https://www.eurointegration.com.ua/images/ep_for_fb.gif https://www.eurointegration.com.ua https://www.eurointegration.com.ua Луценко проти Америки: чому "атака" на посла США зашкодить самій Україні https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/22/7094257/ Статті Центр "Нова Європа" Fri, 22 Mar 2019 09:30:00 +0200 Навіщо це було робити?! Київ хотів домогтись того, щоб через подібні звинувачення Вашингтон відкликав посла? Але ж це дещо наївно і беззмістовно... Три роки тому, після українсько-американської епопеї зі звільненням Шокіна і відразу після призначення Юрія Луценка генпрокурором, один високопосадовець уряду США розповів авторові цих рядків у неформальній обстановці, які надії вони пов'язують із новим керівником ГПУ. Від цього ж американського співрозмовника довелося чути, як у Вашингтоні спершу були не в захваті від ідеї призначити на цю посаду політика, та ще й близького до президента, але Порошенко у розмові з віце-президентом Байденом зумів навести такі аргументи, що зрештою останній визнав кандидатуру Луценка цілком прийнятною. Давав підстави для позитивних відгуків і сам Юрій Віталійович: на початку він приємно дивував американських партнерів розповідями про своє бачення масштабного реформування Генпрокуратури. Це тривало недовго. З часом горизонти цього реформування - з точки зору американської сторони - все звужувались і звужувались, а зрештою у США взагалі розчарувалися в реформаторських талантах нового генпрокурора. Поза тим, певна частка відповідальності за його призначення лежить на тих американських посадовцях, які після звільнення Шокіна дали Луценку зелене світло, та й загалом здійснювали дуже персоналізовану політику щодо України. [BANNER1] Але тепер - після інтерв’ю генпрокурора The Hill зі звинуваченнями на адресу посла Сполучених Штатів - навряд чи хтось з американських партнерів зважиться згадати про надії, які вони пов’язували з роботою Луценка на цій посаді (хоча частина з тих, хто свого часу підтримав його кандидатуру, досі працюють в уряді США). Від цієї середи у Вашингтоні багато що сприймається інакше. Але навіщо?! Це - перше і головне питання, яке постало після резонансних звинувачень Луценка на адресу посла Йованович. З якою метою? Київ хотів домогтися того, щоб через подібні звинувачення Вашингтон відкликав посла? Але ж це дещо наївно і беззмістовно. Наївно, бо візит заступника держсекретаря США Хейла і його заява на підтримку Йованович після її критичної промови 5 березня чітко продемонстрував: Держдепартамент буде на боці свого посла, щоб там не було. І ця позиція тим паче не зміниться, оскільки українським напрямком там наразі опікується Джордж Кент, донедавна заступник глави місії в Україні (тобто заступник Йованович), який детально орієнтується в українській ситуації. Інший топ-дипломат Філіп Рікер, який тільки почав виконання обов'язків заступника держсекретаря з питань Європи та Євразії (йому доручили цей фронт роботи після відставки Весса Мітчелла), теж потребуватиме порад Кента та Йованович, щоб розібратись у ситуації в Україні. А беззмістовною ця атака є зважаючи на те, що посол США вже пробула левову частку свого терміну в Україні і влітку за планом все одно мала би закінчити свою місію. От тільки інші варіанти - ще абсурдніші. Можливо, генпрокурор Луценко хотів відстояти честь українського керівництва у питанні боротьби з корупцією і відповісти через американське медіа на нещодавню жорстку промову Йованович? Адже це було сприйнято багатьма в Україні не просто як ляпас кандидату Порошенку за три тижні до виборів, але і як явне порушення Штатами (на відміну від ЄС) своєрідного неформального пакту: Захід відкрито не критикує Порошенка під час виборчої кампанії. Але ж така "відповідь" точно не потрібна кандидату в президенти Порошенку, який всіляко демонструє у своїй виборчій кампанії, що він розбудував відмінні персональні контакти із західними партнерами і завдяки цьому заручився міжнародною підтримкою України. Публічне протистояння з послом США підриває подібні меседжі і б’є по президенту безпосередньо! [BANNER2] Чи, можливо, у Луценка були свої, не пов’язані з президентом причини зробити подібні заяви? Може, він прагнув вирішити якісь особисті питання? Але сенсу в цьому немає: якими б не були мотиви, подібні звинувачення здатні лише ускладнити ситуацію для генпрокурора і аж ніяк не сприяти вирішенню жодних проблемних питань. Та хоча про справжні мотиви керівника ГПУ лишається тільки здогадуватися, є кілька речей, про які можна говорити з абсолютною певністю. Коли генпрокурор коментує на міжнародних майданчиках зовнішню політику, це виглядає як мінімум дивно. А коли він звинувачує у чомусь американського посла - це як мінімум недалекоглядно. Особливо на тлі того, скільки зусиль було докладено Києвом для наведення мостів з адміністрацією Трампа і збереження Штатів у ролі важливого політичного союзника Києва. Тактика, обрана окремими представниками української влади, є контрпродуктивною, шкідливою для нашої держави. І так само контрпродуктивною для України є стратегія, яка ділить Америку на "хорошу" (тобто Конгрес чи Білий дім) і "не дуже" (тобто американське посольство чи Державний департамент). Адже, будемо відвертими, в чинному уряді США - крім обмеженого кола осіб у Державному департаменті - Україна наразі мало кому справді цікава і потрібна. Обравши нинішню тактику "війни з Держдепом", Київ б’є саме по тих, хто зберігає нас у американському порядку денному та найбільше налаштований допомагати нашій державі. Автор: Альона Гетьманчук, директорка Центру "Нова Європа", для "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/22/7094257/ Посол-провокатор: куди виведе нове протистояння Білорусі та РФ https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/21/7094232/ Статті "Українська призма" Thu, 21 Mar 2019 16:00:00 +0200 Від кінця 2018 року у відносинах Мінська і Москви штормить. Ілюстрацією нової кризи у взаєминах стало демонстративне ігнорування заходу посольства РФ журналістами державних білоруських ЗМІ. У відносинах Білорусі з Росією відкрився новий фронт інформаційного протистояння. Цього разу головною дійовою особою став посол РФ у Білорусі Михаїл Бабич, який розвинув небувалу медійну активність та претендує на особливу роль у російсько-білоруських відносинах, що виходить за рамки діяльності очільника дипломатичного представництва. Білоруське керівництво намагається всіма силами поставити Бабича на місце, проте це дається нелегко, адже російський посол не просто проявляє власну ініціативу, а демонструє новий консолідований підхід Кремля до побудови комунікацій із союзником. Від кінця 2018 року у відносинах Мінська і Москви штормить. Прохолодні відносини союзників - не така вже й новина на тлі перманентних перемовин за економічні та енергетичні бонуси для Білорусі і небажання Росії надавати ці преференції як просту благодійність. Тому, попри новий виток загострення в грудні минулого року, можна було спрогнозувати, що зрештою білоруський президент вийде з перемовини трохи "пом’ятим", але при своїх інтересах - саме так, як відбувалося і досі. Втім, подальший розвиток подій у лютому-березні 2019 року може свідчити про формування зовсім іншої траєкторії двосторонніх відносин, де на кону стоїть вже не просто збереження економічних преференцій, але й утримання суверенітету та збереження при владі Александра Лукашенка. Нині можна виділити дві магістральні лінії білорусько-російського протистояння. Назвемо їх умовно горизонтальною та вертикальною осями непорозуміння. Горизонтальний вимір протистояння Горизонтальну лінію представляє напруження та обмін публічною критикою між офіційним Мінськом та Москвою, втілені у складному, але традиційному форматі дискусій на рівні президентів двох держав. Тут, в принципі, усе зрозуміло. Александр Лукашенко та Владімір Путін мають довгий трек двосторонніх робочих зустрічей, під час яких як виникали, так і вирішувались питання двостороннього політичного діалогу та економічної кооперації. Так було зазвичай, втім, цього разу все пішло не так. Тут треба повернутися трохи назад і схематично пояснити фундамент нової фази погіршення відносин. Білорусь, свідомо погоджуючись на роль стратегічного союзника Росії в політико-безпекових питаннях, традиційно розраховує на преференційне становище в економічній та енергетичній кооперації. Крім більш відкритого доступу на російський ринок білоруських товарів та російських кредитів, Мінськ також протягом десятиліть отримує російські енергоносії, а це приблизно 20 млрд кубометрів природного газу, а також 18 млн тонн нафти за пільговими цінами. І якщо газ йде на потреби внутрішнього споживання в Білорусі, то нафтопродукти, вироблені з російської нафти на білоруських НПЗ, складають левову частку експорту на Захід, в тому числі в Україну. [BANNER1] Природно, завданням Мінська є утримання такого пільгового становища, в тому числі за рахунок використання процедур таких російських інтеграційних проектів, як Євразійський економічний союз. Москва ж зацікавлена як у посиленні політичного впливу на сусідню державу, так і в обмеженні свободи діалогу Білорусі з ЄС та США. Для цього Кремль використовує перегляд газових та нафтових контрактів на періодичній основі, інструменти тимчасових обмежень окремих позицій білоруського експорту до Росії, а також затягування виділення кредитної допомоги. Виходячи з таких позицій, після періодичних сварок і торгів за умови російської підтримки сторонам вдавалося знаходити компроміс, який все ж дозволяв говорити про збереження статус-кво. У 2018 році ситуація дещо змінилася. Крім традиційних больових точок кооперації значну загрозу для Мінська створила російська ініціатива так званого податкового маневру. З 2019 року протягом шести років Росія запланувала внести зміни в розрахунок експортного мита та податку на видобуток корисних копалин. З поточних 30% мита в кінцевій ціні сирої нафти до 2024 року планується вийти на його повне скасування, в той час як до 2021 року має відбутись аналогічне за розміром зростання вказаного податку. Такий крок керівництво Росії планувало задля пожвавлення експорту нафти та заохочення її переробки на внутрішньому ринку. Для Білорусі, яка отримує російську нафту без експортного мита, новації РФ загрожують серйозними бюджетними проблемами. За білоруськими підрахунками, за шість років маневру Білорусь може недорахуватися $8-10 млрд. Погодьтесь, подарунок не дуже приємний для союзника, яким себе вважає Білорусь. [L] Тому в кінці 2018 року традиційно проблемні перемовини про умови поставок енергоносіїв були доповнені бажанням Мінська отримати компенсацію від Москви за втрати від податкового маневру. Стартом нового етапу публічного протистояння можна назвати засідання Вищої ради Євразійського економічного союзу 6 грудня, де білоруський лідер вдався до низки публічних звинувачень на адресу свого російського колеги, в тому числі і щодо нехтування нормами інтеграційних проектів, де передбачено питання виходу на умови спільного ринку до 2025 року. Йшлося переважно про ціну на газ. Хоча публічні звинувачення російського керівництва - не дивина, цей демарш Лукашенка зіграв із ним злий жарт. Реакція Путіна хоч і була доволі стриманою у присутності ЗМІ, проте мала жорстке продовження, судячи з облич лідерів держав-членів ЄАЕС після завершення закритої частини. А далі вже Мінськ був змушений перейти у глибоку оборону. 13 грудня під час засідання Ради міністрів Союзної держави Росії та Білорусі російський прем’єр-міністр Дмитрій Медведєв зробив пропозицію, від якої важко відмовитися. Москва в майже ультимативній формі запропонувала посилити інтеграцію в рамках Союзної держави. Офіційний Мінськ сприйняв це як шантаж, і в інформаційній сфері поповзли чутки про можливий аншлюс Білорусі Росією. Дві передноворічні робочі вояжі білоруського президента до Росії вказували на незвично серйозний градус напруги. Питання компенсації так і не вирішили, а робочу групу з посилення інтеграції в рамках Союзної держави таки довелося створити. Російським спецслужбам вдалося створити задушливу інформаційну атмосферу, мовляв, у новорічну ніч "бацька" відмовиться від президентства. Саме в запропонованому Росією офіційному дискурсі й доводиться рухатися Білорусі від початку 2019 року. Ціни на енергоносії не знижуються, компенсацій поки не передбачається, але робочі групи з інтеграції активно працюють. [BANNER2] Вертикальний вимір протистояння До офіційного діалогу по лінії президентів активно підключився новий посол РФ у Білорусі Михаїл Бабич, добре відомий українцям через відмову в агремані в Україні, куди хотів його направити Путін. Мінськ теж довго вагався, чи погоджувати кандидатуру такого посла, але зрештою таки погодився. При цьому Бабич поєднує посади керівника диппредставництва зі званням спеціального представника президента Росії з розвитку торгово-економічних відносин з Білоруссю. У Бабича дуже специфічний стиль представлення російських інтересів у Білорусі. Він офіційно відвідує регіони країни, білоруські державні підприємства, проводить зустрічі з представниками білоруської опозиції, офіційно критикує політику білорусизації та вказує на невідповідність фактам білоруської риторики щодо окремих аспектів російської підтримки країни. Звичайно, це негативно сприймається білоруським керівництвом, особливо беручи до уваги досвід роботи попередніх російських послів. Свіжий березневий скандал є тому яскравим свідченням. Як реакцію на відповіді Александра Лукашенка під час його багатогодинної "Великої розмови" з журналістами та експертами Бабич дав розгорнуте інтерв’ю агентству "РИА Новости", де знайшов низку "фактологічних невідповідностей" у словах білоруського президента щодо рівня підтримки Росією Білорусі. МЗС Білорусі намагалося в достатньо недипломатичній формі пояснити російському послу, що йому не варто перескакувати на рівень вище і коментувати слова президента, а також закидало йому звуження розуміння білорусько-російських відносин. Такі слова не залишися непоміченими: надійшла швидка реакція як самого посла Бабича з симетричними звинуваченнями білоруських колег у непрофесійності, так і керівництва МЗС РФ. [BANNER3] Апогеєм інформаційного натиску російського дипломатичного представництва можна вважати проведення 18 березня прес-конференції, присвяченій 5-й річниці російської окупації Криму. Такий захід дійсно є провокативним, оскільки офіційно Мінськ не визнав анексію та окупацію Криму Росією, хоча в тактичному плані дотримувався дипломатичної лінії під час голосування в ГА ООН. Реакцією білоруського керівництва було ігнорування цих заходів з боку державних ЗМІ. До честі білоруської медіа-спільноти, переважна більшість незалежних ЗМІ свідомо не прийшли на цей захід. Звісно, крім теми російського окупаційного перебування на території півострова, Бабич ще раз пройшовся з критикою щодо білоруської сторони. І тут немає сумнівів, що в таких відверто демонстративних діях російського посла перш за все проглядає зміна російської парадигми роботи з союзною державою, а не вдалі експромти дипломата. Одним із підтверджень, що це добре розуміють у Мінську, може бути затвердження концепції інформаційної безпеки РБ. Дуже хотілося б, щоби не запізно. Автор: Геннадій Максак, координатор Української національної платформи Форуму громадянського суспільства "Східного партнерства", голова Ради зовнішньої політики "Українська призма" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/21/7094232/ Удар по злочинах СРСР: що змінює рішення ЄСПЛ у справі про геноцид у Литві https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/21/7094191/ Статті для Європейської правди Thu, 21 Mar 2019 11:00:00 +0200 Досі захисники тоталітарних режимів могли виправдовувати їхні злочини, ховаючись за суто формальні аргументи. Однак останнє рішення ЄСПЛ прибирає цю "шпарину". Чи проводив Радянський Союз геноцид? Для українських істориків чи політиків відповідь на це запитання однозначна, проте юридично довести цю вину досі вважалося неможливим. Не в останню чергу - через те, що конвенцію ООН, яка запровадила термін "геноцид" у міжнародному праві, писали за участі радянських дипломатів, і вони добре попрацювали над тим, щоби дії Союзу не підпадали під визначення цього злочину. Схоже, тепер ситуація може змінитися. Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Дрелінгас проти Литви" стало насправді революційним, бо, по суті, розширило рамки трактування терміну "геноцид". У цій статті - відповіді на запитання, що це за рішення та що воно змінює, в тому числі для України. І окремо тішить, що така революційна зміна стала можливою в тому числі завдяки українській судді. Покарання неминуче? Закриття історичних рахунків за допомогою судових рішень - справа настільки ж приваблива, наскільки й неоднозначна. Коментуючи суд над нацистським злочинцем Адольфом Айхманом (одним з організаторів Голокосту, страченим 1962 року за вироком суду Ізраїлю), знаменитий філософ Карл Ясперс писав: "Тут йдеться про щось інше, ніж право, а тому юридичний розгляд таких явищ є помилкою". Подібні думки доводиться чути регулярно, коли йдеться про судові процеси як засіб встановлення історичної правди або, іншими словами, про намагання написати підручник історії у залі судових засідань. Утім, радикально кращих варіантів досі не придумано. Тож кримінальна відповідальність індивідів за такі злочин, як геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та, з певними застереженнями, злочин агресії, є добре вкоріненою на міжнародному та національному рівнях. [BANNER1] Така відповідальність не має строків давності, а створений згідно з Римським статутом 1998 року Міжнародний кримінальний суд (МКС) покликаний доповнити правові інструменти суверенних держав, не залишаючи міжнародним злочинцям шансів на безкарність. Інша річ, що на практиці величезна кількість найтяжчих злочинів проти міжнародного права, скоєних вже після створення МКС (зокрема, і на території України після 2014 року), лишаються не покараними, а серед фахівців важко знайти тих, хто сподівається на перемогу міжнародного кримінального правосуддя у короткій перспективі. Але так чи інакше, інструмент для розгляду нових злочинів проти людства у міжнародної спільноти є. Та чимало націй залишаються глибоко травмованими саме злочинами минулого, без реагування на них деякі суспільства просто не можуть рухатися вперед. Ледь не найтяжче тут доводиться державам, що були частиною колишнього Радянського Союзу. Цьому є три причини. По-перше, на рахунку СРСР - неймовірна кількість найжорстокіших та наймасовіших злочинів проти власних громадян та цілих народів, що входили до його складу. По-друге, встановлення історичної істини є суттєво ускладненим як через зусилля радянської влади (агресивне нав’язування вигідних їй міфів, знищення документів та свідків тощо), так і через сучасну позицію Росії, яка бачить себе продовжувачкою "славетної історії" СРСР та не шкодує зусиль для відбілювання його іміджу. По-третє, сучасні формулювання у міжнародному праві, які стосуються найтяжчих злочинів проти нього, як-то геноцид, створювалися після Другої світової війни за безпосередньої участі СРСР та західних держав, які подбали про те, щоб відповідні дефініції добре відповідали злочинам нацистів, але їх важче було б застосувати до їхніх власних злочинів. Геноцид чи ні? Так, злочин геноциду у сформульованому відповідною конвенцією 1948 року вигляді повністю відповідає Голокосту, але із значно більшими проблемами може бути застосований, наприклад, до масових радянських репресій (чи до злочинів британських колонізаторів проти індійців або американських - проти індіанців). Поняття геноциду в цьому зв’язку привертає до себе чи не найбільшу увагу. У Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, ухваленій 9 грудня 1948 року, йдеться про дії, спрямовані на повне чи часткове знищення національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої. Найголовніше, що такою дефініцією зі злочину геноциду виключаються дії з масового винищення людей за іншою ознакою - через їхні політичні переконання, соціальний статус, майновий стан тощо. Як тут не згадати одну із тез російської пропаганди, що Голодомор, "навіть якщо він і був спеціально організований", був спрямований не проти українців (національна/етнічна група), а лише проти селян (соціальна група) - а тому, мовляв, його не слід розглядати як геноцид. Та повернемося до ситуації в Литві, яку розглядав ЄСПЛ. Масштаб радянських репресій у цій країні не може не вражати. Після повернення Литви під контроль Радянського Союзу 1944 року почалася партизанська визвольна війна. За даними, поданими литовським урядом до ЄСПЛ, до 1953 року від радянських репресій постраждали близько 500 тисяч литовців (при тому, що загалом населення країни станом на 1939 рік налічувало 2 925 271 осіб). Жорстокість, з якою радянська влада знищувала представників партизанського руху та тих, хто був з ними пов’язаний, вражає. Учасників спротиву СРСР у 1940-­1941, а також 1944-­1953 рр. вбивали (загалом загинуло близько 20 тисяч осіб), їхні прибічники та члени сімей були ув’язнені або депортовані до Сибіру, масово застосовувалися катування, залякування та колективні покарання, включно зі спаленням цілих сіл. У незалежній литовській державі ці дії Радянського Союзу були кваліфіковані як геноцид. [BANNER2] Спочатку це визначив спеціальний закон про відповідальність за геноцид мешканців Литви (1992 р.), а згодом і Кримінальний кодекс Литви (2003 р.). В останньому документі до переліку груп, проти яких може бути спрямовано злочин геноциду (національні, етнічні, расові або релігійні), додали соціальні та політичні групи. При цьому злочин геноциду, поряд з деякими іншими злочинами проти міжнародного права, було включено до тих, що становлять виняток до правила про заборону зворотної дії кримінального закону. Це дало можливість порушити питання про кримінальну відповідальність тих небагатьох ветеранів Міністерства державної безпеки (МДБ), які брали участь в операціях із винищення литовських партизанів та залишилися жити у незалежній Литві. Відповідні справи було розслідувано, а ветеранів радянських репресивних органів литовські суди почали визнавати винними у злочині геноциду. Злочини без покарання Звичайно, що особи, засуджені за злочини часів СРСР, своєї провини не визнавали і використовували всі можливі шляхи для оскарження вироків. Перша така справа у ЄСПЛ, за ініціативи палати, до якої вона надійшла, була розглянута одразу Великою палатою цього суду у 2015 році. Ця справа - Васіляускас проти Литви - була однією з найскладніших у практиці ЄСПЛ з точки зору знаходження рішення. Після розгляду аргументів заявника та уряду Литви, а також Російської Федерації, що скористалася наданим їй правом виступити із позицією на підтримку заявника, Велика палата ЄСПЛ мінімальною більшістю голосів (9 проти 8 голосів суддів) визнала, що Литва порушила статтю 7 Європейської конвенції з прав людини, яка забороняє покарання без наявності відповідного кримінального закону на момент вчинення злочину (принцип nullum crimen sine lege). У рішенні вказано, що держава, безперечно, має право встановлювати у своєму законодавстві ширше тлумачення злочину геноциду, ніж існувало в міжнародному праві на момент його вчинення, але такий розширений склад злочину не може мати зворотної дії в часі. За два тижні після проголошення цього рішення у Страсбурзі Вітаутас Васіляускас помер. На прохання його нащадків Верховний суд Литви повторно відкрив провадження, скасував попередні рішення судів і вирішив, що звинувачення Васіляускаса мали б бути переформульовані. Та оскільки у зв’язку зі смертю останнього це було неможливо, справу закрили. Невдовзі Комітет міністрів Ради Європи постановив, що у такий спосіб Литва повністю виконала рішення ЄСПЛ у справі Васіляускаса. Разом з тим, притягнення у Литві колишніх співробітників МДБ до відповідальності за злочин геноциду продовжилося. На початку 2016 року Верховний суд Литви розглянув касаційну скаргу Станіславаса Дрелінгаса, якого роком раніше визнали винним у пособництві у злочині геноциду у зв’язку з його причетністю до операції, в результаті якої 1956 року було захоплено, піддано лютим катуванням, а згодом страчено одного з лідерів литовських партизанів Адольфаса Раманаускаса (псевдонім "Ванагас"). Найвища судова інстанція Литви відмовилася скасовувати вирок, лише дещо уточнила та змінила його. Серед іншого, Верховний суд Литви підкреслив, що винищення осіб за політичною ознакою було також спрямовано на геноцид литовців як нації. Незважаючи на порівняно нетривалий термін покарання (врахувавши поганий стан здоров'я та другорядну роль в операції із затримання Ванагаса, йому присудили лише п’ять місяців позбавлення волі), Дрелінгас теж звернувся із заявою до ЄСПЛ. [BANNER3] Історичне рішення Рішення ЄСПЛ у справі Дрелінгас проти Литви було оприлюднено 12 березня. Цього разу відповідна палата Суду (четверта секція під головуванням української судді Ганни Юдківської) не стала відмовлятися від розгляду справи на користь Великої палати, а ухвалила змістовне рішення. П’ятьма голосами проти двох палата ЄСПЛ вирішила, що засудження Дрелінгаса не порушувало статтю 7 конвенції - ту, на підставі якої виграв попередній скаржник. Судді ЄСПЛ вирішили, що Верховний суд Литви зняв проблему, через яку Литва програла у справі Васіляускаса. Зокрема, Верховний суд пояснив, чому партизани, які чинили спротив радянському правлінню, можуть розглядатися як важлива частина нації, а тому їхнє винищення відповідало міжнародному визначенню груп, проти яких може бути вчинено геноцид, за статтею ІІ Конвенції про запобігання геноциду та покарання за нього. А ця конвенція вже діяла на початку 1950-х років, тобто у час, про який ідеться. Двоє суддів, що не підтримали це рішення, подали змістовні окремі думки, які зводяться до того, що рішення Великої палати у справі Васіляускаса було цього разу неправильно витлумачено палатою. Одна з них, що належить румунській судді Юлії Антоанеллі Моток, витримана у доволі різкому тоні. Вона пише: "Наслідки цього рішення ЄСПЛ, що є безпрецедентним у міжнародній практиці, є фундаментальними. Вперше етнополітичний геноцид було визнано міжнародною судовою установою. Велика кількість держав та народів ведуть мову про такі геноциди. Щойно ЄСПЛ визнає "етнополітичний рівень", інші держави матимуть спокусу наслідувати приклад Литви. Ухваливши таке рішення, більшість суддів розширює обсяг геноциду далеко за рамки, визначені донині у міжнародному кримінальному праві". На думку незгодної судді, справа тепер має бути розглянута Великою палатою. Видається, що такий сценарій є цілком імовірним - позивач планує оскаржити рішення Суду. Проте результат, якого дійде Велика палата ЄСПЛ, якщо вона справді розглядатиме справу Дрелінгаса, передбачити доволі складно. І якщо у підсумку резонансне рішення залишиться без суттєвих змін, шлях до більш вільного ретроспективного тлумачення злочину геноциду справді може бути відкритий. [BANNER4] * * * * * Новий підхід ЄСПЛ закриває "шпарину", коли захисники тоталітарних режимів виправдовували їхні злочини, ховаючись за суто формальні аргументи. Разом з тим варто визнати: практичні наслідки з точку зору кримінального права, скажімо, у випадку радянських злочинів сталінського періоду будуть доволі обмеженими. Хоча б тому, що для притягнення до кримінальної відповідальності її суб’єкт має бути живим, а для політичних та історичних оцінок минулих (чи навіть давно минулих) подій як геноциду юридичних перешкод і раніше було небагато. Проте це може відкрити шлях до розгляду крізь призму злочину геноциду пізніших злочинів радянської влади, навіть якщо вони й були менш масовими. І саме тому це рішення може без перебільшення вважатися історичним. У кожному разі є одна річ, якої варто уникати за будь-яку ціну: це тривіалізація злочину геноциду. Важко спокійно чути твердження про "пенсійний" чи то "тарифний геноцид". У таких спробах - свідома чи неусвідомлена неповага до мільйонів людей, що були закатовані та вбиті страшними тоталітарними режимами ХХ століття, в тому числі нацистським та радянським. Автор: Микола Гнатовський, доцент Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, президент Європейського комітету із запобігання катуванням, нелюдському або такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/21/7094191/ Обережно, фейк: МВФ не скасовував транш у 500 млн для України https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/20/7094171/ Статті Європейська правда Wed, 20 Mar 2019 13:24:00 +0200 Про покарання України за рішення КС наразі не йдеться. Просто хтось переплутав гроші МВФ із... грошима Євросоюзу, на які в уряді і без того не сподівалися. І це нескладно довести. "Ви чули, що Рабінович виграв 10 тисяч у лотерею?" "Так, але не в лотерею, а в преферанс, не 10 тисяч, а сто рублів, не Рабінович, а Петренко, і не виграв, а програв". Цей давній анекдот якнайкраще описує "новину" про нібито втрату Україною фінансування від МВФ, яка в останні кілька днів активно поширюється мережею. У ній неправдивим або помилковим є майже все. Правдою є лише проблема, покладена в основу цього фейку - те, що Захід, м’яко кажучи, не в захваті від скасування статті Кримінального кодексу про незаконне збагачення. Поза тим, про рішення щодо покарання України наразі не йдеться. Просто хтось переплутав гроші МВФ із... грошима Євросоюзу, на які в уряді і без того не сподівалися. І це нескладно довести. А от чим керувалися ті блогери та видання, які поширювали цю неправду, і чи були причиною просто незнання та помилка - сказати складніше. А ще у цьому тексті - про те, наскільки серйозною є загроза втрати Україною безвізу через скасовану норму про незаконне збагачення. Транш, якого і не мало бути Інформація про вкрай загрозливе для України рішення МВФ з’явилася в українському сегменті інтернету в понеділок, і чим далі, тим більшого поширення вона набувала. З’явилися "коментарі експертів" і навіть "аналітика" з цього приводу. "Зраду" українські медіа люблять, та й читач так само, тому тексти з цього приводу активно читалися і обростали все новими подробицями. Приміром, статтю на "Обозі" з цього приводу менше ніж за добу прочитали понад 50 тисяч разів. Та якщо скасування "докупи" ще й безвізового режиму лунало хоча б як припущення - то твердження про втрачені гроші МВФ усюди подавалось як доконаний факт. Та ще й з детальними даними. Мовляв, транш МВФ мав скласти $500 млн; Україна мала отримати його до виборів; а тепер ухвалене рішення фонду про те, що цей транш буде згодом (орган, що його ухвалив, не уточнюється). Все це, мовляв, сталося виключно через рішення Конституційного суду, що скасував статтю про незаконне збагачення. Реалії є трохи іншими. [BANNER1] 1) МВФ взагалі не мав наміру надавати Україні кошти до завершення кампанії. Це суперечить і практиці Фонду. Крім того, ще торік у Вашингтоні називали зовсім інший графік - перший перегляд програми мав відбутися не раніше 15 травня, тобто задовго після другого туру і вже після оголошення імені нового президента. Реально ж ішлося про плани отримати кошти не раніше травня-червня. До речі, ще один, третій транш не випадково був запланований на листопад - тобто не раніше завершення парламентської кампанії. 2) Траншу від МВФ на суму $500 млн не планувалося взагалі! Наступний транш мав скласти близько $1,3 млрд. МВФ, до слова, виділяє кошти не в доларах США, а у внутрішній "синтетичній валюті" SDR. Саме тому МВФівські транші, коли їх переводять у долари для більшої зрозумілості, завжди мають "некруглі" значення. $500 млн - це 358 млн SDR, сума і замала, і доволі дивна як для чергового траншу. Жодне з видань, які опублікували схожі новини, "не помітили" цих розходжень і навіть не поставили під сумнів "анонімні джерела", які повідомили про втрачені гроші від МВФ. А ще цікаво, що у стрічці нові й нові публікації про "втрачені гроші" з’являлися у той самий час, як Мінфін запевняв у збереженні планів щодо візиту оцінювальної місії до України вже у травні (а приїзд "оцінювальників" - це зазвичай передостанній крок перед схваленням нового траншу). Зв’язати ці повідомлення поширювачі зради не зважилися. Це не означає, що гроші від МВФ точно будуть до літа - у Фонду справді є питання до України, причому не тільки і не стільки через рішення КС (рекомендуємо статтю з "Економічної правди" з цього приводу). Але у цій історії є ще одна, не менш цікава складова. Звідки півмільярда? Між тим історія з "втраченими" 500 мільйонами має й реальне підґрунтя. От тільки йдеться не про МВФ, а про Євросоюз, і про "пів'ярда" євро, а не доларів. Україна справді розраховує на отримання 500 млн євро з бюджету ЄС - другого траншу за програмою макрофінансової допомоги (кредит на пільгових умовах, майже за нульовою ставкою, "довший" та вигідніший за гроші МВФ). Перший транш ми отримали у грудні. Від початку року час від часу в інформаційному просторі справді лунали оптимістичні заяви урядовців про те, що гроші можуть надійти скоро, може, навіть до виборів. Але минулого тижня уряд був змушений визнати - в березні грошей не буде (хоча не велика таємниця, що у квітні їх не буде так само). То може, не такий це і фейк про кредит, втрачений через рішення КС? Може, журналісти просто переплутали, звідки гроші, і через це наробили далекоглядних висновків? Відповідь категорична: ні. Так, скасування статті про незаконне збагачення справді додало нам проблем у діалозі з ЄС. І не тільки щодо кредитних грошей. Але проблем із "макрофіном" - набагато більше. Навіть у Мінфіні цього місяця визнали, що досі не виконали 5 з 12 індикаторів для отримання цих грошей. Але рахувати критерії у підсумку буде не Мінфін, а Брюссель. А оцінка прогресу України з боку самого Євросоюзу зазвичай скептичніша за урядову. Ба більше, якщо відкинути браваду, то мало хто розраховував на виділення цих грошей вже навесні (а не тільки до виборів). [L] Ще минулого літа, коли окреслилися перші обриси макрофінансової програми, "Європейська правда" висловлювала занепокоєння, що Київ може отримати перший півмільярдний транш і навіть не вести боротьбу за другий, адже вона буде надто складною. На щастя, уряд все ж намагається дістати всі гроші і виконати всі умови для цього, але неможливо стрибнути вище голови. І чим ближче до виборів - тим складніше буде виконати умови. Серед яких і приватизація, і антикорупція, і зміна законодавства у низці галузей (яку вкрай складно провести у майже не працюючій Раді). Тому говорити про "втрату" цих грошей саме через рішення КС - вкрай некоректно. [BANNER2] То що зі збагаченням? Наостанок варто підкреслити. Хоча повідомлення про втрату Україною траншів через скасовану статтю Кримінального кодексу є некоректними, але це не зменшує проблем, які матиме Україна через таке скасування. Просто ці наслідки є відкладеними у часі. Рішення КС зашкодило довірі європейців та американців до нас, та головне питання, яке вони ставлять у діалозі з Україною - не "хто винуватий" чи "кого карати", а "як і коли ця проблема буде виправлена". І в разі, якщо Рада ухвалить нову редакцію цієї статті, з якою погодяться також кредитори, жодних санкцій за це не буде. Незважаючи навіть те, що "старі", відкриті раніше кримінальні провадження з цього приводу, швидше за все, будуть втрачені. Але якщо Верховна рада так і не зможе поновити кримінальну відповідальність за астрономічні суми у деклараціях чиновників - тоді наслідки справді можуть бути. В тому числі це питання безсумнівно постане з боку наступної місії МВФ (хоча занадто сміливо було б говорити, що воно точно заблокує транш, якщо будуть виконані всі інші умови Фонду). Зрештою, скасування однієї статті ще не означає, що НАБУ втратило всі важелі для покарання корупціонерів. І, наостанок, про безвіз. Черговий звіт про механізм призупинення безвізового режиму має з’явитися у грудні, і у ньому напевно згадають про цю проблему. Та чи буде лише цього достатньо, щоби в України забрали безвізовий режим? Напевно, ні. Навіть якщо Рада до кінця року так і не знайде голосів для відновлення скасованої кримінальної норми, це не буде достатньою підставою. Для таких дій Україна має піти на суттєвий, системний розворот реформ. І якщо (приміром, після виборів) події підуть за таким сценарієм - це буде підставою для хвилювань. А наразі за долю безвізу можете бути спокійними. Автор: Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/20/7094171/ Союз "росіян" та русофобів: як у Естонії створюють неймовірну коаліцію https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/20/7094155/ Статті Європейська правда Wed, 20 Mar 2019 09:45:00 +0200 "Центристи", яких традиційно вважали захисниками "естонських росіян", раптом розпочали переговори про коаліцію з партіями, які виступають за різке зменшення прав російської меншини! Ситуація, коли партія одразу після виборів різко змінює курс, залишаючи своїх виборців ошуканими, нечасто трапляється навіть в Україні. А про країни ЄС й годі казати. Однак саме це зараз відбувається в Естонії. І така ситуація може стати чималою проблемою для країни. (Анти)російська зрада Парламентські вибори в Естонії відбулися 3 березня. Перемогу на них отримала опозиційна Партія реформ - ліберали з правим ухилом. Ця партія отримала 34 мандати зі 101 і саме вона за неписаними правилами й мала отримати мандат на формування уряду. Втім, створення коаліції ускладнювалося тим, що своє представництво у Рійгікогу (парламенті Естонії) суттєво збільшили ультраправі євроскептики з Консервативної народної партії Естонії (EKRE) - вони збільшили свою фракцію з 7 до 19 мандатів. [L] До виборів усі інші партії заявляли про неможливість утворення коаліції з EKRE. Обіцяв це і переможець, Партія реформ - а відповідно, після виборів у нього залишилося дві опції. Перша - коаліція з двома найменшими партіями: соціал-демократами (10 мандатів) та правоцентристами з "Вітчизни" (Isamaa, 12 мандатів). Друга опція - "велика коаліція" зі своїм основним противником, Центристською партією (26 мандатів), козирем якої є захист російської меншини. Коаліція зі своїм основним опонентом - завжди непросте рішення, проте у Партії реформ обрали саме цей, другий шлях. Однак центристи, розуміючи, що за такого формату втрачають посаду прем’єр-міністра, відмовилися від пропозиції та розпочали власну коаліціаду - з Isamaa та (найголовніше) ультраправою EKRE. Незвичність ситуації полягає не лише у долученні до коаліційних переговорів ультраправих. Родзинка в іншому. Вийшло так, що центристи, яких традиційно вважали захисниками прав "естонських росіян", раптом розпочали переговори про коаліцію з партіями, які виступають за різке зменшення прав російської меншини! Виборці-росіяни взагалі сприймають EKRE як абсолютного ворога. І небезпідставно. Наприклад, лідер фракції Мартін Хельме, згадуючи події "бронзової ночі" (масові протести 2007 року, організовані РФ через перенесення монументу радянському воїну), коли він добровольцем захищав Кадріоргський палац у столиці від російських мародерів, жаліється, що "лише одного разу вдалося вдарити кийком тіблу (естонське прізвисько для росіян, аналог слова "кацап". - ЄП), але хоч так, день не минув дарма". Звісно, такий альянс російськомовні виборці сприйняли як зраду. Невипадково їхній центральний офіс на днях розмалювали свастиками. Побоювання щодо створення уряду за участі EKRE висловили і в єврейській громаді - адже представники цієї партії вже заявляли, що єврейська меншина має надто "привілейоване положення у країні". [BANNER1] Цікаво, що у двох правих партіях, тобто Isamaa та EKRE, потенційний альянс із учорашнім політичним ворогом не викликав таких протестів. Зокрема, у EKRE наголошують, що партії мають і багато спільного, в першу чергу неприйняття диктату ЄС та - найголовніше - незгоду з принципом розподілу міграційних квот. "Кому така коаліція не подобається - можуть вже збирати речі та їхати до Канади", - резюмує лідер EKRE Мартін Хельме, додаючи, що очікує, що більша кількість естонців за їхньої влади, навпаки, повернеться до країни. Кому вигідно? Коаліціанти пообіцяли до початку квітня завершити переговори. Наразі відомо, що вони домовилися не порушувати питання відмови від членства Естонії в НАТО та ЄС, проте планують відмовитися приймати мігрантів за квотами, ухваленими в ЄС. Водночас обурення значної частини суспільства від такої перспективи вже призвело до перших протестів, від легальних мітингів і відкритих листів до погроз на адресу партійних лідерів. А ще через цю ситуацію Естонія опиняється у вкрай уразливому становищі. По-перше, така коаліція, у разі її створення, матиме суттєві проблеми у діалозі з Брюсселем. А відповідно - з "відмінника євроінтеграції" Таллінн ризикує перетворитися на ще одного східноєвропейського опонента Єврокомісії, склавши компанію Угорщині, Польщі та Чехії. Проблеми можуть з’явитися і у відносинах із НАТО. Як мінімум, майбутньому естонському уряду буде набагато складніше вести переговори з Альянсом про збільшення військового контингенту на своїй території, коли низка депутатів з коаліційних фракцій виступають за термінове виведення іноземних солдатів з країни. По-друге, не варто особливо зловтішатися розпачем естонських росіян. Адже, розчарувавшись у поміркованих центристах, російські виборці можуть пристати до більш радикальних та відверто пропутінських політичних сил. А якщо згадати, що Кремль шукає лише найменшу можливість "розхитати" ситуацію у сусідніх країнах, то нинішні події стали подарунком в першу чергу саме для РФ. Звичайно, ситуація може ще докорінно змінитися. Наприклад, партії можуть не дійти компромісу в принципових питаннях, і тоді зі створенням коаліції може просто не скластися. [BANNER2] А розбіжностей у них вдосталь! Приміром, активно дискутована ініціатива щодо остаточного переходу шкільної освіти на естонську мову (за прикладом реформи, яку нещодавно провела сусідня Латвія). А ще не виключено, що своє слово скаже президент країни Керсті Кальюлайд, якщо вона знайде підстави розірвати союз про- та антиросійських сил та оголосить дострокові вибори. Втім, навіть за такого сценарію "демона ненависті" у Естонії вже випущено з пляшки. І загнати його назад буде надзвичайно складно. Автор: Юрій Панченко, редактор "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/20/7094155/ Силова відповідь Макрона: як французька влада відреагує на загострення протестів https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/19/7094127/ Статті Tue, 19 Mar 2019 14:40:00 +0200 В уряді Франції визнали недостатність дій поліції під час масових протестів 16 березня. Єдиною можливою відповіддю на те, що відбувається, може бути силова, впевнений Макрон. Вранці в понеділок, 18 березня, президент Еммануель Макрон провів позапланову закриту урядову нараду, присвячену заворушенням на Єлисейських полях. Нагадаємо, за підсумками чергового протесту "жовтих жилетів" було розграбовано близько 80 магазинів і офісів. На Єлисейських полях протестувальники розбили вітрини десятків магазинів, деякі з них розграбували, а також влаштували погром у знаменитій брассері Le Fouquet's. Під час "суботника" "жовтих жилетів" на бульварі Рузвельта сталася пожежа в житловому будинку. Вогонь спалахнув на першому поверсі, де розташований банк. В результаті постраждали 11 осіб. "Аналіз вчорашніх подій показує, що вжитих заходів було недостатньо для стримування насильства і запобігання правопорушенням", - заявив прем'єр-міністр Едуар Філіп перед зустріччю з Макроном. І заходи не забарилися. Як заявило агенції AFP джерело в оточенні французького лідера, Макрон вважає, що єдиною можливою відповіддю на те, що відбувається, може бути "силова відповідь". Раніше, в неділю, Макрон, якому довелося перервати коротку відпустку в Піренеях і повернутися до столиці, вже пообіцяв вжити "рішучих заходів", щоби погроми на кшталт тих, що відбувалися 16 березня на головній паризькій авеню, більше не повторювалися. Поліцейський провал? 16 березня порядок в Парижі забезпечували 5 тисяч правоохоронців. Та багато хто вважає, що цього недостатньо. Крім того, опозиція звинуватила представників сил правопорядку в бездіяльності. Едуар Філіп визнав в офіційному комюніке, що під час суботньої акції відбулися порушення функціонування роботи правоохоронних органів, в той час як останні були в курсі того, що в маніфестації візьмуть участь радикали. "У суботу в Парижі ми бачили крайні прояви насильства. Це були практичні воєнізовані угруповання, мародери. І дійсно, сили правопорядку не змогли впоратися з ситуацією. Треба зрозуміти, чому так сталося і що потрібно зробити, щоб цього більше не повторилося", - цитує Le Monde слова свого джерела в оточенні прем'єр-міністра. Держсекретар при МВС Франції Лоран Нуньєс також визнав "провал" роботи поліцейських на Єлисейських полях. [L] "Починаючи з 1 грудня, президент Франції постановив змінити порядок забезпечення громадської безпеки. Цього не відбувалося в Парижі протягом останніх двадцяти років. Ми виробили вкрай мобільну систему, систему швидкого реагування сил правопорядку, - розповів Нуньєс. - Щоразу, коли на акціях відбувалися грабежі та погроми, ми використовували цю систему. Крім того, ми розробили систему попереднього контролю, щоб заздалегідь визначати, хто прийде на маніфестацію. У суботу ця система не спрацювала". Втім, далеко не всі згодні з такими оцінками роботи поліції. "Ні, поліцейські не сидять склавши руки, - каже в інтерв'ю RFI колишній поліцейський комісар Етьєн Дюран. - Префектура поліції встановлює порядок забезпечення безпеки залежно від інформації, яку вона отримує від спецслужб. В даному випадку було заздалегідь відомо, що радикали з руху Black block збираються прийти на Єлисейські поля. Тому мені здається, що дії поліції були адаптовані до ситуації. Далі, проблема полягає у виборі між захистом будівель і захистом людей. І це дуже складно. Перший вибір полягає в захисті і забезпеченні безпеки самих маніфестантів. А під час пожеж необхідно забезпечити безпеку пожежників". Ще одне принципове питання: чи було на акції достатньо поліцейських? "З того, що я бачив, мені здається, що так, - відповідає Етьєн Дюран. - Виникла полеміка навколо того, що багато представників сил правопорядку були задіяні в охороні Єлисейського і Матіньонського палаців. Але я думаю, що це було неминуче, тому що Єлисейський палац розташований так близько до Єлисейських полів. Неможливо було б не посилити його охорону". [BANNER1] Штрафи та арешти А вже 18 березня французький прем'єр представив серію заходів для боротьби з насильством на мітингах. Серед них - заборона маніфестацій у деяких кварталах французьких міст, зокрема на Єлисейських полях у Парижі, площі Пей-Берлан у Бордо і площі Капітолію в Тулузі. Це, як раніше відзначало AFP, не завадить радикалам "влаштовувати погроми в інших районах". Ще одна антипротестна ініціатива - різке підвищення штрафів за участь у заборонених маніфестаціях, з 38 до 135 євро. Філіп також оголосив про відставку префекта поліції Парижа Мішеля Дельпюеша. Його замінить префект регіону Нова Аквітанія, відомий своїм "жорстким характером", відзначає AFP. Водночас владі необхідно захистити підприємців, які зазнають серйозних збитків від початку руху "жовтих жилетів" 17 листопада. Французька федерація страхових компаній оцінила збитки від дій "жилетів" у 170 млн євро. І це не враховуючи подій 16 березня. За даними торгово-промислової палати паризького регіону, в ході суботньої акції постраждали близько сотні магазинів і ресторанів. Міністр економіки Франції Брюно Ле Мер пообіцяв у понеділок, що зробить все для того, щоб жоден підприємець не виявився без роботи через маніфестації. У вівторок Ле Мер разом з главою МВС Крістофом Кастанером повинен виступити в Сенаті у зв'язку з економічними наслідками акцій "жовтих жилетів". В ході вісімнадцятої за рахунком акції "жовтих жилетів" 16 березня в Парижі були затримані 237 осіб, близько двохсот з них помістили під варту. За даними МВС, в цілому в паризькій акції взяли участь близько десяти тисяч осіб, по всій країні - понад 32 тисяч. [BANNER2] Самі "жовті жилети" вже відреагували на плани влади, оголосивши про зміну формату протестів. Мітинги в центрах великих міст можуть змінити "національні блокади" ключових об'єктів інфраструктури, що може паралізувати економіку країни. Вже 19 березня має початися блокада нафтопереробних заводів - офіційно це робиться заради "заморожування" зростання цін на бензин. Матеріал опублікований на порталі Radio France Internationale і публікується "Європейською правдою" з дозволу правовласника https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/19/7094127/ Історичний самостріл: навіщо Польща пішла на реабілітацію військового злочинця https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/19/7094005/ Статті для Європейскої правди Tue, 19 Mar 2019 08:42:00 +0200 Польський Інститут нацпам'яті виправдовує військового злочинця Ромуальда Райса. Тим самим він не тільки створив привід для конфлікту з Білоруссю, але й ускладнив історичну суперечку з Україною. Історична політика вже стала "візитівкою" відносин Варшави із сусідами. І якщо йдеться про відносини з Україною, то тут все досить просто і зрозуміло. Польща вибудовує послідовну антагоністичну модель, в якій наша влада не хоче визнати "очевидних злочинів проти людства, скоєних ОУН-УПА" на території Волині. На такій моделі польським політикам всіх таборів вдається будувати відносини з нашою державою останні 28 років. Але в ситуації з іншим східним сусідом Польщі - Білоруссю - все виглядає трохи інакше. 11 березня польський Інститут національної пам'яті поставив під сумнів свої ж власні дослідження і виправдав військового злочинця Ромуальда Райса "Бурого". Тим самим Польща створила привід для конфлікту з Білоруссю і прецедент для українського Інституту нацпам'яті. Хто такий Ромуальд Райс? Ромуальд Райс, псевдо "Бурий", 1946 року був начальником "3-ї Вільнюської бригади", яка скоїла вбивство 79 осіб білоруської національності на території сьогоднішнього Підляського воєводства. У 1949 році за свої дії Ромуальд Райс був публічно засуджений до смертної кари, але на цьому його історія не закінчилася. У 1995 році Суд Варшавського військового округу посмертно реабілітував Райса, аргументуючи це тим, що "Бурий" "боровся за незалежність Польщі", а як відомо, "стан вищої необхідності змушує приймати не завжди етично однозначні рішення". Під таким формулюванням польський суд мав на увазі в тому числі знищення (пацифікацію) білоруських сіл. Ромуальд Райс Через 10 років Інститут національної пам'яті Польщі офіційно заявив, що дії "3-ї Вільнюської бригади", тобто пацифікацію білоруських сіл, не можна ототожнювати і виправдовувати боротьбою за незалежність польської держави, оскільки це принижує гідність даної справи. У цій же офіційній заяві ІНП визнав дії загону "Бурого" такими, які підтримували комуністичний режим у Польщі. Відповідно, знайти виправдання діям Ромуальда Райса не вдалося. Більше того, вони були класифіковані як такі, що "стосуються злочину геноциду, які належать до категорії злочинів проти людства". Таким чином, на той момент уряд Польщі закрив "спірне" питання з Білоруссю на рівні урядів, але на громадському рівні ситуація виглядала інакше. [BANNER1] Герой для ультраправих "Радикально-національний табір" (РНТ) (в оригіналі ONR) - це польська екстремістська організація правого спрямування, яка щорічно вшановує пам'ять Ромуальда Райса "Бурого". Свої марші представники РНТ проводять по всій Польщі, в тому числі в польському містечку Хайнувка, де колись бригада "Бурого" скоїла злочин проти людства. Ромуальд Райс - суперечлива персона, і для польських радикальних націоналістів він не злочинець, а герой, один із так званих "знедолених солдат". Щорічні акції членів РНТ з вимогою остаточно "відбілити" репутацію Райса викликають не тільки дискусію щодо історичної політики в Польщі, але й опір офіційного Мінська до подібного роду подій, пропозицій та ідей. При цьому слід додати, що нинішній консервативний уряд Польщі в особі партії "Право і справедливість" разом із РНТ пройшли маршем на Дні незалежності у Варшаві. Як це пов'язано між собою? У ПіС, ймовірно, сприймають представників РНТ як свій електорат, і навіть більше - бачать у них чудову "реактивну" силу для вуличних акцій підтримки. Саме тому влада продовжує дозволяти РНТ проводити публічні акції в різних містах Польщі. Марш польських ультраправих у Хайнувці на честь "Бурого" Так сталося і зараз, коли польський Інститут національної пам'яті оприлюднив заяву, яке "відбілює" репутацію "Бурого", а це однозначно буде позитивно сприйнято членами РНТ, що зрештою може стати приводом проголосувати за ПіС. У зв'язку із цим залишаються відкритими питання: чи зроблена заява прес-служби відповідає поглядам усього ІНП або лише його правого крила? А також чому уряд Польщі досі не відреагував на недипломатичні, неюридичні, а публіцистичні (провокативні) терміни, використані в заяві ІНП? Вердикт - не винен? Отже, ІНП Польщі піддає сумніву власні раніше проведені дослідження і публічно заявляє, що Ромуальд "Бурий" "не винен", тому що якби це дійсно були вбивства на релігійно-національному ґрунті, то "Райс мав можливість пустити з димом значно більше білоруських сіл" . А оскільки він цього не зробив, то "православ'я і білоруська національність" не були приводом, через який люди загинули від рук 3-ї бригади. Єдина провина "Бурого" полягає в тому, що він не запобіг ситуації, внаслідок якої загинули "ті, хто не мав загинути за жодних умов" (тобто жінки і діти). Така аргументація не сподобалася владі Білорусі, а тому польського посла у Мінську негайно викликали в МЗС з метою пояснити те, що сталося. Прес-секретар МЗС Білорусі заявив, що польські історики зібрали вже достатньо даних, що підтверджують злочини "Бурого", а нинішня заява і виправдання для Райса засновані на "теоретичних міркуваннях". [BANNER2] Аргументація, яку наводять як приклад автори цієї заяви польського ІНП, також використовується і в Україні. За що, до речі, польська влада не соромиться критикувати українських істориків і називати наведені аргументи "безглуздими". Парадокс цієї ситуації змушує замислитися, оскільки польський уряд в останні кілька років примушує своїх сусідів "розрахуватися" за історичні події: виявляти і "називати по іменах" воєнних злочинців. При цьому, коли мова заходить про власні "чорні плями", польський Інститут національної пам'яті намагається "відбілити" їх, запевняючи, що все, що відбулося, нехай і було трагічним моментом, але було результатом воєнних дій, а не воєнних злочинів. Українська влада завдяки цій події отримує досить важливий юридичний прецедент. По-перше, дослідження польського Інституту національної пам'яті тепер можна спокійно ставити під сумнів, адже в їх правдоподібності часом не впевнене навіть саме керівництво інституту. По-друге, ОУН-УПА, навколо яких між Польщею та Україною триває "нескінченна" історична суперечка, можуть бути виправдані схожим чином - повторюючи логіку ІНП Польщі, "стан вищої необхідності змушує приймати не завжди етично однозначні рішення". Втім, слід визнати, що заява ІНП Польщі не скасовує винесеного раніше прокуратурою вироку і оцінки дій Ромуальда Райса. Більше того, "Бурий" залишається винним у події, оскільки не передбачив ситуації і жертв, до яких призвели віддані їм накази. У будь-якому разі дії польського ІНП навряд чи можуть бути прикладом для України. Швидше, антиприкладом - бажання "закрити очі" на неприємні сторінки національної історії призводять все до нових і нових проблем для країни. Граючи на руку лише ультраправим. Автор: Владислав Сердюк, політолог, експерт Фонду громадської дипломатії https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/19/7094005/ Штурм парламенту та блокада телецентру: протести на Балканах увійшли у нову стадію https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/18/7094064/ Статті для Європейської правди Mon, 18 Mar 2019 14:00:00 +0200 Спроба штурму парламенту. Компромат на главу держави. Намагання захопити центральний телеканал та блокування президентської адміністрації. Все це – новини минулого вікенду з Албанії, Чорногорії та Сербії. Спроба штурму парламенту. Намагання захопити центральний телеканал. Блокування адміністрації президента. Компромат на главу держави в найпопулярнішій газеті країни. Усе це - новини минулого вікенду з трьох балканських країн - Сербії, Албанії та Чорногорії. Цьому протестному руху вже дали назву "Балканська весна" - за аналогією з "Арабською весною", а відомий гострослів, президент Європарламенту Антоніо Таяні, навіть встиг заявити, що принаймні в Албанії вже почалася "громадянська війна". До такого розвитку подій ще не дійшло, але ситуація в усіх названих країнах і дійсно є доволі нестабільною і не зовсім передбачуваною. Отже, чому протестують серби, албанці, чорногорці і чого вони хочуть? Дефіцит демократії Спільною вимогою №1 протестів в усіх трьох країнах є відставка влади та дострокові вибори. В Сербії та Чорногорії протестують проти президентів, які одночасно є лідерами керівних партій - Александар Вучич очолює Сербську прогресивну партію, Міло Джуканович - Демократичну партію соціалістів, DPS. В Албанії мішенню протестувальників є прем’єр-міністр країни, глава правлячої Соціалістичної партії Еді Рама. Відповідно, протестувальники вимагають дострокового переобрання парламенту (в Албанії) або президента (в Сербії та Чорногорії). [BANNER1] В Сербії та Чорногорії учасники протестів до того ж заявляють про відсутність у країні свободи слова. Відповідно, ще однією мішенню протестувальників є центральні державні телеканали, які, на їхню думку, працюють на владу і не надають слова опозиції. Албанських маніфестантів нестача свободи слова в країні не настільки турбує (хоча ситуація з незалежністю та якістю медіа тут дійсно не найкраща). Присутні серед вимог протестувальників і соціально-економічні, особливо в сербських регіонах, але вони точно не є визначальними. Ще однією спільною рисою для всіх протестів є повна відсутність геополітичних гасел. Ні прискорення євроінтеграції, ні відмови від неї ніхто не вимагає. Що ж до НАТО, то дві з трьох охоплених протестами держав вже є членами Альянсу, а в Сербії туди одностайно не хоче як влада, так і опозиція. Привід для протестів Якщо казати про різницю між протестними акціями, які відбуваються в "країнах "Балканської весни", то можна побачити, що приводом для початку протестів в кожній країні стали абсолютно різні події. [L] В Чорногорії поштовхом став конфлікт між колишнім основним фінансистом правлячої партії DPS банкіром Душко Кнежевичем та лідером партії Міло Джукановичем. Відкриття чорногорськими правоохоронними органами кримінальної справи щодо Кнежевича за фінансові махінації призвело до відповіді у вигляді потоків компромату на DPS та Джукановича, які вихлюпнув в інформаційне поле опальний бізнесмен, що нині переховується за межами Чорногорії. Перший транш компрометуючої інформації - відео про передачу конверта із понад 97 тис. євро "на потреби партії" - став точкою відліку нинішніх протестів у Чорногорії. Лозунги протестувальників теж відповідні - геть злочинний режим, приблизно так їх можна переказати. Уособлюють "режим" в першу чергу президент Джуканович та спеціальний прокурор Мілівоє Катніч, який нібито є занадто близьким до правлячої партії та її лідера, щоб об’єктивно розслідувати справи, з ними пов’язані. В Албанії протестні акції теж мають антикорупційну тональність, але доповнені антикримінальними та антимафіозними нотками. Втім, тут вони не виникли раптом через якусь одну подію. Швидше, йдеться про протести "за сукупністю" - тут і звинувачення урядовців та представників правлячої партії у зв’язках із наркомафією, і обурення корупційним, на думку протестувальників, проектом реконструкції кільцевої дороги навколо албанської столиці, який, не зважаючи на невдоволення людей, просуває влада… Наразі претензії узагальнені і зведені до однієї вимоги - відставки уряду. Кажучи коротко, типове "Банду геть". Приблизно така сама ситуація в Сербії. Тут привід та зміст протесту іншій, але на загал він виглядає як "Вимога №1 - відставка Вучича!" за всі разом "факапи" діючого президента. Приводом для першого протесту в Белграді наприкінці минулого року було побиття опозиційного політика та підпал будинку журналіста, що писав про зловживання місцевого керівника - представника правлячої партії. Ці злочини вже розкриті, але протести продовжилися. Більше того, на відміну від Чорногорії та Албанії, серби тепер виходять на протестні марші по всій країні, навіть у Косові. Загальна вимога одна - відставка президента, а далі кожен учасник може обрати свій варіант причини. [BANNER2] Штурми В Албанії та Сербії, де вимоги є максимально спрощеними та узагальненими, протести наразі є і найрадикальнішими. Якщо в Подгориці протестувальники мирно ходять маршем по вулицях, виступають на мітингах, організовують вуличні сеанси кінофільмів про протести 1968 року, то в Тирані та Белграді організатори вже переходять до акцій прямої дії. У столиці Албанії маніфестанти декілька раз намагалися штурмувати парламент. Черговий раз, 16 березня, вони робили це так наполегливо, що поліції, додатково до вже звичного сльозогінного газу, довелося застосувати водомети. В столиці Сербії протестувальники - також 16 березня - увірвалися до приміщення центрального телеканалу, звідки їх потім витіснили правоохоронці. Наступного дня, зламавши поліцейську огорожу, сотні людей кілька годин блокували адміністрацію президента Сербії. На сьогодні немає ознак того, що протести можуть припинитися самі собою. Жоден із лідерів, відставки яких вимагають протестувальники, не збирається у відставку. Навпаки, кожен із них демонструє рішучість та впевненість. Стратегія захисту В Албанії після спроби захоплення парламенту затримано півтора десятка людей, серед яких генеральний секретар опозиційної Демократичної партії Газменд Барді, котрий, за даними поліції, є організатором протестів. Ще стільки ж людей наразі у розшуку. Тим часом сам албанський прем’єр Еді Рама відвідує регіони, де відкриває школи, парки, зрошувальні канали, інспектує готовність туристичних центрів до відкриття сезону ("він працює") та проводить багатолюдні регіональні форуми під відкритим небом під назвою "Район, який ми хочемо". Схожим шляхом пішли в Белграді, затримавши кілька найактивніших учасників захоплення телеканалу. До речі, блокування його адміністрації в неділю були викликано тим, що там був Вучич - він саме у прямому ефірі звертався до народу у зв’язку із 15-ю річницею найбільших зіткнень у Косові з часів війни, так званого "Березневого погрому". Але насправді останні тижні сербський президент проводить вихідні, коли в столиці та інших відносно великих містах збираються протестувальники, в провінції - в турі під назвою "Майбутнє Сербії". Чорногорський президент пішов іншим шляхом. Міло Джуканович мандрує світом, зустрічаючись із лідерами іноземних держав та інституцій, демонструючи міжнародну підтримку. Замість переслідування протестувальників, які ще нічого в Подгориці не штурмували і не захоплювали, він на вихідних подав до суду на чорногорське видання, що напередодні надрукувало компрометуючу заяву його опонента, бізнесмена Кнежевича. Ані Рама, ані Вучич, ані Джуканович не справляє враження людини, яка подасть у відставку, тому що так хочуть кілька тисяч людей на вулиці. Але ж і організатори та учасники протестів поки що не демонструють втомленості та розчарованості. Для того щоби патова ситуація перетворилася на "шах і мат", опозиції доведеться змінювати тактику - йти в наступ. І вона, в принципі, вже почала це робити. Ненадійний свідок У Чорногорії опоненти Джукановича вирішили валити нинішню владу Чорногорії іншим шляхом. Якщо раніше йшлося про корупцію, то на минулому тижні скандал стався зовсім в іншій сфері - кримінально-політичній. [L] Головний свідок, що співпрацював зі слідством у справі про невдалий державний переворот, сербський націоналіст Саша Сінджеліч, почав відмовлятися від своїх показів (як ми пам’ятаємо, після голосування на парламентських виборах 2016 року проросійська опозиція планувала захопити парламент та ліквідувати Джукановича. Керували операцією два росіянина, яких пов’язують зі спецслужбами РФ). "Пішов у відмову" Сінджеліч неофіційно, під час ток-шоу на сербському телебаченні (!). Втім, опозиційні лідери, яких слідство вважає співорганізаторами заколоту, вже вимагають від суду закриття справи, а їхні адвокати відмовляються брати участь у судових засіданнях, що наразі вийшли на фінальну стадію. Те, що справа розвалиться, дуже малоймовірно - всі показі свідків підтверджені іншими даними слідства. Але якщо таке станеться, це буде такий політичний землетрус, що влада Джукановича може і захитатися. В Албанії та Сербії опозиційний рух далекий від таких складних конструкцій і, судячи з усього, робить ставку на ще більшу радикалізацію протестів. Тому в Тирані та Белграді під час наступної протестної акції можна чекати ще більш запеклих вуличних протистоянь маніфестантів із поліцією. Втім, не факт, що цей шлях буде успішним - ресурсів для захоплення влади силою у опозиції наразі немає, а налякати невдалими штурмами та короткостроковими блокадами очільників країни так, щоб вони самі пішли з посад, їм навряд чи вдасться. [BANNER3] Рука Москви Насамкінець питання, відповіді на яке точно чекають всі читачі - чи є в цій "Балканській весні" "рука Москви"? Що ж, дуже схоже на те. Наразі Чорногорія та Сербія є претендентами №1 та №2 на вступ до ЄС, а Албанія готується розпочати переговори щодо членства вже в червні. Дискредитація лідерів, що привели ці країни до дверей Європейського Союзу, а тим більше їхня відставка, точно не сприятиме прискоренню євроінтеграційних процесів. Очевидно, що найбільше такому повороту подій зраділи б у Москві. Інші аргументи - більш конкретні. В Чорногорії найактивнішими промоутерами протестів є лідери проросійської опозиції. Вони не виступають на мітингах та не йдуть поперед колони із транспарантами, але весь час особисто закликають людей виходити на мітинги та марші. В Сербії до останнього протести були, як і в Чорногорії - нібито громадянськими, "без політиків". Але минулими вихідними захопленням телеканалу та блокуванням адміністрації президента керував вже особисто лідер опозиційної партії "Двері" Бошко Обрадович. Цей політик добре відомий в Україні - він визнав Крим російським і вже декілька разів відвідував півострів для участі в різноманітних заходах, що їх організує окупаційна влада. Навіть був спостерігачем на "виборах" у Севастополі. В Албанії все не настільки прозоро. Можна тільки зауважити, що лише тиждень тому парламентарі слухали доповідь очільників албанської розвідслужби, і головний розвідник, як коротко повідомили місцеві ЗМІ, розповів про посилення російського гібридного впливу на Албанію. Втім, можливо, це ніяк не пов’язано з поточними подіями в країні і є простим збігом. Автор: Наталя Іщенко, журналіст https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/18/7094064/ Від абортів до покарання РФ: як обрання нової президентки Словаччини допоможе Україні https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/18/7094058/ Статті Європейська правда Mon, 18 Mar 2019 08:55:00 +0200 Більш ніж двократний розрив майже не залишає кандидату від партії влади шансів стати президентом. Для України важливим є те, що опозиційна кандидатка займає набагато принциповішу позицію щодо протидії РФ. Перший тур президентських виборів у Словаччині завершився так, як мало хто міг передбачити на початку кампанії. При чому йдеться не лише про результат, а й про процедуру, яку зламав хуліганський інцидент у селі Меджани на сході країни. У цьому селі якийсь чоловік намагався викрасти скриньку для голосувань, порвав її та розсипав бюлетені. Хулігана відразу арештували, проте роботу дільниці зупинили більше ніж на годину. Зважаючи на це, Центрвиборчком прийняв рішення продовжити голосування на цій дільниці на 1 годину 16 хвилин, а до того - заборонив публікацію будь-яких опитувань до остаточного завершення голосування. Це рішення поставило у незручне становище і медіа, і політиків. Телеканали були змушені змінювати сітку трансляцій, а кандидати, вже знаючи попередні результати голосувань, були вимушені приховувати свої емоції. Та зрештою головний результат все одно став відомим: у другий тур президентських виборів вийшли висуванець влади, єврокомісар Марош Шефчович, якого підтримали 18,66% виборців, та ліберальна антиросійська опозиціонерка Зузана Чапутова, за яку віддали голоси 40,57% словаків. Більш аніж двократний відрив опозиціонерки дозволяє зі значною певністю припускати, що саме вона стане новим президентом Словаччини. Тому час розібратися, якими є погляди ключової фіналістки виборів. "Чужий серед своїх" "Кандидат від Smer (багаторічної словацької партії влади -ЄП) із підтримкою на рівні 18,7% підтвердив, що їхнє політичне домінування вже стало історією",- коментує результати виборів словацьке видання Dennik N. Одна з причин такого провалу - те, що дипломат Шефчович так і не став своїм для ультраправого консервативного електорату, частина з якого традиційно підтримувала Smer та лідера партії Роберта Фіцо (нехай останній і позиціонував себе як соціал-демократа). Показовими стали дебати перед самим голосуванням, у яких Шефчович, який мовчав майже всю кампанію, нарешті взяв участь. [L] "Бомбою" дебатів стала його заява про те, що масові протести у Словаччині після вбивства журналіста Яна Куцяка не були влаштовані мільярдером Джорджем Соросом. Цілком нормальна заява, як для дипломата - протести на початку минулого року справді були щирими. Надто зухвалим стало вбивство журналіста-розслідувача та його подруги. Але згадаймо, що Шефчович йшов у президенти не сам по собі, а від партії Smer, лідер якої Роберт Фіцо наполягав на ключовій ролі Сороса у тих протестах (авторитарні лідери у Центральній Європі взагалі схильні приписувати Соросу усі протести проти себе). Це лише один з епізодів, які "вимивали" радикалів від провладного кандидата. Як наслідок, два дійсно ультраправих (та проросійських) кандидати, Штефан Гарабін та Маріан Котлеба, отримали більше, аніж прогнозували опитування. Обійнявши третю та четверту сходинку, вони на пару взяли майже чверть голосів. Переважна частина цих виборців швидше за все взагалі не піде на другий тур, аніж голосуватиме за Шефчовича. Спроби залучити голоси консервативного електорату у Шефчовича також виходили не дуже вдало. Хоча його кандидатуру і підтримала конференція католицьких єпископів Словаччини, але після цього рішення ЗМІ згадали, що у молоді роки Шефчович був членом компартії, а тому його імідж "католика від народження" навряд чи є правдивим. Як результат, соціологи прогнозують для Чапутової майже певну перемогу. Так, за опитуванням Focus, проведеним на початку березня, у разі зустрічі в другому турі Чапутової та Шефчовича опозиціонерка виграє на рівні 64% проти 36%. Звісно, опитування ще не означають перемоги, але розрив настільки великий, що за два тижні до другого туру подолати його навряд чи можливо. [BANNER1] Ким є лідер словацьких перегонів? Варто окремо підкреслити, що імовірна президентка Словаччини не має одностайної підтримки. Наприклад, архієпископ Ян Орош публічно оголосив, що голосування за Чапутову буде "тяжким гріхом". Зузанні Чапутовій 45 років. Вона юристка, яка більшу частину життя пропрацювала у громадському секторі, в тому числі у фонді "Відкрите суспільство" Сороса - і це було однією з найпоширеніших причин її критики під час кампанії. Та відомою на всю державу вона стала як еко-активістка, що вимагала закриття сміттєзвалища біля міста Пезінок, яке розширилося настільки, що підійшло до житлових кварталів. Боротьба тривала біля 14 років та завершилася її перемогою - у 2013 році Верховний суд визнав це звалище незаконним. За це досягнення Чапутова здобула міжнародну премію Goldman, яку називають "нобелівкою у царині екології". У велику політику вона пішла наприкінці 2017 року, вступила у новостворену партію "Прогресивна Словаччина", а згодом стала її віце-президентом. Ця партія підтримує ліберальні цінності і здобула популярність після антиурядових протестів минулого року. А коли чинний президент Андрей Кіска оголосив, що не піде на другий термін, Чапутова вирішила балотуватися сама - отримавши також підтримку Кіски. На вибори Чапутова пішла незвичними для Словаччини ліберальними лозунгами. Так, вона виступає за дозвіл усиновлення дітей одностатевими парами ("звичайно, краще, щоб кожна дитина мала батька та матір, та обираючи між сирітством та таким усиновленням, варто обрати друге") та за захист прав жінок на аборти (уточнюючи, що сама вона проти абортів, однак не вважає правильним нав’язування свого особистого вибору іншим). Сама кандидатка розлучена та живе у цивільному партнерстві. При цьому довгий час вона відмовлялася назвати ім’я свого партнера і лише за кілька тижнів до виборів представила його журналістам. Звісно, у програмі Чапутової є й інші пункти, які залучають набагато більше електорату. Зокрема, вона вимагає незалежності роботи поліції, "звільнення" її від політичних впливів. Після вбивства Яна Куцяка такі зміни мають широку підтримку у словацькому суспільстві. Також Чапутова виступає за збільшення видатків на соціальну сферу, в першу чергу - на забезпечення людей пенсійного віку. [BANNER2] Гостре російське питання Президент у Словаччині не формує зовнішню політику, це є повноваженням прем’єра та уряду. Втім, як довів Андрей Кіска, навіть за вкрай обмежених повноважень президент має можливість впливати на курс країни. І саме тому позиція кандидатів щодо агресії РФ проти України, а також у питанні санкцій - вкрай важлива. І Чапутова, і Шефчович вважаються проєвропейськими кандидатами і загалом дружні до України. Втім, опозиційна кандидатка займає набагато принциповішу політику щодо протидії РФ. Наприкінці лютого видання Dennik N провело експрес-опитування про ставлення провідних кандидатів до антиросійських санкцій. [L] Шефчович - єдиний з опитуваних, хто не дав чіткої відповіді за чи проти. "Росія - це сила, яку не можна ігнорувати. Протягом багатьох років я проводив складні газові переговори між Росією та Україною. Якби я залишив цей діалог, ми могли б щороку отримувати газову кризу, яка впливала б на наші будинки, лікарні, школи, а також на нашу промисловість. Тому я вважаю санкції останнім, так би мовити, ядерним варіантом",- заявив єврокомісар. Порівняймо це із відповіддю Чапутової: "Санкції були запроваджені через іноземну агресію та порушення міжнародного права. Я вважаю їх належними заходами і погоджуюся з ними". Така принциповість дає сподівання, що за президентства Чапутової Словаччина буде послідовним прихильником євроінтеграції України та відновлення її територіальної цілісності. Тим більше зважаючи на те, що президентські вибори багато хто вважає репетицією парламентських, які відбудуться за рік. Зовсім інша Словаччина Чотири роки тому президентські вибори у Словаччині теж подарували сюрприз - несподівано їх виграв маловідомий кандидат Андрей Кіска, перемігши всесильного тоді прем’єр-міністра Роберта Фіцо. Тоді такий результат вважали майже дивом, а Фіцо швидко оговтався від поразки, за рік знову сформував коаліційний уряд. Втім, нинішні вибори пройшли у зовсім іншій атмосфері. [BANNER3] Масштабні антиурядові протести, що тривають вже рік, призвели до відставки самого Фіцо та ключових осіб його уряду. І хоча коаліція на чолі із Smer збереглася, протести суттєво вдарили по її популярності. Це й підтвердила перемога Чапутової. Вона розбиває міф, що ліберальна ідеологія має замалу базу підтримки у Центральній Європі. Кандидатка, яка не приховує свого позитивного відношення до захисту прав ЛГБТ та відстоює права жінок на аборти - впевнено стала лідером перегонів у країні, де подібні ідеї дуже складно назвати популярними. Більш того, Чапутова здобула перемогу не лише у столиці, а в усіх регіонах країни, навіть у найконсервативніших. Це все свідчить про прагнення словаків до зміни політичних еліт. І це ставить руба важливе питання - якщо "нове обличчя" створило таку сенсацію на президентських виборах, то може й на парламентських політичні новачки будуть здатні подолати Smer. І хто знає, чи не пошириться цей процес на так само консервативних, але так само стомлених від "старих партій" сусідів Словаччини у регіоні. Автор: Юрій Панченко, редактор "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/18/7094058/ Ліки проти "жовтих жилетів": куди заведе Францію національний діалог Макрона https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/16/7094021/ Статті Sat, 16 Mar 2019 17:01:00 +0200 Історичних прикладів загальнонародних консультацій такого масштабу практично не існує. Макрон завершує першу фазу "загальнонаціонального діалогу" - процесу, який має стати відповіддю на протести "жовтих жилетів" (рос.). Во Франции завершилась первая фаза "общенационального диалога" - процесса, запущенного президентом Эммануэлем Макроном 15 декабря c целью выйти из политического кризиса на фоне протестов "желтых жилетов". Закончились местные собрания и прием онлайн-предложений. Теперь остается проанализировать сотни тысяч поступивших предложений и обнародовать их "выжимку", которая, как говорил президент, должна лечь в основу нового "социального контракта". Разговор на полмиллиона участников В декабре, когда "общенациональные дебаты" только запускали, эта инициатива вызывала немало скепсиса и критики. Сами организаторы не рассчитывали на широкий народный успех. Однако к 15 марта на официальном сайте "дебатов" значится более десяти тысяч мероприятий, в которых поучаствовали около полумиллиона человек. Почти полтора миллиона предложений поступили в интернете. Свои идеи можно было заносить и в тысячи "жалобных книг", открытых в мэриях. Исторических примеров общенародных консультаций такого масштаба практически не существует. Некоторые вспоминают наказы 1789 года - так называемые "тетради жалоб" (cahiers de doléances), с которыми выборщики из трех сословий обращались к депутатам Генеральных штатов. Алексис де Токвиль в своей книге "Старый порядок и революция" называет эти рукописные тома "своеобразным завещанием исчезнувшего французского общества, высшим выражением его желаний, подлинным проявлением его последней воли". Насколько нынешние общественные дискуссии можно считать высшим выражением желаний французского общества? Бывший член Госсовета Франции и специалист по конституционному праву Дидье Мос считает, что народные дебаты по меньшей мере "исполнили обязанность" предвыборных дебатов 2017 года. "Общенациональный диалог „исполнил обязанность" программных предвыборных дебатов, которых не состоялось в 2017 году, - отмечает экспект в интервью RFI. - В первом туре те, кому было что сказать, не имели электоральных перспектив. А тем, у кого перспективы были, помешали различные обстоятельства. Эмманюэль Макрон прошел первый тур без реальной политической конфронтации. А во втором туре - и это никакое не откровение - не было никакого программного диалога (между Макроном и Марин Ле Пен). Основная сложность в том, что власти исходили из идеи не только личной, но и политической легитимности. Я думаю, что политическая легитимность была переоценена. Общественные дебаты в этом смысле - это как раз попытка обрести легитимность по содержанию политики". [BANNER1] От Конституции до Зидана Около половины встреч организовали мэры французских коммун, другие - ассоциации или частные лица. Некоторые дебаты проходили в конференц-залах или в еще более неформальной обстановке - в кафе. Консультации (grand débat national) коснулись четырех основных тем: экологии, налогообложения, работы госструктур и участия гражданского общества в политической жизни. 11 апреля трехчасовые дебаты на тему "обновления демократической жизни" состоялись в парижском Доме промышленности. На встречу пришли около трехсот человек. Один из выступавших предложил ввести во Франции "промежуточные выборы" в парламент наподобие американских. Другой поднял вопрос референдумов по инициативе граждан. Под конец вспомнили приватизацию парижских аэропортов и возвращение Зинедина Зидана в "Реал Мадрид". Дидье Мос полагает, что успех дебатов объясняется тем, что у французов имеется реальное желание донести свои мысли и поучаствовать в публичной политике. Он сравнивает это с обсуждениями перед французским референдумом по Конституции Евросоюза 2005 года. "Этот народный успех не удивляет меня. В 2005 году у нас был референдум по Конституции Европейского союза. Проводились сотни встреч, этот вопрос по-настоящему увлек людей. Один мой коллега-профессор (постарше меня) сказал мне тогда, что не припомнит столько общественных обсуждений во Франции со времен Освобождения. Были те, кто за, были те, кто против, в итоге предложенную Конституцию отвергли, но не в этом дело. Есть реальное желание участвовать в общественных обсуждениях. У людей есть желание высказать то, что они думают", - рассказывает господин Мос. Критика и независимость Наблюдатели сходятся во мнении, что немалую роль в популярности консультаций сыграла личная вовлеченность президента Эмманюэля Макрона, который поучаствовал в многочасовых дебатах-марафонах во всех регионах страны. Не зря официальным стартом дебатов стало собрание в нормандской деревушке Гран-Буртерульд, где президент около шести часов общался с мэрами в местном спортивном комплексе. [L] Оппозиция называет это скрытой предвыборной кампанией и выражает сомнения относительно независимости дискуссий. На фоне критики была создана специальная коллегия из пяти человек - гарантов непредвзятости и плюрализма. Двух гарантов назначило само правительство, остальных трех - Национальное собрание, Сенат и Совет по экономике, социальным вопросам и окружающей среде (CESE). Один из гарантов, политолог Паскаль Перрино критикует слишком активную вовлеченность президента в переговорный процесс. В интервью RFI от подчеркивает, что справедливо провести разграничительную линию между президентской и правительственной активностью вокруг дебатов и самими обсуждениями. "Коллегия гарантов всегда отмечала, что президентская и правительственная „коммуникация", вероятно, важны и нужны в начале, чтобы заинтересовать и „мобилизовать". Но власти остались вовлечены в дебаты на протяжении всего процесса. Коллегия гарантов считает, что это может вызвать сомнения у граждан, которые захотят поучаствовать в этих дискуссиях. Они могут счесть, что дебаты не достаточно нейтральны и независимы. Гаранты уверены, что нужно четко разграничивать все, что касается, правительственной коммуникации, с одной стороны, и процесса консультаций - с другой", - говорит господин Перрино. [BANNER2] Что дальше? Весь этот огромный объем предложений обработают специалисты по анализу данных. Их систематизируют и обнародуют в апреле. Президент заверил, что "народные чаяния", высказанные на дебатах, лягут в основу нового "социального договора", а правительство по окончании дискуссий учтет все высказанные мнения и предложения. До 23 марта в регионах Франции пройдут тематические конференции, обобщающие результаты национальной консультации. В начале апреля свои итоги дебатов подведет Национальное собрание. На 9 апреля намечено парламентское заседание и выступление премьер-министра Эдуара Филиппа. Затем правительство должно приступить к работе над конкретными реформами, которые обещают огласить к лету. Тем временем "желтые жилеты" собираются отметить окончание первого этапа национальных дебатов очередной протестной акцией в субботу, 16 апреля. Если ранее социологи фиксировали падение поддержки "жилетов" после каждого "субботника", то последний соцопрос показал небольшой, но все же рост поддержки протестного движения. Материал опубликован на портале Radio France Internationale и публикуется "Европейской правдой" с разрешения правообладателя https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/03/16/7094021/