Разворот от РФ: как Братислава стала одним из главных союзников Киева

Среда, 8 июня 2022, 14:53 — , для Европейской правды
Фото пресслужби президента України
Візит президента Словацької Республіки Зузани Чапутової. Київ, 31 травня 2022 року

Країна з одними з найпотужніших проросійських настроїв серед населення, проте із проєвропейською та дружньою до України владою.

До 24 лютого навряд чи хтось наважився би передбачити, що саме скромна у всіх сенсах цього слова Словаччина буде підтримувати Україну так само послідовно та безальтернативно, як США, Велика Британія та Польща. Причому і зброєю, і політично.

Утім, це зовсім не випадковість. Києву важливо це розуміти не тільки для того, щоб достойно оцінити підтримку, але й щоб розвинути її в новий міцний альянс з одним зі своїх західних сусідів з-поміж членів ЄС і НАТО.

Насправді за останні 20 років Україна мала ледь не ідеальні добросусідські відносини зі Словаччиною. 

Між країнами не було ані історичних суперечок, як-от у Києва з Варшавою, ні спорів щодо прав національних меншин, як з Бухарестом і насамперед Будапештом. Саме Словаччина забезпечила реверс критичного обсягу газу для України в 2014 році. У 2017-му саме на українсько-словацькому кордоні тодішні президенти двох країн Петро Порошенко та Андрей Кіска урочисто запускали український безвіз. 

Але все це радше винятки з правила, певним чином навіть випадковості. Реверс навряд чи став би можливий без модерації Вашингтона, а безвіз відкривався тоді, коли Київ уже мав освітні та історичні дебати з Варшавою, Будапештом та Бухарестом.

Відсутність суперечок ще не означала, що двосторонні відносини були наповнені змістом, мали системний характер в політиці, економіці, розвитку інфраструктури тощо. 

Іншими словами, увесь цей час українсько-словацькі відносини були настільки ідеальними, що обидві країни згадували одна про одну лише зрідка, в потрібний зручний момент. 

 

Туга за слов'янською ідеєю

Та якщо до 24 лютого в Україні тижнями, а то й місяцями могло не з’являтися жодної новини про Словаччину, то за останній час їх вдосталь, причому однозначно змісту: Словаччина відклала постачання гаубиць власній армії, щоб передати їх Україніпрезидентка Словаччини відвідала Ірпінь і Бородянку, зустрілася з Зеленським та виступила у Верховній раді, ставши другим іноземним лідером, який виголосив промову в українському парламенті після повномасштабного російського вторгнення; Словаччина надала Україні дивізіон ППО С-300; президентка Словаччини Зузана Чапутова і президент Польщі Анджей Дуда планують разом переконувати країни ЄС щодо статусу кандидата для України.

І це далеко не повний список за травень та квітень.

Може скластися враження, що нічого дивного в такій, хай і раптовій підтримці з боку Словаччини сьогодні немає. Мовляв, це логічна поведінка нашого західного сусіда, який точно не хоче стати наступною жертвою Кремля. І подив може викликати, навпаки, те, що деякі інші західні сусіди не поділяють цю позицію та діють інакше, ніж Братислава та Варшава.

Однак хоч це і правильна, але все ж спрощена думка. 

Особливо якщо врахувати політичну історію Словаччини, суспільні настрої всередині країни та позицію низки політиків, які зовсім нещодавно керували країною і можуть знову повернутися до влади. 

Ще з ХІХ століття і дотепер у Словаччині доволі популярними залишаються ідеї панславізму та проросійські настрої. Це пов’язано з діяльністю Людовита Штура, який власне і став уособленням та ідеологом словацького національного відродження та державотворення. Його орієнтація на Москву була продиктована насамперед опором угорському впливу в Австро-Угорській імперії.

У сучасній Словаччині ці настрої адаптувалися у вкрай еклектичній суміші політик – від популізму та ностальгії за соціалізмом до націоналістичних і навіть правоекстремістських рухів, а також відвертої антизахідності та конспірології.

Згідно з дослідженням Globsec, у 2021 році 78% словаків вважали росіян своїми "слов’янськими братами", 42% – Росію стратегічним партнером, 56% – що НАТО провокує Росію, і тільки 41% – що навпаки.

Увесь цей спектр настроїв представляють у Словаччині окремі політичні сили, в тому числі парламентські – від популістичної Smer – SD (Курс – соціальна демократія) на чолі з експрем’єром Робертом Фіцо до ультраправих ĽSNS (Народна партія – Наша Словаччина) на чолі з Маріаном Котлебою, а також словацьких правих з SNS на чолі з екскерівником Національної ради Словаччини Андреєм Данком, які за підсумками останніх виборів 2020 року опинилися поза парламентом.

Усі ці сили сьогодні, синхронно з повномасштабною агресією Росії проти України, налаштовують Словаччину проти Заходу, його підтримки України у війні проти Кремля, проти словацької допомоги українським біженцям і безпосередньо Україні, зокрема військової допомоги, проти антиросійських санкцій і так далі за типовим списком, який збігається з наративами російської дезінформації. 

Дійшло до того, що у березні цього року редакція популярного словацького сайту SME повідомила про закриття блогу лідера SNS Андрея Данка якраз за поширення російської дезінформації про агресію Кремля проти України. Крім того, управління нацбезпеки країни закрило один з найпопулярніших конспірологічних сайтів Словаччини Hlavne správy, який також поширював російську дезінформацію про війну. 

Попри всі ці та інші чималі зусилля експертів та медіа Словаччини у протидії російській дезінформації, досі згідно з дослідженням Globsec за березень-квітень цього року 28% словаків вважають, що це Захід спровокував Росію на вторгнення в Україну, і ще 16% переконані, що це Україна спровокувала Росію тим, що "притісняла" російськомовне населення.

На щастя, згідно з цим же дослідженням 51% словаків покладають вину за вторгнення в Україну саме на Росію.

 
Росія напала на Україну vs Захід спровокував РФ
Результати опитування у країнах Східної та Центральної Європи

Якщо додати до цього контексту також фактор залежності Словаччини від російського газу (70-85%) та нафти (100%, що вище, ніж в Угорщини), логічно виникає питання: 

Як взагалі можлива сьогодні настільки проукраїнська позиція офіційної Братислави?

П'ять причин розвороту Братислави

Що змусило словаків переглянути своє ставлення до російсько-української війни?

По-перше, нинішня владна коаліція, попри свою строкатість, внутрішні конфлікти та епатаж лідера OĽaNO Ігоря Матовича (який втратив посаду прем’єра за спробу закупити російську вакцину Sputnik "в обмін на Закарпаття"), – це коаліція прозахідна та антикорупційна, яка світоглядно не тільки опонує представникам попередньої влади на чолі з Робертом Фіцо та Петером Пеллегріні, які полюбляли балансувати між Заходом і Сходом, як це робить Віктор Орбан, але й має чіткий проєвропейський та трансатлантичний вектор.

Особливо це проявляється на рівні таких міністерств, як МЗС та Міноборони, а також в особі прем’єра Едуарда Гегера та його команди.

По-друге, ця прозахідність урядової коаліції підтримується, можливо, навіть ще більшою прозахідністю позиції президента Словаччини Зузани Чапутової, хоча її власна партія "Прогресивна Словаччина" (у коаліції з партією Spolu) сенсаційно не потрапила до парламенту в 2020-му.

Підтримати Україну сьогодні для Словаччини – це означає заявити на весь світ, що вони є невід’ємною складовою Заходу.

Це вкрай важливо для значної частини сучасної Словаччини, яка постала як незалежна держава тільки в 1993 році та тривалий час завдяки фразі американського держсекретаря Мадлен Олбрайт мала реноме "чорної діри в центрі Європи".

Словацька проросійськість нікуди не зникла. Просто її сьогодні представляє не влада, а опозиція. 

По-третє, прозахідність та проукраїнськість нинішньої влади Словаччини спирається на словацьке економічне диво, коли нашому сусіду хай і не відразу, але вдалися вкрай стрімкі реформи.

Вони не тільки змінили імідж Словаччини з "чорної діри" на "тигр з Татр" та "європейський Детройт", а й привели країну до Євросоюзу, куди Україна прагне і за що бореться на полі бою. Творцями того економічного дива були Мікулаш Дзуринда та Іван Міклош, які працювали в Україні на посадах радників, завжди адвокатували за європейське майбутнє України і досі це роблять. 

По-четверте, ще однією опорою для словацької влади є громадянське суспільство та експертна спільнота, чиї представники сьогодні представлені у владі. Це та модель, яку в Україні останні роки намагалися дискредитувати кампаніями проти "соросят" і "зовнішнього управління". 

Президентка Словаччини Зузана Чапутова тривалий час працювала в громадському секторі, займалася питаннями екології. Ключовими радниками президентки є згаданий уже Іван Міклош та Яна Кобзова з "Європейської ради міжнародних відносин" (European Council on Foreign Relations), а прем’єр-міністра – Александр Дулеба з Асоціації словацької зовнішньої політики (SFPA). 

Варто наголосити, що пан Дулеба не просто добре знає Україну, вільно спілкується українською, а є архітектором українсько-словацького добросусідства. Суть цього добросусідства та власне ставлення базується на магістральній ідеї про те, що інтеграція України в ЄС і НАТО є беззаперечним інтересом Словаччини, бо, зокрема, вирішує низку викликів, які Братислава самотужки вирішити не може.

Насамперед провокує той ефект для розвитку східної Словаччини, який зіграло австрійське прикордоння для західної Словаччини й Братислави зокрема. А це і, можливо, тільки це може допомогти країні подолати колосальний дисбаланс у розвитку.

Чималі експертні та медійні зусилля Словаччини в боротьбі з дезінформацією також створили проукраїнські настрої як у суспільстві, так і в частині політикуму, адже найбільш огидною в Словаччині давно є саме російська пропаганда, зокрема проти України.

Словаччина – це той приклад, коли чимало політиків не просто демонструють зразок критичного мислення, але й за жодних обставин не послуговуються російськими наративами, якими б принадними та вигідними вони не були для боротьби з політичними опонентами.

По-п’яте, передаючи Україні зброю, Словаччина запустила процес власного переозброєння сучасними зразками, що актуальні для всіх країн східного флангу НАТО, але є вкрай дорогими.

Братислава, наприклад, отримала американські комплекси Patriot від Німеччини та Нідерландів замість ППО С-300, переданих Києву. А також системи ППО Avenger та восьмиколісні бойові машини Stryker від США. 

Цим же шляхом пішла Польща. Натомість Угорщина, яка  має аналогічну потребу в переозброєнні й могла це питання вирішили в аналогічний спосіб, наразі навідріз відмовляється постачати Україні зброю. 

* * * * *

Таким чином, нинішня підтримка України з боку Словаччини – це не випадковість, а момент істини, який обов’язково варто використати для поглиблення українсько-словацької співпраці на майбутнє. Навіть якщо колись в країні й відбудеться реванш проросійських сил.  

Вже сьогодні до політичної та військової співпраці варто додати компонент, який часто описують як resilience та supply chains, а це насамперед питання розвитку інфраструктури та логістики.

Продовження до кордону з Україною автобану D1, що є північною гілкою пан’європейського транспортного коридору, нарешті, завершення реконструкції КПП "Вишнє Немецьке – Ужгород", що має беззаперечну першість у всіх пріоритетних списках української влади, запуск швидкісного залізничного сполучення в форматі інтерсіті чи то вузькою, чи то широкою колією (обидві опції можливі) могли би бути чудовим стартом для поглиблення співпраці. І мова не лише про те, що всі ці проєкти вигідні для обох країн.

Ані Київ, ані Братислава не мають коштів на реалізацію масштабних проєктів, але разом вони можуть залучити їх у міжнародних донорів.

У цьому могли би допомогти інструменти експертної та парламентської дипломатії.

Останні зусилля команди Globsec, яка організувала в Братиславі форум, фактично присвячений Україні, за участю керівництва Єврокомісії та урядів європейських країн, а також інтенсифікація співпраці на рівні парламентів та урядів створюють гарний привід та платформу.

Цим моментом варто скористатися. Нарешті скористатися на повну, як скористалася Словаччина на шляху до ЄС і НАТО. 

Автор: Дмитро Тужанський,

директор Інституту Центральноєвропейської стратегії

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.