https://www.eurointegration.com.ua/images/ep_for_fb.gif https://www.eurointegration.com.ua https://www.eurointegration.com.ua Коли квоти безсилі: як українська курятина налякала Євросоюз https://www.eurointegration.com.ua/experts/2018/06/22/7083475/ Експертна думка Міжнародний фонд "Відродження" Fri, 22 Jun 2018 13:01:00 +0300 Український експорт виявився досить успішним та конкурентним на ринку ЄС і проти нього вже почали боротися. На жаль, нашою найслабкішою ланкою залишається поганий імідж держави і вітчизняного великого бізнесу. Звинувачення в маніпуляціях Угодою про асоціацію, навішування усіх можливих негативних ярликів на українського експортера... Усі ці риторичні засоби, використані в нещодавній статті в Politico, означають одне - нас вважають серйозним конкурентом. І можливо, це найкраща новина про конкурентоспроможність нашого бізнесу в ЄС. Пару слів про саму статтю. У ній йдеться про винайдений українською компанією МХП спосіб обійти жорсткі обмеження на імпорт курячого філе в ЄС. "Курятина з кісткою відправляється на заводи ЄС, де кістку відрізають і продають як куряче філе... Європейські фермери обурені тим, що український топ-олігарх (Юрій Косюк) ухиляється від мит ​​і нарощує експорт курки, використовуючи геніальну інтерпретацію торгової угоди Брюсселя з Києвом", - йдеться в статті. Стаття в Politico з’явилась напередодні засідання Комітету зі спільної організації аграрних ринків. Малозрозуміла назва комітету і не дуже виразні повноваження, визначені Регламентом ЄС 1308/2013, які, утім, дозволяють напрочуд ефективно управляти сільським господарством в ЄС. Вчора, 21 червня, цей комітет розглядав, серед іншого, ситуацію на ринку м’яса птиці. І особливу увагу приділив питанням України, точніше, одному феномену - експорту курятини з України за кодом 0207 1370 (саме за цим кодом й експортується м'ясо з кісткою). На тлі іншої інформації - це надто детально. У чому ж річ? А річ у тім, що в графіку зобов’язань ЄС щодо лібералізації торгівлі в Угоді про асоціацію навпроти коду 0207 137 стоїть цифра 0. Це означає, що українські виробники можуть експортувати необмежену кількість відповідного товару без мита. Натомість навпроти більшості кодів групи 0207, які стосуються Gallus domesticus, тобто свійської курки, визначена тарифна квота - 36 тис. тонн, яка щороку збільшується на 1 тис. тонн, до 40 тис. Що це означає? По-перше, треба точно перевіряти, яка ставка мита на вашу продукцію, і переконуватися, що обмежень на її експорт до ЄС немає. Я був здивований, що навіть люди, які фахово займаються міжнародною торгівлею молочною продукцією, були впевнені, що відсутність квоти на сири означає, що їх експортувати взагалі неможливо. Але це не так! Друге упередження вже стосується європейських виробників щодо нашої курятини. У випадку експорту за кодом 0207 1370 не йдеться про помилку з боку ЄС чи якусь маніпуляцію з боку України. Якщо подивитись на український графік зобов'язань по м'ясу птиці, то ми так само пропонуємо ЄС за окремими кодами - тарифну квоту, а за іншими - повну лібералізацію з перехідним періодом. І виробники з ЄС також ефективно використовують ці можливості. То в чому ж проблема? Українські виробники курятини змогли витиснути все, що можна, і навіть більше з можливостей УА. Хоч загальний імпорт курятини в ЄС і впав на 10% у 2017 проти 2016 року, експорт з України зріс на 66%. А зростання обсягів продажів у першому кварталі 2018 року взагалі феноменальне - більш ніж удвічі (на 127%). Який раціональний висновок з цієї історії? Перш за все, українська позиція на переговорах з ЄС про вільну торгівлю була правильною. Ми просили надати доступ не з огляду на історичні обсяги торгівлі (тобто виходячи з інформації про експорт в 2005-2007 роках), а з огляду на потенційний попит на українську продукцію. І цифри, пропоновані українським урядом, були значно ближчі до цифр нинішнього реального експорту української аграрної продукції до ЄС. Проте Євросоюз зайняв найконсервативнішу позицію. По-друге, лише зараз ми емпірично вивчаємо, скільки справді українських меду, масла і м’яса птиці хочуть купувати в ЄС. І ця інформація буде вкрай важлива для переговорів про подальшу лібералізацію торгівлі в рамках Угоди про асоціацію. Ну і нарешті - поки в України буде такий ганебний імідж тотально корумпованої і олігархічної економіки, українських конкурентів легше вбити чорним піаром, ніж чесно конкурувати. Це видно з емоційного забарвлення згаданої статті в Politico та інших статей на цю тему, зокрема в польській пресі. Наскільки у цьому винен сам український бізнес, його власники чи корумповані чиновники і політики - питання риторичне і добре дискутується в нашому суспільстві. Але з цим вже час щось робити. А поки ж можемо констатувати, що український бізнес може бути конкурентним, сильним і ефективним. Настільки, що його конкуренти почнуть з ним серйозно боротись. І, на жаль, поганий імідж держави та українського бізнесу - найслабкіша ланка у цій агресивній конкуренції. Бо яким би "європейським" і культурним не був бізнес ЄС, а закони хижого капіталізму ніхто не скасовував. Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора https://www.eurointegration.com.ua/experts/2018/06/22/7083475/ Світова торгова війна: наслідки для світу та України https://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/06/22/7083470/ Статті для Європейської правди Fri, 22 Jun 2018 09:42:00 +0300 Міжнародна торгова система вперше за багато років – під реальною загрозою руйнування. Для України, залежної від США і ЄС у сфері безпеки, цей конфлікт може мати зовсім інші наслідки, ніж для решти країн. 22 червня набрали чинності відповідні мита ЄС на американські товари - відповідь Євросоюзу на одне з найскандальніших рішень президента США Дональда Трампа. Міжнародна торгова система вперше за багато років знаходиться під реальною загрозою руйнування. І як не парадоксально, цьому сприяють Сполучені Штати, які зіграли ключову роль у створенні СОТ і правил міжнародної торгівлі. Що відбувається зі світовою торгівлею? Ще пару років тому весь світ стежив за торговим протистоянням США, ЄС і Китаю. Штати відмовлялися визнавати Китай країною з ринковою економікою, попри домовленості в рамках СОТ. ЄС був у роздумах, як би не порушити норми СОТ і при цьому зберегти можливості гарантованого захисту внутрішнього ринку від дешевого і субсидованого імпорту. Зрештою в 2016 році Китай подав скаргу до СОТ, наполягаючи на тому, що Євросоюз і США повинні визначити його країною з ринковою економікою. Від цього рішення очікували багато проблем. Проблеми прийшли - але зовсім не з Китаю. Цього року всі великі економіки світу були шоковані рішенням США про введення торговельних мит на сталь і алюміній з усіх країн. На сьогодні Америка обкладає додатковим 25% митом імпорт металопродукції з усіх країн, за винятком Австралії, Аргентини, Бразилії та Південної Кореї, і 10% митом - імпорт алюмінієвих виробів з усіх країн, крім Аргентини, Австралії і Бразилії. [L] За правилами СОТ, держави-члени можуть підвищувати рівень мит тільки у виняткових випадках і за певних обставин, за результатом прозорих антидемпінгових, антисубсидиційних або захисних розслідувань, вимоги до процедури яких прописані в угодах СОТ. Крім цього, в ст. 21 ГАТТ передбачаються винятки, які дають можливість країнам відійти від своїх зобов'язань в разі загрози національній безпеці, і практика застосування цієї статті дуже обмежена. США створили небезпечний прецедент, провівши підвищення мит на підставі закону "Про розширення торгівлі" від 1962 року (Trade Expansion Act of 1962), посилаючись на загрозу національній безпеці, обґрунтування якої вкрай сумнівні в даному випадку. Закриття ринку для Китаю на підставі національної безпеки нікого б не здивувало, враховуючи, що Пекін вважається стратегічним противником Вашингтона. Так само, як і не здивувало запровадження додаткових мит в рамках реакції США на недобросовісну торгову практику Китаю, пов'язану з примусовою передачею американських технологій та інтелектуальної власності. Але заходи стосовно ЄС, з яким ще нещодавно обговорювали повне обнулення мит в рамках Трансатлантичного торговельного та інвестиційного партнерства, виглядає геть не послідовно. Цілком ймовірно, що тарифні загрози США використовуються як переговорна тактика президента Трампа. Її мета - виторгувати додаткові переваги економічного або політичного характеру. Наприклад, накладення мит щодо імпорту з Мексики і Канади може дати можливість переглянути положення Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (NAFTA) на користь американських компаній, а заява USTR про обов'язки Китаю, пов'язані з інтелектуальною власністю, має спонукати Пекін зробити більш значні поступки в торгових переговорах, що тривають. На підтвердження цієї думки США надали Канаді, Мексиці та ЄС відстрочку введення мит. Але після проведених консультацій сторони не пішли на поступки США. Як реагують країни У відповідь на американські мита перший відреагував Китай, запровадивши заходи у відповідь, які, поза сумнівом, призведуть до зростання цін для виробників і підприємств США. Японія і Росія вже заявили про своє право на введення у відповідь заходів стосовно продукції із США. 22 червня набрало чинності рішення ЄС, відповідно до якого будуть обкладатися 25% митом такі товари, як тютюн, мотоцикли Harley Davidson і арахісове масло. 50% мито введено на взуття, деякі види одягу (включаючи джинси) і пральні машини. Канада, яка найбільше постраждала від американських мит, має намір діяти твердо і симетрично і з 1 липня застосувати власні заходи у відповідь. Однак у відповідь на будь-які контрзаходи США мають намір вводити додаткові мита. В першу чергу під удар можуть потрапити європейські автомобілі і автозапчастини, що буде набагато більш відчутним для ЄС, аніж сталь. У 2017 році обсяг експорту німецьких і британських автомобілів до США досягнув $28,8 млрд. [L] Водночас станом на сьогодні в СОТ проти заходів США щодо сталі та алюмінію ініціювали розгляд Китай (справа DS544), Мексика (справа DS547), ЄС (справа DS548), Канада (справа DS550), Індія (справа DS551) і Норвегія (справа DS552). Основні претензії країн стосуються порушення США декількох статей ГАТТ 1994 року і Угоди про захисні заходи. У зв'язку з цим не можна не відзначити, що Сполучені Штати продовжують блокувати нові призначення в Апеляційний орган СОТ, що може загрожувати здатності СОТ вирішувати торговельні суперечки. Безумовно, правове врегулювання спору - це найкращий варіант в ситуації, що склалася, оскільки в іншому випадку на всіх нас чекає повномасштабна торгова війна, яка може значно підірвати авторитет СОТ і завдати непоправної шкоди міжнародній торговій системі, яка вибудовувалася десятками років. І нарешті - торговельні обмеження суттєво вплинуть на ланцюжок виробництва товарів з доданою вартістю. Чого очікувати Україні? Вже зараз зрозуміло, що торгова війна не омине Україну. [L] Хоча економічних розрахунків ефекту цієї війни поки не створено, беззаперечно, що найбільше постраждають основні експортно орієнтовані галузі. Галузі, які ще не відійшли від шоків, пов'язаних із втратою російського ринку. При цьому Україна досі не висловлювала офіційну позицію з приводу запровадження заходів і не подає запит до СОТ на консультації в рамках процедури врегулювання суперечок, намагаючись вирішити цю проблему через двосторонній діалог. Безумовно, в ситуації, коли Україна залежить від США і ЄС у сфері безпеки, участь у торговому конфлікті може мати для нас зовсім інші наслідки, ніж для інших країн. Саме тому тактика Києва вкрай обмежена - сподіватися на переговорний процес з Вашингтоном з метою виключення своєї продукції з-під дії мит. Поки що ця тактика не дала якогось позитивного результату. Автор: Олена Омельченко, керівник практики міжнародної торгівлі юрфірми "Ілляшев та Партнери" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/06/22/7083470/ Атака заради Трампа: навіщо Угорщина зберігала конфлікт з Україною https://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/06/21/7083417/ Статті для Європейської правди Thu, 21 Jun 2018 12:48:00 +0300 Угорщина досі блокує співпрацю України з НАТО, однак українські урядовці припускають, що блокаду можуть зняти в останній момент. Цей "останній момент" станеться вже найближчої п’ятниці... Чи продовжить Будапешт блокувати співпрацю України із НАТО? Здавалося б, спільна участь перших леді України та Угорщини в благодійній акції на початку червня, а також останні зустрічі голів МЗС та Міноборони двох країн мали би означати, що Будапешт нарешті припинив блокування. Але відразу після згаданих подій віце-прем’єр Іванна Климпуш-Цинцадзе повідомила, що блокада з боку Угорщини триває (хоч і припустила, що її можуть зняти в останній момент). Цей "останній момент" станеться вже найближчої п’ятниці. 22 червня на Закарпатті відбудуться переговорів за участі одразу 4 міністрів. Разом з Петером Сійярто та Павлом Клімкіним за один стіл переговорів сядуть міністр освіти Лілія Гриневич та її угорський колега Міклош Кашлер. Та важливо розуміти, що навряд на цій зустрічі буде досягнуто якоїсь кінцевої згоди чи остаточного порозуміння. Цього очікувати некоректно, несерйозно і просто марно. Завдання-максимум сьогодні - вийти на шлях врегулювання ситуації з законом про освіту та хоча б тимчасово розблокувати засідання комісії Україна-НАТО. Міфи про Угорщину Як для української, так і для угорської дипломатії ця суперечка тривалістю майже рік стала справжнім випробуванням. Та якщо Київ обрав виключно оборонну тактику, то Будапешт за ці 9 місяців відпрацював увесь наявний арсенал прийомів та стратегій, перевірив різні сценарії й тактики. І те, що у суперечку довелося втрутитися Вашингтону, який нарешті змусити Київ і Будапешт сісти за стіл переговорів - також є складовою дипломатії Віктора Орбана, яку Угорщина просуває на міжнародній арені останні 5 років. Але все це Київ не завжди помічав та розумів. У Києві мали дуже розмите уявлення про справжні мотиви Будапешта - світоглядні та кон’юнктурні. Гостра реакція Будапешта на закон про освіту у вересні минулого року стала для України справжньою несподіванкою. Не відразу прийшло розуміння рівня образи угорської влади через недостатню увагу до їхньої думки в мовному питанні (та й фактичне ігнорування всього угорського вектора). Так само не відразу Київ усвідомив, що заїжджена теза про захист закордонних угорців завжди була для офіційного Будапешта пріоритетом у зовнішній політиці, а з 2012 року - ще й конституційним обов’язком угорського уряду. Про "травму Тріанона" як вагомий фактор угорської політики в Україні теж донедавна мало хто знав. Орбан та Путін у Будапешті, 2015 рік І навіть зараз, коли в Києві нарешті усвідомили вирішальну залежність угорської громади Закарпаття від Будапешта, далеко не всі з українського боку розуміють, що це є результатом не тільки політики угорського уряду, а також бездіяльності української влади в цьому регіоні. Також досі дезорієнтують та дратують Київ теплі відносини Віктора Орбана з Владіміром Путіним. До останнього чимало українських політиків та дипломатів бачили саме "руку Кремля" в непоступливості Будапешта. Та що там, дехто досі тиражує цю думку. Звичайно, російський фактор в угорській зовнішній політиці останніх років - дуже вагомий, але його вплив на сьогоднішню суперечку Києва та Будапешта - мізерний. Розуміння цього поступово з’являється і в Україні. Значно більшу вагу мають інші фактори, які разом з фундаментальною ідеєю про захист закордонних угорців і складають нову зовнішню політику Угорщини. Що важливо для Орбана Умовною датою запровадження "Нової зовнішньої політики Угорщини" можна вважати 2014-й рік, коли Віктор Орбан вдруге поспіль переміг на парламентських виборах. Тоді за один рік змінилося три керівника МЗС, а саме відомство було кардинально перебудоване. Йому додали економічну компетенцію та перейменували у Міністерство закордонних справ та зовнішньої торгівлі. Відбулася серйозна ротація, яку дехто називає "чисткою": тоді багато дипломатів були переведені в Мін'юст, а до МЗС прийшли молоді люди. Одним із них був Петер Сійярто, який очолив міністерство у вересні 2014 року, і керує ним і досі. То був час, коли Віктор Орбан вже завершив перекроювати внутрішнє законодавство країни, включно з Конституцією - і всерйоз зайнявся геополітикою. Колишні кадрові угорські дипломати кажуть, що починаючи з 2014 року класична дипломатія у діях Будапешта фактично відсутня. Відтоді зовнішня політика Угорщини є тотальним відображенням особистої волі Віктора Орбана, його цілей, стилю та світогляду як політика. Відтак, аби пояснити кроки Будапешта на зовнішній арені, угорські аналітики дуже часто апелюють до психоаналізу особистості Віктора Орбана, або аналогій з футболом, у який угорський лідер продовжує грати і досі. Через це зовнішня політика Угорщини останніх років дуже часто вирізняється епатажністю та волюнтаризмом - але має свою логіку та бачення. В їхній основі - постійна боротьба як стратегія і тактика політичної дії. Без цієї боротьби з пошуком ворогів та перемогами над ними не існує політика Віктора Орбана. На міжнародній арені це проявляється у постійній конфліктності Будапешта, суперечках з усіма і всюди, інколи навіть без особливого приводу. Угорщина Орбана 8 років поспіль системно сперечається з Брюсселем з кожного приводу - від змін до Конституції до розподілу європейських коштів. Або може так образитися на Нідерланди за критику, що відкликає свого посла. Ба більше, у зовнішній політиці Орбана вважається припустимим офіційно, в урядовій заяві назвати главу МЗС Люксембургу екстремістом та ідіотом. На цьому стає очевидним: конфлікту з Будапештом через закон про освіту уникнути було просто неможливо. Ця суперечка природна, адже освітній закон торкається сакральної для угорської зовнішньої політики теми прав закордонних угорців. Тож Київ мав би передбачити цей конфлікт і підготуватися до нього. Сміливість як доктрина Нову доктрину зовнішньої політики Віктор Орбан оголосив на зустрічі з керівниками угорських дипмісій ще у березні 2015 року. Ключовий заклик у тому виступі був такий: угорська дипломатія повинна стати сміливішою та рішучішою у відстоюванні національних інтересів, відверто заявляти, як про власні прагнення та цілі, так і більш наполегливо їх домагатися та відстоювати. Виявом цієї боротьби у зовнішній політиці є добре знайома всім мова ультиматумів та шантажу Угорщини. Київ відчув це на собі протягом усіх останніх 9 місяців. Саме звідси походять численні заяви про те, що "угорська громада Закарпаття має право на подвійне громадянство та автономію". При цьому, на думку Віктора Орбана, не буває остаточно програних битв. Тобто якщо навіть позиція Будапешта виглядає слабкішою, то це не привід уникати битви. Навпаки - це означає, що потрібно докласти максимум зусиль, щоби вирівняти або навіть переломити ситуацію. Власне, це можна спостерігати і в суперечці між Києвом та Будапештом. Попри те, що висновки Венеціанської комісії були радше на користь Києва, ніж Будапешта, Угорщина не знітилася і не припинила тиск, а пішла в ще більш масовану атаку - по лінії ОБСЄ та НАТО. [L] І якщо в першому випадку це була очевидна штанга і про ОБСЄ Будапешт оперативно забув, то з НАТО - потрапив "у десятку". Ще одна цікава особливість Орбана: попри свою природну конфліктність, він намагається вдавати конструктивного лідера і залишається над сутичкою доти, поки не з’явиться шанс завершити конфлікт тріумфом. Натомість збирати негатив від конфліктів - це "привілей" підлеглих, зокрема Петера Сійярто, який є для Орбана ідеальним виконавцем. Саме за це він його неймовірно цінує, називаючи "молодим титаном". Віктор Орбан та Петер Сійярто грають у шахи Саме тому за 9 місяців жорсткої українсько-угорської суперечки Віктор Орбан не сказав фактично жодного різкого слова в бік України. Понад те, Орбан просто уникає зустрічі з президентом Порошенком, на що Київ вже скаржився публічно. Та й зараз за інформацією "Європейської правди", це триває - вже кілька місяців угорський прем’єр "не може знайти часу" навіть на телефонну розмову з українським президентом, попри офіційний запит останнього. Хоча очевидно, що йдеться не про брак часу. Будапешт просто не хоче спалювати мости на найвищому рівні. Натомість - чекає, коли можна буде отримати політичні бали для Орбана в результаті компромісу з Києвом. Для порівняння - в інших питаннях, де друга сторона слабша, угорський лідер не уникає особистої участі у конфлікті. Так, Орбан уже більше року відкрито та особисто атакує Джорджа Сороса, бо відчуває, що досі отримує політичні бали від конфлікту з американським мільярдером угорського походження. Важливо розуміти, що жодне вагоме рішення чи угода на міжнародній арені не може бути ухвалене без згоди та відома Віктора Орбана. В ідеалі вирішальні рішення має ухвалювати та презентувати угорський лідер особисто. При цьому конфлікт не є для Орбана самоціллю. Для нього це - можливість вийти на нову якість відносин, отримати перевагу та здобути додаткові політичні бонуси. Ця особливість вдарила по Україні у жовтні минулого року: тодішній міністр людських ресурсів Угорщини Золтан Балог приїхав до Києва на зустріч із Лілією Гриневич. Тоді, здавалося, сторони про все домовилися, та щойно справа дійшла до підписання меморандуму, угорському міністру надійшов раптовий дзвінок з Будапешта - й він свого підпису не поставив. Компроміс, та ще й досягнутий без участі Орбана, на той момент суперечив задачам Будапешта. Адже Угорщина чекала на кроки не тільки від України. Шлях до України через Вашингтон Насправді Будапешт блокує комісію Україна - НАТО не тільки тому, аби скорегувати закон про освіту в інтересах угорської нацменшини. Мета Угорщини ширша: змусити Київ переглянути своє ставлення до Будапешта та "налаштувати" українсько-угорські відносини на хвилю предметних дебатів про права угорської нацменшини. А тут і подвійне громадянство, і мовні права, і самоврядність, і політичне представництво. Про цей спектр питань "Європейська правда" писала неодноразово за останні півтора роки, зокрема у статті "Втримати Угорщину: як перетворити "проросійського сусіда" на лобіста України в ЄС". Лінію НАТО в суперечці з Києвом Будапешт також обрав не відразу. Спочатку в якості головної "больової точки" угорці розглядали Угоду про асоціацію з ЄС. Але сценарій з НАТО виявився не лише ефективнішим, але й відкрив для Будапешта нові можливості. В Україні популярна думка, мовляв, Угорщина заважає діалогу України з НАТО в інтересах Кремля. Насправді ж дипломатія Віктора Орбана зробила ставку на Альянс... щоби вийти на прямий діалог з Вашингтоном як ключовим гравцем у Альянсі та союзником України. Подібні спроби Будапешт уже робив. І без "українського козиря" всі спроби були невдалими. Орбан був у своєрідному "чорному списку" адміністрації Барака Обами, яка дорікала Будапешту за антисемітизм, корупцію та авторитаризм. Саме тому Будапешт публічно підтримував Дональда Трампа, а коли він переміг - кинув усі зусилля, щоб домогтися особистої зустрічі з новим президентом США та перезапустити відносини. Особливі сподівання у цій справі Віктор Орбан мав на тодішнього посла Угорщини у Вашингтоні Рийко Семеркейні, яка особисто знайома з Трампом і начебто була близькою до його команди. Та це не спрацювало. Оновлений Білий дім також відмовив у зустрічі. Тоді Орбан вирішив замінити свого посла, а одночасно застосував свій улюблений прийом у дипломатії - створив конфлікт. Першим його елементом став закон про вищу освіту, який раптом з’явився на порядку денному угорського парламенту наприкінці березня 2017-го і передбачав фактичне закриття Центральноєвропейського університету (ЦЄУ) Джорджа Сороса. Угорські аналітики, які спеціалізуються на міжнародній політиці, в один голос наполягають, що це була спроба вийти на прямий діалог з адміністрацією Трампа. І дійсно: разом із новим законом про вищу освіту у Будапешті запропонували і рішення для ЦЄУ - міжурядову угоду між Угорщиною і США. Тоді тактика Орбана не спрацювала: Вашингтон лише засудив атаку на університет, який має також американську реєстрацію. Суперечка з Києвом по лінії НАТО стала третьою спробою Будапешта вийти на прямий діалог з Вашингтоном. І саме тут Орбан нарешті досяг успіху. Переламною стала зустріч Петера Сійярто та Уесса Мітчелла наприкінці травня в Будапешті, після якої Угорщина різко змінила позицію в конфлікті з Україною. Зустріч Павла Клімкіна з Петером Сійярто за посередництва Уесса Мітчелла Мітчелл, помічник держсекретаря США з питань європейської та євразійської політики, був присутній також під час усіх розмов Сійярто з Клімкіним відразу після того, як Будапешт взявся блокувати комісію Україна - НАТО. І його участь щоразу відзначалася у офіційних повідомленнях Будапешта. Також протягом травня угорська громада Закарпаття (!!!) організувала низку культурних подій в Сполучених Штатах. Туди ж на зустрічі літав і лідер закарпатських угорців Ласло Брензович. А за останні кілька тижнів, відколи Будапешт пішов на конструктивний діалог з Києвом, Петер Сійярто встиг зустрітися у Вашингтоні з держсекретарем Майком Помпео. А минулого тижня Дональд Трамп та Віктор Орбан вже спілкувалися особисто телефоном. Жодних сумнівів, що для сучасної угорської дипломатії це неабиякий успіх. І саме це було однією із задач Будапешта, коли той блокував комісію Україна-НАТО та ініціював перегляд політики альянсу щодо України. І, очевидно, саме на прохання Вашингтона Будапешт розблокував діалог з Україною. Ця "вказівка з-за океану" стала для Віктора Орбана немов привітанням до ювілею, який угорський лідер відзначив 31 травня. Як діяти Києву? Це важливе запитання, адже після зняття блокади комісії Україна-НАТО, суперечка між Києвом і Будапештом, насправді, буде далекою від завершення. Більше того, можливі й нові непорозуміння, як тільки на порядку денному в Україні з’явиться будь-яке з чутливих для угорської нацменшини питань. Можливо, найкращою стратегією стане... копіювання нелінійної зовнішньої політики Угорщини. Ні, йдеться не про генерування конфліктів чи експресивність у заявах. Але Києву варто усвідомити, що з будь-якої сутички можна вийти переможцем. Що суперечки із країнами ЄС - це точно не катастрофа. Навпаки, вони дають шанс вийти на нову якість у відносинах та стати сильнішими. Це по-перше. По-друге, непорозуміння в політичних питаннях не повинні блокувати економічну співпрацю, як це сталося між Києвом і Будапештом торік, коли раптом "підвисло" відразу кілька перспективних проектів - спорудження окружної навколо Берегова за угорський кредит, запуск інтерсіті Мукачево - Будапешт, відновлення авіасполучення із Закарпаттям за допомогою Wizz Air тощо. По-третє, саме тісна економічна співпраця може бути ключем до порозуміння у політичних питаннях і тією "подушкою", яка пом’якшить політичні "удари". І, нарешті, Києву слід не втрачати сміливості у відстоюванні національного інтересу - так само, як це закликав робити в угорській дипломатії Віктор Орбан. Автор: Дмитро Тужанський, політичний оглядач, для "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/06/21/7083417/ Іван Міклош: після створення Антикорупційного суду буде і приватизація, і навіть ринок землі https://www.eurointegration.com.ua/interview/2018/06/21/7083323/ Інтерв'ю Європейська правда Thu, 21 Jun 2018 09:08:00 +0300 Співкерівник Стратегічної групи радників з підтримки реформ: "Щоб люди відчули покращення, необхідно, щоб зростання економіки було не менше 6-7%. Для цього потрібно збільшити щорічне надходження інвестицій на $10 млрд". "Європейська правда" вже брала інтерв'ю в Івана Міклоша 2014 року - щойно він став одним із радників українського прем'єр-міністра. Тоді екс-міністр фінансів Словаччини та один із авторів "словацького економічного дива" був готовий до швидкого повторення цього успіху України. Минуло майже чотири роки. Іван Міклош залишається керівником Стратегічної групи радників з підтримки реформ при уряді. Однак ситуація змінилася - занадто повільні або навіть (на думку багатьох) провалені реформи, загрози втратити навіть ті досягнення, які були здобуті за останні роки. На цьому тлі Іван Міклош, як і раніше, залишається оптимістом, доводячи, що підстав розраховувати на кращі результати Україна не мала. І уточнює: якби реформи насправді зупинилися, його б у Києві вже не було. "Хіба можлива робота за відсутності розуміння, що уряд і коаліція - одна команда?" - Почнемо з поганого. Поширеною є думка, що за останні пару років хід реформ загальмувався. Ви з цим згодні? - Ні, я думаю, що реформи відбуваються, повільніше, ніж я хотів би, але відбуваються. Можемо говорити, що в останні місяці є деяке уповільнення, але це нормально, оскільки принципи політичних циклів працюють у всіх демократичних країнах. Під час передвиборчого циклу складніше проводити непопулярні реформи. Але водночас ми вже бачимо зміни. По-перше, уряд Володимира Гройсмана продовжив макроекономічну стабільність, досягнуту за прем'єрства Арсенія Яценюка. Дуже важливе досягнення - зниження фіскального дефіциту, стабілізація курсу валюти, зниження інфляції, вичищення банківського сектора. Так, це лише продовження реформ, але повірте, утримувати бюджетний дефіцит у рамках програми валютного фонду - це дуже нелегко. Що було зроблено нового? Продовжилася дерегуляція - ухвалено багато нових законопроектів у рамках реформи. Зроблено важливі реформи в галузі освіти, охорони здоров'я, пенсійна реформа. Було прийнято новий закон щодо приватизації, завдяки якому можна змінити процеси і, нарешті, дати старт великій та малій приватизації. Була підготовлена ​​земельна реформа, яка, на жаль, пізніше була вилучена з програми співпраці з МВФ. - Тоді я зміню запитання. Це той результат, якого ви очікували чотири роки тому, коли погоджувалися стати радником прем'єр-міністра? - Звичайно, я очікував більшого прогресу. Водночас не можна не визнати, що вперше в історії України економічна система змінюється в правильному напрямку - в напрямку ринкової економіки. Чи можна було зробити більше? Тут багато чого залежить не від нас. Технічно уряд знає, що треба робити. Всі необхідні кроки включені в програму дій Кабміну, в програму МВФ та інші документи. Але існує й політичний фактор. Уряду потрібно знайти політичну волю, боротися проти інтересів безлічі осіб. А це дуже нелегко. Ну і нарешті, ситуація в Україні після Євромайдану була набагато складнішою порівняно з іншими країнами. Деформація економіки, олігархічна система, війна - як відкрита, так і економічна - на всі ці виклики доводиться давати відповідь одночасно. [L] - Давайте поговоримо про конкретні позиції. Ви говорили про реформи дерегуляції, проте ми не бачимо значного поліпшення позиції України в рейтингу Doing Business. - Безумовно, прогрес набагато повільніший, ніж було, наприклад, у Грузії. - Чому так вийшло? - Одна з ключових проблем України - дуже невдала конституційна система, коли виконавча влада розділена між президентом і урядом. Я не кажу, що це єдина причина, але одна з них. Грузія і Словаччина в 2002-2006 роках, коли проводили свої реформи, були набагато більш сфокусованими на змінах. Була політична воля і дуже слабкий спротив. У Словаччині всі чотири партії, що входять до коаліції, були солідарні в питанні необхідності реформ. Хіба в Україні є щось подібне? - Я знову згадую нашу розмову чотири роки тому. Ви пояснювали цей словацький феномен тим, що щотижня прем'єр-міністр йшов до парламенту і умовляв, переконував голосувати. - Те саме в Україні робить прем'єр-міністр Володимир Гройсман. Він дуже активно працює з парламентом, зі спікером. Однак що найбільше дивує в Україні, то це відсутність підтримки уряду навіть всередині коаліції. Немає навіть розуміння, що це їхній уряд, який потребує підтримки. Простий приклад: Кабмін готує закон. Після цього коаліційні партії готують альтернативний законопроект, як це було з податковою реформою. В результаті не приймається ні перший, ні другий документ. Це зовсім не означає, що парламентарії повинні підтримувати все, що надходить з Кабміну. Але підтримка потрібна. Хіба можлива робота за відсутності розуміння, що уряд і коаліція - одна команда? "Україна має потенціал прискорити своє зростання ВВП до 6-7%" - Питання про МВФ. Як ви очікуєте нового траншу фонду цього року? - Дуже сподіваюся, що він буде, тому що без нового траншу МВФ ситуація буде дуже-дуже складною. - В уряді також є впевненість, що транш буде. Тільки незрозуміло, на чому вона базується. Або Україна все-таки виконає умови, або МВФ перегляне свої вимоги. - Не думаю, що МВФ перегляне свої вимоги. Може, якісь компроміси будуть можливі, але щодо ключових позицій - ні. Як ви знаєте, є дві ключові вимоги: Антикорупційний суд і тарифи на газ. Ну, ще третя дуже важлива річ - бюджет. Уряду необхідно внести пропозиції щодо зниження ризику бюджетного дефіциту. Він виявився істотно вищим від запланованого. - Відставка міністра фінансів стане проблемою у відносинах з МВФ? - Зняття ключового міністра під час складної політичної і економічної ситуації є серйозним і непростим в кожній країні, але з іншого боку, ще більш небезпечним було б продовження ситуації недовіри між прем'єр-міністром і міністром фінансів. У ситуації, що склалася, такий крок, напевно, був найбільш очікуваним. І будемо сподіватися на продуктивну співпрацю цих двох ключових людей в уряді. - Земельна реформа вилучена з вимог МВФ. Однак нещодавно ЄСПЛ визнав мораторій на продаж землі порушенням прав людини. Це стане приводом для скасування? - Дуже сподіваюсь на це. Переконаний, що заборона продажу землі приватним власникам порушує права людини. Це має бути зрозуміло не тільки юристам, а й кожній нормальній людині. Саме тому збереження мораторію протягом 17 років видається мені абсолютно незрозумілим. Тепер ситуація змінилася - після рішення ЄСПЛ продовження мораторію призведе до необхідності виплат власникам землі, чиї права порушуються. Однак це не головна причина, чому заборону необхідно скасувати. Мораторій має вкрай негативний вплив на економіку, на інвестиції, на малий і середній бізнес. Як наслідок - нинішня вартість оренди землі в Україні набагато нижча, ніж у Польщі, де земля не така родюча. Що лякає: я знаю, що земельна реформа була одним із пріоритетів роботи Володимира Гройсмана та його уряду минулого року. Був сформований консенсус, що мораторій буде скасований, але в останній момент все пішло за протилежним сценарієм. І це в середині політичного циклу! Що тоді говорити про передвиборчий період! - Ті ж причини дозволяють засумніватися і в успішності приватизації. - Думаю, що цього року нам вдасться запустити малу приватизацію - продаж компаній вартістю до 250 млн грн. Це простіший процес, оскільки єдиним критерієм тут виступає ціна. Завдяки системі Prozorro цей процес може пройти дуже швидко і прозоро. З великою приватизацією проблем більше. Процес стандартного міжнародного тендеру триває в середньому близько року. А до цього необхідно кілька місяців на відбір радників з великих зарубіжних інвестиційних банків. У будь-якому разі, важливо вже зараз почати цей процес. Уряд вже підготував список з 27 підприємств для великої приватизації, вже відбуваються переговори з радниками. Процес уже розпочато. - Ви напевно стикалися з питанням, чому ж тоді реформи залишаються непомітними для громадян? - Відповідь дуже проста. Зараз зростання ВВП України - нижче 3%. Для того щоб люди відчули поліпшення, необхідно, щоб зростання економіки було не менше 6-7%. Тоді буде помітно і підвищення рівня життя, і реальної заробітної плати, і створення нових робочих місць. Що важливо: Україна має потенціал прискорити своє зростання до цього рівня. Однак для цього потрібно збільшити частку інвестицій у ВВП. Зараз вона становить 15%, а потрібно - як мінімум 25%. В українських умовах - це близько $10 млрд щорічного надходження інвестицій додатково. Тому ключове питання: чому прямі закордонні інвестиції не надходять? Тому що вони досі не мають довіри до верховенства права та захисту їхніх прав, прав власників. Ще одна причина - відсутність прогресу в приватизації. Але я сподіваюся, що після створення Антикорупційного суду буде і прогрес у приватизації. І навіть ринок землі. - Як ви вважаєте, Україна ще має шанси зберегти частину свого газотранспортного транзиту? - Відкрите питання. Нинішній контракт діє до кінця 2019 року. Отже, залишилося тільки півтора року для вирішення цієї проблеми. Україна потребує сильного і досвідченого партнера, який був би зацікавлений у збереженні транзиту через українську територію. - Ці пошуки взяв на себе уряд. І наскільки успішний він у цьому? - Переговори тривають. Існують потенційні інвестори, однак вони чекають як завершення ситуації з анбандлінгом "Нафтогазу", так і гарантій Німеччини для України щодо збереження транзиту. "Тільки-но у мене з'явиться відчуття, що більше нічого зробити неможливо - мене тут не буде" - Крім приватизації, що ще можливо встигнути до початку виборів? - Найважливіше - треба продовжувати програми МВФ і отримати транш. Без траншу може бути під загрозою те, що вже було досягнуто. Також важлива імплементація вже ухвалених законів, тому що у нас в Україні це традиційно слабке місце. І, нарешті, ключова реформа, яку потрібно встигнути до виборів - судова. Вона була розпочата два роки тому, вже обрані нові судді Верховного суду. Але цю роботу потрібно провести і на інших рівнях - потрібно встигнути, тому що після виборів може бути пізно. Ну і, звісно, подальша дерегуляція, а також реструктуризація таких держпідприємств, як "Укрзалізниця". Насправді до виборів ще можна встигнути зробити дуже багато. - І все ж таки, чи могли б ви сказати, який відсоток ваших планів було реалізовано? - Важко відповісти так просто. З нашого боку ми зробили все, що могли. Але важливо розуміти: ми - технічні радники. Успіх реформ - це питання в першу чергу політиків. Складно очікувати кращого результату за таких настроїв у Раді. Досить подивитися на нинішню опозицію. Та найпідступніше - це популізм політиків, який вже точно не може принести країні нічого доброго. - Ви дуже добре захищаєте уряд. А що має статися, щоб ви сказали, що надій на реформи немає, і пішли з посади? - Тільки-но у мене з'явиться відчуття, що більше нічого зробити неможливо - мене тут не буде. Але поки я залишаюся оптимістом. Попри складнощі, реформи йдуть, і я це бачу. Так, багато реформ відкладаються через те, що це політично чутливі питання, прогрес набагато менший, ніж очікувалося - але він є. Інтерв'ю взяв Юрій Панченко, редактор "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/interview/2018/06/21/7083323/ "Ми були надто наївними": як не повторити помилок Будапештського меморандуму https://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/06/20/7083377/ Статті Європейська правда Wed, 20 Jun 2018 14:11:00 +0300 Що стосується ядерної України – на жаль чи на щастя, але цей потяг пішов. У 1994 році, ймовірно, ще можна було зберегти ядерний статус. Але відновити його зараз, не ставши країною-вигнанцем, неможливо. Раз на кілька місяців в Україні виринає тема Будапештського меморандуму (БМ): про неї згадує то один, то інший політик, звинувачуючи США, Велику Британію, а часом ще й Францію у "невиконані зобов’язань перед Україною". Нова хвиля звинувачень здійнялася саме зараз - після низки заяв колишнього посла США Стівена Пайфера. Та спитайте у тих, хто каже про порушення, якими ж були зобов’язання Заходу "за Будапештом" - і ви почуєте купу дуже різних версій щодо того, в чому ж полягали гарантії безпеки. Плюралізм думок з цього питання має просте, хоча й не для всіх приємне пояснення - як правило, всі вони далекі від реальності. Річ у тім, що Будапештський меморандум взагалі не містив гарантій безпеки для України. Жодних. Переконатися в цьому легко, і пояснимо це трохи нижче. Понад 20 років тому, коли тривали переговори щодо БМ, Україна була надто слабкою і надто недосвідченою. В результаті вчисту програла "дипломатичну битву" і підписала геть невигідний для себе документ. А далі - так і не змогла переконати Захід, що БМ у його нинішньому вигляді загрожує не лише нам, а й усьому світові. І тому особливо важливо стежити, щоби зараз, коли тиск на Україну стає звичною історією, ми не повторили помилки минулого. Міф про гарантії Днями, заради цікавості, автор цих рядків поставив FB-друзям запитання: чи виконали країни Заходу свої зобов’язання перед Україною за Будапештським меморандумом? Майже 90% відповіли, що документальні зобов’язання не дотримані. От тільки у деталях думки розійшлися. Найрадикальніші вважали, що у 2014 році нас мала захищати армія США; інші казали, що за цим меморандумом нам мали надати озброєння; треті обрали варіант, що Будапештський меморандум зобов’язував Захід накласти на Росію такі санкції, які гарантували би Україні безпеку. А раз безпеки немає - то знову ж таки, Вашингтон та Лондон порушили зобов’язання. У широкому суспільстві думка про будапештські гарантії безпеки України не менше укорінена. Це не дивно, зважаючи, що розповіді про них ми чули 20 років поспіль. При цьому сам текст меморандуму мало хто читав. А дарма. Цей маленький документ, всього на одну сторінку, не лишає сумнівів: гарантій не було. Меморандум настільки короткий, що варто зацитувати всі його положення. 4 грудня 1994 року кожен із його підписантів (а це Росія, США та Велика Британія) пообіцяв: - поважати суверенітет, незалежність та кордони України - не погрожувати Україні та ніколи не використовувати проти нас зброю, в тому числі, окремим пунктом - ядерну зброю - утримуватись від економічного примусу щодо України - в разі агресії проти України - допомагати їй у Радбезі ООН - "проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов'язань". Все, крапка. На цьому документ закінчується - і "гарантії" також. До речі, останній пункт БМ зацитований дослівно, бо це - єдине нове зобов’язання "гарантів" в рамках меморандуму. Всі інші пункти і без того були для них обов’язковими, за іншими договорами. І якщо Росія у 2014 році порушила всі положення БМ (крім, на щастя, пункту про ядерну атаку), то західні підписанти не напали на Україну; не вели торговельну війну; захищали нас у РБ ООН; і навіть ініціювали ті самі консультації на початку 2014 (без жодного впливу на реальність, бо Росія на них не прийшла). А отже, дослівно виконали всі зобов’язання. А те, що вони погодилися накласти санкції, тиснути на РФ, допомагати Україні тощо - це все є їхньою доброю волею, яка до тексту БМ не має жодного стосунку. Чому ми це підписали? Навіщо Україна свого часу погодилася віддати величезний ядерний арсенал, що опинився у нашій власності після розпаду СРСР, в обмін на меморандум, який не мав і просто не міг мати жодної практичної користі у випадку збройної агресії? Це питання цілком логічне. Частково відповідь на нього дає... рік підписання "Будапешта". У 1994 році Україна була вкрай слабкою. Стрімка інфляція, розвал держави, зовнішні борги, неспроможність виконати вимоги МВФ чи інших донорів. А ще - деморалізованість та вкрай низький рівень патріотизму в армії. В тому числі - в елітних частинах. І до цього варто додати жорсткий тиск з боку США, де поставили за ключову мету ядерне роззброєння держав колишнього СРСР (крім Росії, небезпеку якої тоді мало хто уявляв). Українське керівництво не встояло під цим тиском. Учасники цих подій зараз кажуть, що Київ хотів отримати принципово інший документ, не меморандум, а повноцінний міждержавний договір, із чітко та однозначно прописаними гарантіями безпеки. В США також визнають цей факт. Це, зокрема, визнав колишній посол США Стівен Пайфер. "Як частину домовленості про здачу ядерної зброї Україна розраховувала отримати безпекові гарантії і від Росії, і від США. Та ані команда президента Буша, ані Клінтона (прийшов на посаду у 1992. - ЄП) не були готові надавати такі гарантії... Врешті-решт, українська влада погодилася на формат "безпекових запевнень" (а не гарантій), усвідомлюючи, що американське військо не буде долучене, якщо Росія порушить свої зобов’язання за Будапештом", - розповів відставний дипломат, коментуючи днями тематику меморандуму. Чи може Україна нині почуватися обуреною та обдуреною? Звісно ж, так. І Пайфер прямо це визнає. Та й не лише він. "Думаю, українці відчувають, що їх "кинули" на третій чи четвертий за розмірами ядерний арсенал у світі", - вважає Александр Вершбоу, колишній заступник генсека НАТО. Та й у Києві не приховують роздратування - як, приміром, колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко. Якась дивна логіка: виходить,що Україна у Будапешт. меморандумі брала на себе ЗОБОВ'ЯЗАННЯ,які виконала, а Захід -якісь необов'язкові ЗАПЕВНЕННЯ, про які забув. Так не буває і посли це знають.Такий підхід не залишає нічого іншого, як озброюватися до зубів https://t.co/nEihz2NbMA - Volodymyr Ogrysko (@Ogrysko) 19 червня 2018 р. Варто зауважити, що відсутність гарантій у тексті "Будапешта" не стала новиною для офіційної України. Ще за "пізнього Ющенка", у 2009 році, Київ намагався домовитися із Заходом про новий, конкретніший договір, який став би заміною "Будапешта"... Але змінилася влада і українському керівництву це стало нецікаво. "Коли в 1990-х роках Україна добровільно знищила третій за розмірами ядерний арсенал у світі, ми були переконані у верховенстві таких міжнародних принципів, як недоторканість міжнародних кордонів, а також територіальна цілісність і суверенітет... Але ми усвідомили, що вони не є сакральними для всіх. Ми були надто наївними", - розповів нещодавно глава МЗС України Павло Клімкін на обговореннях, присвячених нерозповсюдженню зброї масового знищення. Український інтерес Зараз американські експерти один за одним (і йдеться не лише про Пайфера) запевняють, що у Києва не було іншого вибору. Мовляв, якби українці не погодилися, іншим шляхом стала би політична ізоляція та перетворення на "державу-вигнанця" із ядерною зброєю на своїй території. Але ці пояснення не є чесними. Насправді між "чорним" та "білим" завжди є чимало відтінків. І Україна могла би виторгувати для себе проміжний варіант захисту - приміром, не захист американської армії, а постачання озброєнь, тощо. Але Україна виявилася не готовою до таких дипломатичних битв - і просто погодилася на варіант, запропонований Штатами. Тоді, у 1994 році, в США це сприймали як свою перемогу. Та за 20 років, після нападу Росії, від цього програли всі - і Київ, і Вашингтон. І це - головний урок, який нам варто винести з "будапештської історії". Тиск Заходу - це неприємно. Це жорстко, це часом навіть політично "боляче". Але хай яким сильним він є - буває національний інтерес, яким неможливо жертвувати. На щастя, зараз українська дипломатія є незрівнянно більш зрілою, і це помітно саме у конфліктних моментах. Ми боролися за санкції у 2014 році, коли в них мало хто вірив (і зрештою вони стали реальністю). Ми б’ємося в міжнародних інституціях, навіть коли лишаємося в меншості, і нерідко перемагаємо. Ми так і не поступилися в суперечці з угорцями (і можна бути впевненими, що робитимемо це і надалі). І таких прикладів чимало. І дуже важливо, щоби такий підхід був і надалі. А що стосується ядерної України - на жаль чи на щастя, але цей потяг пішов. У 1994 році, ймовірно, ще можна було зберегти ядерний статус. Але відновити його зараз, не ставши країною-вигнанцем, неможливо. І це також варто усвідомлювати. Автор: Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/06/20/7083377/ Чорний список для Естонії: РФ змінює політику стосовно російськомовної меншини https://www.eurointegration.com.ua/experts/2018/06/20/7083302/ Експертна думка EURUS (Естонія) Wed, 20 Jun 2018 08:45:00 +0300 Заборона на в'їзд до РФ для багатьох російськомовних естонців показала: РФ чекає від них цілковитої відповідності "лінії партії". Будь-які відхилення, так само, як і будь-які спроби компромісу з естонською владою, суворо каратимуться. Влада Росії оголосила, що ввела заборону на в'їзд до РФ для деяких мешканців Естонії, яких Кремль охарактеризував як "русофобських" і антиросійських. Для цього 6 червня МЗС Росії опублікувало список естонських "русофобів", до якого були включені багато відомих політиків і громадських діячів. [L] Серед них - колишній президент Естонії Тоомас Гендрік Ільвес, голова Вільної партії Андрес Херкель, а також Хенн Пиллуаас, член Консервативної народної партії Естонії, та інші. Потрапили до списку й відомі журналісти і навіть деякі вчені - наприклад, юрист-міжнародник, відомий публіцист, професор Євген Цибуленко, голова Українського земляцтва Естонії, а також відомий політолог Тоомас Алаталу. Здавалося б, буденна сторінка нинішньої холодної війни між Росією і Заходом. Однак один момент заслуговує на окремий розгляд. Тим більше, що поява російського списку була в якомусь сенсі очікуваною відповіддю на те, що Естонія в березні заборонила в'їзд 49 громадянам РФ з так званого "списку Магнітського". Втім, навіть у такій ситуації з’явилась інтрига. Як виявилося, до переліку увійшло багато російськомовних мешканців Естонії, таких як Євгеній Криштафович, Сергєй Метлєв, відомий історик Ігор Копитін та інші. Всім їм Росія відмовляє у в'їзді. Що в цьому особливого? Не секрет, що список був створений багато в чому з демонстративною метою. При цьому вплив на "реальних русофобів" виявився незначним. Можливо, в РФ сподівалися, що цей список підніме бурю емоцій і буде обговорюватися в естонських медіа, що можна буде використовувати у своїх інтересах. Насправді сплеск у вигляді декількох статей з емоційним, а часом й іронічним забарвленням, звісно, був, однак це точно не те, на що розраховували в Москві. Схоже, що основна мета появи списку полягала в меседжі, спрямованому до російської та російськомовної аудиторії. З внутрішньою аудиторією ніби все зрозуміло. Для консолідації росіян навколо Путіна потрібен зовнішній ворог, і тут кращого поняття, ніж "русофоб", годі й шукати. Тому ЗМІ Росії та прокремлівські видання в Балтійських країнах, такі як Baltnews.ee, знову вхопилися за горезвісний наратив "русофобії". Варто зазначити, що вже в 1920-ті й 1930-ті роки, в перший період незалежності Естонської Республіки, Москва всіляко намагалася дискредитувати Естонію, її уряд, вигадуючи всілякі небилиці, брехню, поширюючи фейки, що в Естонії живуть русофоби, фашисти тощо. На жаль, риторика і методологічний багаж Кремля в цьому плані майже не змінилися. І сьогодні, за путінського режиму, естонці, Естонія і наш уряд постійно піддаються інформаційним атакам, в яких як перманентна складова присутній наратив про русофобію. Водночас новинка російської пропаганди - список "русофобів" - має також на меті певне залякування або швидше попередження російськомовним мешканцям Естонії, показавши їм, що буде з тими, хто виступає з критичними заявами проти Кремля і Путіна. На жаль, для багатьох громадян Естонії, які мають родичів в РФ, загроза заборони в'їзду туди є дуже істотною. Що це означає? Досі стратегією РФ щодо "російськомовного населення" Естонії (втім, це справедливо і щодо Латвії та Литви) була реалізація двох цілей. Перша - збереження культурного (а бажано - і політичного) зв'язку російської меншини з метрополією. Для цього, наприклад, РФ не шкодує коштів на виплату пенсій (досі в РФ вік виходу на пенсію був нижчий, ніж в Естонії, що дозволяло громадянам з двома паспортами кілька років отримувати російську пенсію) і грошової допомоги, роблячи все можливе, щоб громадяни балтійських країн не відмовлялися від паралельного російського громадянства. Сама по собі така мета нібито виглядає невинною. Однак друга мета РФ - перешкоджати інтеграції російськомовних у політичне життя країни, залишаючи за ними лише одну роль - меншини, що страждає від гніту. Ця стратегія бере початок з кінця 1980-х і за великим рахунком майже 30 років залишалася незмінною. До останнього часу. Новий чорний список дав однозначний сигнал: РФ чекає від російської меншини Естонії цілковитої відповідності "лінії партії". Будь-які відхилення від цієї лінії, так само, як і будь-які спроби компромісу з естонською владою, суворо каратимуться. Які це матиме наслідки? Швидше за все, РФ вдасться додатково радикалізувати російськомовну меншину. Ну а та менша частина, яка відмовиться дотримуватися нових інструкцій, буде затаврована як зрадники. Звична для Москви стратегія. А головне - на балтійському напрямку РФ продовжує грати на "підвищення ставок". Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора https://www.eurointegration.com.ua/experts/2018/06/20/7083302/ Пристосуватися до працівника з інвалідністю: які стандарти ЄС має впровадити Україна https://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/06/19/7083246/ Статті "Права людини" Tue, 19 Jun 2018 13:40:00 +0300 Принцип розумного пристосування вже майже 9 років присутній в українському законодавстві, однак практика його застосування так і не стала поширеною. Чому ж держава заплющує очі на один із різновидів дискримінації – за ознакою інвалідності? Термін "розумне пристосування" з'явився в українському законодавстві ще у грудні 2009 року із ратифікацією Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Втім, практика його застосування так і не стала поширеною, що, напевне, пов’язано із незрозумілістю цього нового терміна. Насправді у розвинутих країнах світу цей принцип використовується не перше десятиліття, а отже, є й відповідна практика, включаючи досвід судових процедур у випадках відмови в розумному пристосуванні. Згідно з Конвенцією ООН про права осіб з інвалідністю, розумне пристосування означає внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив, що не становлять непропорційного чи невиправданого тягаря, для забезпечення доступу особам з інвалідністю всіх прав людини й основоположних свобод. А оскільки розумне пристосування є одним зі способів забезпечення фактичної рівності, то відповідно до Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю відмова в розумному пристосуванні є однією з форм дискримінації за ознакою інвалідності. Право на працю Отже, реалізація права на працю людини з інвалідністю нарівні з іншими залежить від можливості виконувати ту чи іншу роботу, що безпосередньо пов’язано зі станом здоров’я людини та перешкодами, які можуть виникати. Менеджерка з адвокації правозахисної організації "Права людини" Людмила Фурсова пояснила: "Наприклад, під час проведення конкурсу на вакантні посади роботодавець проводить співбесіду з усіма кандидатами. Уявляємо, що серед цих кандидатів є людина з порушеннями слуху, для якої усна співбесіда може виявитись недоступною, отже, вона не зможе довести свою професійність та отримати роботу. В такій ситуації необхідно усунути перешкоди з урахуванням особливостей людини, що і буде заходами розумного пристосування. У випадку, коли їй буде запропоновано пройти співбесіду, наприклад, у письмовій формі або залучити перекладача жестової мови, вона зможе нарівні з іншими взяти участь у конкурсі". Результат заходів розумного пристосування є очевидним: після врахування існуючих перешкод, шляхом забезпечення відповідних умов, людина з порушеннями здоров’я зможе реалізувати свої права нарівні з іншими. Важливим моментом є також те, що розумне пристосування передбачає вживання певних заходів в конкретному випадку і коли це потрібно. Ця частина визначення означає, що розумним пристосуванням є індивідуальне рішення для конкретної людини з певним порушенням здоров’я на конкретному робочому місці із відповідним переліком професійних обов’язків. Важливо, що на відміну від чинного українського законодавства, в ЄС норма розумного пристосування стосується не тільки людей з інвалідністю. Наприклад, працівник, який залежить від щоденних медичних процедур, може потребувати зміни робочого графіку для їх проходження. "Наприклад, його робочий день може починатись об 11 годині, але також триватиме 8 годин, чи, наприклад, людина буде мати перерву з 11 до 13 години, а починатиме робочий день раніше за інших працівників, або закінчуватиме пізніше. Таких варіантів із графіком роботи може бути безліч залежно від потреби", - розповідає Людмила Фурсова. Надмірний тягар Насправді не всі заходи, яких може потребувати людина з інвалідністю для забезпечення реалізації права на працю, будуть заходами розумного пристосування. Як зазначено у визначенні, такі заходи не повинні накладати на роботодавця надмірний чи невиправданий тягар. В Україні відсутні критерії розуміння надмірного чи невиправданого тягаря. Втім, у ЄС є відповідь на це питання - директива Ради 2000/78/ЄС (імплементація якої включена до переліку зобов'язань України в Угоді про асоціацію) визначає, що таке навантаження не буде непропорційним, якщо воно достатньо компенсується державною підтримкою. На жаль, українські роботодавці змушені розраховувати лише на власні ресурси. По суті, єдиною можливістю отримати кошти для створення умов на робочому місці є дотації на створення спеціальних робочих місць, для осіб з інвалідністю, які зареєстровані безробітними у Державній службі зайнятості. І навіть попри те, що на ці цілі передбачені немаленькі кошти (від 40 до 100 мінімальних зарплат), процедура отримання цих ресурсів є надскладною, що змушує роботодавців відмовлятись від співпраці з державою. "Робочі місця, створені за рахунок дотації, не враховуються під час проведення розрахунку нормативу робочих місць для працевлаштування людей з інвалідністю до завершення виконання договору про надання дотації, який має укладатись на два роки", - Людмила Фурсова. До того ж роботодавці часто бояться брати на роботу осіб з інвалідністю, вважаючи, що вони зіштовхнуться з серйозними труднощами при створенні відповідних умов. Проте не всі люди з інвалідністю потребують заходів розумного пристосування на робочому місці, зрештою й не всі заходи розумного пристосування потребують надмірних витрат чи зусиль від роботодавців. В цьому контексті важливо об’єднати зусилля роботодавців та неурядових організацій щодо залучення державного фінансування, зокрема, коли розумне пристосування стає надмірним чи невиправданим тягарем для роботодавців. Це може стосуватися, наприклад, придбання відповідного обладнання, здійснення реконструкції у приміщеннях, залучення асистентів, помічників чи перекладачів жестової мови або придбання спеціального програмного забезпечення. Стаття та інфографіка підготовлені правозахисною організацією "Права людини" за сприяння Європейського Союзу та Міжнародного фонду "Відродження" в рамках проекту "Громадська синергія" під егідою Української сторони Платформи громадянського суспільства Україна-ЄС https://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/06/19/7083246/ Європа між двох вогнів: ЄС виявився не готовий до демаршу Трампа https://www.eurointegration.com.ua/experts/2018/06/19/7083186/ Експертна думка "Діалог" Tue, 19 Jun 2018 09:26:00 +0300 ЄС доводиться виробляти нову систему координат. В якій є явний дуже небезпечний ворог – Росія Путіна. І є непередбачуваний, підступний і тому теж небезпечний попутник – Америка Трампа. З різницею в один день президенти Росії та США заявили, що світом повинен керувати пул "Провідні країни + Росія". Президент Путін зробив це на своїй телевізійній "прямій лінії". У різних варіаціях кілька разів повторивши як заклинання "Заходу і треба, і доведеться сідати за стіл переговорів з Росією!". І вже наступного дня президент Трамп, кажучи про зустріч лідерів G7, заявив про необхідність повернути Росію до "Великої сімки". І домовлятися з нею про те, як керувати світом. Заклик Трампа, підтриманий прем'єром Італії Джузеппе Конте повернути Росію за стіл "Великої сімки", цілком підпадає під путінське розуміння "налагодження конструктивної взаємодії". Причому і Трамп, і Конте, на відміну від лідерів інших країн Заходу, готові повернути РФ у "Велику сімку" тут і зараз. [L] Не чекаючи на виконання Москвою вимог-умов для скасування санкцій. І фактично погоджуючись із капітуляцією Заходу перед непоступливою Москвою. При цьому від своєї ролі гаранта післявоєнного світового порядку Америка, безумовно, не відмовляється. Але дуже важлива і небезпечна подія на саміті G7 все ж відбулася. А саме - змінилася геополітична реальність глобального "гібридного протистояння": як мінімум з 2014 (а точніше сказати, з війни проти Грузії 2008 року) постійно і масштабно ударів по світовому порядку завдає Росія. А тепер до неї приєдналася Америка Трампа. Яка, треба сказати, тривалий час перед цим "розминалася", вийшовши з низки міжнародних угод і почавши торговельну війну проти найближчих союзників. Тому європейські лідери та інші партнери США по "Великій сімці" були підготовлені до того, що американський президент може перейти від гучних заяв до практичних дій. І раніше навіть обговорювали певні заходи, зокрема щодо підвищення безпеки ЄС за рахунок зусиль країн Євросоюзу. Але підготовлені вони тільки частково. Перші коментарі західних лідерів після G7 показали, що у них ще немає "Плану Б" - як діяти в обхід Вашингтона. Це цілком зрозуміло: крім того, що США - найбільша світова економіка, це ще й найбільший дистриб'ютор безпеки. І без активної участі Америки навіть не доводиться предметно говорити про перемогу Заходу над Росією з її "гібридною війною". Тому в ближній і середньостроковій перспективі провідні країни ЄС та їхні союзники займуться більш інтенсивним виробленням скоординованих зусиль. Діяти доведеться одночасно в двох напрямках - протидіяти путінської агресії і згладжувати наслідки дій Трампа з дестабілізації міжнародного порядку. В такому режимі, діючи де-факто то в тактичному партнерстві з Америкою, то в обхід США, країнам ліберальної демократії треба буде протриматися не один рік. Як мінімум до кінця 2020-го - коли в США відбудуться президентські вибори. Лише в разі приходу до влади нового президента буде поставлена ​​крапка в тому, що критики Трампа називають "божевіллям у Білому домі". Завдання це - надзвичайно складне, і від початку ХХ століття його не було в практичному порядку денному країн Заходу, але в принципі - здійсненне. Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора https://www.eurointegration.com.ua/experts/2018/06/19/7083186/ "Дитячу порнографію треба блокувати? Те саме – з російською пропагандою в інтернеті" https://www.eurointegration.com.ua/interview/2018/06/18/7083237/ Інтерв'ю Європейська правда, Рига Mon, 18 Jun 2018 13:30:00 +0300 Голова європейського комітету Сейму: "У нас вже є реально працюючий механізм, який дозволяє боротися з дитячою порнографією. Наші провайдери блокують такий контент. А отже, блокування сайтів технічно можливе". З Лолітою Чигане, латвійською депутаткою, "Європейська правда" перетнулася в Ризі наприкінці минулого тижня. Чигане очолює комітет Сейму Латвії у європейських справах, але розмова пішла про речі, у яких міжнародні питання межують із внутрішньою політикою, а саме про боротьбу з російським впливом. Позиція депутатки була відома й до того. Колишня журналістка та громадська активістка, вона здавна наголошувала, що інформаційна безпека вкрай важлива для збереження незалежності. До слова, місцеві ЗМІ пишуть, що від 2014 року вона припинила публічно спілкуватися російською. А ще Чигане була переконаною прибічницею освітньої реформи, яка забезпечила поступовий перехід на викладання державною мовою навіть у школах нацменшин. Саме про ці теми ми і поговорили - не оминувши увагою претензії Угорщини щодо схожої реформи в Україні. Ми - член ЄС, і це ускладнює боротьбу з пропагандою - Цього року Латвія відзначає 100 років незалежності. Половина цього періоду пройшла під радянською окупацією. Але чи всі в Латвії погоджуються з тим, що окупація мала місце? - Якщо йдеться про тих, хто має громадянство Латвії, то, думаю, переважна більшість погоджується із цим терміном. Але у Латвії живуть не лише громадяни нашої держави. Тут важливо розуміти, що в 1991 році наша держава не проголосила, а відновила свою незалежність. Через це всі, хто до початку окупації були громадянами Латвії, а також їхні нащадки, автоматично отримали громадянство. А для тих, хто приїхав до нас за час окупації та русифікації, був запроваджений особливий статус "негромадян". Щоби стати громадянином Латвії, такі люди мали пройти складний процес натуралізації. І хоча останнім часом ця процедура полегшилася, у нас досі є близько 200 тисяч мешканців зі статусом "негромадян". Що думають ці негромадяни про 100-річчя незалежності - це справді питання. Хоча це не так вже й важливо, адже наш підхід до відновлення незалежності був схвалений низкою міжнародних інституцій. Європейський суд з прав людини у кількох своїх рішеннях підтвердив: те, як Латвія відновлювала незалежність після розпаду СРСР, відбувалося законно і у відповідності до міжнародних стандартів. - Поясню, чому я про це питаю. Навіть серед громадян Латвії є багато російськомовних. Невже на них не впливає російська пропаганда? - На частину населення - справді впливає. Знаєте чому? Перш за все - завдяки розважальному контенту. Російські канали мають практично необмежені фінансові ресурси і готують справді якісні розважальні програми. У нашого суспільного телебачення немає шансів конкурувати з ними у цьому. А дякуючи цій популярності, вони впливають і на інформаційне поле. Причому наша боротьба із пропагандою ускладнена через те, що ми є членом ЄС. Якщо якийсь російський пропагандистський телеканал зареєстрований у іншій державі Євросоюзу, то припинити або обмежити його мовлення в Латвії - дуже складно. Аудіовізуальні директиви ЄС дуже обмежують нас у цьому. Ми ще кілька років тому пропонували їх переглянути, але наразі без результату. Саме цим користуються росіяни. Тому Russia Today, РТР і низка інших каналів зареєстровані у Британії, Швеції, будь-де, але мовлять у Балтії. Щоби хоч частково вирішити цю проблему, ми ближчим часом розглянемо законопроект, який полегшить боротьбу з роспропагандою. На сайтах "ДНР" є мова ненависті? Отже, їх можна закрити - Цей закон точно буде схвалений? - Звичайно! Я повністю в цьому впевнена. Тут треба розуміти: ЄС не буде створювати свою власну, "альтернативну" пропаганду. Ніхто не конкуруватиме тут із Росією. Головним інструментом боротьби з фейками для Брюсселя є якісна журналістика. Але країнам на передовій інформаційної війни - таким як Латвія - потрібні потужніші речі. Формально у нас і зараз є можливість заборонити мовлення таких каналів. Але потрібно юридично довести, що в ефірі були конкретні заклики до насилля. А це непросто і довго. Чигане від початку російської агресії підтримувала Україну. На фото - з колишнім послом України Перебийносом, у 2015 році Тому ми запропонували таке: якщо в ЄС є інша держава, яка пройшла цю процедуру і закрила російського мовника - ми можемо зробити те саме, вже без цього доведення, якщо ця ж програма транслювалася на території Латвії. Це дозволить нам використати те, що Литва раніше за нас почала боротьбу із пропагандою і вже пройшла необхідні процедури (раніше у Литві заборонили трансляцію "РТР-Планета", а також Ren TV, тимчасово зупиняли мовлення каналу ТВЦi тощо). - А як щодо інтернету? - У регулятора буде право закривати доступ до окремих сторінок - якщо там транслюються телеканали, позбавлені ліцензії. Щодо цієї норми ще точиться боротьба, але я вірю, що у нас будуть голоси за її ухвалення. Це не означає, що ми зможемо контролювати все. Навіть телепрограми заблокованих каналів можна закачати в youtube, і там видалити їх вкрай складно. Але, принаймні, ми будемо знати, що прямий ефір цих каналів, їхні найскандальніші програми не йдуть в ефір у нашій державі. - А якщо йдеться про інші новинні сайти? Приміром, новини "ДНР" - чи можна їх закрити? - Якщо там є мова ненависті, спрямована на когось - то звичайно! Веб-сайти не є чимось недоторканим. У нас вже є реально працюючий механізм, який дозволяє боротися з дитячою порнографією. Це - ініціатива Інтерполу, до якої Латвія доєдналася. Наші провайдери блокують такий контент для перегляду латвійськими користувачами. А отже, блокування сайтів технічно можливо. - Противники кажуть, що це - наступ на свободу слова. - Цей принцип не поширюється на мову ненависті, яка підбурює до насильницьких конфліктів. Мені не знайоме українське законодавство, але я вважаю, що у вас є законне право закривати ті ЗМІ, а особливо - інтернет-медіа, які ставлять під сумнів цілісність держави. І якщо у ще вас немає відповідних норм - їх варто схвалити. Я ще раз підкреслю: ні в кого не викликає сумніву, що дитячу порнографію треба блокувати. І те саме із сайтами, які ставлять під сумнів територіальну цілісність держави - у вас точно є право блокувати такі ресурси. Якби не освітня реформа, росіяни "захопили" би Латвію - Цього року Латвія ухвалила амбітну освітню реформу, за якою навчання у старших класах може проводитися тільки державною мовою. Як вам це вдалося - у державі, де є велика частка російськомовного населення? - Розумієте, якщо ви пройдете вулицями Риги, то ви справді почуєте чимало російської мови. Але якщо ви зайдете в школу та послухаєте, якою мовою спілкуються діти - картина буде зовсім іншою! Річ у тім, що навіть у російськомовних сім’ях часто віддають дітей до латиських, а не до російських класів, розуміючи, що для дитини дуже важливо вільно говорити не лише рідною, але й державною мовою. [L] Причому повністю російськомовних шкіл у нас немає ще з 2004 року, відтоді всі школи російської меншини перейшли на так звану білінгвальну модель, коли частина уроків (з кожного предмета. - ЄП) проходить державною мовою, а частина - мовою меншини. Як наслідок, вже зараз дуже багато росіян чудово розмовляють латиською мовою. І це дуже цікавий феномен! Звичайно, це не означає що все чудово. Досі є проблемні школи. Приміром, якщо директор не дуже добре говорить латиською і опирається реформі - то в результаті вся школа майже не вчиться державною мовою. Та загалом статистика добра. - Але як сталося, що повна відмова від російської у старшій школі не викликала протестів? - Абсолютно вірно, протестів майже не було. При цьому взагалі не було протестів дітей - ми не бачили їх під урядом і парламентом! І практично не було заперечень з боку батьків сьогоднішніх школярів - лише окремі з них писали листи. Були лише малочисельні мітинги проросійських політиків - приміром, знаменитої євродепутатки Татьяни Жданок з Російського союзу Латвії (Жданок відкрито підтримує російську агресію проти України, в тому числі анексію Криму. - ЄП). На мітинги, по суті, виходили бабусі, а не батьки учнів. Тобто протестували лише люди з минулого! І тут важливо те, що ми проводили реформу поступово. Під час першого етапу, в 2004 році, у нас справді були протести. Тоді ми припинили дію системи виключно російськомовних шкіл. Це був вимушений крок. Ми мали це зробити, зважаючи на демографію і на кількість російськомовних у Ризі. Тому ми запровадили білінгвальне навчання, яке підготувало школи до усвідомлення того факту, що латиська мова - невід’ємна частина програми навчання. Якби ми цього не зробили - до сьогодні росіяни "захопили" би Латвію. Російська мова була би всюди! На початку реакція на це була жахливою. Були величезні, відразливі протести. Але від 2004 року у нас виросло ціле покоління, яке чудово володіє латиською! - Цікаво, що значно м’якша реформа в Україні викликала гарячі протести угорської меншини. Тепер Будапешт наполягає, що зменшення освітніх прав меншин суперечить європейським нормам. - Ні, ні! Що стосується освіти, то в ЄС взагалі немає обов’язкових правил. Вони можуть тільки рекомендувати, але кожна країна сама визначає свою освітню політику. Те саме в Раді Європи - там немає жодної заборони, наша реформа нічого не порушувала. - А ми щодня чуємо від угорців протилежне. Вони не лише наполягають на якомусь порушенні, але й навіть блокують через це діалог України з НАТО. - Я теж чула такі скарги від угорців, які говорили про захист угорськомовних в Україні. Але скажу чесно, я цього не розумію. Я не розумію, як взагалі угорськомовна меншина жила в Україні, не знаючи державної мови? Про що вони взагалі думають? Вони що, бажають все життя прожити у такий собі "маленькій Угорщині", перебуваючи при цьому в іншій державі? З таким підходом вони самі обмежують майбутнє своїх дітей! Кожна мова, якою володіє людина - це багатство, і це дає велику перевагу перед тими, хто не знає стільки мов! Російськомовні батьки у Латвії тепер почали це розуміти, і саме тому вони не опиралися останній реформі. У нас діти з російськомовних родин і надалі чудово розмовляють російською, адже це їхня рідна мова; у той самий час вони вільно, абсолютно вільно розмовляють латиською, бо це мова навчання; і до того ж, вони добре володіють англійською, яку вивчають у школі. Отже, ці випускники - тримовні. І це дає їм тільки переваги. Це розвиває мозок, це розширює горизонти мислення. Опиратися цьому - щонайменше дивно. Інтерв'ю взяв Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/interview/2018/06/18/7083237/ Фейки на другому плані: як змінилося ставлення країн НАТО до роспропаганди https://www.eurointegration.com.ua/experts/2018/06/18/7083243/ Експертна думка УКМЦ Mon, 18 Jun 2018 10:45:00 +0300 Цікаво було послухати логіку представника Нідерландів: "Ми не маємо чітких інструкцій, що це війна. Відтак це мир. А якщо це мир, тоді нічого поганого в тому, аби вести з росіянами справи, наприклад, бізнес"... Минулого тижня у Ризі закінчилася "Стратком конференція" - щорічна дводенна зустріч фахівців з питань комунікації з держав-членів НАТО та партнерів. Цього разу вона була виразно інакшою, ніж у попередні роки. Якщо раніше на кожній панелі всі говорили лише про пропаганду, дезінформацію, Росію, то цього року основними темами переважно були технології, наука, штучний інтелект, нейрофізілогія. Дезінформація йде з порядку денного. Було кілька панелей, присвячених цьому явищу, але воно вже не домінує. За останні роки вже було сказано дуже багато, і усі розмови неминуче приводять європейців до питання: регулювати російську пропаганду законодавчо чи не регулювати? І відповіді у них, на жаль, досі немає. Забороняти, як це зробила Україна, більшість із них не буде, оскільки такого високого рівня проникнення російського контенту, як у нас, у європейських державах немає. Яскравий приклад: у Балтійських країнах велику частку аудиторії має "Первый Балтийский канал", маріонетка російського "Первого". Цей канал належить двом громадянам Росії і зареєстрований у Латвії. Але "поки вони не закликають до насилля і державного перевороту, ми не плануємо цей канал регулювати", визнав представник Естонії… Найоптимістичніший прогноз: пропаганду будуть маркувати. Тобто перед тим як зайти на певний сайт чи увімкнути цифровий канал, користувач отримуватиме попередження, що цей ресурс може містити контент, спрямований на дезінформацію. Однак цей крок, навіть якщо його запровадять, зовсім не обов'язково знизить рівень цікавості до цих медіа. "Чи зупинить мене це попередження, якщо я бачу цікавий заголовок і хочу подивитися, що ж там таке? Мабуть, ні", - зізнався один з учасників конференції. Терміни "war", "warfare" сприймаються зі спротивом і переважно в розмовах з військовими. Урядовцям, дипломатам, науковцям некомфортно оперувати цими словами. Нас війна змушує мобілізуватися, а пересічний європеєць не відчуває цієї потреби. Цікаво було послухати логіку представника Нідерландів: "Це або війна, або мир. Ми не маємо чітких інструкцій, що це війна. Відтак це мир. А якщо це мир, тоді не дивно, що багато хто не бачить нічого поганого в тому, аби вести з росіянами справи, наприклад, бізнес". Попереду всіх у розумінні цього протистояння традиційно був керівник страткому НАТО Марк Лейті. Він говорив про інформаційне домінування Росії у світі: їх елементарно більше, і вони швидші, оскільки ніяк не прив'язані до журналістських стандартів. Крім того, російські медіа вже давно працюють у парадигмі війни, це їхня відправна точка. Натомість Захід треба розкачувати і роками переконувати, що війна вже триває. Звідси і парадокс: для того щоб почати діяти, західним країнам потрібно, щоб через їхні кордони пройшли танки або висадився російський десант. В той час як для самого Кремля висадка десанту і танки - це одна з останніх фаз війни, які означають, що попередні - інформаційні - були проведені успішно. Це - замкнене коло, яке на користь лише Кремлю. Цей феномен має і документальне пояснення: на Заході інформаційні операції покликані супроводжувати бойові дії. В Росії ж, згідно з усіма військовими стратегічними документами, вони не залежать від бойових дій і мають проводитися безперервно відносно інших держав. Говорили також і про феномен фейків. Дослідники останніх американських виборів стверджують, що спростування фейку не змінює думки споживача про ту чи іншу подію/людину/новину, оскільки в битві правди із вже існуючими переконаннями здебільшого перемагають останні. Тим більше, якщо ці переконання мають соціальну підтримку - друзів, родичів та лідерів думок. А це серйозно ставить під сумнів ефективність існуючої моделі боротьби з фейками. Умовно кажучи, якщо середньостатичний француз переконаний, що Україна - країна корупції, то скільки б не було спростувань новини про оплату Порошенком зустрічі з Трампом, француз волітиме залишатися при своїй думці. Окремі країни вже розробляють курси з медіаграмотності для школярів та студентів. Наприклад, Франція, яка також зазнала серйозного впливу Росії під час виборів, от-от запустить таку програму. Хоча тут теж не без питань. Медіаграмотність - це інвестиція в майбутнє. Молоді люди, які навчаться критично мислити, зможуть голосувати за 10-15 років. А як бути із вже існуючими виборцями і їхньою любов’ю до популістів, яких так щедро фінансує Кремль по всій Європі? Очевидне одне - усі аргументи проти пропаганди давно пролунали. Якщо хтось за останні п'ять років не зміг зробити логічних висновків, то шансів, що він раптом прозріє, вже небагато. Однак, попри це, наша сила - в послідовності. Важливо продовжувати тиснути і повторювати наші тези на усіх можливих майданчиках. Інакше не зчуємося, як втратимо так важко зайняті позиції. Показуючи мінімальний рівень толерантності до російських дій в інформаційному просторі Заходу, ми провокуємо відкат назад. Це вже можна бачити на прикладі Німеччини, де наших зусиль як держави було замало, щоб запобігти її зближенню з Росією останнім часом. Другий урок, який ми мусимо винести: в довготривалій перспективі тільки потужна культурна та бізнес-дипломатія зможуть вберегти нас від російської пропаганди. Доки нас ніхто не знає - доти про нас легко нав’язати будь-який хибний стереотип. І ніхто не захоче розбиратися, чи багато в нас "фашистів" чи є лише кілька маргіналів зі смолоскипами, якщо ми самі не запропонуємо і не продемонструємо західним партнерам правдивий, але легкий у сприйнятті та привабливий образ України та українців. Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора https://www.eurointegration.com.ua/experts/2018/06/18/7083243/