https://www.eurointegration.com.ua/images/ep_for_fb.gif https://www.eurointegration.com.ua https://www.eurointegration.com.ua Другий референдум за Brexit: які наслідки матиме історична перемога Бориса Джонсона https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/13/7104202/ Статті для Європейської правди Fri, 13 Dec 2019 14:12:00 +0200 З гаслом "Давайте закінчимо Brexit" Борису Джонсону вдалося забезпечити консерваторам найкращий результат на парламентських виборах від 1987 року. Борису Джонсону вдалося забезпечити консерваторам найкращий результат на парламентських виборах від 1987 року. І це у ситуації, коли Консервативна партія перебуває при владі з 2010 року. Тоді до перемоги її привів Девід Кемерон, людина, яка запустила процес Brexit, давши згоду на проведення референдуму. Прем’єр-міністр, який сам був проти виходу Великої Британії з ЄС і залишив цю посаду у день поразки на референдумі. З 2010 року підтримка Консервативної партії спадала. Перевага у 78 парламентських місць, отримана у 2010 році, у 2015-му скородилася до 12. А на попередніх позачергових виборах червня 2017 року консерватори хоч і отримали перемогу, але їм не вистачило п'яти місць для формування більшості. Що забезпечило Джонсону таку вражаючу перемогу? Перша причина, як не дивно, - це явка. Фінальні цифри показали, що у 2019 році вона впала на 1,5%. Якщо у 2017 році 68,7% виборців прийшли на дільниці, то у 2019 ця цифра склала 67,3%, причому спостерігалась незвична активність так званих міленіалів - тих, хто молодше 30. Втім, варто зазначити, що попри те, що останній раз вибори у грудні у Британії проходили у далекому 1923 році (а останні зимові - у 1974 році), цього року погода не завадила британцям висловити активну громадянську позицію. Друга причина - політизація суспільного життя, яка спостерігається у Британії з часу референдуму за Brexit. Більшість британців сприймають ці вибори не як звичайні, а як вибір подальших дій щодо виходу зі складу ЄС. Якщо на минулих виборах обидві партії мали змішані позиції з цього питання, і лише ліберальні демократи виступали проти виходу з ЄС, то нинішні вибори більшість ЗМІ вже охрестили другим референдумом за Brexit. Напередодні виборів опитування показували, що майже чверть британців може змінити свою думку у день виборів. Ipsos Mori poll давали 44% консерваторам, 33% - лейбористам, 12% - ліберальним демократам, і лише 2% - скандальній партії "Brexit" Найджела Фараджа. Фактично, такі результати й вийшли після підрахунку всіх голосів. Переможці 326 місць (з 650 у Палаті представників) були потрібні консерваторам, щоб мати більшість. Результати перевершили їхні очікування: 364 місця, що на 47 більше, ніж у 2017-му. Лейбористи отримали 203 мандати і втратили 59 місць (падіння порівняно з 2017-м склало майже 8%). Значно зросли результати Шотландської націоналістичної партії - 48 місць (+13). Ліберальні демократи втратили одне місце і тепер матимуть 11 місць. Демократична уніоністська партія (Північна Ірландія), яка у 2017 році дала консерваторам необхідні голоси, щоб сформувати уряд, у 2019-му втратила два місця. Інші партії отримали 15 місць. Нікола Стерджен, перший міністр Шотландії та очільниця Шотландської національної партії (ШНП), вже заявила, що у Бориса Джонсона немає іншого виходу, як дати дозвіл на ще один референдум щодо незалежності Шотландії. Таку впевненість їй дають результати виборів - ШНП отримали 48 з 59 місць у шотландських округах. Але шотландське голосування є показовим і з іншого боку. Свого часу однією з головних причин залишитися в Сполученому Королівстві (під час голосування за незалежність у 2014 році) було саме членство Британії в ЄС. Після зникнення цього аргументу після референдуму за Brexit у 2016-му шотландські націоналісти все частіше почали піднімати питання щодо нового референдуму за незалежність регіону. Така значна перемога на грудневих виборах - це не лише підтримка "своєї" партії, а й чітка відповідь на активну антиєвропейську політику лідера консерваторів. Тому вже у січні варто очікувати, що шотландський парламент знову поставить перед Лондоном питання незалежності. [BANNER1] Ті, що зазнали поразки Одна з основних причин такого значного програшу лейбористів - її лідер Джеремі Корбін. Багато пролейбористських виборців не хотіли голосувати на цих виборах за свою партію, оскільки не хотіли бачити Корбіна майбутнім прем’єр-міністром країни. Якщо консерватори втрачали голоси лише у тих округах, які у 2016 році виступали проти виходу з ЄС, то лейбористи - як там, де голосували за Brexit, так і там, де хотіли залишитись в ЄС. Партія втратила навіть у тих районах, де більшість складає робітничий клас - цільова аудиторія лейбористів. Значно просіли вони й у Шотландії, де ще п'ять років тому мали перевагу над консерваторами. Джеремі Корбін вже заявив, що не поведе партію на наступні вибори, а залишиться її очільником лише на період "рефлексії щодо результатів". Щоправда, ніхто не знає, як довго триватиме цей період. І хоча лідер лейбористів наполягає, що основною причиною поразки є поляризація суспільства через Brexit, але багато хто в партії вважає, що основна причина - саме лідерство Корбіна. Не допомогло лейбористам і те, що вони виступали за нові переговори з Євросоюзом щодо угоди і другий референдум за Brexit, точніше, вже за сам текст нової угоди про вихід з ЄС, але такий, який міг містити і питання щодо можливості залишитися в ЄС. Така позиція отримала критику навіть деяких інших лідерів партії, оскільки виборці не могли зрозуміти, чи є лейбористи партією "Remain" (бажаючих залишитися), чи вони підтримують Brexit. [L] Проблемою ж поки залишається і те, що у лейбористів немає нової "зірки", щоб зайняти пост лідера партії. Ті, кому пророкували цю посаду - програли у своїх округах. Зокрема, до парламенту не потрапила тіньовий міністр з питань працевлаштування Лора Підкок, яка у свої 32 роки вважалася найімовірнішим спадкоємцем Джеремі Корбіна. Неочікувана ситуація склалася і у ліберальних демократів. На нових виборах вони отримали на 4,2% голосів більше, ніж у 2017 році. Але все одно втратили одне місце. Найболючіший програш - у лідерки партії Джо Свінсон, яка програла лише 149 голосів шотландським націоналістам. Причому в останні місяці до їхніх лав перейшли деякі депутати-консерватори, які були абсолютно не згодні з політикою уряду і виступали на чітких позиціях щодо необхідності залишитися в ЄС або хоча б отримати чітку і прозору угоду (на тлі погроз Джонсона вийти взагалі без неї). Але жоден із них не зміг втримати свій округ і увійти до складу нового парламенту. Колишній консерватор та генеральний прокурор Домінік Грів, який створив багато труднощів власному уряду на шляху до Brexit і голосував за законопроєкт, який міг би зупинити цей процес, втратив свій округ і поступився новому представнику консерваторів. Заступник голови Демократичної уніоністської партії Найджел Доддс, який тримав місце у своєму окрузі з 2001 року, - також серед переможених. Обидві крайні партії - "Brexit" та UKIP (Партія незалежності Великої Британії) - не отримали жодного місця в новому парламенті. Це є достатньо показовим, оскільки навіть за умови того, що 50% британців хочуть "розлучення" з ЄС, вони не готові виходити за будь-яких умов, ще й за сумнівних зв’язків лідерів партії з росіянами. Let the Brexit done Ще нещодавно Борис Джонсон погрожував, що він готовий вийти з ЄС навіть без угоди. Однак щоб заручитися підтримкою поміркованих британців, в останні тижні перед виборами він пом’якшив свою позицію і вже не наполягав на такому сценарії, сподіваючись отримати більшість і таки проголосувати за угоду, яка була домовлена з ЄС. У своїй переможній промові Борис Джонсон наголосив, що Brexit відбудеться 31 січня "без жодних якщо або але". У цьому ніхто не має сумнівів, оскільки вся його передвиборча кампанія фактично була побудована лише на одному гаслі - "Давайте закінчимо Brexit" (Let the Brexit done). Однак важливо зауважити, що така перемога консерваторів не означає, що у країні зростає підтримка Brexit. Радше, більшість вже втомилась від дворічної саги голосувань у парламенті за умови угоди про вихід і постійної політичної кризи. Більшість виборців вже просто хотіла, щоб це закінчилося і можна було планувати своє життя й бізнес за нових реалій. Кожне відтермінування негативно впливало на курс фунта, інвестиційну привабливість, бажання великих компаній мати свої офіси у Британії. [BANNER2] Вже наступного тижня нові парламентарі складуть присягу, а королева Єлизавета виступить з програмою для уряду. Після чого відбудеться необхідне голосування за угоду щодо виходу з ЄС. Всі намагаються встигнути до різдвяних свят, щоб не починати новий рік з тією ж невпевненістю, яка стала візитівкою Британії з часів референдуму 2016 року. Автор: Ганна Шелест, "Українська призма", для "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/13/7104202/ Боротьба за вибори: що покладе край протестам у Грузії https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/13/7104155/ Статті для Європейської правди Fri, 13 Dec 2019 10:30:00 +0200 Політична криза у Грузії зайшла в глухий кут. Влада не перестає повторювати, що питання виборчої реформи наразі закрите. Опозиція ж планує продовжувати протести. Вже майже пів року, як центр грузинської політики перемістився на вулиці, і шляху назад поки не видно. Все почалося 20 червня, коли член Державної думи Росії від комуністів Сергєй Гаврилов був помічений у кріслі спікера грузинського парламенту, ведучи засідання Міжпарламентської асамблеї з питань православ'я. Це видовище обурило багатьох грузинів, які вже довгий час підозрювали свій уряд у прихованому відстоюванні проросійського порядку денного. У відповідь невдоволені громадяни вийшли на масштабні акції протесту, очолювані безпартійними молодіжними організаціями. Уряд злякався і зробив кілька поступок. Найважливішою була тверда обіцянка змінити виборчу систему зі змішаної на повністю пропорційну і провести за нею наступні парламентські вибори, що очікуються восени 2020 року. Виборча система вже багато років є гарячою темою в грузинській політиці. Найпомітнішою особливістю дефіциту демократії в країні є її схильність до створення домінуючих владних систем на чолі з однією партією, яка одноосібно формує конституційну більшість у парламенті та контролює усі інші важелі державної влади. [BANNER1] Виборча система розглядається чи не усіма як одна з головних причин цього явища. Наприклад, на парламентських виборах 2016 року перемогла "Грузинська мрія" (ГМ), отримавши близько 48% голосів, але вигравши фактично всі одномандатні округи, що дало їй змогу взяти більше 75% від загальної кількості мандатів. Подібні речі траплялися і за часів попередніх урядів. Перебуваючи в опозиції, ГМ зобов'язувалася змінити систему на повністю пропорційну, але затягнула з виконанням даної обіцянки, як тільки перетворилася на правлячу партію. Недарма: існуюча система традиційно грає на руку саме правлячим партіям. ГМ також виправдовувала це тим, що її мажоритарні депутати блокують необхідні зміни. [L] У 2017 році в ході загального перегляду Конституції ГМ погодилися на компроміс: система була змінена на повністю пропорційну, але був зроблений виняток для виборів 2020 року. Останні мали б відбуватися ще за старою змішаною системою. Отже, план перенесення змін на 2020 рік вважався великою перемогою для опозиції. Влітку та восени представники уряду неодноразово підтверджували, що обіцянка є залізною. Однак у день голосування 14 листопада близько 40 народних депутатів "Грузинської мрії" (всі обрані в одномандатних округах) відмовилися підтримати законопроєкт, таким чином вбивши поправку (за необхідної підтримки у 75 відсотків від усіх депутатів). Це було несподівано не лише для громадськості, але й для багатьох провідних депутатів правлячої партії: тринадцять із них в результаті вийшли з фракції більшості. Керівництво ГМ стверджувало, що в останній момент повстала група депутатів-мажоритарників. Однак більшості громадян було важко повірити в те, що це не чергова хитрість Бідзіни Іванішвілі, лідера-мільярдера ГМ. "Бунтівні" депутати ніколи раніше не йшли проти його волі; яка б не була система, їхні політичні перспективи залежать саме від доброї волі Іванішвілі. Через пару тижнів деякі "бунтівники" були підвищені на посади голів та заступників голів парламентських комітетів. Чому Іванішвілі пішов би на таке ризиковане та суперечливе рішення? Як показують опитування, партія влади може сподіватися приблизно на третину або трохи більше голосів виборців; цього буде достатньо, щоб підтвердити статус найсильнішої партії, але далеко не партії-більшості. В такому разі опозиція могла б створити переможну коаліцію. Звісно, порушення обіцянки може призвести до кризи, але це все ж краще, аніж втрата влади через рік. Справді, відбулася ще одна хвиля протестів, і відтоді вона не припиняється. Опозиція вважає, що вона має достатньо сильно висловити своє обурення, але при цьому тримати процес у загальноконституційних межах. Однак оскільки законопроєкт про повністю пропорційну систему тепер провалений, чого вона може прагнути? Наразі її головною вимогою є так звана "німецька модель". Вона поєднує елементи пропорційного представництва та одномандатних округів, але згідно з цією моделлю партія не може отримати більше мандатів, ніж її частка в пропорційному голосуванні. Опозиція стверджує, що ця реформа не потребує внесення змін до Конституції, і для її ухвалення потрібна лише проста більшість депутатів; отже, вона може бути прийнята без голосів непокірних депутатів. Тому це виправдання вже не працює. Уряд не каже, що модель сама по собі погана, але стверджує, що вона суперечить Конституції. Це дійсно так, якщо мається на увазі точна німецька версія, однак опозиція пропонує інший варіант, який, як вона вважає, повністю відповідає основному закону. Юристи, які не працюють на уряд, погоджуються з цією оцінкою. Оскільки існують юридичні розбіжності, опозиція пропонує направити проєкт змін до Венеціанської комісії із зобов'язанням погодитися з рішенням останньої, але уряд відмовляється це робити. Здається, ситуація зайшла в глухий кут. Влада "окопалася" і не перестає повторювати, що питання виборчої реформи наразі закрите. Опозиція ж заявляє, що вона не відступить, і обіцяє продовжувати протести в різних форматах, допоки уряд не піде на поступки. Опозиційні депутати вирішили бойкотувати засідання парламенту, і якщо щось насправді не зміниться, їм буде складно повернутися до нормального парламентського життя, не втративши при цьому обличчя. Вважається, що втручання міжнародної спільноти є найкращим способом пошуку виходу з цього замкненого кола. З 30 листопада за посередництва західного дипломатичного корпусу відбулися дві зустрічі уряду та опозиції. Хоча і не було досягнуто відчутних результатів, проте сторони погодилися продовжувати переговори, що є позитивним знаком. Урядові спікери заявили, що про прийняття точної німецької моделі не може йтися ні в якому разі (що досить справедливо), але це все ще залишає місце для обговорення інших її варіантів, які не суперечать Конституції. [BANNER2] Ми можемо лише припустити, що робитиме влада після цього. Якщо буде достатньо тиску як з боку вулиці, так і з боку Заходу, то вона може все ж пристати на компроміс і погодитися на полегшену версію німецької моделі. Якщо ж не вдасться досягнути згоди стосовно цієї ключової проблеми, протести, ймовірно, триватимуть. В якісь дні це буде відносно невелика група активістів, які намагатимуться компенсувати свою малу кількість креативністю, але в інші дні опозиція намагатиметься мобілізувати більший натовп. Важко передбачити, яким буде результат, але повернення до нормального стану речей може виявитися завданням не з легких. Автор: Гія Нодія, професор Державного університету Іллі (Тбілісі) Стаття підготовлена в рамках проєкту "Розуміння угод про асоціацію між ЄС та Україною, Молдовою і Грузією", який реалізується консорціумом, до складу якого входять Центр європейських політичних досліджень (Брюссель), Інститут економічних досліджень та політичних консультацій (Київ), "Реформатікс" (Тбілісі) та "Експерт-груп" (Кишинів) за фінансової підтримки Уряду Швеції https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/13/7104155/ Угода з Україною, зміна візової політики та більше тиску на Росію: що робитиме Британія після Brexit https://www.eurointegration.com.ua/interview/2019/12/12/7104160/ Інтерв'ю Європейська правда Thu, 12 Dec 2019 16:50:00 +0200 Джон Віттінгдейл: "Санкції проти Росії у Британії також збережуться – ми вже ухвалили необхідне законодавство. І ми не обмежимося тими санкціями, які діють у ЄС". 12 грудня Британія обирає новий склад свого парламенту, і ці вибори стануть особливими. Британці значною мірою голосують за чи проти виходу з ЄС. Найбільші шанси на перемогу мають консерватори, тобто партія чинного прем’єра Бориса Джонсона, яка планує швидко завершити Brexit. Але що це змінить для України? Про це "Європейська правда" поспілкувалася із Джоном Віттінгдейлом - "головним по Україні" в британському парламенті. Віттінгдейл - один зі старожилів британської Палати громад. Він є депутатом ще з 1992 року і, поза сумнівом, буде переобраний і на чинних виборах. Він не має прямих зв’язків з Україною, вперше відвідав нашу державу лише у 2008 році. Та ще до Революції гідності він очолив групу дружби з Україною у британському парламенті, а після початку російської агресії відомий як відданий друг Києва, який водночас зберігає об’єктивність у оцінках. У його інтерв’ю - про те, як відбуватиметься Brexit; про те, що чекає на відносини Великої Британії та України; про відносини з Росією та про російські гроші у британському парламенті. "Компроміси з Росією? З Британією це не спрацює" - Британія нині зайнята підготовкою до Brexit. Я так розумію, через це Україна не дуже на радарі? - Дійсно, таке є, але так само знизилася увага до всіх інших тем. Дебати про Brexit зайняли весь політичний простір у Британії. - Річ у тім, що і Україна стикнулася із кризою уваги до нас у Європі. Приклад - зміна позиції Макрона. Чи не станеться подібних змін у Британії? - Ні. Британія завжди мала тверду позицію щодо підтримки демократії в Україні. Зрештою, ми краще, ніж деякі інші західноєвропейські держави, знаємо, яку загрозу несе експансіоністська Росія. Наші відносини з Москвою постійно погіршуються ще відтоді, як сталася перша серйозна проблема - коли у Лондоні був вбитий Литвиненко (у 2006 році - ЄП). - Всі кажуть, мовляв, "Росія - загроза, але нам потрібно із нею торгувати", і погоджуються на компроміси. - З Британією це не спрацює. Обсяги нашого бізнесу з Росією - доволі невеликі, і вони концентруються переважно у фінансовому секторі. А тут немає жодних послаблень, лише додаються нові обмеження. Так, в Лондоні є достатньо росіян. Це, до речі, і опоненти Путіна - приміром, Ходорковський. Але є і багато інших росіян, для яких Лондон - фінансова столиця і бажане місце. У нас в країні багато російських грошей, немає сенсу це заперечувати. Є росіяни, які приїздять сюди і купують дуже дорогу нерухомість. І дійсно, колись був час, коли була готовність закривати очі на те, що це за гроші. Але це змінилося, абсолютно змінилося. Зараз, якщо є хоч якісь докази щодо того, що ці гроші здобуті нечесно, що вони відмиті чи вкрадені з бюджету - ви не зможете скористатися ними у Лондоні. Зрештою, британський парламент - єдиний у Західній Європі, хто затвердив "санкції Магнітського". Тому немає жодних підстав очікувати на послаблення. - Російські гроші часом творять дива. До того ж, з’являлися дані, що Консервативна партія, до якої ви належите, отримувала фінансування з російських джерел. - Британський закон дозволяє фінансувати партії тільки громадянам Великої Британії. Ви не можете бути лише громадянином Росії і перерахувати внесок у партійний фонд - ця транзакція не пройде, якщо тільки ви не маєте також британського паспорта. Але від британців російського походження пожертвування справді були. [BANNER1] Скажу більше, я особисто отримував такі кошти у свій виборчий фонд. Якщо бути зовсім точним, там був британець радше українського походження, аніж російського. Це - Александр Темерко, який народився в Запоріжжі. І це дуже показовий приклад. Так, він жив у Росії, і навіть працював в уряді Єльцина, був там посадовцем невисокого рангу. Згодом (у 2000 році. - ЄП) він став віцепрезидентом ЮКОСа, а потім, коли Ходорковський вже був арештований - втік з Росії, отримав притулок у Британії, а згодом і британське підданство. Зараз він працює у дуже успішній британській енергетичній компанії. Він дійсно фінансово підтримує і Консервативну партію, а також мене особисто. Перш за все через те, що він знає, яку увагу я приділяю підтримці України. Це є для нього важливим. Зараз дійсно є звіт, який не опублікований (уряд Великої Британії відмовився публікувати звіт спецслужб про втручання РФ у вибори. - ЄП). Я цей документ також не читав, але медіа пишуть, що там названі імена російських донорів Консервативної партії, і Темерко - один із них (він, як пишуть ЗМІ, перерахував консерваторам 1,2 млн фунтів). Так, це правда, що він має російський бекграунд. Але зараз він - дуже сильний і послідовний критик Путіна! І так само з іншими донорами російського походження. Вони - опоненти Путіна, і вони є громадянами Британії. Вони мають повне право підтримувати нашу партію. "Щоби поширити колективний захист і на Україну, ми маємо відповісти на запитання, чи готова Британія увійти у повномасштабну війну з Росією задля захисту України. Британському суспільству буде складно сприйняти такий вибір". під час інерв'ю з Віттінгдейлом "Після Brexit Британія наблизить санкції проти Росії до американських" - Британія вийде з ЄС? - Це основна ідея, основний заклик кампанії правлячої партії та прем’єра Джонсона. Він звучить так: "Давайте завершимо Brexit". Зараз, не маючи більшості у парламенті, ми дійсно не можемо вийти з ЄС так, як бажаємо. Якщо ж ми отримаємо більшість, то ми перестанемо бути членом ЄС вже до кінця січня. Але якщо ми не матимемо більшості, то ясності немає, адже наші опоненти критичніше налаштовані до Brexit. Ліберальна партія пропонує взагалі ігнорувати референдум і письмово повідомити ЄС, що ми передумали. Лейбористи, головна опозиційна партія, кажуть, що вони призупинять вихід, проведуть із ЄС переговори про нову угоду і після того проведуть новий референдум про те, чи треба виходити. Словом, якщо прем’єр Джонсон отримає більшість у парламенті, то відповідь на ваше питання: так, ми вийдемо з ЄС, і це відбудеться скоро. В іншому разі моя відповідь - я не знаю. Можливо, і ні. - Якщо Джонсон переможе, то буде "жорсткий Brexit" чи ні? - Ні, ми у цьому разі ратифікуємо угоду про свій вихід. Ця угода передбачає перехідний період. Технічно, починаючи з 1 лютого, ми перестаємо бути членом ЄС. Це означає, що ми більше не будемо присутні у Європарламенті, у нас не буде свого комісара - як ви знаєте, ми його не подавали, і ми не будемо брати участь у Раді міністрів ЄС. Водночас ми погодили з ЄС, що до кінця 2020 року будемо діяти за європейським законодавством. Ми заплатимо наступного року свій внесок у бюджет ЄС. У цей період діятимуть рішення Суду ЄС, європейські технічні стандарти, спільні рішення ЄС тощо - навіть якщо ми не будемо брати участь у їхньому схваленні, і ми зберігаємо свободу руху людей. Цей час піде на те, щоби погодити торговельну угоду Британії з ЄС. Так, мені й самому неприємно, що ми на цей час втратимо вплив на рішення ЄС, але будемо змушені підкорятися. Та я повторюся: це діятиме обмежений період, менше року. Якщо це - плата за досягнення якісної, вигідної торговельної угоди, то ми готові на це піти. - А як щодо торгівлі з іншими державами, включаючи Україну? З ними ви маєте також домовитися про вільну торгівлю за цей короткий перехідний період? - Так, з одним застереженням. У 2020 році ми не зможемо підписувати нові торговельні угоди, але зможемо вести переговори із пріоритетними партнерами, щоби бути готовими підписати угоди, щойно це стане можливим. Головним пріоритетом, звісно ж, буде ЄС. На другому місці - США. Далі - кілька великих країн, з якими ЄС так і не зміг домовитися про вільну торгівлю, як-то Китай. І ми, звісно ж, спробуємо поновити угоди з країнами, з якими ми вже маємо вільну торгівлю в межах ЄС - Канада, Японія, Корея, а далі - наші торговельні партнери з добрим потенціалом, серед яких є і Україна. [BANNER2] - Ви дійсно вважаєте, що всі ці переговори можна завершити менше ніж за рік? - Зізнаюся, що ключова, єдина надважлива - це угода з ЄС. Бо ми маємо домовитися із ними, інакше знову опинимося у ситуації невизначеності. Щодо інших ми не вважаємо, що дедлайн настільки жорсткий. І водночас я справді вірю, що ми зможемо вести переговори швидко, з Україною в тому числі. - Умови вільної торгівлі України з Британією, певно, відрізнятимуться від торгівлі з ЄС. Яких змін ви чекаєте? - Ми потребуємо аграрного імпорту набагато більше, ніж ЄС, тому напевно ми будемо більш відкритими для українських аграріїв. Українське зерно, і не лише зерно, має великий потенціал на нашому ринку. - Що ще зміниться для України з виходом Британії з ЄС? - Для вас більшою мірою все лишиться, як є. Британія лишається членом НАТО і продовжить підтримувати там Україну, разом із США. В Раді Європи, в ОБСЄ, у інших організаціях, де Росія є одним із членів, ми також лишаємося на вашому боці. Ми і зараз сперечаємося з РФ у цих органах буквально на кожному засіданні. Санкції з боку Британії також збережуться - ми вже ухвалили необхідне законодавство. І ми не обмежимося тими санкціями, які діють у ЄС. Вийшовши з ЄС, ми отримуємо можливість ухвалювати жорсткіші обмеження! Це питання - слабкість Євросоюзу. З одного боку, добре, що ЄС дозволяє ухвалювати санкції, що діятимуть в усіх державах-членах. З іншого боку, через це ви обмежені швидкістю найповільнішого члена. Адже голосу однієї держави - чи то Кіпр, чи Греція, чи Франція - достатньо, щоби не схвалити санкції щодо конкретної людини чи компанії. Саме тому санкції США просунулися набагато далі, ніж європейські. Штатам не потрібно чекати інших! І тому я думаю, що ми не лише збережемо усі існуючі європейські санкції проти Росії, але також зможемо наблизитися до американських. "Навіть ваш ексміністр закордонних справ отримав візову відмову від Британії" - Ви якось плануєте змінювати міграційну політику? До отримання британських віз є купа запитань. - Так, я чекаю змін. І Brexit тут допоможе. Річ у тім, що у останні роки перед Brexit-референдумом британський уряд намагався зменшити притік мігрантів до Британії і з’ясував, що не може цього зробити, оскільки добра половина мігрантів - громадян східних держав ЄС. Як член Євросоюзу, ми не можемо обмежити їхнє право на вільне пересування! Так міграція стала питанням Brexit-дебатів. Наш вихід з ЄС автоматично вирішує цю проблему. Ті європейці, хто вже приїхали до Британії - матимуть право лишитися. Нікого не будуть змушувати їхати геть, якщо людина вже живе у Британії, але нового притоку не буде. Одночасно Лондон запровадить принципово нову міграційну політику, за якою ми будемо оцінювати заявки на проживання у Британії на підставі того, чи потрібен нам фахівець із конкретними вміннями. І ця оцінка буде проходити за рівними критеріями для всіх іноземців - чи йдеться про француза чи про українця, чи китайця тощо. - А як щодо туристів, бізнесменів? Від них найбільше нарікань. Багато хто принципово не подорожує до Британії через небажання отримувати візу із вашими процедурами та із шансом отримати необґрунтовану відмову. - Так, і я знаю про цю проблему. І я повністю розумію розчарування українців тим, як уряд ухвалює візові рішення. Точно таке відчуття є у багатьох інших країнах - приміром, у Молдові та Грузії. І я також знаю, що деякі відмови не назвати інакше, ніж довільні, видані випадковим чином. Зрозуміти візові рішення Британії часом в принципі неможливо. Я наведу приклад: я запросив свого друга, колишнього міністра закордонних справ Бориса Тарасюка приїхати і дати промову в Лондоні, і він отримав відмову! Зрештою, все ж вдалося отримати для нього візу, і він приїхав, але просто уявіть, наскільки це його вразило! Мало того, що він ексглава МЗС, а до того ж ще й їде на запрошення чинного депутата парламенту Британії, і отримує відмову! Це, звісно ж, дуже розчаровує. І я піднімав це питання у британському Форін-офісі та у Хоум-офісі. І маю сказати, що у Форін-офісі (британський аналог МЗС. - ЄП) розуміють проблему, ставляться до неї з увагою - але за британським законодавством візу видають не вони... Хай там як, зараз, після виходу з ЄС, ми матимемо нову міграційну політику, і в її рамках ми маємо щось зробити і з цим. Принаймні, я на це сподіваюся. Адже якщо Британія має амбіцію вести бізнес за межами ЄС, то ми повинні бути готові до бізнес-контактів. А чинна візова політика робить їх часом неможливими! І тому я вважаю це абсолютним пріоритетом. Хоча я, звісно, розумію причину того, чому наша візова політика часом надто жорстка. Британія - це острів. У нас немає внутрішніх id-карт. Ми не перевіряємо паспорти людей на вулиці і контроль здійснюється виключно на кордоні. І візовий офіцер хоче переконатися у тому, що людина, яка приїхала і каже, що хоче побачити Лондон, справді має намір повернутися додому. "Членство в НАТО? Це означатиме для Британії повномасштабну війну з Росією" - У той час як Британія виходить з ЄС, Україна і надалі прагне туди вступити... - І я маю сказати, що Британія завжди підтримувала розширення ЄС. Навіть до 2014 року. Ми підтримували прагнення України стати більш європейською і підтримували надання європейської перспективи для України. Але зараз ми не будемо членом ЄС і не будемо брати участь в ухваленні цього рішення. До слова, я вважаю, що одна з причин, чому Україна ще довго матиме проблеми зі вступом до ЄС, має назву "Спільна сільськогосподарська політика ЄС". Як ви знаєте, в ЄС сільське господарство - дотаційне. Але Україна має величезну аграрну галузь, і тому, грубо кажучи, вступ України до ЄС призведе до банкрутства Європи. - Чи є можливим членство України в НАТО? - Наразі, думаю, що ні. Так, я все розумію. Україна - на передовій опору Росії. Україна страждає від російської агресії. І я чудово розумію, що Росія хоче отримати всю Україну: якщо не окупувати, то встановити проросійський уряд тощо. Я знаю, що вам потрібна наша підтримка. Заходу і самому необхідно втримати Україну, бо якщо ви впадете під Москву, то Росія точно на цьому не зупиниться і піде далі. І саме тому ми хочемо підтримувати Україну за всіх можливих нагод, надавати військову підтримку тощо. Але повне членство в НАТО... Це означатиме, що Україна опиняється під захистом статті 5 про колективний захист. Часом схоже, що в Росії немає впевненості щодо того, чи готовий Альянс застосовувати статтю 5 і стати на захист, приміром, країн Балтії у разі нападу на них. Але ми в Британії у цьому абсолютно впевнені. Стаття 5 - це наріжний камінь Альянсу. І ми готові до спільної оборони балтійських членів НАТО без жодних вагань, бо ми взяли на себе ці зобов’язання. Але щоби поширити колективний захист і на Україну, ми маємо відповісти на запитання, чи готова Британія увійти у повномасштабну війну з Росією задля захисту України. Британському суспільству буде складно сприйняти такий вибір. [BANNER3] - Що можна зробити, щоби змінити цю ситуацію? - Перш за все, ми говоримо, що у довгостроковій перспективі членство можливе. Не зараз, але колись. А тим часом ми будемо допомагати Україні ставати сильнішою. - То виходить, що до звільнення Криму нам не варто і мріяти про членство в НАТО? - Поза сумнівом, Крим також має бути звільнений, і ми від цього ніколи не відступимося. Але у цьому контексті йдеться передусім про Донбас, де триває активна війна. Хоча, звісно, і окупація Криму Росією - це річ, яка ускладнює ваш вступ до НАТО, адже вступ до Альянсу держави з окупованою територією для багатьох держав НАТО буде подібним до оголошення війни. А вам потрібна одноголосна підтримка усіх членів. Але після звільнення Донбасу та Криму будуть підстави піднімати питання членства України. Адже не секрет, що є лише одна держава, яка здатна бути агресором для України. І це - ядерна Росія. І члени НАТО будуть на це зважати. Це не означає, що вам не потрібна співпраця з Альянсом - навпаки. У короткостроковій перспективі ви можете отримати від НАТО значну підтримку та допомогу. Але оцінюючи перспективи свого членства, ви маєте бути реалістичними. Інтерв'ю взяв Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди", Мелдон, Велика Британія https://www.eurointegration.com.ua/interview/2019/12/12/7104160/ Нормандська стратегія Путіна: чому саміт у Парижі став нічиєю, а не перемогою https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/12/7104146/ Статті для Європейської правди Thu, 12 Dec 2019 10:30:00 +0200 Підсумки "нормандського саміту" формально тягнуть на нічию. Але якщо подивитися на текст спільного рішення, то там – мінне поле у всьому. Хайп навколо "нормандського саміту" починає вщухати, всі, хто можливо, сказали все, що думали, і почали повторюватися. Та згадаймо на мить, що було перед Парижем: тоді багато хто говорив про червоні лінії, давав настанови владі тощо. І хоча всім тоді було приємно читати тексти та інтерв’ю, які можна умовно назвати "умовами капітуляції Путіна", проблема в тому, що це обговорення значною мірою було "віртуальним". [L] Все це успішно продовжується за підсумками саміту, нівелюючи реальну серйозну політичну дискусію в країні. Та давайте все ж реалістично подивимося на те, в якій реальності ми опинилися. Згадайте дебати щодо Росії під час останнього саміту НАТО. Якщо стисло та спрощено, то їхній сенс такий: нове партнерство з Москвою бажане, оскільки переважна більшість членів Альянсу хочуть використати Росію. Для пояснення такого партнерства буде знайдено нову спільну мету, на кшталт "життєво важлива співпраця у боротьбі з тероризмом". Трамп, Макрон, Меркель і ще багато світових лідерів можуть сперечатися з різних питань, але тут мають спільну візію, навіть маючи різне бачення її імплементації. Це не означає, що вони готові нас "здавати", але... якщо ми не знайдемо свій шлях у новій реальності, то його знайдуть за нас, так само як і важелі та аргументи на користь його реалізації. Тому результат "нормандського саміту" слід оцінювати з точки зору того, чи є в нас взагалі своя гра і як ми її зіграли. Причому я застерігаю всіх від недооцінювання Росії та її президента. Путін розуміє зміну риторики, відчуває себе здатним грати у довгу і виставляти умови. Він вважає, що час працює на нього, і, звичайно ж, не готовий до компромісних кроків стосовно Донбасу, який для нього є засобом, не більше. А реальними питаннями є легалізація окупації Криму, статус України і загалом її існування. Проєкт поділу України на "Новоросію" та "Малоросію" точно не похований. Владімір Путін не задовольниться можливим створенням союзної держави з Білоруссю. Це не рівень його амбіцій, він хоче увійти в історію "собирателем земель". Насамперед наших. І всі його дії будуть спрямовані саме на це. [BANNER1] Досягати фрагментації України він буде насамперед гібридними засобами, але зрештою не зупиниться і перед будь-якими - свідками чого ми вже були у останні роки. А компроміс щодо Донбасу у Москві припускають тільки в разі розширення обсягу питань, які до нього будуть включені. І, звісно ж, йдеться насамперед про компроміс із США та ЄС, а Україну президент РФ бачить лише у ролі виконавця. Та повернемося до підсумків "нормандського саміту". Якщо використати футбольну термінологію, то зустріч тягне на нічию. Домовленість про обмін - великий позитив, якщо він відбудеться. Але якщо подивитися на комюніке, то там - мінне поле у всьому. Це і нібито "невинне" зникнення слова "закон" з пункту про особливий порядок місцевого самоврядування, який зараз активно обговорюють у ЗМІ. Воно означає, що ми повинні погодити в рамках "Нормандії" та Тристоронньої контактної групи (ТКГ) не тільки безпосередньо закон про особливий статус, а й інші дотичні закони та підзаконні акти. Справа у тому, що сам по собі закон "про особливий статус", навіть якщо його ввести в дію завтра, нічого не змінює. Він - тільки рамка. Щоб особливий статус "запрацював", потрібно ухвалити додаткові закони, у тих сферах, де цей статус передбачається - стосовно мови, "народної міліції", економічного режиму тощо. Звичайно, Мінськ передбачає, що на це потрібно робити. Але не зараз, а виключно після вільних і чесних виборів із законно обраними представниками Донбасу. А ще за цим пунктом комюніке можуть "ховатися" питання амністії та змін до Конституції. Тепер погляньмо на безпекові положення, включно з 21-ю спробою оголошення припинення вогню, яка відкладена до кінця року. Цьому відтермінуванню є дві причини. По-перше, Путін відсилає нас в ТКГ, оскільки "ихтамнет" і домовлятися, мовляв, треба з "ополченцами". А ті свого часу дуже хотіли затвердити такий режим припинення вогню, де фактично була би заборона для українських збройних сил відкривати вогонь у відповідь, а також деякі інші неприйнятні для нас позиції. Як буде зараз, подивимось. Але все це не головне. Принциповим є те, що РФ взагалі відмовляється обговорювати повернення Україні кордону. Давнішня ідея України щодо створення у рамках ТКГ підгрупи по кордону, де хоча б гіпотетично почалися дискусії з цього питання, знову не пройшла, а заяви Путіна про "Сребреницу", зроблені буквально на другий день після саміту (він вже робив це порівняння під час минулого саміту в Парижі), тільки підтверджують, що він взагалі не збирається повертати нам кордон - ні до, ні після виборів. [BANNER2] Можу розкрити деякі непублічні питання: пробуксовка з "дорожньою картою", над якою ми працювали з 2016 року, була спричинена саме тим, що російський представник навідріз відмовився обговорювати врегулювання питання кордону. Взагалі. У будь-якому вигляді. Російська позиція тут є "залізобетонною". Для них важливо зберегти нинішню безпекову конструкцію на Донбасі зі своїм контролем над кордоном і над збройними формуваннями, які там діють. Таким чином, "нічия у Парижі" поки що не виводить нас до наступного етапу жодних змагань. Кожен крок з реалізації політичної частини цього комюніке буде розкручуватися всередині України як "зрада", що, власне, Путіну і потрібно. А припинення вогню буде працювати тільки до моменту, коли Путіну це буде вигідно. Президент Росії не зацікавлений в успіху Володимира Зеленського, тим більше на фоні процесу перезавантаження його влади у 2024 році. А от у поверненні до ідеї створення "Новоросії" і її входженні до нової союзної держави - зацікавлений на 100%. А до цього є лише один шлях - через внутрішню ворожнечу в Україні. Тому Кремль, попри нібито досягнуті домовленості на саміті у Парижі, буде підвищувати тиск на Україну, активно намагаючись протиставляти різні частини українського політичного спектра один одному, створюючи нові та поглиблюючи існуючі лінії поділу. Це необхідно усвідомити, щоби зрозуміти, як Україні та українським політикам діяти далі. На додаток до розмов про червоні лінії нам потрібна дискусія: що ми хочемо і що можемо собі дозволити, зважаючи на ставлення суспільства і необхідність збереження держави. Які варіанти можливі? Є три найбільш очевидні варіанти, і кожен несе свою небезпеку. Перший: це збереження статус-кво за умов припинення вогню. Умовно кажучи, замороження конфлікту. Однак, по-перше, немає ніякої гарантії, що РФ не зруйнує цей статус у будь-який момент. По-друге, цей статус, ймовірно, буде здатний заблокувати майбутнє членство у ЄС і НАТО. І по-третє, повернення наших територій та громадян відкладається на невизначену перспективу. Інший теоретичний варіант: піти на широкі компроміси з Росією. Схоже, цей шлях дехто у владі не відкидає, але він - украй небезпечний. Годі й шукати кращої можливості допомогти Путіну у поглибленні внутрішнього поділу в Україні. На мою думку, цей шлях, якщо буде обраний, закінчиться розпадом країни і потраплянням значною частини нашої території у васальну залежність від РФ. Деталі шляху можуть різнитися, але результат - очевидний. Третій варіант: боротьба до перемоги. Його головна вада: те, що він навряд чи отримає підтримку суспільства, яке хоче припинення бойових дій, але не хоче для цього йти на компроміси (що для нас, українців, досить типово). [BANNER3] Кожен із цих варіантів можна аналізувати детальніше, але результат не зміниться. Оптимального рішення у нас справді немає, особливо на тлі відсутності ресурсів, як людських, так і економічних, для успішної реінтеграції. До того ж, будьмо чесними, відсутня ментальна готовність до неї. Останні опитування показують, що більшість людей на окупованих територіях реінтеграції не хоче. Зважаючи на все це, єдиним можливим виходом (і треба наперед визнати, що не ідеальним!) є послідовна гра "на перспективу" з акцентом на гуманітарні кроки і припинення вогню та із чітким, всім зрозумілим та чітко задекларованим правилом: Донбас може почати впливати на українське політичне і правове поле тільки після повної деокупації - політичної, економічної, але насамперед ментальної. Але для цього потрібний політичний і суспільний консенсус тут, всередині України, який не тільки не проглядається, а, схоже, багато хто в ньому не зацікавлений. І саме це є головною проблемою відсутності стратегії щодо Донбасу і мобілізації зусиль зі збереження країни. Автор: Павло Клімкін, міністр закордонних справ України у 2014-2019 роках для "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/12/7104146/ Шість завдань для Східного партнерства: що вже зараз варто робити Україні https://www.eurointegration.com.ua/experts/2019/12/11/7104131/ Експертна думка Фонд "Відродження" Wed, 11 Dec 2019 17:35:00 +0200 Якщо Східне партнерство – це не процес заради процесу, а стратегічна політика – то слід повернутися до питання: а що є його метою? 5 грудня міністри закордонних справ України, Молдови і Грузії подали верховному представнику ЄС Жозепу Боррелю Спільну заяву щодо майбутнього Східного партнерства (СхП). Багато хто очікував, що така тристороння позиція буде сформована і представлена раніше, під час офіційних консультацій щодо майбутнього розвитку СхП, які проводив ЄС до кінця жовтня. Втім, також із запізненням почав роботу новий склад Європейської комісії. Тож спільна позиція урядів була оприлюднена саме вчасно. Відтепер це офіційно: наша спільна мета - формат ЄС+3. Цьому передували дії на рівні громадянського суспільства. У середині листопада на третьому Форумі асоціацій у Києві було представлено Спільну декларацію громадських платформ України, Молдови і Грузії про співпрацю на шляху європейської інтеграції. 4 грудня у співпраці з головою "Євронест" Андрюсом Кубілюсом цю декларацію було представлено у Європарламенті у Брюсселі. Там же лідери громадських платформ трьох країн зробили наступний крок - підписали меморандум про співпрацю між ними і представили його на щорічній Асамблеї Форуму громадянського суспільства Східного партнерства. Чому це важливо? [BANNER1] Результати нинішньої дискусії про майбутнє СхП, що триватиме до саміту в червні 2020 року, закладуть рамку політики ЄС щодо всіх шістьох країн, і України у тому числі, на майбутні років п'ять, якщо не десять. Тому це стратегічне питання. Не секрет, що сьогодні у ЄС немає особливого бажання пропонувати щось значно більше, ніж зараз. Натомість виділення трьох асоційованих країн в окрему групу логічно тягне за собою потребу додаткової змістовної пропозиції цим країнам з боку ЄС. За всього нашого україноцентризму слід розуміти, що хоча ми більші, ніж усі інші країни СхП - але спільна позиція трьох країн у діалозі з ЄС щодо поглиблення інтеграції виглядає потужніше, ніж окрема особлива позиція унікальної України. Разом з тим, саме Україна може і повинна бути лідером, драйвером цієї "групи трьох". Це наша заявка на (суб)регіональне лідерство, і наші партнери цього від нас очікують. Отже, зараз почалося нове коло дискусій між країнами-членами ЄС. Всі вже подали свої пропозиції, кожен намагається встановлювати рамки для інших. Литовці говорять про "тріо", чехи - про resilience, шведи - про equality, хорвати - про connectivity, німці - про sectoral cooperation… Протягом наступних пів року всі ці позиції мають бути приведені до спільного знаменника - до спільної позиції ЄС. Пташиною брюссельською мовою це - дискусія між прихильниками "диференціації" і "інклюзивності". Хтось із країн-членів робить більший наголос на одному, хтось на другому. Швидше за все, результатом буде комбінація обох - питання лише, в якому конкретному балансі. Звісно, є позиція Франції, яка просто проти будь-чого нового/додаткового. Натомість позиція Німеччини, як доводиться чути, останнім часом почала коливатися, дрейфувати від французької NON до більшої гнучкості. Проти нас - політичне небажання, бюрократична інерція, побоювання ефектів "ізоляції" неасоційованих країн (Білорусі, Вірменії, Азербайджану). Саме останній аргумент доводиться чути і від різних наших друзів у ЄС. За нас - різні гравці, як серед країн-членів, так і в брюссельських інституціях, в експертному середовищі ЄС. З точки зору формальної логіки, у нас - залізна аргументація. Якщо Східне партнерство - це не процес заради процесу, а стратегічна політика - то слід повернутися до питання, а що є його метою? Вона була визначена на Празькому саміті 10 років тому: політична асоціація і економічна інтеграція. Тоді ЄС зробив цю пропозицію всім країнам-партнерам, але тепер очевидно, що лише три з них її прийняли. З іншими трьома можна (і треба) мати відносини, але не можна йти до виконання мети СхП. А реалізація вже наявних угод про політичну асоціацію та економічну інтеграцію і визначення нових амбітних цілей на цьому шляху - це завдання для формату ЄС+3. Що потрібно зробити? По-перше, слід сформулювати конкретне бачення, чого саме ми хочемо від Брюсселя в інституційному плані: як саме може виглядати ЄС+3 формат і його співіснування (на всіх рівнях - урядовому, парламентському, громадському) з форматом ЄС+6? По-друге, нам слід працювати з нашими друзями у ЄС, щоб вони підтримали позицію трьох країн. Наприклад, Вишеградська група має формат "V4+6" міністерських зустрічей з усіма шістьма країнами-партнерами. На початку наступного року така зустріч має бути у Празі. Варто запропонувати, щоб як мінімум паралельно з цим відбулася зустріч у форматі "V4+3". [BANNER2] По-третє, нам слід чітко аргументувати позицію для Білорусі, Вірменії та Азербайджану. Пояснити, чому диференціація СхП - теж в їхніх інтересах. Переконати наших друзів у ЄС, хто не хоче мати "зменшення уваги ЄС" до цих країн. По-четверте, сформулювати спільний меседж, чого три країни змістовно хочуть від ЄС. ІМХО, тут працює нагадування про стару обіцянку Європейської політики сусідства: "everything but institutions". Добре, ми зараз не говоримо про перспективу членства - але давайте тоді поговоримо про everything. Це секторальна інтеграція до спільного ринку, до політик та ініціатив ЄС… По-п'яте, не чекаючи готовності Брюсселя, слід почати практичну тристоронню співпрацю. Дискусії у ЄС триватимуть ще пів року, і це саме той час, аби показати, що "три країни" - це серйозно, і це не можна ігнорувати. До речі, Міжпарламентська асамблея трьох країн, за співголовування трьох спікерів парламентів, була створена ще у 2018 році у Тбілісі. Цього року очікувалося, що вона мала би зустрітися у Києві - вочевидь, вже не встигаємо, але це потрібно зробити якомога раніше у 2020-му. І нарешті, по-шосте, якщо є спільна українська мета - то потрібна злагоджена ефективна співпраця і взаємне посилення урядового, парламентського, громадського рівнів. Текст був вперше розміщений на facebook-сторінці автора Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора https://www.eurointegration.com.ua/experts/2019/12/11/7104131/ Відпочинок для президента: як команда Зеленського поєднує роботу з туризмом https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/11/7104120/ Статті Париж-Київ, Європейська правда Wed, 11 Dec 2019 15:57:00 +0200 Президентові воюючої держави, яка одночасно проводить реформи у турборежимі, такий неспішний графік роботи точно не личить... У вівторок надвечір президент Володимир Зеленський повернувся до Києва після саміту в нормандському форматі. Вилітаючи додому, він вже мав у наявності медіамоніторинг і знав, що на Батьківщині його роботу в Парижі сприйняли вельми позитивно. Навіть переконані публічні критики чинного глави держави, як правило, визнавали: "зради" у "Нормандії" не сталося. [L] Але навіть дипломатичні перемоги (які, до слова, досі не реалізовані та ще мають шанс лишитися черговими невиконаними обіцянками Путіна) не скасовують запитань до того, як саме відбулося це відрядження. До поїздок Зеленського ці запитання виникають не вперше, але паризький візит побив рекорди. Варто нагадати. Офіційна частина візиту Володимира Зеленського до Парижа розпочалася лише у понеділок о 15:00 за місцевим часом (о 16:00 за Києвом): саме тоді президентський кортеж прибув на подвір’я Єлисейського палацу. Закінчилася програма невдовзі після першої години ночі за місцевим часом - давши пресконференцію на ґанку готелю, де жила українська делегація, президент сказав усім, що хоче якнайшвидше полетіти додому. Це - на словах. А на практиці візит до Парижа виявився "триденним" - і деякі його елементи нагадували туристичну поїздку. Не лише президент, а й уся делегація прибула до Парижа в неділю. Про точний час прильоту не повідомлялося, хоча, за даними ЄП, це не був пізній рейс. Та й у неділю ввечері один з українських журналістів зустрів президента, який гуляв вулицями французької столиці разом зі своїми друзями з ОПУ та СБУ, а речниця президента у неділю мала можливість запостити в інстаграм своє відео з-під Ейфелевої вежі. У понеділок вранці жодних міжнародних зустрічей (із французькою стороною чи з іншими посадовцями) у президента не було. Для французів (які мають гарантувати безпеку усіх іноземних лідерів та супроводжувати їх) ця частина дня значилася як приватна програма. А от час відльоту Зеленського з Парижа можна визначити доволі точно. Річ у тім, що Зеленський сам запостив фото з вікна літака на особистій фейсбук-сторінці. І списати на те, що фото могли опублікувати вже вдома, не вийде. Будівля на картинці, від якої веде червона доріжка - це термінал для високих гостей, Pavillon d'honneur у паризькому аеропорту Orly. А оскільки на час відльоту там була сонячна погода, то тіні свідчать: було щось близько другої дня. Це означає, що до Києва літак прибув вже по шостій. В офісі президента "Європейській правді" підтвердили, що українська делегація прилетіла за день до "нормандського саміту", запевнивши, що і в неділю, і в понеділок у Парижі проходили робочі наради. "Ми закінчували підготовку до "нормандського саміту", було ухвалене рішення робити це в Парижі, оскільки в Києві постійно виникають поточні питання, які відволікають. В Парижі цього менше", - пояснив заступник голови ОПУ Кирило Тимошенко. [BANNER1] У пізньому поверненні він також не бачить нічого поганого. "Оскільки брифінг після саміту закінчився глибоко вночі, було ухвалене рішення переночувати і вилетіти наступного дня", - пояснив Тимошенко. Пояснення спірне. Не лише через питання про доцільність витрачання бюджетних коштів через недільний приліт. Вартість одномісного номера зі сніданком у п'ятизірковому Sofitel, де зупинилася команда президента, на booking.com стартує від 500 євро за ніч, тому навіть зі знижками за масовість додаткова ночівля величезної української делегації обійшлася державі в копієчку; та й стоянка літака в аеропорту не є безкоштовною. І не лише через те, що український президент став єдиним, хто влаштував виїзну підготовку до саміту. І Меркель, і Путін прибули до Парижа, звісно ж, у понеділок. Та й взагалі, такі тривалі офіційні поїздки із "днем про запас" у міжнародній практиці бувають виключно під час візитів на інший бік земної кулі, коли гостям дійсно потрібно пристосуватися до зміни часових поясів. Адже зазвичай перша особа держави є і має бути неймовірно зайнятою поточними справами. Тут не до туризму. До того ж "резервний день" для президента означає, що й у інших членів команди (а в Париж полетіли два міністри, голова СБУ, виконавчий директор "Нафтогазу", ключові керівники ОПУ тощо) не було інших справ після "нормандської зустрічі". Так, саміт справді затягнувся до ночі, і рішення переночувати в Парижі є цілком виправданим, але затримка там до пообідньої пори неодмінно викликає запитання: то виходить, у Києві справ немає? Варто додати, що це не перший раз, коли до Зеленського виникають подібні запитання. Просто зараз вони є найбільш очевидними. Вперше він, тоді ще майбутній глава держави, здивував багатьох, коли лишився інкогніто у Франції на вихідні після своєї першої зустрічі з Макроном, ще у квітні. Але, відверто кажучи, тоді він мав на це повне право - цей візит був ще до другого туру виборів, він пройшов без державного фінансування, а Володимир Зеленський був упевнений у своїй перемозі та цілком міг пропустити агітаційні вихідні, витративши їх на відпочинок у Парижі. [BANNER2] Удруге подібні запитання лунали під час його візиту до Канади, коли Володимир Зеленський, його дружина Олена Зеленська та глава ОПУ Андрій Богдан перед відльотом махнули на Ніагарський водоспад. Але Ніагара розташована не дуже далеко від Торонто, де відбувалася конференція щодо українських реформ. Словом, виправдати це простіше. Та й тривалий візит президента разом із першою леді до Японії (21-24 жовтня) на інтронізацію імператора Нарухіто (відбулася 22 жовтня) загалом можна пояснити. Зміщення часу на 7 годин дійсно ускладнює роботу відразу після перельоту (хоча прискіпливі критики Зеленського і тоді питали, чому візит затягнувся після, а не до інтронізації). Однак найбільше турбує, щоби подібні зміщення, додаткові дні відпочинку тощо державним коштом не набули системності. Президентові воюючої держави, яка одночасно проводить реформи у "турборежимі", такий неспішний графік роботи точно не личить. Автор: Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди", Париж - Київ https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/11/7104120/ Сардини йдуть у політику: які наслідки матимуть масштабні протести в Італії https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/11/7104113/ Статті для Європейської правди Wed, 11 Dec 2019 14:35:00 +0200 Гасло "Немов сардини в банці" стало символом демократичного протесту проти ультраправих цінностей. Із паперовими намальованими сардинами італійці висловлюють свій протест. Новий тренд політичного життя в Італії - центральні площі міст заповнюють люди з паперовими чи картонними намальованими сардинами, демонструючи цим свій протест. До такої події готується і Рим цієї суботи, 14 грудня. Що спонукає людей виходити протестувати із зображенням риб і що вони хочуть цим сказати? І який вплив матимуть такі протести на політичне життя Італії? Хто такі "сардини"? Ідея виникла у 32-річного Маттіа Санторі та його соратників, які разом із друзями не хотіли посилення риторики ультраправого Маттео Сальвіні на рівні провінції Емілія-Романья. Отже, обличчям "сардин" є молодий економіст та спортивний інструктор Санторі та його друзі - Роберто Моротті, Джулія Трапполоні та Андреа Гарреффа. Нагадаю, що електоральні дебати в Італії тривають протягом осені 2019 року, коли до виборів на початку 2020-го готуються декілька регіонів Італії. Один із них - славетна та багата Емілія-Романья з центром у Болоньї. "Сардини анти-Сальвіні будуть вам до столу", - з такими гаслами близько 6 тисяч осіб зібралися на найбільший флешмоб в історії Болоньї 15 листопада 2019 року. Чому саме 6 тисяч? Дуже просто. Виступ Сальвіні мав відбутися в місцевому Палаці спорту, що розрахований якраз на 6 тисяч осіб. Отже, "6 тисяч сардин" - це цифра, яка покаже, наскільки мешканці Болоньї різняться у поглядах. І що далеко не всі підтримують Сальвіні та кандидатів від його партії. Гасло "Немов сардини в банці" стало символом демократичного протесту проти ультраправих цінностей. Цей рух також є прикладом того, що соціальні мережі єднають тих, хто не хоче просування Сальвіні та його прибічників у регіонах Італії. [BANNER1] "Учасники нашого флешмобу - це стихійно організована група (виключно онлайн), яка відмовляється від мови ненависті та расистських ідей", - пояснюють засновники ініціативи. Сам Санторі наголошує, що флешмоб та власне ініціатива "сардин" не має партійної приналежності: "Партійних прапорів не буде. Будемо співати, танцювати, робити мильні бульбашки". Рух "сардин" підтримали й інші міста - Модена, Мілан, Флоренція, Неаполь. [BANNER1] Похід на Рим 10 грудня "сардини" здійснили мирний протест у Генуї на площі Кастелло. "Було б добре, якби ми зібрали 25 тисяч людей на площі", - каже засновник фейсбук-групи 6000 Sardine Паоло Ранцані. 53-річний фотограф та викладач з Турина майже вгадав: за попередніми підрахунками, на площу вийшло близько 30 тисяч італійців. Цікаво те, що "сардини" часто спираються на Конституцію Італії, зокрема згадують базові перші 12 її статей. Вони також співають державний гімн Італії та розмахують паперовими картками з намальованими "сардинами". На післязавтра заплановані акції у Венеції та Бергамо. "Сардини" також прибувають до міста Івреї, де "Ліга" виграли регіональні вибори після більш ніж 60 років керівництва лівоцентристів. Наразі до активностей "сардин" готується й італійська столиця. Організатори заявили, що 14 грудня разом із акцією в Римі подібні відбудуться і в інших європейських столицях: Амстердамі, Парижі, Мадриді, Брюсселі, Дубліні, Лондоні, Берліні, Гельсінкі - й навіть у американському Сан-Франциско. Римські "сардини" відкрили інтернет-сторінку для збору коштів через систему краудфандингу "на підтримку організаційних витрат 14 грудня на площі Сан-Джованні в Римі о 15:00". Наразі мета, зазначає Стефан Огонго, головний організатор "сардин" у Римі, - зібрати 15 тисяч євро. Вибір площі Сан-Джованні є символічним, адже саме її обирають партії лівого спрямування для висловлення своїх ідей. Вона є однією з найбільших площ в Європі та вміщає близько 1 млн осіб. Чи буде подальший успіх? Рух "сардин" поки що не є монолітним. Він складається і з тих, хто втратив роботу, і з тих, кого непокоять прояви расизму, і з тих, хто хоче змін після невдалої риторики популістів та ультраправих. Це - маленькі історії, які змушують простих італійців, "від малого до великого", казати: "Я там буду". Із картонними чи паперовими намальованими сардинами італійці висловлюють свій протест. Популізм онлайн, нерозуміння того, що є істинним, а що - ні, призвели до того, що протести - спочатку проти Сальвіні, а потім і взагалі проти популістів - ширяться Італією. Проте перші помилки роблять самі координатори "сардин". Зокрема, дуже неоднозначно сприйняли прибічники руху слова засновника римського руху "сардин" Стефано Огонго. В інтерв'ю італійській газеті Il Fatto Quotidiano він запросив до участі в акції 14 грудня усіх, в тому числі представників ультраправої організації "Каза Паунд", що сповідує фашистську ідеологію. [BANNER2] На таке запрошення одразу відреагував Сімоне ді Стефано, нинішній лідер організації "Каза Паунд": "Мене цікавлять їхні ідеї ("сардин")." І провокативно додав: "Кажуть, вони ще шукають для себе ідеї, чи не так?" Це неабияк збентежило засновників "сардин" - Санторі та його друзів. Вони навіть почали відхрещуватися від слів Стефано, пояснюючи це неправильним трактуванням. Хай там як, але хтось після цього почав іще більше долучатися до "сардин", але багато хто тепер від них відходить. Відповідно, буде цікаво подивитися на суботній "похід на Рим". Після цього можна буде остаточно сказати, наскільки політично стійким є цей новостворений рух. Автор: Вікторія Вдовиченко, асоційований член Ради зовнішньої політики "Українська призма" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/11/7104113/ Лондон вирішить долю боргу Януковича: розклади перед вирішальним судовим рішенням https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/11/7104075/ Статті для Європейської правди Wed, 11 Dec 2019 08:40:00 +0200 Верховний суд Великої Британії має ухвалити рішення у справі між Україною та трастом, що вимагає повернення "боргу Януковича" на $3 млрд разом із відсотками. Найближчими днями Верховний суд Великої Британії має завершити слухання у справі між Україною та The Law Debenture Trust Corporation PLC (Law Debenture) - фактично контрольованим Росією англійським трастом, що вимагає повернення "боргу Януковича" на $3 млрд разом із відсотками. Розгляд цієї справи розпочався 9 грудня та має завершитися у четвер, 12 грудня. Нагадаємо, наприкінці 2013 року, в обмін на відмову від євроінтеграції, Росія пообіцяла надати Україні позику на $15 млрд, розбиту на кілька траншів. Тодішній уряд Азарова розмістив євробонди на $3 млрд через Law Debenture, 100% яких викупила Росія. Фактично це був перший транш, зовні поданий як залучення коштів на ринку капіталу. Далі був Майдан, втеча Януковича та анексія Криму, після чого жодних траншів більше не було. Через два роки Law Depenture зажадав повернення заборгованих $3 млрд. Україна відмовилась платити, вважаючи їх політичним хабарем Януковичу, тому на початку 2016-го Law Depenture подав позов до Високого суду в Лондоні - угода з розміщення бондів дозволила англійським судам вирішувати цю справу. Росія подає спір як "суто комерційний", де Україна просто має повернути Law Debenture позичені кошти, без обговорення причин та підстав виникнення боргу. Україна стверджує, що тодішній Мінфін не мав повноважень розміщувати бонди, а саму угоду було укладено під тиском Росії, який лише продовжився після траншу - у вигляді анексії Криму та конфлікту на Донбасі. Позиції сторін Адвокати України напрацювали чотири лінії захисту, намагаючись довести недійсність угоди та уникнути повернення боргу. Росія, в особі Law Debenture, представила свої контраргументи. Відсутність повноважень Україна: Випуск бондів на $3 млрд суперечив тодішньому Закону про держбюджет. Крім того, міністр фінансів, який підписував угоду, не мав на це необхідних повноважень та погодження Кабінету міністрів. Росія: За англійським правом (яким регулюється угода про бонди) повноваження суверенного уряду іноземної держави є необмеженими. Тому будь-яка його дія схвалюється, навіть вчинена за межами формальних повноважень ("ultra vires"). [BANNER1] Тиск Україна: Рішення щодо угоди було прийнято під тиском Росії, яка погрожувала економічними та навіть військовими заходами у разі підписання Януковичем асоціації з ЄС. Угода укладена внаслідок тиску є недійсною за англійським правом. Якщо Україна має довести тиск Росії в міжнародному суді, то англійський суд повинен зупинити розгляд справи про борг до вирішення такого міждержавного спору. Росія: Питання тиску однієї країни на іншу є питанням міжнародного права, яке не має розглядати англійський суд. Для суду цей спір є "суто комерційним", де має бути вирішено лише питання про виплату заборгованої позики. Агресивні дії Росії Україна: Хоча угода про розміщення бондів цього не передбачає, але протидія її виконанню у формі агресивних дій Росії сама по собі унеможливлює повернення боргу до усунення цих дій. Росія: Жодних подібних положень в угоді немає і бути не може. Дії Росії не впливають на обов’язок України повернути борг Law Debenture. Такі дії можуть бути питанням міжнародного публічного права, яке не має розглядати англійський суд. Контрзаходи України Україна: Рішення не виплачувати борг є контрзаходами України у відповідь на російську агресію в Криму та на Донбасі. Україна має право задіяти такі заходи відповідно до норм міжнародного публічного права. Росія: Англійське право не передбачає контрзаходів для угод про позику. Контрзаходи є питанням міжнародного публічного права, яке не має розглядати англійський суд. Успіх РФ та вдала апеляція У березні 2017 року, через рік після подання позову, суддя Блер (брат експрем’єра Тоні Блера) з Високого суду Лондона задовольнив прохання Росії про розгляд справи за спрощеною процедурою і зобов’язав Україну повернути борг. [L] Суддя Блер відкинув всі лінії захисту Україну, приставши до контраргументів Law Debenture. Водночас, віддаючи належне позиції України, він зупинив виконання свого рішення та надав Україні право оскаржити його до Апеляційного суду Англії та Уельсу (що не завжди дозволяється). Україна подала апеляцію і досягла певного успіху: у вересні 2018 року Апеляційний суд скасував рішення, ухвалене за спрощеною процедурою, та повернув справу для розгляду вже за повною процедурою. Апеляційний суд відкинув усі лінії захисту України, крім однієї - щодо тиску. На думку суду, бажання Росії розглядати спір як "суто комерційний" разом з її відмовою вирішити його в Міжнародному суді ООН позбавляє Україну права довести свою позицію. Таку можливість Україна матиме або при розгляді справи англійським судом за повною процедурою, або після вирішення міждержавного спору в міжнародному суді - із зупиненням розгляду справи про борг. Отже, судді вирішили направити справу для розгляду за повною процедурою та дозволили обом сторонам оскаржити їх рішення до Верховного суду Великої Британії (ВСВ). Три сценарії для України Україна та Law Debenture кожен окремо скористалися своїм правом на оскарження до ВСВ. Протягом чотирьох днів, до 12 грудня, Law Debenture доводитиме суддям ВСВ, що єдиний підтриманий аргумент України щодо тиску також потрібно відкинути та залишити в силі рішення Високого суду про повернення Україною боргу. Своєю чергою Україна намагатиметься довести, що інші аргументи (про відсутність повноважень, агресивні дії Росії та контрзаходи) також заслуговують на увагу. [BANNER2] Можна спрогнозувати три сценарії розвитку подій та подальшого рішення ВСВ (в порядку спадання за рівнем їх бажаності для України): ВСВ зупинить розгляд справи до вирішення міждержавного спору між Україною та Росією щодо наявності тиску останньої. Саме лише ініціювання та подальший розгляд такої справи займе кілька років, що виграє для України багато часу. ВСВ погодиться з Апеляційним судом та відправить справу до Високого суду на розгляд за повною процедурою. Це дозволить Україні повною мірою розкрити свої аргументи щодо тиску Росії та порушення нею норм міжнародного права, чим поставить англійських суддів у непросту ситуацію з необхідністю вирішувати міждержавні питання у, на перший погляд, "суто комерційному" спорі. ВСВ не погодиться з аргументом України щодо тиску та фактично відновить початкове рішення Високого суду про виплату боргу. Це найгірший сценарій, за якого в України практично не залишається подальших можливостей для оскарження. Втім, у четвер лише закінчиться розгляд справи. Самого рішення ВСВ варто чекати не раніше квітня наступного року - судді завжди беруть додатковий час на детальний аналіз усіх аргументів сторін та підготовку багатосторінкового документа з глибоким юридичним аналізом позицій. Автор: Олександр Мельник, адвокат "Василь Кісіль і Партнери", студент Лондонського університету Королеви Марії https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/11/7104075/ Фінський політичний рекорд: чим здатна вразити наймолодша прем'єрка Європи https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/10/7104066/ Статті Європейська правда Tue, 10 Dec 2019 15:50:00 +0200 Нова фінська прем’єрка стала наймолодшою чинною головою уряду у світі, побивши рекорд Олексія Гончарука. Санна Марін також стала першою головою уряду, яка зростала в одностатевій родині. Фінляндія, яка головує у Раді ЄС, отримала нового прем’єр-міністра - у неділю в голосуванні ради керівної Соціал-демократичної партії за кандидатуру глави уряду перемогла 34-річна Санна Марін, яка досі обіймала посаду міністра транспорту. А вже 10 грудня її кандидатура була схвалена парламентом. Санна Марін змінить на посаді Антті Рінне, який пішов у відставку минулого тижня після шести місяців перебування на посаді після втрати довіри партнера по коаліції Центристської партії через незадовільне реагування на страйк поштової служби. Світові ЗМІ одразу звернули увагу на той факт, що майбутня фінська прем’єрка стане наймолодшою чинною головою уряду у світі. Досі звання наймолодшого прем’єра утримував українець Олексій Гончарук, випереджаючи 39-річну новозеландку Джасінду Ардерн. Сама ж Марін стверджує, що ніколи не замислювалася про свій вік чи стать, і більше переймається причинами, які привели її в політику, а також тим, що дозволило їй завоювати довіру виборців. Жінка, яка в юності вважала, що політика не для неї, насправді може похвалитися блискучою політичною кар’єрою. У медіа її називають політикинею покоління Instagram - активна у соцмережах, мама 22-місячної доньки ділилася з підписниками "вагітними" фото, світлинами з прайдів на підтримку одностатевих пар і романтичних подорожей з чоловіком. Але дитинство у Санни Марін було геть не безхмарним. Дівчинка з "веселкової" родини У 2015 році після блискучого прориву на парламентських виборах Санна Марін розповідала фінському порталу Menaiset, що у дитинстві почувалася невидимкою, бо не могла говорити відкрито про свою "нетрадиційну" родину. Річ у тім, що дівчинку виховувала мати-одиначка, яка згодом вступила в одностатеві відносини. Свого батька Санна не знала. "Це було те, про що не можна говорити. Тільки зараз, в XXI столітті, дебати про "веселкові" сім'ї стали досить відкритими. Мовчання було найважчим. Ми не були визнані справжньою сім'єю або рівними з іншими. Але мене не надто цим цькували", - розповідає Марін. Фото з Instagram політикині Вона вважає, що саме родинний бекграунд вплинув як на її цінності, так і на бажання бути почутою і на щось впливати. "Для мене люди завжди були рівні. Це не питання думки. Це - основа всього", - говорить Санна. Її родина не могла похизуватися високим рівнем доходів і мешкала в орендованій муніципальній квартирі. Через це світ політики для Санни Марін тривалий час видавався геть чужим. "Коли я навчалася в старших класах, то відчувала, що люди, які роблять політику, зовсім інші й мають інше походження, ніж я. У той час я не думала, що зможу теж брати у цьому участь", - каже вона. Знову ж таки, впевненості у собі дівчині додавала мати, яка незважаючи ні на що говорила, що донька зможе досягти усього, чого забажає. Підлітком Санна Марін підробляла у пекарні, а згодом - першою зі своєї родини вступила до університету міста Тампере. Ступінь магістра управлінських наук вона отримала в 2017 році - на той час її політична кар’єра вже набирала обертів. Від депутата міськради до прем’єр-міністра Перші спроби Санни Марін потрапити в політику пов’язані з муніципальними виборами 2008 року в Тампере, третьому за величиною місті Фінляндії, і були вони невдалими. Депутаткою міської ради Тампере вона стала в 2012 році, а вже за рік її очолила. У міськраді Марін головувала до 2017 року, після чого була переобрана. Паралельно розвивалась і її партійна кар’єра. Майбутня прем’єрка Фінляндії ще на початку політичного шляху пов’язала свою долю з соціал-демократією. З 2010 по 2012 рік Марін була першим віцепрезидентом Соціал-демократичної молоді Фінляндії і входила до партійної ради Соціал-демократичної партії. У 2014 році її обрали другим заступником голови Соціал-демократичної партії, а в 2015-му - депутатом парламенту Фінляндії від виборчого округу Пірканмаа. [BANNER1] На початку цього року Санна Марін була вже заступницею голови Соціал-демократичної партії Антті Рінне, який після весняних виборів став прем’єром, і заміняла його під час хвороби. В уряді Рінне Марін дісталася посада міністра транспорту. 8 грудня після оголошення Антті Рінне про відставку рада Соціал-демократичної партії з незначною перевагою підтримала кандидатуру Санни Марін на посаду прем’єр-міністра. За евтаназію і проти НАТО Попри свою приналежність до Соціал-демократичної партії Санна Марін подекуди налаштована щодо неї критично. На її думку, в XXI столітті соціал-демократи доклали недостатньо зусиль задля зменшення нерівності в доходах і загалом між людьми. Під час парламентської кампанії 2015 року майбутня прем’єрка висловлювалася проти ядерної енергетики і вступу в НАТО. Щодо Північноатлантичного альянсу, то нічого дивного в цьому немає - традиційно у Фінляндії членство в НАТО підтримує незначна частина населення. Санна Марін є прихильницею підвищення якості та доступності соціального забезпечення, покращення громадського здоров’я і не проти дозволити евтаназію. Її партія виграла квітневі парламентські вибори з невеликою перевагою над націоналістичними "Справжніми фінами", зігравши на обіцянках покласти край непопулярним заходам жорсткої економії, які просував попередній правоцентристський уряд. Після відставки Антті Рінне коаліція з п’яти політичних партій погодилася залишатися разом і продовжувати втілення політичної програми, оголошеної в червні, зосередивши увагу на значному збільшенні витрат на соціальне забезпечення та інфраструктуру, а також на обіцянці зробити Фінляндію вуглецево-нейтральною до 2035 року. [BANNER2] Санна Марін заявила, що згадана програма "склеює коаліцію", але визнала, що новому уряду доведеться "багато працювати, щоб відновити довіру". Її партія наразі користується підтримкою лише 13% виборців і перебуває далеко позаду "Справжніх фінів" з їх 24%. Варто зазначити, що Санна Марін стане вже третьою жінкою-прем’єром в історії Фінляндії. Однак чого країна не знала досі, то це того, що на чолі всіх коаліційних партій теж будуть жінки. Ба більше, чотирьом з п’яти партійних лідерок - менше 35 років: Лі Андерсон, яка очолює Лівий альянс, 32 роки; Марії Охісало із Зеленої ліги - 34; Катрі Кульмуні з партії "Центр" - 32; найстаршою є Анна-Майя Хенрікссон зі Шведської народної партії Фінляндії, якій 55 років. Окрім цього, якщо вірити представленому Санною Марін переліку міністрів її майбутнього Кабінету, у фінського уряду є всі шанси стати і чи не найбільш "жіночним" у світі - з 18 міністерських портфелів 11 мають отримати жінки. Колишній прем'єр-міністр Фінляндії Александр Стубб схвально оцінив коаліцію, заявивши: "Це демонструє, що Фінляндія є сучасною і прогресивною країною. Моя партія - не в уряді, але я радий, що лідери п'яти урядових партій - жінки". Очікування щодо України Майбутня прем’єрка Фінляндії досі не виступала із заявами щодо України, які привернули б увагу ЗМІ. На посаді міністра транспорту вона супроводжувала прем’єра Антті Рінне під час візиту до Москви наприкінці листопада. Тоді фінський прем’єр заявив, що Росія відіграє вирішальну роль у вирішенні конфлікту в Україні. "Відносини між ЄС та Росією можуть бути нормалізовані лише за умови повного виконання Мінських домовленостей. Ми не приймаємо окупації Криму. Фінляндія повністю слідує політиці ЄС", - заявляв Рінне. Варто також нагадати зовнішньополітичні положення програми, оголошеної пів року тому, продовжити виконання якої домовилася коаліція. Росія в програмі згадується, але не окремо, а поряд з іншими великими державами, які розміщені в алфавітному порядку. Таке ж нейтральне ставлення простежується і щодо Північноатлантичного альянсу. [BANNER3] "В основі політики безпеки та оборони Фінляндії лежить збереження національної свободи дій і можливості вибору. При цьому зберігається можливість подати заяву на вступ до НАТО", - йдеться в програмі. Окрім того, очікується, що посаду міністра закордонних справ в уряді Санни Марін збереже Пекка Хаавісто, який критикував Захід за надто м'яку позицію щодо Росії і виступав за активізацію ролі Фінляндії у врегулюванні російсько-українського конфлікту. При цьому він засуджував анексію Криму Росією і її війну на сході України. Також Хаавісто нещодавно приїздив до України і відвідав Станицю Луганську. Коаліція з п’яти політичних сил на чолі з Соціал-демократичною партією має комфортну більшість у парламенті Фінляндії - 117 місць із 200. Очікується, що найближчими днями депутати затвердять кандидатуру Санни Марін та членів її уряду, і наприкінці тижня вона матиме змогу представити Фінляндію на саміті ЄС, де серед іншого мають ухвалити рішення щодо продовження економічних санкцій проти Росії. Автор: Іванна Костіна, журналістка "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/10/7104066/ Перша нормандська: як та у чому Зеленський переміг Путіна на саміті в Парижі https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/10/7104052/ Статті Париж, Європейська правда Tue, 10 Dec 2019 09:15:00 +0200 Зеленський, всупереч очікуванням Кремля, так і не став "легкою здобиччю". На додачу, "нормандський саміт" відбувся у найменш сприятливий для Росії момент... Президент Володимир Зеленський зустрівся у Парижі зі своїм російським колегою та тезкою Владіміром Путіним. Проведення такого "нормандського саміту" Зеленський добивався ледь не від дня свого обрання на посаду президента. Очікування не було марним. За збігом обставин, "нормандський саміт" відбувся у найменш сприятливий для Росії момент. Її авторитет та довіра до неї на Заході останніми днями знову впали. Натомість Зеленський, всупереч очікуванням Кремля, так і не став "легкою здобиччю". Він веде переговори зовсім не схожим для Москви чином - і "зламати цей код" Путін наразі не спромігся. При цьому Зеленський не тільки уникнув провалів, які багато хто пророкував. Україна поїхала з Парижа також із перемогами. Так, не карколомними, але тактичними (язик не повертається називати їх "дрібними"). За переговорами у Парижі уважно стежив редактор "Європейської правди". Путін проти світу Останніми тижнями розмови про "нормандський саміт", дата якого кілька разів переносилася, а зрештою була призначена та підтверджена усіма сторонами, незмінно зводилися до того, що існування міцної проукраїнської коаліції на Заході уперше поставлене під сумнів. Україна може опинитися у Парижі в ситуації "одна проти трьох", попереджали скептики, і, здавалося, вони мали рацію. Франція та Німеччина останнім часом все більше говорять про діалог із РФ. Дипломатична ізоляція Путіна де-факто лишилася в минулому. А заяви французького президента Еммануеля Макрона про те, що Росія не має стати офіційним ворогом НАТО, додавали підґрунтя для негативних очікувань. [L] А пояснення експертів про те, що ці зміни значною мірою викликані конкуренцією Макрона з лідерами США та Німеччини, аж ніяк не знімали проблему - адже не важливо, проти кого ведеться війна, якщо постраждалою у ній виявиться Україна. Та за останні дні перед самітом ми стали свідками новин, немов навмисно зібраних докупи, щоби довести: міжнародну підтримку України точно зарано ховати. Нове керівництво ЄС, що запрацювало 1 грудня, у ці дні не скупилося на заяви про підтримку України. Між Німеччиною та Росією розгорівся дипломатичний скандал. Берлін звинуватив Москву у причетності до політичних вбивств на німецькій території. Вихідними у Франції повідомили про нові докази атаки на Макрона хакерів з РФ під час його виборів 2017 року - тоді Кремль намагався втрутитися у французьку політику. А "контрольним пострілом" підтримки стало повідомлення МВФ, оприлюднене в ніч на неділю, про наближення нової програми фінансування України Фондом. І хоча остання новина ще не означає, що гроші вже виділені, це все одно був украй важливий крок підтримки нової української влади. Ця заява вибивала у Путіна частину важелів економічного тиску на Київ, тож не випадково, що Фонд поспішав видати її перед "нормандським самітом". Словом, Владіміра Путіна у Парижі чекало повернення до старих реалій: його противниками знову були три країни, які діяли спільно. І перебіг саміту це підтвердив. І, нарешті, атмосфери додало рішення WADA про дискваліфікацію російської національної збірної на Олімпійських іграх через допінг. До Донбасу воно не дотичне - але стало ще одним доказом того, що світ не готовий закривати очі на нахабні порушення правил з боку РФ. В усіх сферах життя. [BANNER1] Гнучкий "Мінськ" та "червоні лінії" Чи можливо змінити Мінські домовленості? Чи реально зробити це так, щоби зміни зіграли на користь української сторони? Це питання Київ ставить вже кілька років поспіль. Без успіху, бо Росія такі зміни блокує. Але те, що канцлерка Німеччини Ангела Меркель підтримала Зеленського щодо таких змін, є дуже доброю новиною. "Є питання, чи цей документ (Мінські домовленості) закам’янілий, чи його можливо змінювати. Адже є певні пропозиції президента Зеленського щодо його зміни... Ми сподіваємося, що цей документ (Мінські домовленості) знову буде гнучким, і що він буде оживлений", - наголосила вона. Насправді йдеться про одну, але критичну зміну. Коли Україна отримає контроль за кордоном на окупованій ділянці Донбасу - до виборів чи після? Дослівне прочитання "Мінська" каже, що вибори у ОРДЛО відбуваються без контролю за кордоном. Але це не має сенсу, заперечують в Києві, бо це означатиме, що кордон прозорий для російських ДРГ, найманців та боєприпасів. Чесні вибори за таких умов неможливі, вважає Україна. Берлін цю позицію повністю підтримав. Париж - принаймні не став проти цього. Цей епізод важливий не лише як ілюстрація міжнародної підтримки України Заходом, у якій не всі були впевнені. Ще важливішим стало те, що ця "червона лінія" непорушна і для президента Зеленського. Підхід "безпека передусім" був у основі переговорної позиції Петра Порошенка з Росією. Можливість того, що Україна перетне цю лінію, була чи не найбільшим подразником для громадян, які виходили на "попереджувальні мітинги" проти Зеленського. Відсутність її "здачі", а також публічні та однозначні заяви Зеленського, що цим Україна не поступиться, дозволили багатьом спокійно зітхнути після паризького саміту. Так само лишилися непорушними й інші "червоні лінії". Три ключові з них Зеленський окремо назвав на пресконференції після завершення саміту. "Перше - це неможливість федералізації. Україна - унітарна держава, це незмінна стаття її Конституції та непорушний принцип існування держави. Друге - неможливість будь-кого вчиняти будь-який вплив на вектор руху та розвитку України, яка є незалежною, самостійною, демократичною державою, вектор розвитку якої обиратиме виключно її народ. Третє - неможливість компромісів з врегулювання ситуації на сході України через поступки територіями в межах міжнародно визначених кордонів. Для кожного українця і Донбас, і Крим - це Україна." [BANNER2] Це - пряма цитата з виступу президента України на спільній пресконференції лідерів "нормандської четвірки". У міжнародній політиці важливо не лише те, що було сказане, але також де та як пролунала заява. Обіцянка, виголошена у присутності Путіна та лідерів ключових європейських держав, а також сформульована однозначно, без жодних "але", має найбільше шансів бути дотриманою. Можливо, тому цих слів виявилося достатньо, щоби "рух опору капітуляції", який стояв наметовим табором на Банковій, погодився із тим, що "червоні лінії" Зеленським не перейдені, та призупинив протест. Та й більшість критиків президента були змушені визнати: на саміті у Парижі "зради" точно не сталося. Паризькі перемоги Чи не єдиною претензією до Зеленського, яка має під собою підґрунтя, є те, що обіцянки чинного президента досягти повної перемоги на саміті у Парижі не справдилися. Поразкою це також не є - було б дивно сподіватися, що вже перша зустріч із Путіним дозволить зрушити кригу у принципових питаннях. Однак президент та його команда перед "Нормандією" поширювали невиправданий оптимізм та впевненість у тому, що Путін невідкладно поступиться щодо кордону, "здасть" маріонеткові "республіки" чи виведе російську армію з окупованого Донбасу. А тому вина за створення зависоких очікувань у частини суспільства лежить саме на президентській команді. Поза тим, паризька зустріч справді принесла перемоги або наблизила до них. Язик не повертається назвати їх "дрібними" (бо є люди, для яких вони є питанням життя та смерті!). Але вони і справді є "тактичними", тобто не змінюють ситуацію на Донбасі кардинально. Передусім це - питання обміну ув’язненими. Тут, щоправда, також можна дорікнути Зеленському, що всіх в’язнів повернути не вийшло. Як пояснив президент у спілкуванні із журналістами пізно вночі, перед вильотом до України, наразі домовленість обмежена в’язнями "підвалів Донбасу". В’язнів сумління та незаконно переслідуваних українців у тюрмах на території Росії, а також в’язнів у окупованому Криму обмін не зачепить. Про це домовитися з Путіним не вдалося. "Домовились про початок - всіх узгоджених на всіх узгоджених. Зараз покажуть нам списки. Зараз ідеться про Донбас. Давайте зробимо перший крок. Це великий крок, бо 72 людини можуть приїхати додому", - розповів він. Важливий позитив цієї домовленості - неофіційно узгоджено, що обмін відбудеться вже до кінця цього року. Важливий негатив - на жаль, ця домовленість не закріплена документально. У рішенні "четвірки" її немає, є лише усна обіцянка Путіна. Причина цього загалом зрозуміла - президент РФ веде гру і вдає, ніби не він контролює маріонеткову "владу" в Донецьку та Луганську. Але це дає Росії можливість відмовитися від виконання своєї обіцянки. Ще одне рішення саміту може мати стратегічний вплив на Донбасі. "Нормандська четвірка", включно із Росією, домовилася розширити мандат спостережної місії ОБСЄ. Як відомо, зараз ОБСЄшники спостерігають за обстрілами лише у світлий час доби. Це робить їхні звіти мало пов’язаними із реальністю, адже бойовики, як правило, ведуть обстріли українських позицій уночі. Однак досі у ОБСЄ не вдавалося домовитися про те, щоби надати моніторам дозвіл на нічне патрулювання. І якщо Путін виконає цю домовленість і Росія перестане блокувати зміну правил роботи місії - ситуація на Донбасі може принципово змінитися. Приміром, оголошені перемир’я (принаймні, в той період, коли вони потрібні Росії) стануть повноцінними, а не лише "денними". І, до слова, про перемир’я (повне, абсолютне та непорушне) саміт "Нормандії" також домовився. Але таких домовленостей, не реалізованих на практиці, за п'ять років було так багато, що їх поки що зарано записувати у перелік перемог. Запах газу Газові переговори, проведені у Парижі, принесли небагато новин, але їх важливість є такою високою, що на цій темі варто зупинитися окремо. Відверто кажучи, більшість побоювань про можливу здачу інтересів України у Парижі стосувалися саме газового питання. Аж надто дивно Банкова ухилялася від відповідей про те, чи планується обговорення газових питань у Парижі - навіть тоді, коли всі джерела вже підтверджували, що до Франції летять міністри енергетики Росії та України, а на переговорах запланована окрема "газова панель". [BANNER3] Та схоже, що цього разу інформацію приховували не через сплановану "зраду". Принаймні, домовленостей, очевидно шкідливих для України, у Парижі досягнуто не було. Ба більше, украй важливо, що подальші переговори повернуться до тристороннього формату, за участі ЄС. Принаймні, у цьому запевняє виконавчий директор "Нафтогазу". Зеленський стверджує, що "перемога" є і у газовому питанні - мовляв, Україна та Росія наблизилися до газової угоди, при цьому річний чи дворічний контракт вже не розглядається, а також є згода про те, що Росія виконає рішення Стокгольмського арбітражу - щоправда, сплативши $3 млрд не грошима, а газом. Чи виправданий цей оптимізм Зеленського, стане відомо ближчим часом. Чому Росія - "не агресор"? Але є одна сфера, в якій Україна в Парижі показала себе геть погано. Ця сфера - інформаційна. Маючи унікальні стартові позиції щодо підтримки західних партнерів, дату проведення саміту, яка співпала з іміджевими проблемами Росії, маючи потужну групу журналістів у Парижі - наша офіційна делегація примудрилася вчисту програвати росіянам у інформаційній війні. Ця проблема для чинної влади не нова. Та попри її повторення, офіс Зеленського - чи то помилково, чи то свідомо - взагалі не намагається вести свою інформаційну політику, а лише реагує на картину дня, задану росіянами. У той час як російські журналісти отримували інформацію про деталі переговорів, коментарі та "зливи" з закритих зустрічей у Єлисейському палаці - українським журналістам виявилося простіше дізнаватися деталі у французької сторони. І чомусь Банкову не турбує, що це - ідеальне тло для запуску фейків в український інформаційний простір. Чи є така політика свідомим вибором Банкової у рамках політики "краще промовчати, аби не образити росіян"? Сказати складно. Та варто відзначити, що цього разу Зеленський був відвертіший у висловлюваннях, ніж зазвичай. Донбас - окупований. Це президент повторив кілька разів за присутності Путіна. Крим - український, і буде таким, хай як ці заяви обурюють Росію. Жодних перемовин із маріонетковими "республіками" не буде, хай як на цьому не наполягає Путін. "Україна і я, як президент, не ведемо прямі перемовини з представниками незаконної влади тимчасово окупованих територій", - запевнив Зеленський. Але є одна лінія у критиці РФ, яку президент не перетнув і не збирається цього робити. Вже вночі, після завершення саміту, в розмові з "Європейською правдою" він визнав, що свідомо не вживає щодо Росії та особисто щодо Путіна слово "агресор". Ось повне пояснення президента з цього приводу. "Що стосується як, кого і що називати. Це немов питання "а ви будете говорити "добрий вечір" президенту Росії?", "а ви будете сідати з ним за стіл?", "чи будете тиснути руку, стояти поруч на фотографуванні?". Нам з вами потрібен результат. Якщо наша задача - приїхати і в когось плюнути, - то навіщо їхати і домовлятися? А якщо є задача домовитися, то нам потрібно знаходити такий формат діалогу, який буде більш-менш коректним". Чи є таке пояснення переконливим, а тактика - ефективною? Цю оцінку лишаємо за читачем. Автор: Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди", Париж, Єлисейський палац https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/12/10/7104052/