений у співпраці з росіянами, виграє конкурс на головну посаду в державі з координації євроінтеграції. Чи буде це прийнятним? Запитання риторичне.

Тому уряд має взяти відповідальність і призначати голову УО.

Шлях оформити це юридично обов’язково знайдеться. Аби була політична воля. ЄвроПравді доводилося чути, що за минулого уряду вивчали можливість сумістити посаду керівника УО та заступника міністра КМУ; за деякими даними, цей варіант обговорюється і зараз.

Наголосимо: важливо, щоби цей процес відбувся за підтримки Банкової. Це дозволить забезпечити інституційну стабільність і дасть хоч якусь гарантію збереження команди УО за зміни уряду, яка за чинної влади може відбутися швидко та несподівано. 

Зрештою, це має бути вигідно і президентові, адже він сконцентрував на собі політичну відповідальність за темпи проведення європейських реформ – а тому за ситуації, коли проблеми у цій сфері тягнуться від одного уряду до іншого, запитання лунатимуть саме до Зеленського, а не лише до Гончарука, Шмигаля чи їхніх наступників.

Лідерство, якого бракує

Володимир Зеленський на нещодавній пресконференції заявив, що для чинної влади великою проблемою є пошук фахівців, готових працювати в органах влади: саме цим він пояснив наявність професійних претензій до низки урядовців. 

Чи не стане це проблемою у заповненні вакансій в Урядовому офісі з координації європейської та євроатлантичної інтеграції? Адже у цій дуже специфічній сфері, яка вимагає розуміння права ЄС, українського нормотворення тощо, призначення нефахового керівника може мати катастрофічні наслідки.

І питання не лише у ймовірних помилкових рішеннях цієї людини. За нефахового керівника УО можна втратити команду профільних експертів, яку зібрав офіс ще за минулої влади. 

Але тут є добра новина. 

Претенденти на цю посаду є. 

І переконати їх можна – аби лише Банкова та уряд справді перейнялися проблемою.

Цього року до Києва мали би повернутися кілька послів у країнах ЄС та НАТО, термін відрядження яких спливає і які мають безсумнівний авторитет і в експертному, і в дипломатичному середовищі. 

До слова, частина з цих послів мають позитивний управлінський досвід (адже йдеться, зокрема, про очільників великих та важливих дипмісій), доведену роками прихильність до західного шляху України, а тому цілком будуть здатні стати лідерами, які зберуть в УО оновлену команду експертів, дозаповнивши його штат.

Це цілком робочий варіант пошуку гідного заступника міністра КМУ та керівника урядового офісу, який за потреби міг би обійняти й вищу посаду. І він не єдиний: є ще можливість підвищення когось із нинішніх співробітників офісу. А отже, відбір очільника УО з міркувань лояльності, а не фаховості, із поясненням про "кадровий голод", не є прийнятним у принципі.

Систему потрібно міняти

І, нарешті, ще одна проблема, яку доведеться розв’язувати віцепрем’єрові та керівникові Урядового офісу. Навіть якщо за помахом чарівної палички штат буде укомплектований, від профільних експертів до керівництва – це не зніме усіх проблем. 

За попередніх урядів та обох віцепрем’єрів, що працювали у нинішній системі, однією з головних проблем був брак координації між міністерствами.

Ще у 2014 році, після підписання Угоди про асоціацію, уряд Яценюка створив у кожному міністерстві посаду заступника міністра з євроінтеграції – щоби підкреслити важливість зближення. Уряд Гройсмана зберіг цю практику, оголосивши, що ці профільні заступники є "підпорядкованими" віцепрем’єру з євроінтеграції та відповідають за виконання УА у своєму відомстві. 

Ідея гарна, звучить шляхетно та красиво. Єдина вада – вона реально не працює.

Це зауваження не лише до Кабміну Шмигаля. У всіх попередніх урядах "євроінтеграційність" заступника так само дуже часто була фікцією чи навіть імітацією. (Втім, нинішній турборежим, коли урядова команда формується "з коліс" і профільний віцепрем’єр навіть не може провести повноцінну співбесіду із майбутнім "єврозаступником" до його призначення, додатково погіршує ситуацію).

Ця проблема має кілька складових.

По-перше, у деяких міністерствах ці заступники самі не розуміють, у чому ж полягає їхня роль як євроінтеграторів. 

Не завжди це розуміє і міністр. І справді, про яку євроінтеграцію МОЗ можна говорити, якщо право ЄС практично не регулює медицину? Який зв’язок між Угодою про асоціацію і Міністерством у справах ветеранів?

По-друге, віцепрем’єр не мав і не має прямих важелів впливу на нібито "свого" заступника у міністерствах. 

У регламенті Кабміну, в урядових процедурах не прописане право віцепрем’єра давати вказівки чи доручення "єврозаступникам", не кажучи вже про те, щоби підняти питання про їхнє звільнення. Їх підпорядкованість віцепрем’єрові є фікцією. І це не має шансу на зміну, доки діє єдина система координації, що прирівнює ті "євроінтеграційні" міністерства до тих, що лише побічно дотичні до цієї сфери.

По-третє, нинішня система немов не помічає, що Україна за конституцією прагне вступити і до ЄС, і до НАТО. 

Чому в Міноборони має бути заступник з євроінтеграції, але немає євроатлантичного заступника? Нонсенс!

Уряд за урядом розуміють, що систему потрібно змінити – але ніхто не знаходить для цього сил.

Та колись це доведеться зробити. 

Кабмін має визнати, що рішення про рівних за обов’язками і за підпорядкуванням "єврозаступників" у всіх без винятку міністерствах було хибним – і переглянути його.

Звісно, що профільний "європейський" заступник потрібен у МЕРТ (та МінАПК, якщо його знову виділять у окреме міністерство), у Міненерго, у майбутньому Мінекології та у Мінфіні. Це – ключові відомства, задіяні у виконанні Угоди про асоціацію. 

В окремих міністерствах (Міноборони, Мінінфраструктури, Мінцифри та, можливо, у Мін'юсті) важливою є не лише складова ЄС, але і НАТО, а тому має сенс заступник міністра з європейської та євроатлантичної інтеграції. У Міноборони НАТО має стояти навіть на першому місці. Звісно, якщо наша держава і досі прагне зближуватися із Альянсом.

Тому ці дві групи повинні мати заступника, який реально, а не номінально підпорядковується віцепрем’єрові.

Цей список, можливо, неповний – наприклад, до нього можна додати Міністерство з розвитку громад (децентралізацію часом називають "європейською" реформою, хоча вона і не стосується Угоди про асоціацію). 

А що ж з іншими міністерствами? Хтось із їхніх очільників все одно може мати "єврозаступника", але зовсім з іншими функціями (як-то МЗС, яке не долучене до виконання УА). Десь буде достатньо профільного департаменту, а наявність заступника є штучною. А присутність більшості з них у вертикалі підпорядкування видається зайвою. 

Це не повний перелік змін, яких потребує робота євроінтеграційного блоку уряду. Але чи знайде уряд політичну волю провести хоча би описані вище реформи? Чи підтримає ці зміни Банкова? Це лишається великим питанням. 

Якщо ні – то євроінтеграція і надалі має шанс лишатися на рівні фасадної роботи, а не цілісної урядової політики, якою вона повинна бути у державі, що прагне у майбутньому вступити до НАТО та ЄС.

Автори: 

Сергій Сидоренко, Юрій Панченко,

редактори "Європейської правди"

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.
powered by lun.ua