Але вибори щоразу свідчать, що у Молдові є регіони з іще вищим рівнем підтримки Кремля.

Перш за все це – Гагаузька автономія на півдні Молдови. Тут, на відміну від Придністров’я, немає російських військ або танків. Але політично Гагаузію поза сумнівом можна вважати окупованою. Минулі вибори у регіоні, які Москва фальсифікувала, фактично призначивши своїх маріонеток на ключові посади, є наочним підтвердженням цього. 

Про витоки проросійськості гагаузів та про те, як Україна може долучитися до боротьби з гібридним впливом Кремля, розповідає Іван Капсамун – журналіст, ветеран війни проти Росії та етнічний гагауз, який дуже щільно працює з гагаузами Молдови. 

Гагаузький народ поділений між Молдовою і Україною, і російська агресія (та ставлення до неї) стала ще однією лінією поділу. Про все це – у відео Європейської правди.

А для тих, хто надає перевагу читанню, ми підготували також текстову структуровану версію головних тез розмови. Далі – цитати, викладені від першої особи.

Про вплив Росії у Гагаузії

Гагаузьку автономію у Молдові створили у 1994 році для вирішення етнічних питань. Перед тим у Комраті навіть проголосили ніким не визнану незалежну Гагаузьку республіку; але за допомогою Туреччини, вдалося домовитися з Кишиневом про компроміс – створення автономії (її офіційна назва – Gagauz Yeri, дослівний переклад – "земля гагаузів").

Попри те, що Молдова – унітарна держава, Гагаузія має всі інструменти автономії.

Вони обирають свого башкана (посада, що є аналогом президента). Башкан очолює місцевий уряд ("Виконавчий комітет" або Bakannık Komiteti), а також стає членом уряду Молдови. У Гагаузії є свій парламент ("Народні збори" або Halk Topluşu). Також є багато атрибутики автономії.

Від початку ідея полягала у тому, щоби зберегти гагаузький народ і дати поштовх розвитку гагаузької мови.

Але в реальності регіон опинився під впливом Росії.

Від проголошення незалежності Молдови російська пропаганда працювала над тим, щоб гагаузи були орієнтовані на Москву, а автономія стала "резервацією русского міра".

Зараз коренем проблем автономії є дві речі, пов’язані зі впливом РФ.

По-перше, дійшло до того, що влада Гагаузії іноді більше захищає російську, ніж гагаузьку мову, який дійсно загрожує зникнення та для захисту якої Гагаузька автономія і була створена.

А по-друге, спецстатус Гагаузії став для Москви інструментом дестабілізації Молдови і підривання її державності. Це стосується, зокрема, європейського шляху країни, проти чого виступають проросійські лідери Гагаузії.

У Гагаузії здавна діє правило: щоби прийти до влади – ти маєш публічно любити Росію.

Це було обов’язковою умовою. Їй спочатку відповідав Георгій Табунщик, глава автономії у 1995-99 та 2002-06 роках, потім Михаіл Формузал, башкан у 2006-15 роках, ну й Ірина Влах, що очолювала регіон у 2015-23 роках (наприклад, Влах перемогла на виборах із білбордами "Разом з Росією").

Але коли у 2023-му башканкою стала Євгенія Гуцул, ця залежність перейшла на новий рівень.

До початку кампанії Гуцул у Гагаузії взагалі ніхто не знав. Але її представив як свою людину проросійський олігарх-утікач Ілан Шор, а Москва роздала гагаузам гроші, показала обличчя цієї дівчини і сказала: ось це буде у вас башканом.

Тобто голоси по-суті просто купили.

Але зробити це вдалося саме завдяки рокам пропаганди, які поставили весь регіон у залежність від Москви.

Про намагання Молдови розрубати вузол

Зараз Кишинів намагається зруйнувати цю російську вертикаль. Башканка Євгенія Гуцул сидить у тюрмі за звинуваченнями у незаконному російському фінансуванні (її засудили до семи років в'язниці). Частина її соратників – у бігах.

Але Росія зберігає вплив.

Казати про деокупацію Гагаузії поки зарано.

Так, замість ув’язненої Гуцул обов'язки виконує Ілля Узун – також людина Шора, та, відповідно, людина Кремля.

Причому зараз у Гагаузії фактично немає легітимної влади. Ілля Узун, який керує регіоном у статусі в.о., більше виконує декоративну роль, зокрема може виходити на мітинги і проклинати Молдову – що він і робить.

Повноваження парламенту Гагаузії, тобто Народних зборів, закінчилися ще в листопаді 2025 року. І в теперішньому його статусі парламент не може ухвалювати більшість типів рішень. Колишній спікер Дмітрій Константінов – в бігах через кримінальну справу проти нього.  

Словом, керівництво автономії треба переобрати.  

Але оголосити нові вибори поки неможливо.

Місцеве законодавство про вибори суперечить оновленому виборчому кодексу Молдови, і депутати Народних зборів не хочуть виправляти невідповідності. Причому суперечка часом йде про деталі – наприклад, небажання перейменовувати назву "Центральна виборча комісія Гагаузії" в "Центральна виборча рада Гагаузії"

Утім, "перезавантажити" Гагаузію – реально.

Адже насправді Росії треба провести там вибори.

Кремлю потрібна повноцінна, легітимна влада у автономії, щоби знову "качати" Молдову. Тому шорівські депутати вже двічі призначали день голосування – спочатку на 22 березня, потім на 21 червня – але центральна влада їх скасовувала через юридичні проблеми.

Кишиневу теж потрібні вибори в Гагаузії – але не такі "вибори", як було досі, коли всі процеси там контролювала Москва.

Зараз потроху налагоджується діалог між Комратом і Кишиневом про те, як це зробити. Вони домовляються про спільні підходи, і хочуть вийти на вибори десь восени. Хоча Кремль цьому дуже противиться і через підконтрольних людей в Гагаузії поки не дає прийняти компромісне рішення. 

Про те, як діє Молдова

Кишиневу треба віддати належне. Торік на національних виборах вони показали, що вміють обмежувати Москву.

Уряду тоді вдалося зупинити "мережу Шора", через яку Кремль купував голоси. Плюс, вони не допустили до виборів відверто проросійські сили – наприклад "серце Молдови" ексбашканки Ірини Влах зняли з перегонів прямо перед голосуванням.

Тим самим чином хочуть працювати і по Гагаузії.

Головна задача Кишинева – зробити, щоби вибори знову не купила Москва.

Для цього треба виборчі правила в автономії привести у відповідність національному законодавству (включаючи зміну назви місцевого виборчкома, який має стати "виборчою радою").

Але ключове питання – звичайно, не у назві виборчого органу.

Молдова має бути впевнена, що "вбила" шорівську мережу підкупу. Треба створити механізми контролю чесності цих виборів, та такі правила, за яких не підконтрольні Кремлю сили та політики захочуть піти на вибори і матимуть на них шанси.

Адже здорові сили у Гагаузії є.

Мери міст там – достатньо адекватні. Наприклад, мер Комрата Сергєй Анастасов не належить до групи Шора. Комрат під його керівництвом бере участь у європейських програмах. І от днями Анастасов заявив, що може взяти участь у виборах башкана.

Є там й інші не проросійські люди. Їхня участь – єдиний шанс на реальне перезавантаження Гагаузії. Бо якщо люди Шора знову переможуть – Москва збереже нинішній вплив у регіоні.

Хоча є й велика небезпека, що навіть без впливу Шора гагаузи все одно голосуватимуть за Росію, тобто за відкрито проросійських кандидатів.

Про досвід України для гагаузів Молдови

Далеко не всі гагаузи "ватники" – навіть суто з тієї причини, що гагаузи живуть не лише у Молдові, а й також в Україні.

Зараз в Силах оборони України воює близько 600 етнічних гагаузів. Більше 100 з них за час війни отримали тяжкі поранення. Ще більше 40 – загинули, захищаючи Україну. Ми, гагаузи, стали частиною української політичної нації, ми також платимо ціну за збереження української держави.

Звісно, і серед українських гагаузів є різні люди. Але велика кількість з них люблять Україну і є громадянами нашої держави в усіх сенсах.

Крім того, етнічні гагаузи долучені до фактично усіх сфер – вони є у науці, у медицині, у спорті, у поліції, де завгодно. І коли я на війні отримав серйозні поранення обох ніг, то їх у одеському шпиталі фактично "збирав" Ілля Гайдаржи – дуже відомий лікар, і також етнічний гагауз.

Тож гагаузи України точно не чекають тут "русского міра".

Наш приклад варто використати, щоби допомогти Гагаузії змінитися.

Але тут потрібні спільні дії Кишинева і Києва.

Потрібна інформаційна кампанія. До певної міри – навіть контрпропаганда, протидія багаторічній пропаганді Росії.

Ми можемо показувати приклад українських гагаузів, пояснювати, як вони інтегровані до спільної політичної нації. Гагаузи України можуть розповідати гагаузам Молдови, що Росія – це недобре. Розповідати про війну.

Це – довга робота, бо неможливо швидко змінити мислення людей, яке десятиліттями формувала російська пропаганда.

Про статус гагаузів в Україні

Гагаузів в Україні близько 30 тисяч. І маю наголосити, що з боку української держави немає ніяких перепон для розвитку нашого народу, і за це можна подякувати. Так, великої допомоги також не було. Але етнічним гагаузам треба усвідомити, що питання нашого виживання як нації – це те, чим перш за все маємо перейматися ми самі.

Якщо ми не будемо говорити гагаузькою мовою – ніхто нас не змушуватиме це робити.

Утім, додаткові можливості – дійсно потрібні.

Нещодавно у Верховній Раді група депутатів зареєструвала проєкт змін до закону про корінні народи України, додавши до переліку – окрім кримських татар, караїмів і кримчаків – ще й гагаузів.

Це було б логічно, адже ми підпадаємо під критерії визначення корінного народу.

Останні історичні дослідження свідчать, що наше формування як народу, почалося тут, у Буджаку – тобто, зокрема на території України – і остаточно гагаузький народ також сформувався тут, після переселення на Балкани та повернення в Буджак. Більше 200 років гагаузи живуть на території України, і саме тут їх почали називати гагаузами. Тобто ми є автохтонним народом, який сформувався на території сучасної України.

Другий критерій у законі – те, що корінний народ не повинен мати державного утворення поза межами України. І це теж дотримане, бо Гагаузька автономія – це не державне утворення, а регіон у складі унітарної Молдови.

Тому ми хочемо, щоб український парламент визнав гагаузів корінним народом України.

Статус корінного народу надасть інструменти для того, щоб ми збереглися як народ, і дозволить державі посилити підтримку гагаузької самобутності. Це допоможе нам зберегти, врятувати свою мову.

Підкреслю: не створюючи жодних проблем для української держави. Бо жодного прояву сепаратизму, навіть прагнення автономії чи чогось подібного з боку українських гагаузів – немає і ніколи не було.

Навпаки, це вигідно українській державі.

Це створить позитивний приклад, альтернативу для гагаузів у сусідній Молдові.

Дозволить показати, що в Україні гагаузький етнос отримує підтримку. Це актуалізує контакти – а нам дійсно потрібно більше спілкування з гагаузами Молдови. Адже гагаузи України, як вже йшлося, не проросійські.

І чим більше контактів, тим більше ми зможемо пояснити свою позицію у Молдові.

Ми маємо показувати, як гагаузи в Україні стали частиною українського суспільства, і при цьому мають повагу і визнання з боку держави.

Це буде ще одним аргументом для гагаузів Молдови замислитися над тим, чому вони досі не є частиною молдовського суспільства, а натомість витрачають сили на те, щоби вставляти палки в колеса центральній владі.

І, зрештою, важливим є спільний шлях України і Молдови до Європейського Союзу.

Наш вступ до ЄС відкриє нові можливості для представників гагаузького народу як на Одещині, так і в Гагаузії. Бо якщо обидві наші країни будуть в ЄС, то між нами буде "менше кордонів" і більше можливостей для співпраці. І тому гагаузам Молдови не варто боятися вступу в ЄС – навпаки, цього треба прагнути.

Про те, що Москва мала б бути ворогом для гагаузів Молдови

У радянські часи гагаузів знищували. 

Я нагадаю, що гагаузи – на відміну від українців у багатьох районах Одещини – не мали досвіду Голодомору 1932-1933 років з тієї причини, що ця територія була у складі Румунії.

Але щойно в 1944-1945 роках прийшли "совєти" – наш народ відчув усе. Проти гагаузів застосували весь набір радянських інструментів: штучний голод, "розкуркулення", депортації в Сибір, політичні репресії, трудармії, тощо. Гагаузьку інтелігенцію фізично знищили. А решту людей – загнали у колгоспи і радгоспи.

Як так сталося, що попри всі злочини, які скоювала Москва, гагаузи люблять Росію?

До певної міри це "стокгольмський синдром", коли люди починають любити свого ката, того, хто тебе знищує. Саме для цього "совєти" винищили гагаузьку інтелігенцію, щоби з тих, хто лишився, "ліпити" радянських людей.

І тут я хочу додати, що у Молдові – значною мірою завдяки пропаганді – це відбулося не лише із гагаузами. З етнічними болгарами, які компактно проживають на півдні Молдови, в Тараклійському районі, така сама ситуація: там люблять Росію і голосують за проросійські сили.

Етнічні українці у Молдові – здебільшого теж проросійські (читайте про це у статті "Хто та чому формує основу підтримки Кремля у Молдові").

Зрештою, навіть в Україні в деяких регіонах, що пережили Голодомор – наприклад, на Донбасі – років 15 тому навіть етнічні українці були здебільшого проросійськими (хоч і не тією мірою, як в Гагаузії, не 90%).

Також гагаузи живуть історичним міфом, який вам може повторити ледь не кожен у Гагаузії – що, мовляв, саме завдяки Росії на початку 19-го століття вони отримали землі на яких зараз живуть. Що саме російська імперія, витіснивши звідти ногайських татар, подарувала ці території етнічним гагаузам і болгарам. Хоча це не так.

Насправді пращури гагаузів жили в Буджаку ще тисячу років тому, коли ще й Москви не було. Потім гагаузи переселилися на Балкани, а за 500 років повернулися назад.

А згодом, в середині 19-го століття – гагаузи були змушені ще й викуповувати свої землі у російської імперії, тож такий собі подарунок.

Але ці міфи закладали в голови гагаузів десятиріччями, і вони там глибоко засіли.

Про спільне і відмінне для гагаузів Молдови і України

З гагаузькою мовою, на жаль, є великі проблеми і в Молдові, і в Україні.

Наша мова зберігалася і жила в родинах, в традиціях, тому у гагаузьких селах у дітей першою мовою була саме гагаузька.

Але світ змінюється. Глобалізація, інтернет – все це має свій вплив. Тому потрібні механізми збереження мови. Вони мали би працювати у Гагаузькій автономії, де в основному законі ("Уложение Гагаузии" або Düzenleme Gagauz Eri) написано, що "Офіційними мовами в Гагаузії є гагаузька, молдавська та російська мови", а також, що "Відродження, збереження, розвиток та розширення сфери вживання гагаузької мови є пріоритетними завданнями органів влади Гагаузії".

Від початку потрібно було підняти гагаузьку мову з рівня "хатньої", сімейної мови – на офіційний рівень, ввести її в дитячі садочки і школи. І тоді було б більше шансів на збереження і розвиток мови, бо для цього дійсно поступово створювалися умови. Є освітні програми, є підручники, є Комратський університет, є Науково-дослідний центр.

В законодавстві Гагаузької автономії також заклали норми, що низку керівних посад можуть обіймати лише політики, що володіють гагаузькою мовою. І було би цілком логічно, щоби місцеві політики переходили на спілкування гагаузькою мовою.  

А в реальності – всі спілкуються російською.

І не лише політики. Хоча гагаузи визнають, що це наша рідна мова – але діти до 10 років її фактично не знають. І навіть у Гагаузії постає питання про те, як рятувати мову.

Дуже негативно вплинуло те, що регіон фактично захопила Росія.

Доходить до комічних – але насправді сумних ситуацій. Нещодавно у Комраті був міністр освіти Молдови Дан Перчун, який заявив, що гагаузька мова має поступово займати місце російської у роботі в Гагаузькій автономії. У відповідь почали виходити місцеві політики, "шістки" Шора, і кричати, мовляв, "у нас тут хочуть відібрати російську мову", тобто виходить так, що Кишинів змушує їх вивчати гагаузьку мову. І це кажуть люди, які називають себе гагаузами! Хіба це не парадокс?

Це манкуртство.

Коли ти захищаєш чуже, а не своє.

Я коли маю нагоду говорити про це у Гагаузії – завжди закликаю їх – досить гратися в геополітику. Москва вас просто використовує як інструмент, і кидає на амбразуру у своїй боротьбі проти Кишинева. Зосередьтеся нарешті на власних інтересах. У вас є всі інструменти, які дозволяють захищати гагаузьку самобутність, мову, традиції – те, заради чого і створювалася автономія. Вам ніхто не заважає розвиватися в рамках Молдови.

Та, на жаль, зараз системно цю думку їм не доносять, і вони поки не дуже готові її сприймати.

Інша проблема: українських і молдовських гагаузів дуже сильно розділило питання війни.

В Україні етнічні гагаузи воюють, і навіть поза фронтом, у Одесі – гинуть під час обстрілів. Нас знищує Росія, яка прийшла до нас війною.

Але ми так і не дочекалися засудження війни з боку офіційної Гагаузії.

На рівні сімей розуміння більше. Пересічні гагаузи приймали біженців з України, і гагаузів, і українців. Але на офіційному рівні не прозвучало ані слова у підтримку гагаузів України, бо вони боялися, що на це скаже Росія.

І нас це розділило.

Але я впевнений  – наша культура, наша мова ще зможе нас об’єднати. 

Викладення Івана Капсамуна,

записав Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди"

Одним із важливих етапів на цій стадії переговорів є досягнення Україною проміжних цільових індикаторів (interim benchmarks). 

Це означатиме проведення низки реформ у ключових сферах верховенства права, правосуддя і правопорядку. Ці індикатори були сформульовані Європейським Союзом у главах 23 "Судова влада та основоположні права" і 24 "Правосуддя, свобода та безпека" кластеру "Основи". 

Країна-кандидат має не лише зробити відповідні акти ЄС частиною свого законодавства, а й застосовувати ці норми в роботі чинних владних інституцій, або навіть створювати нові. Мета таких реформ – показати, що зміни у сфері верховенства права, боротьби з корупцією, прав людини, безпеки та управління кордонами є не лише ухваленими "на папері", а реальними, стійкими і здатними змінити роботу держави. 

Албанія і Чорногорія – відчуйте різницю

Саме тому ці індикатори мають особливу вагу. При цьому, поки Україна не виконає проміжні цільові індикатори у главах 23 і 24, не може бути тимчасово закрита жодна інша глава переговорів з ЄС. Іншими словами, це та частина переговорів, без якої процес не зможе перейти до фази завершення навіть за іншими розділами. 

Виконання проміжних індикаторів має бути підтверджене окремим звітом Європейської Комісії – Interim Benchmark Assessment Report (IBAR). На основі цього держави-члени ЄС ухвалюватимуть принципове політичне рішення про подальший рух країни в переговорах. 

Досвід інших країн показує, наскільки важливо не втратити час на цьому етапі.

Після того як Чорногорія отримала від ЄС проміжні індикатори у 2013 році, країні знадобилося понад десять років – до червня 2024 року – для отримання позитивного висновку Єврокомісії по IBAR. Причини цього були різні: недостатня політична воля, зміни урядів і переговорних команд, слабкість інституцій, а також те, що самі індикатори часто були сформульовані ЄС неконкретно, загальним чином.

Албанія продемонструвала іншу траєкторію. 

У жовтні 2024 року вона відкрила кластер "Основи", а у травні 2026 року Рада ЄС підтвердила, що країна загалом виконала проміжні індикатори за цим кластером. 

Тобто, країна пройшла цей шлях менш ніж за два роки. 

Для України це важливий урок. Ми не можемо дозволити собі чорногорський сценарій – десятиліття повільного руху, непослідовності та втрати політичного темпу.

Український інтерес – повторити албанський сценарій, а можливо, навіть і випередити його за темпом.

Що треба зробити

Саме для цього Український центр європейської політики разом із партнерами підготував дослідження про те, як Україна має виконувати проміжні цільові індикатори у главах 23 і 24. Його мета – перевести індикатори, визначені Європейською Комісією, у максимально практичний імплементаційний план (дослідження наразі доступне англійською мовою, а українська версія перебуває в опрацюванні.

У судовій реформі ключовим питанням є стабільна і доброчесна робота органів суддівського врядування – насамперед Вищої ради правосуддя (ВРП) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС). 

Саме від них залежить добір суддів, заповнення вакансій, дисциплінарна відповідальність, підзвітність суддів і функціонування судової системи загалом. Звісно, реалізація цього заходу потребує як законодавчих змін  – щодо продовження залучення міжнародних експертів до процесу відбору членів ВККС, усунення існуючих недоліків процедури призначення членів ВРП та ВККС, вдосконалення їх правового статусу. Але так само необхідні інституційні кроки, такі як вдосконалення та цифровізація робочих процедур, підвищення спроможності.

В антикорупційній сфері в центрі уваги – невідворотність кримінальної відповідальності за корупцію, посилення незалежності антикорупційних органів (насамперед, НАБУ і САП), усунення правових перешкод для розслідування корупційних злочинів, перегляд строків давності та забезпечення спроможності антикорупційних органів ефективно реалізовувати свій мандат. 

У сфері основоположних прав людини йдеться про проблеми, які накопичувалися десятиліттями: невиконання судових рішень, катування і жорстоке поводження, погані умови у місцях несвободи, відсутність повноцінної системи захисту персональних даних, слабкість антидискримінаційної політики та нерозслідування насильницьких злочинів. 

У сфері міграції, притулку та управління кордонами головним завданням є не лише оновлення законодавства, а й створення сучасної системи взаємодії між органами влади. Впровадження стандартів ЄС потребують сфери міжнародного захисту, законної міграції, зокрема трудової, протидії нелегальній міграції та правопорушенням у міграційній сфері, а також політика імміграції іноземців. У сфері кордонів очікується робота над реалізацією нової Стратегії з інтегрованого управління кордонами та створення Національної системи шенгенського управління.  

У реформі органів правопорядку йдеться про трансформацію ключових інституцій: ДБР, Національної поліції, БЕБ, СБУ, АРМА, пенітенціарної системи, пробації та інших органів. Першочерговими є створення міцного законодавчого фундаменту, прозорі конкурси на керівні посади, зовнішній аудит, підзвітність і громадський контроль. 

Уже тепер очевидно, що виконання проміжних цільових індикаторів може зіткнутися з низкою ризиків, здатних уповільнити або навіть заблокувати прогрес.

Що може зупинити реформи

Наприклад, у судовій сфері головний ризик пов’язаний з тим, чи вдасться забезпечити ефективність суттєвого оновлення складу ВРП та ВККС, що очікується вже у наступному році. 

Зокрема, важливо зберегти якість і ретельність відбору, забезпечені у 2022–2023 роках, і завчасно усунути недоліки добірних процедур. Якщо повноважні склади цих органів не будуть сформовані вчасно, це може зупинити майже всі кадрові процеси в судовій системі – добір суддів, кваліфікаційне оцінювання, дисциплінарні провадження і звільнення суддів. 

Тобто, фактично заблокувати виконання відповідних бенчмарків.

Антикорупційна сфера залишається політично чутливою, оскільки реформи в ній безпосередньо впливають на баланс повноважень і підзвітності у державі. Будь-яке посилення повноважень НАБУ і САП часто сприймається політичними акторами як потенційна загроза, що обумовлює стримане або навіть критичне ставлення до відповідних реформ. Це створює ризик затягування або часткової імплементації ключових рішень.

У сфері основоположних прав головний виклик полягає в тому, що реформи потребують значних ресурсів, часу і змін у суміжних секторах. 

Вони можуть вимагати перегляду радянських кодексів, переосмислення системи соціального забезпечення та її фінансування, реформування слідства, а також створення нових інституцій – наприклад, незалежного органу із захисту персональних даних. Частина рішень може викликати суспільний або політичний резонанс: зокрема, антидискримінаційне законодавство, легалізація одностатевих партнерств, альтернативна служба під час мобілізації, зміни у міграційній політиці чи реформа пенітенціарної системи.

У сфері міграції та управління кордонами ключовим викликом буде ефективна міжвідомча координація. Цей напрям передбачає участь різних міністерств, відомств і міжнародних партнерів, тоді як нині на практиці їх взаємодію часто буває важко реалізувати (зокрема із огляду на обмеженість сфер взаємодії, дублювання повноважень, та недосконалість процедурних норм).

У реформі органів правопорядку існують ризики, пов'язані з воєнним станом: окремі аспекти реформування, зокрема СБУ, можуть бути повноцінно реалізовані лише після завершення війни.

Громадянське суспільство важливе

Тому завдання неурядового сектору – системно працювати з органами влади та суспільством, щоб ці ризики не стали причиною уповільнення реформ і переговорного процесу.

Окрема роль у виконанні проміжних індикаторів належить Верховній Раді. 

Усі напрями потребуватимуть суттєвої законодавчої роботи: залежно від сектору, участь парламенту необхідна для реалізації від 25 до 70% заходів. У багатьох випадках саме закон має запустити реформу, яка потім буде впроваджуватися на інституційному рівні. Тому без швидкої, послідовної та якісної роботи Верховної Ради прогрес у виконанні індикаторів буде неможливим. 

Водночас ефективність парламентської роботи значною мірою залежатиме і від того, наскільки вчасно та якісно уряд готуватиме необхідні законопроєкти.

У дискусіях про "прискорене членство" чи "проміжні формати інтеграції" важливо не втратити головне: для багатьох держав-членів ЄС, навіть дуже прихильних до України, прогрес у сфері верховенства права залишається принциповою умовою. Це пов’язано і з попереднім досвідом розширення, коли окремі нові члени Євросоюзу протягом років після вступу не могли повноцінно завершити реформи у сфері верховенства права – і з тим, що Україна має переконливо довести реальність змін у сферах правопорядку і правосуддя.

Європейським політикам потрібні переконливі аргументи для своїх виборців і колег.

До ЄС має вступати держава, яка не лише декларує відданість верховенству права і боротьбі з корупцією, а й демонструє реальні зміни. Саме тому виконання проміжних цільових індикаторів є не бюрократичною формальністю, а політичним доказом спроможності України рухатися до членства.

Адже реальний шлях до закриття переговорних глав і майбутньої угоди про повноправне членство у ЄС почнеться лише тоді, коли Україна виконає ці індикатори.

Автори: 

Вікторія Мельник, Координаторка напряму "Європейська інтеграція", Центр політико-правових реформ

Любов Акуленко, виконавчий директор Українського центру Європейської політики 

Стаття базується на спільному дослідженні організацій:

Центр громадянських свобод,
"Європа без барʼєрів",
Центр політико-правових реформ,
Міждисциплінарний науково-освітній центр протидії корупції НаУКМА,
Український центр європейської політики

Це стало можливим після довгоочікуваного рішення правлячої Соціал-демократичної партії припинити коаліційну угоду із ультраправою партією "Зоря Німану". 

Варто зазначити, що входження до її складу коаліції ультраправих популістів, чий лідер Ремігіюс Жемайтайтіс відомий своїми антисемітськими та антиукраїнськими заявами, від самого початку викликало гучну критику в Литві та за кордоном.

Проте правляча партія до останнього трималася за цей альянс, а тому рішення про розрив коаліційних відносин став справжньою сенсацією.

Проте виникає питання – 

як зміниться політика Литви, насамперед – зовнішня, після переформатування коаліції. 

На жаль, існує ризик того, що новий уряд Литви займе більш поступливу позицію щодо Білорусі, що може призвести до погіршення відносин із Україною.

Довгоочікуване "розлучення"

116 із 120 – стільки членів керівної ради Соціал-демократичної партії Литви проголосували 6 червня за розрив коаліційних відносин із "Зорею Неману". Проти був лише один, ще троє утрималися.

Така вражаюча мало не одностайність прямо суперечить політиці литовських соціал-демократів протягом останніх майже двох років, відколи у партії свідомо пішли на альянс із ультраправими. Хоча й мали інші, не токсичні опції. Та й згодом не ставили під сумнів цю співпрацю попри всі гучні скандали. 

"Точкою неповернення" стало голосування у Сеймі, що відбулося наприкінці березня, в якому Зоря Німану" виступила проти ініціативи будівництва військового полігону в Капчямістісі. Він вважається одним із ключових інфраструктурних об’єктів Литви у підготовці до можливої військової агресії РФ. І хоча завдяки підтримці опозиції той законопроект все одно схвалили, відмова коаліційної партії від підтримки життєво-важливої ініціативи стала дуже сильним репутаційним ударом по всій коаліції та уряду.

Вперше про необхідність переформатування коаліції публічно заявив президент Литви Гітанас Науседа на початку квітня. До того він утримувався від таких вимог, хоча гостро критикував чергові скандальні заяви чи дії "Зорі Неману".

Але навіть тоді соціал-демократи не поспішали позбутися токсичного партнера. А обіцянка партійного керівництва визначитися із цим питанням до кінця травня виглядала як спроба затягнути час – сподіваючись, що скандал дещо втихне. Ці підозри лише посилилися, коли озвучені терміни добігли кінця, але нічого не відбулося.

Тим сенсаційнішим стало нарешті ухвалене рішення.

А разом із вразила майже одностайність його прийняття.

То навіщо знадобилася ця пауза, якщо у партії, як виявилося, не було внутрішнього опору "розлученню" з ультраправими?

Литовський політолог Вітаутас Бруверіс називає три причини такої паузи.

По-перше, соціал-демократам потрібно було знайти заміну ультраправим. Очікувано, нею стала партія "Демократичний союз ‘В ім’я Литви’". Ця політична сила до серпня минулого року входила до правлячої коаліції, проте покинула її через несприйняття подальшої співпраці із ультраправими.

Тоді керівництво демократів та соціал-демократів істотно зіпсувало між собою стосунки. До того ж, "В ім’я Литви" не надто приятелює із "Союзом селян і зелених Литви" – партією, яка була запрошена до коаліції на заміну їм. 

Тож, переконує Бруверіс, принципове рішення про розрив із ультраправими могло були прийняте ще місяць тому, проте до досягнення згоди нових коаліційних партнерів про це воліли не оголошувати.

Друга причина – схвалення Сеймом контраверсійних змін про управління суспільним мовником. Попри те, що після масових протестів проти них найбільш одіозні норми були виключені, соціал-демократи все одно добилися прийняття змін, що посилюють державний контроль за мовником. Але для цього їм була потрібна підтримка ультраправих – це також змушувало не квапитися із розривом.

І, нарешті, третя причина – 

переформатування коаліції має призвести до змін в уряді.

А найголовніше – до зміни його очільниці. Відмова від співпраці із ультраправими має посилити суспільний мандат довіри новому прем’єру.

Проте у соціал-демократів була ще одна вагома причина не поспішати із зміною прем’єрки Інги Ругінене – про це мова піде далі.

В очікуванні нового прем’єра

"Я чула різні варіанти, і це не обов’язково стосується уряду. Коаліція зараз змінюється, тому очевидно, що в уряді будуть якісь зміни",– так після вирішального з’їзду соціал-демократів Інга Ругінене прокоментувала журналістам її можливу відставку.

Вона уточнила, що не тримається за посаду, проте в розмові з керівництвом партії почула про ймовірність збереження її на чолі уряду. 

Втім, всі подальші події свідчили скоріш про заміну прем’єра.

Зокрема, опитування від Spinter Tyrimai показало, що за останній місяць рівень довіри до уряду Ругінене впав із 40,7% до 34,6%. Натомість рівень недовіри, навпаки, зріс із 33,5% до 39,6%.

Негативний баланс суспільної думки – сам по собі є вагомою причиною для зміни прем’єра. Проте у випадку Ругінене ситуацію ускладнюють звинувачення на її адресу. Вища комісія з питань офіційної етики Литви постановила, що прем’єрка грубо порушила законодавство, підписуючи рішення про включення членів її родини до складу офіційних делегацій у закордонних поїздках до Італії та Ватикану. 

Проте і це не є головною причиною очікувань заміни на урядовому мостику.

10 червня добігає кінця судова заборона обіймати державні посади, накладена рік тому на голову соціал-демократичної партії Міндаугаса Сінкявічюса. Політика було покарано за порушення, вчинені ним на посаді мера міста Йонава – його визнали винним у використанні службового становища для особистої вигоди. 

М’яке покарання пояснюється незначним обсягом бюджетних збитків – політик оплатив із муніципальних коштів телефонні витрати своєї дружини, а також купівлю двох телевізорів.

Як би там не було, минулорічне призначення Ругінене на посаду прем'єрки й пояснювалося потребою знайти тимчасову заміну до завершення терміну покарання Сінкявічюсу.

Сам лідер соціал-демократів ще не робив заяв про наміри стати на чолі уряду. Проте у більшості литовських політичних оглядачів сумнівів немає – така заява буде відразу після завершення терміну судової заборони.

Аналогічної думки дотримуються в опозиції, закликаючи Міндаугаса Сінкявічюса взяти на себе відповідальність за події у країні.

 "Принцип демократії має бути збережений, а голови політичних партій – лідери своїх політичних спільнот та окремих ідеологій – повинні вийти зі свого комфортного особистого простору, взявши на себе відповідальність за державу та працювати у виконавчій гілці влади", – стверджує лідер опозиційних консерваторів Лауринас Кащюнас.

Така заміна пояснює потребу відмовитися від співпраці із ультраправою "Зорею Німану" саме зараз – скоріш за все, новий прем’єр має повести соціал-демократів на парламентські вибори 2028 року.

Проте залишається відкритим питання  – яким буде курс нового уряду Литви?

З одного боку, розрив із ультраправими має зробити роботу коаліції більш послідовною. Зокрема, як визнає спікер Сейму Юозас Олекас, через необхідність співпраці з "Зорею Німану" соціал-демократам довелося піти на ідеологічні поступки, тоді як нова коаліція буде більш ідеологічно єдиною.

Проте чи означає відсутність українофобів у коаліції більше проукраїнський курс нового уряду Литви? На жаль,щодо цього є чималі сумніви.

Випробування Лукашенком

Один із ключових викликів, із яким зіткнеться новий уряд Литви, полягає у необхідності прийняття рішення щодо транзиту білоруських калійних добрив до порту Клайпеди.

Президент США Дональд Трамп в рамках політики порозуміння з білоруським диктатором Александром Лукашенком пішов на зняття санкцій з білоруських калійних добрив в обмін на звільнення частини політв’язнів. Це була вкрай важлива для білоруського режиму поступка, проте скористатися нею Лукашенко поки не може, оскільки транзит цих добрив до портів заблокований.

Щоб допомогти Лукашенку, Сполучені Штати тисли навіть на Україну.

У Білому домі хотіли, щоб Київ дозволив транзит білоруських добрив до Одеси – але очікувано отримали відмову. 

Куди більш перспективним виглядає тиск на Литву. Тим більше що соціал-демократи мають репутацію політичної сили, яка налаштована не так на протистояння авторитарним режимам, як на компроміси з ними.

Проте проти такої поступки Лукашенку виступає не лише литовська опозиція, але й президент Гітанас Науседа. Більш того, досі коаліція фактично віддавала голові держави питання зовнішньої політики – міністр закордонних справ Литви Кястутіс Будріс був призначений фактично за неофіційною президентською квотою і відстоює його бачення зовнішньої політики.

"Дуже висока ймовірність того, що новий уряд піде на конфлікт із президентом, спробувавши забрати собі зовнішню політику. А це, своєю чергою, означатиме послаблення тиску на Білорусь",– визнає Вітаутас Бруверіс.

За словами політолога, визначальним тут буде персона нового голови МЗС. Зокрема, збереження на цій посаді Кястутіса Будріса означитиме, що розрив із президентом та корекція зовнішнього курсу відкладається.

Геть інша ситуація виникне, якщо в коаліції вирішать призначити на цю посаду представника або соціал-демократів, або Союзу селян і зелених Литви (ця партія також відстоює необхідність більш "прагматичної" зовнішньої політики).

У такому випадку корекція зовнішнього курсу Литви дуже ймовірна. І це може стати проблемою для України, яка нещодавно змінила курс на протилежний – жорсткий тиск на Лукашенка замість компромісів із диктатором.

Автор: Юрій Панченко,

співзасновник "Європейської правди"

А саме – жорстка й безкомпромісна позиція Варшави із вимогами до Києва та відмовою від компромісів поступово стає проблемою для польської сторони.

8 червня капітул Ордену Білого Орла – найвищої нагороди Польщі, розглядав запит президента Кароля Навроцького про позбавлення її президента України Володимира Зеленського. Причиною такого покарання є рішення про присвоєння почесного найменування "Імені героїв УПА" одному з підрозділів ЗСУ..

Це рішення українського президента викликало справжній шквал обурення у Польщі, ситуативно об’єднавши навіть непримиренних політичних опонентів. Так само майже єдиним було і суспільство – назвати польську реакцію надмірною зважилися лише поодинокі діячі культури та інтелектуали.

Показовою стала ситуація навколо заступника міністра науки Анджея Шептицького, який зважився просто описати українське бачення ситуації з УПА, жодним чином не солідаризуючись із ним.

Втім, навіть такий м’який відступ від єдиної лінії атаки на Україну став неприйнятним для польських правих.Тепер у Польщі масово звучать вимоги або звільнити самого Шептицького, або відправити у відставку уряд Дональда Туска.

Крім того, багато хто бачив у цій історії ще один шанс для Навроцького атакувати уряд. Адже за законодавство рішення про позбавлення Зеленського ордена набуде чинності лише у разі схваленням прем'єра, який не поділяє ентузіазму правих з цього приводу, і на якого би впала частина відповідальності.

Туск опинився би перед вибором – чи то хейт всередині країни, чи наслідки зовні. 

За таких обставин позбавлення Володимира Зеленського найвищої нагороди Польщі, або принаймні ініціювання цього процесу президентом, здавалося не лише неминучим, а питанням найближчих днів.

Втім, досить несподівано засідання капітулу минуло без наслідків. Натомість у канцелярії президента Польщі не стали оприлюднювати висновок цього органу, заявивши, що Кароль Навроцький "ухвалить рішення у відповідний час". 

Також 8 червня з’явилися перші заяви польських політиків, які можна сприйняти за бажання деескалувати відносини із Україною. Перша за все, варто згадати заяву прем’єра Дональда Туска – голова уряду закликав Володимира Зеленського та Кароля Навроцького до відвертої розмови. "Співпраця лежить в інтересах обох наших держав і народів, а конфлікт – в інтересах Москви. Гадаю, це очевидно для нас усіх", – закликає Дональд Туск.  

Аналогічним чином за зменшення напруження виступив і спікер Сейму Влодзімеж Чажастий, закликавши бути "мудрішими", щоб не допустити масштабування конфлікту. 

Ще відвертішим був колишній спікер Сейму Шимон Головня – за його словами, відкликання ордену у президента країни, яка воює за незалежність, завдасть більше шкоди самій Польщі, аніж Володимиру Зеленському.

Звичайно, зараз Головня є "збитим льотчиком" – після провалу на минулорічних президентських виборах він втратив і посаду спікера, і керівництво створеної ним партії. Тож може дозволити собі сказати те, чого не скажуть вголос чинні політики.

Проте події понеділка 8 червня показали:

у Польщі виявилися неготові, що конфлікт з Україною дійде аж такого рівня.

Можна припустити, що гучні заяви і президента Навроцького, і працівників його канцелярії базувалися на розрахунку, що українська сторона швидко піде на поступки і скасує рішення про найменування підрозділу. А глава Польщі запише собі в актив "перемогу над бандерівцями".

Показово, що відповідно до статуту Ордену Білого Орла, для позбавлення когось цієї нагороди президенту Польщі не потрібне погодження капітулу. Навпаки – це капітул може ініціювати такий процес, проте фінальне слово залишається за очільником держави. Незалежно від висновку експертів.

І це додатково свідчить, що звернення до капітулу було потрібно Навроцькому насамперед для тиску на Київ.

Не дивно, що після візиту до Варшави голови Офісу президента України Кирила Буданова у польські ЗМІ злили інформацію – за даними "Європейської правди" фейкову та безпідставну – про нібито готовність Києва відкликати рішення щодо "героїв УПА".

Зауважимо, що небажання Києва йти на такий крок має усі підстави. 

Він може і вирішив би нинішню проблему, однак створив би набагато гостріші виклики на майбутнє – по суті, це би легалізувало право Варшави редагувати українську історію, вимагаючи її викладення у найбільше прийнятному для Польщі вигляді. Для Києва це – неприйнятно. 

А рішення Володимира Зеленського змінити аеропорт базування свого літака з польського Жешува на Кишинів додатково демонструє, що не піддається на тиск.

Але джерело кризи нікуди не поділася.

Антиукраїнська істерика, що тривала протягом останніх днів у польських ЗМІ, свідчить, що суспільний запит на "покарання невдячних українців" залишається дуже високим. Відповідно, є всі підстави прогнозувати, що ця тема буде однією з ключових і на парламентських виборах 2027 року – як це було і під час президентських виборів 2025 року.

Одночасно, нинішні заяви польських політиків демонструють нові страхи щодо України – окрім старих, як от тези про "українізацію Польщі".

Насамперед польських політиків турбує, що залежність Києва від підтримки Варшави суттєво знизилася. Якщо 2022 року ця підтримка була ключовою для здатності України воювати, то поступово Польща опинилася у тіні більш масштабної допомоги з боку інших європейських країн.

А відповідно, різко знижується можливість погрожувати обмеженням чи припиненням цієї допомоги. В разі чого країнам Західної та Північної Європи не стане особливою проблемою компенсувати припинення допомоги з боку Польщі.

На додачу, затяжна криза у відносинах ставить під сумнів обіцянки польських політиків добитися найкращих умов для польського бізнесу при розподіленні контрактів із відновлення України.  

І одночасно це посилює побоювання, що зовнішня політика Києва буде дедалі більше орієнтуватися на Берлін, а не на Варшаву. 

Накладання цих страхів на вже усталений у Польщі стереотип про "невдячність українців", а також на давні фобії, призводить до появи та популярності у польському правому середовищі досить дивних (особливо – з української точки зору) теорій. 

Наприклад про те, що ініціатором нинішнього загострення є Німеччина та її канцлер Фрідріх Мерц – німці нібито прагнуть заблокувати вступ України до ЄС, але обов’язково чужими руками. 

За таких розкладів конфлікт з Україною, який обіцяв принести істотні політичні дивіденди, став для Кароля Навроцького швидше пасткою.  

Він іміджево вклався у ініціативу з позбавлення Володимира Зеленського ордена Білого Орла – тож тепер відмова від цієї ініціативи може стати для Навроцького репутаційним ударом.

Натомість реалізація цієї погрози також завдасть удару, скоріше по Польщі.

 І добре, що польські політики почали це публічно озвучувати.

Натомість для України теперішня ситуація, як би дивно це не виглядало, може стати шансом на оздоровлення відносин із нашим сусідом та стратегічним союзником.

Винесення історичних питань за дужки політичних відносин між Києвом та Варшавою має піти на користь обом. Звичайно, крім тих діячів, що будують політичний імідж на критиці та шантажі сусідньої країни, яка веде війну за виживання.

Автор: Юрій Панченко,

співзасновник "Європейської правди"

Візит Кос до України (а перед тим – до Молдови) відбувся невдовзі після того, як у ЄС почалося відкрите обговорення ідей про нові шляхи України та інших кандидатів на членство. 

І саме цього стосується основний сигнал, який Кос привезла до Києва.

У всіх виступах вона виходила з того, що новий підхід до вступу України в ЄС вже принципово обраний. 

Україна ще до офіційного вступу отримає можливість поступово входити до політик, інституцій та механізмів Євросоюзу – тобто отримувати переваги, що досі були зарезервовані лише за членами ЄС. Мовляв, це точно відбудеться і питання лише у деталях, про які зараз домовляються і європейські столиці. Натомість ідею, до якої більше прихильний офіційний Київ – про вступ із подальшим виконанням зобов’язань – за словами Кос, зняли з обговорення.

При цьому, хай які деталі нової схеми будуть узгоджені, отримання Україною переваг буде прив’язане до конкретних реформ, попереджає Марта Кос.

Те, що топпредставниця Єврокомісії настільки чітко говорить про новий шлях вступу України – саме по собі свідчить про тектонічні зміни та про вихід обговорення на новий рівень.

Варто зауважити, що Марта Кос є однією з адвокаток України у Брюсселі, і традиційно хвалила Україну за реформи. Але цього разу – із нотками жорсткості. За її словами, Київ хоч і показує успіхи, але має рухатися принципово швидше.

А ще комісарка доволі чітко пояснила, чого чекає від опозиції, та дала сигнал про розчарування через брак голосів за зміни, необхідні на шляху до ЄС. Але вимоги до реформ, що пролунали від неї – викликають також критику. 

За заявами комісарки стежив кореспондент "Європейської правди". А для тих, хто віддає перевагу мультимедійному формату, ми підготували також відео на цю тему.

Без човників, але з новинами

Візит Марти Кос до України відбувся після її поїздки до Кишинева, причому Молдові комісарка приділила значно більше уваги. Там вона провела як мінімум три дні (або й 4; графік неділі не розкривається) та об'їздила всю країну. Серед іншого, завітала на виноробні та навіть покаталася на каяках по Дністру – явно не обов’язкові пункти програми, які радше свідчать про увагу до країни та її цінностей.

За даними ЄП, подібну програму для неї планували зробити і в Україні.

Тому за планами візит Марти Кос до України мав бути дводенним, однак зрештою його скоротили до одного дня. Джерела ЄвроПравди з українського та брюссельського боку наполягають, що скорочення сталося виключно через безпекові міркування, хоча узимку 2026 року комісарка без проблем залишалася в Україні на ніч. 

Але головна несподіванка – те, що в Україні Марта Кос розминулася із президентом. У переддень її візиту Зеленський полетів до Лондона (утім зустріч щодо обрисів миру у форматі Е3, яка там відбулася, не дає підстав докорити українському лідеру, що він уник переговорів з комісаркою без причин).

Та якщо говорити про змістовні заяви, а не про дипломатичний протокол, то головні від Марти Кос прозвучали саме у Києві, а не у Кишиневі.

Тут вона кілька разів та у різних форматах заявила:

у ЄС з'явилося більше визначеності щодо шляху України до членства. 

Причому публічний наголос Марта Кос зробила саме перспективах України, хоча, за даними ЄП, за закритими дверима ця тематика обговорювалася і з молдовським керівництвом. 

Зокрема, на зустрічі з українськими журналістами Кос описала (і навіть намалювала на папері для ілюстрації своїх слів) три підходи щодо подальшої інтеграції України до Європейського союзу та пояснила, що зараз вже є розуміння, яким з цих напрямків піде процес.

Перший підхід – це так званий "зворотній вступ", який раніше просувала сама Кос. Суть цієї ідеї – приєднання України до ЄС "авансом" під зобов’язання виконати умови згодом. Але тепер, як пояснила Кос, цю ідею довелося "вбити" через брак підтримки з боку держав-членів. Однак водночас це означає відмову ЄС від ідеї, яку просував та продовжує просувати президент Зеленський. Нагадаємо, він вимагав від європейських лідерів документально зафіксувати термін вступу України під гарантію того, що реформи Київ втілить згодом. 

Ідея Зеленського від початку була не до вподоби багатьом європейським столицям – хоча деякі підтримували українську пропозицію; Київ також не відмовлявся від неї. Але Марта Кос у Києві запевнила, що цього точно не буде. "Розширення ЄС – це не про визначення якихось дат. Важливими є реформи, а не дати", – пояснила комісарка у виступі на конференції в українській столиці.

Другий підхід – це рух за стандартним сценарієм розширення. Україна мала би роками змінювати законодавство, і лише у кінці процесу, разом зі вступом до ЄС, набула би всіх привілеїв держави-члена. Але він також не підходить ані Києву, ані європейським столицям.

Тому лишається третій підхід. Його ідея – поетапне набуття переваг та привілеїв, які мають лише держави-члени, ще до офіційного вступу України (або інших держав-кандидатів) до ЄС.

У Брюсселі вже придумали для нього назву: "accelerated gradual integration" (прискорена поступова інтеграція). І хоча цей формат офіційно ще не затверджений, а його деталі лишаються невідомими, Марта Кос під час свого візиту запевняла – зміна підходу до розширення є практично вирішеною справою. Про це йшлося і на її зустрічах і з парламентарями, і з журналістами, і з дипломатами та експертами, що опікуються питаннями ЄС 

Надбудова на фундаменті Мерца

Нагадаємо: кілька тижнів тому – якраз тоді, коли Брюссель планував візит Кос до Кишинева та Києва – у Брюсселі та у інших європейських столицях почалася активна дискусія про так званий "план Мерца". 

Її основою стала неофіційна пропозиція німецького канцлера щодо особливого формату відносин з Україною та подальшої інтеграції України до ЄС. Мерц, зокрема, запропонував, що повноцінному членству має передувати "асоційоване членство" як підготовчий етап. Ця ідея Мерца, як відомо, викликали неоднозначне сприйняття у Києві та критику, у тому числі від експертної спільноти, хоча від західних експертів та від частини українських надходили і позитивні відгуки. 

Але головне – те, що цю ідею критично сприйняв також офіційний Київ. 

Втім, у Брюсселі від неї не відмовилися, пояснила єврокомісарка. А щоби зняти критичні зауваження, Марта Кос перш за все запевнила українських співрозмовників: план Мерца буде змінений.

Свою роль він виконав: запустив дискусії та тему, щодо якої досі діяло табу.

Те, що країни ЄС подолали власні червоні лінії та почали шукати креативні шляхи інтеграції України – Кос вважає безумовним позитивом. "Лист Мерца – це була лише пропозиція до дискусії, лише один з варіантів того, як діяти Євросоюзу. Обговорення вже почалися", – наголосила вона. 

А ще зі слів Кос виходило, що усі нинішні обговорення лише готують грунт для подальших рішень. А фінальний план інтеграції України в ЄС все одно буде узгоджуватися після встановлення миру. 

"Коли в Україні буде досягнуто миру – постане дуже серйозно питання вступу, і воно буде в центрі політичних дебатів на найвищому рівні. Але до того нам треба вирішити, що робити з методологією вступу, як глибоко "заякорити" Україну в ЄС", – заявила комісарка.

Та хоча нова система вступу в ЄС ще формується, кілька її елементів вже відомі. По-перше, інтеграція буде поступовою; по-друге, вона залежатиме від реформ.

Причому основними індикаторами для оцінки того, наскільки Україна готова до вступу, будуть так звані фундаментальні реформи, серед яких верховенство права, протидія корупції, права людини, демократичні інституції тощо. 

"Ми не знаємо, що буде результатом обговорень лідерів, але можна говорити з певністю – хай який варіант буде обраний, у його центрі буде питання верховенства права", – заявила Марта Кос журналістам. 

Виступаючи згодом перед експертами і дипломатами, Кос поділилася обрисами нового формату (нагадаємо, Кос називає його "accelerated gradual integration")

Ідея цього підходу така: Євросоюз відкриватиме для України нові і нові сфери для тіснішої взаємодії. Але робитиме це у відповідь на успіх у проведенні реформ у певних секторах. "Що більшого прогресу Україна досягне у фундаментальних питаннях, то більше буде можливостей для поглиблення інтеграції ще до вступу, а також то швидше ви станете частиною нашої родини", – пояснила вона.

Хоча деталі цього "обміну" ще належить визначити.

Те, що Кос впевнена у поширенні цього підходу на Україну – важлива новина. 

За тиждень після того, як Мерц передав до Брюсселя пропозицію щодо України (саме ту, яку Київ зустрів критикою), він спрямував до європейських лідерів також окремий документ з описом формату зближення ЄС із Молдовою та державами Західних Балкан.

По-перше, це підтвердило, що Берлін дійсно ставить на розділення Молдови та України на шляху до вступу. 

А по-друге, "молдовський" документ виявився суттєво більше деталізованим у порівнянні з "українським". 

Зокрема, ця пропозиція Мерца (ЄП має копію документа) передбачає чимало стимулів для Кишинева у проведенні реформ. По суті йдеться про постійний обмін – після виконання певного обсягу реформ ЄС робить крок назустріч зі свого боку у вигляді поглиблення інтеграції з Молдовою та певним сектором. 

Та хоча в українській пропозиції Мерца ці кроки не було прописано так детально, Марта Кос запевнила  – за актуальними домовленостями, той самий принцип буде застосовано і щодо Києва. Вона також розповіла, що зараз обговорення різних варіантів триває дуже активно, і вона постійно спілкується з державами-членами про те, які опції можуть реально спрацювати. 

Наголос на опозиції та побічні ефекти тиску

Якщо ЄС дійсно обирає підхід "поступова інтеграція в обмін на реформи", то постає питання – а чи є достатнім прогрес України?

Треба зауважити, серед українських посадовців, політиків та експертів, які працюють у сфері євроінтеграції, Марта Кос відома як прибічниця України, яка часом хвалить Київ за реформи навіть тоді, коли досягнення не надто заслуговують на компліменти.

Хоча від минулого року це дещо змінилося.

Тепер заяви ЄС не обходяться без згадок про події липня-2025 із попередженням, що такого не має повторитися за жодних обставин, бо ще одна спроба скасувати ключові реформи зруйнує авторитет України. "Надзвичайно важливо уникнути будь-якого враження про відкат реформ, особливо у боротьбі з корупцією, правосудді та незалежності ключових інституцій. Бо довіру треба будувати довго, але зникнути вона може за одну ніч", – наголосила Марта Кос у виступі у Києві.

Та цього разу критика з її боку пішла далі.

Але – іронія долі – тиск Кос призвів до схвалення закону, який віддаляє Україну від ЄС.

У Києві єврокомісарка перш за все поїхала до Верховної ради, причому зустріч там відбулася у особливому форматі – покликали лідерів фракцій, які мають значний вплив на рішення ВР, але не завжди знаються на тематиці європейських реформ, а також керівників кількох ключових парламентських комітетів.

При цьому сама Кос не приховувала, що головними адресатами її зустрічі були саме опозиційні депутати. 

Головний публічний сигнал єврокомісарки: опоненти уряду мають забути про політичні мотиви, коли йдеться про ключові закони, що зближують Україну з ЄС. У іншому разі у програші лишиться уся країна – і влада, і опозиція. 

"Європейська інтеграція – це справа не уряду чи опозиції. Європейська інтеграція – це проект усієї нації, і наступний етап вступу вимагає загальнонаціональних зусиль, – переказала свої аргументи Марта Кос згодом, на зустрічі з експертами. – Ваша конституція чітко вказує, що метою України є повноправне членство в ЄС. Це має залишатися спільною національною метою. Тому я закликала всіх політичних гравців діяти у наступні місяці з почуттям національної відповідальності".

На самій зустрічі були і більш конкретні заклики, навіть вимоги з боку комісарки.

Як дізналася ЄП від учасників зустрічі, Марта Кос закликала депутатів відкласти свої претензії та віддати голоси за законопроєкт №13165-2 про декларації доброчесності суддів. Її мотивація цілком зрозуміла: ухвалення цього закону є критерієм, який розблоковує безповоротну фінансову допомогу Україні від ЄС на суму 300-380 млн євро. У разі, якщо Україна не зможе схвалити закон з цього питання ще 3.5 місяці – кошти, за правилами ЄС, "згоряти", і передати їх до українського бюджету вже не буде можливо.

Тому Кос переконувала депутатів не втрачати можливості. "Законодавчі затримки мають реальні наслідки", – пояснювала вона.

Тиск єврокомісарки мав ефект. Вже наступного дня, у вівторок, парламент ухвалив проєкт №13165-2. Голоси за нього дали усі фракції та групи – хоча не всі учасники зустрічі з Кос особисто натисли зелену кнопку. Та проблема у іншому.

Цей закон, напевно, дозволить розблокувати кошти – але не допоможе Україні провести реальну реформу, заради якої ЄС і встановив цей критерій. Закон в ухваленій редакції суперечить навіть вимогам "плану Качки-Кос", і в Брюсселі, за даними ЄП, свідомі цього. 

Однак тепер, без фінансового важеля для просування реальної реформи, виправлення цього закону стало особливо складним завданням.

Цю історію із допомогою дружньої єврокомісарки можна проілюструвати частиною її виступу у Києві, у якому Марта Кос пояснювала українській аудиторії важливість європейських реформ. "Йдеться про реформи не для Брюсселя. Мета – побудувати міцніші інституції, залучити інвестиції, зміцнити верховенство права, підтримати відбудову та покращити повсякденне життя українців", – переконувала вона.

На жаль, тиск у межах прискореної інтеграції часом має і побічні ефекти, за якими мета, про яку згадала Кос, може просто загубитися.

Навіть якщо мотивація для тиску на українську владу початково була позитивною.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Однак зараз уже сам Санчес ослаблений скандалами за участі провідних діячів його Соціалістичної робітничої партії (PSOE).

Ба більше, розслідування проводять і щодо членів родини іспанського прем’єра, зокрема дружини і брата.

Раніше двом близьким соратникам Санчеса – Хосе Луїсу Абалосу та Сантосу Сердану – висунули звинувачення у фальсифікації державних контрактів, про що "ЄвроПравда" детально розповідала у статті "Велике будівництво" по-іспанськи".

Тоді Санчеса закликали до дострокових виборів. Однак попри скандали з найближчим оточенням йому, як виглядало, вдалося вийти сухим із води. Більше того, соціалісти навіть трохи поправили плачевну ситуацію з рейтингами, коли Санчес не побоявся вступити у конфлікт з президентом США Дональдом Трампом щодо війни в Ірані. Тоді у квітні підтримка партії Санчеса зросла до 27,7% з 26,4, які соціалісти мали місяцем раніше.

Однак зараз удари по Санчесу потужніші.  

До всього, з’явилася інформація про можливе втручання вищих посадових осіб у розслідування щодо оточення очільника іспанського уряду і його родини.

На тлі корупційних скандалів соціалісти показали слабкі результати на низці місцевих виборів – в Естремадурі, Кастилії та Леоні, Арагоні. А особливо болючою стала поразка в Андалусії, яка раніше вважалася оплотом PSOE. Тут партія Санчеса продемонструвала найгірший результат в історії – близько 23%.

І хоча особисто Санчес не був причетний до жодної з резонансних справ, звинувачення щодо наближених до нього осіб створили справжню бурю, яка може поховати його шанси залишитися у кріслі прем’єра після 2027 року.

Втім, його знову закликають до проведення дострокових парламентських виборів, які можуть стати провальними. Опитування прогнозують тріумф PP та ультраправої Vox.  

У цій статті "ЄвроПравда" розібирається, чи справді уряд Санчеса наближається до краху і чи виборці таки відвернуться від соціалістів.

Дружина і брат під підозрами

Під слідством нараз перебувають молодший брат Санчеса Давид, а також дружина прем’єра Бегонья Гомес.

Справа щодо брата виникла на підставі скарги, поданої Manos Limpias (Чисті руки) – організацією з ультраправими зв’язками, яка має довгу історію використання судів для переслідування тих, кого вважає загрозою для демократії.

Давида Санчеса, який є композитором і диригентом, звинувачують у використанні політичного впливу старшого брата для отримання у 2017 році посади керівника відділу виконавських мистецтв у південно-західній провінції Бадахос.

Зокрема, йому закидають обхід стандартних процедур вступу на державну службу в провінції, якою на той час керувала партія Санчеса.

4 червня Санчес-молодший дав свідчення у суді. 

Шість із семи приватних обвинувачів – Народна партія, Vox і ще низка правих організацій – вимагали для нього 6 років тюремного ув’язнення. Натомість прокурори виступили з вимогою виправдати Давіда Санчеса.

Невдовзі має постати перед судом і дружина Санчеса. 

У квітні цього року Бегоньї Гомес офіційно висунули звинувачення у ймовірних злочинах, пов’язаних із торгівлею впливом, розтратою, корупцією в бізнесі та привласненням коштів.

Гомес звинувачують у тому, що 2020 року вона підписала два рекомендаційні листи на підтримку отримання державного контракту групою компаній, з якими вона має особисті та професійні зв'язки.

Зокрема, видання El Confidencial писало про зв'язки Гомес із туристичною групою Globalia та її авіакомпанією Air Europa, які отримували державне фінансування або вигравали державні контракти.

У 2024 році Санчес навіть брав п’ятиденну відпустку, щоб обміркувати, чи подавати у відставку після порушення щодо дружини кримінальної справи. Але не подав.

Примітно, що до висунення звинувачень на адресу Гомес також причетна Manos Limpias, про що детально йдеться в архівній статті "ЄвроПравди".

І Гомес, і Давид Санчес наполягають на своїй невинуватості. Про це публічно заявляє і прем’єр. Він і його соратники-соціалісти стверджують, що розслідування є скоординованою спробою повалити уряд нечесними засобами. 

"Зрештою, правда вийде назовні. Мій брат і моя дружина невинні", – говорив він.

Санчес також відкрито поставив під сумнів незалежність окремих представників судової влади Іспанії. 

"Немає жодних сумнівів, що деякі судді займаються політикою, а деякі політики намагаються вершити правосуддя", – казав він у вересні минулого року. 

Токсичні соратники

Та найбільш згубною для партії прем’єра стала "справа Кольдо" – масштабний корупційний скандал в Іспанії, в центрі якого опинилися ексміністр транспорту Хосе Луїс Абалос та його колишній радник Кольдо Гарсія. 

Їх звинувачують в отриманні хабарів та організації шахрайських схем під час державних закупівель медичних масок під час пандемії COVID-19.

Наприкінці 2025 року Верховний суд Іспанії помістив Абалоса та Кольдо Гарсія під варту без права на звільнення під заставу через ризик втечі від правосуддя. 

Прокуратура вимагає для них 24 та 19 років позбавлення волі відповідно.

У "справі Кольдо" замішаний і один з найближчих соратників Санчеса Сантос Сердан. Він був організаційним секретарем PSOE – фактично третьою за рангом особою в партії.

За даними слідства, Сердан вступив у змову з Абалосом і Гарсіа з метою отримання "відкатів" за фальсифікацію результатів тендерів на проведення державних робіт. У червні минулого року Санчес наказав соратнику піти у відставку після того, як суддя Верховного суду знайшов "переконливі докази" його можливої причетності до отримання хабарів.

А нещодавно суддя Вищого суду наказав поліції провести обшук у штаб-квартирі Соціалістичної робітничої партії в Мадриді. Це було частиною розслідування щодо ймовірної змови Сердана та інших осіб з метою дискредитації або підкупу поліцейських та прокурорів, залучених до інших розслідувань.

У заяві, опублікованій після обшуків, PSOE зазначила, що "завжди дотримуватиметься позиції максимальної співпраці з системою правосуддя та абсолютної поваги до судових дій".

Останнім у цій серії болючих ударів по Санчесу стало розслідування щодо колишнього прем’єр-міністра Хосе Луїса Родрігеса Сапатеро – прем'єр-міністра Іспанії у 2004-2011 роках і все ще культової фігури для іспанських лівих. Нині його підозрюють у злочинах, пов’язаних з відмиванням грошей, торгівлею впливом, організованою злочинністю та підробкою документів.

Зокрема, справа пов’язана з суперечливою державною підтримкою у розмірі 53 мільйонів євро, наданою у 2021 році авіакомпанії Plus Ultra Líneas Aéreas під час пандемії COVID-19. Ця операція стала предметом критики та кількох розслідувань у зв’язку з можливими порушеннями у використанні державних коштів.

Тоді критики стверджували, що компанія мала слабкі фінансові показники та сумнівне стратегічне значення, а також могла бути пов’язана з венесуельськими інвесторами.

Прокуратура намагається довести, що керівництво Plus Ultra нецільовим чином розпорядилося державною субсидією, а антикорупційна поліція перевіряє версію про те, що 53 мільйони могли стати прикриттям для відмивання тіньового капіталу, який виводився з Венесуели через фінансові установи Франції, Швейцарії та Іспанії.

Слідство вважає, що Сапатеро міг брати участь у таких схемах, користуючись своїм становищем і отримуючи винагороду.

Це перший випадок за часів демократичної Іспанії, коли 

колишній прем'єр опинився під слідством за звинуваченням у корупції.

Сапатеро наполягає на своїй невинуватості та заявляє про готовність співпрацювати зі слідством. А Санчес, своєю чергою, висловив йому підтримку. 

Однак на Сапатеро неприємності для Санчеса і його партії не закінчились. Зовсім нещодавно главі МВС Фернандо Гранде-Марласці довелось спростовувати дані про втручання в розслідування справ, пов'язаних із керівною партією.

А саме – про ймовірне втручання вищого керівництва іспанської Цивільної гвардії в діяльність слідчого підрозділу цієї структури, відомого як UCO. Саме він займається розслідуванням великих справ про корупцію в оточенні Санчеса.

Зокрема стало відомо, що колишня регіональна посадовиця з партії соціалістів Лейре Дієс намагалася роздобути компромат на суддів, прокурорів та агентів UCO, які проводили розслідування щодо найближчого оточення прем’єр-міністра.

ЗМІ опублікували уривки зі справи, в яких йшлося, що Дієс щонайменше тричі зустрічалася з головою Цивільної гвардії Мерседес Гонсалес – посадовицею із PSOE, безпосередньо призначеною Марласкою, – щоб домогтися проведення внутрішнього розслідування в цій структурі проти її власних співробітників.

Крім того, ще один високопосадовець Цивільної гвардії сказав агентам UCO "дивитися в інший бік" і бути менш "активними", особливо під час розслідування гучних справ про політичну корупцію. Зокрема, тодішнього судового розслідування щодо Давида Санчеса.

Непевне майбутнє соціалістів

Серія скандалів в оточенні Санчеса стала справжнім подарунком для його конкурентів – консервативної PP і ультраправої Vox.

Зокрема, лідер Народної партії Альберто Нуньєс Фейхоо намагається використати політичні негаразди соціалістичного уряду, щоб прокласти собі швидкий шлях до влади.

"Єдиний вихід – дати іспанському народу можливість висловитися вже зараз. Ми більше не можемо це терпіти", – сказав він, закликаючи до дострокових виборів.

Фейхоо висунув ідею вотуму недовіри уряду Педро Санчеса.

Консерваторів заохочує те, що два союзники уряду в парламенті – баскські та каталонські націоналістичні партії – також виступили із закликом до дострокових загальних виборів. 

Зокрема, Айтор Естебан, лідер Баскської націоналістичної партії (PNV), заявив, що проведення дострокових виборів відповідає "інтересам суспільства". Аналогічну позицію зайняла й консервативна каталонська партія Junts, що виступає за незалежність. 

Тож лідер консерваторів хоче скористатися напруженою ситуацією в коаліції.. 

"Загалом 184 депутати закликають до негайних виборів. Якщо ті, хто висловлює ці заклики, будуть послідовними і дотримаються своїх слів, ми зможемо знайти рішення в найкоротші терміни", – заявив Фейхоо.

Для ухвалення вотуму недовіри в Іспанії необхідна абсолютна більшість у 350-місному Конгресі, тобто щонайменше 176 голосів. Коли Санчес торік уже перебував під тиском через звинувачення в корупції, Народна партія відмовилася від цієї ініціативи через брак достатньої підтримки.

І цього разу малоймовірно, що ідея з висловленням уряду недовіри виявиться вдалою, адже ані PNV, ані Junts не виявляють особливого бажання допомагати Фейхоо повалити уряд таким чином. Тим паче для цих сил є неприйнятним спільне голосування з ультраправою Vox.

Сам Санчес відкинув заклики до дострокових виборів і пообіцяв, що залишатиметься на посаді до 2027 року. Він навіть сподівається переобратись на новий термін.

"Соціалізм може спотикатися, але ми ніколи не здаємося в боротьбі. Ми будемо продовжувати керувати до 2027 року. І далі!" – запевнив він.

Наразі опитування не обіцяють нічого хорошого для PSOE: PP набере 33,1% голосів, PSOE за готові голосувати 27,8%.

Водночас у приватних розмовах багато мерів-соціалістів і регіональних посадовців кажуть, що план Санчеса досидіти до кінця терміну в липні 2027 року підірвуть їхні шанси на місцевих виборах, які мають відбутися в травні наступного року. 

***

У Педро Санчеса є й досягнення.

Нинішній лівий уряд  – один із лідерів за терміном перебування при владі за весь період демократії в Іспанії. Санчес очолює уряд вже 8 років, і поступається лише Феліпе Гонсалесу, також представнику PSOE, який керував країною з 1982 по 1996 роки.

Теперішній прем’єр набрав нещодавно балів на міжнародній арені – був одним із європейських лідерів, які найвідвертіше й найшвидше виступили проти Сполучених Штатів та Дональда Трампа після того, як той у союзі з Ізраїлем розпочав військову операцію проти Ірану.

Однак в Іспанії зараз справи у нього кепські. 

Каталонські партії, на підтримку яких покладався Санчес, називають відносини з урядом Іспанії "непоправно" зіпсованими та кажуть, що "назад дороги немає".

А без підтримки каталонців уряду не вдається провести через парламент необхідні законодавчі ініціативи, що призвело до зменшення продуктивності. 

Також значно ослабли позиції більш лівих партій-союзниць PSOE – Sumar i Podemos. Коаліція, яка привела Санчеса до прем’єрства, здається більш крихкою, ніж будь-коли за часи його правління.

Незалежно від того, призведуть нинішні звинувачення щодо родичів і соратників до їхнього засудження чи виправдання, вплив цих процесів на політичне життя в Іспанії вже відчувається. Вони послабили контроль уряду над політичним порядком денним, посилили напруженість між партнерами по коаліції та підживили спекуляції щодо стабільності урядової коаліції.

Втім, це не означає, що уряд Санчеса стоїть на порозі негайного краху. Навіть його критики визнають надзвичайну здатність прем’єра до політичного виживання.

І якщо дострокових виборів не станеться, прем’єр та його партія мають ще час для того, аби покращити своє становище перед виборами 2027 року.

Автор: Ірина Кутєлєва, журналістка "Європейської правди"

Назву вона отримала від одного із засновників країни Елбріджа Джеррі – п’ятого віцепрезидента США. У 1812 році, коли Джеррі був губернатором Массачусетсу, він домігся ухвалення закону про перекроювання сенатських округів таким чином, щоб забезпечити непропорційне представництво Демократично-республіканській партії – попередниці сучасної Демократичної. 

Форма одного з цих округів нагадувала саламандру (англійською – salamander), що й надихнуло одну з газет на створення нового терміну.

Війни за зручні округи

Останніми десятиліттями джеррімандеринг став переважно інструментом республіканців. 

Війни навколо перекроювання виборчих округів у США вийшли далеко за межі навіть найсміливіших їхніх уявлень. Завдяки підконтрольним законодавчим органам штатів і покірній судовій системі те, що починалося як спроба Республіканської партії зменшити свої втрати на проміжних виборах, перетворилося на екзистенційне протистояння щодо самого сенсу політичного представництва.

За два президентські терміни Барака Обами Республіканська партія здобула майже тисячу мандатів у законодавчих органах штатів, перетворивши раніше конкурентні парламенти на консервативні супербільшості, які докорінно змінили обличчя влади на місцях. 

Демократи теж не цуралися маніпуляцій із межами округів.

Нібито заради "справедливішого представництва".

Але водночас здебільшого нехтували виборами до законодавчих органів штатів, будучи переконаними: справжня влада зосереджена у Білому домі та Конгресі.

Ще важливіше те, що демократи систематично недооцінювали, на що готові піти їхні республіканські опоненти заради влади. 

Особливо очевидним це стало після того, як приблизно десять років тому Дональд Трамп встановив контроль над Республіканською партією. Відтоді здобуття, закріплення та розширення влади фактично стали єдиним пунктом її порядку денного.

Минулого року низка республіканських штатів ухвалила або спробувала ухвалити нові карти виборчих округів до Конгресу, покликані посилити електоральні переваги Республіканської партії перед листопадовими проміжними виборами 2026 року.

Демократи вирішили відповідати тим самим. У рідкісному прояві відвертого партійного прагматизму Каліфорнія через всенародний референдум ухвалила Закон про реагування на маніпуляції виборами (Election Rigging Response Act) – законодавство, яке фактично усунуло майже всі республіканські місця в делегації штату до Конгресу.

Проте в цій боротьбі демократи знову не бачать ані загальної картини, ані деталей. 

Насамперед, не всі їхні спроби джеррімандерингу дали бажаний результат. Коли у Вірджинії було ухвалено виборчу ініціативу, покликану забезпечити Демократичній партії 10 з 11 місць штату в Палаті представників, Верховний суд штату скасував її з технічних підстав. 

Співвідношення 6 до 5 у делегації залишилося незмінним.

Згодом судова система завдала демократам ще сильнішого удару. 

Оскарження джеррімандерингу часто спиралося на Закон про виборчі права 1965 року, який мав захистити право громадян голосувати. Проте протягом останнього десятиліття Верховний суд США послідовно послаблював цей закон. А в кінці квітня 2026 року його консервативна більшість фактично забила останній цвях у труну документа – практично нівелювавши дію Розділу 2, який забороняє расову дискримінацію у виборчих процедурах.

Буквально за кілька хвилин після оголошення рішення кілька республіканських штатів почали демонтовувати виборчі округи з більшістю темношкірого населення. 

А губернатор Луїзіани, республіканець Джефф Лендрі, пішов ще далі й видав указ про призупинення партійних праймеріз, які вже розпочалися – щоб можна було перекроїти конгресові округи.

Позбавлення виборчих прав громадян, які вже встигли проголосувати, було безпрецедентним кроком і не мало жодного виправдання. Лендрі просто видав цей указ, нечітко посилаючись на повноваження щодо "захисту безпеки виборців, участі у виборах та цілісності процесу", а місцеві виборчі чиновники виконали його. 

Це продемонструвало вразливість децентралізованої, недостатньо фінансованої та кадрово ослабленої виборчої системи США.

А кампанія щодо проміжних виборів знову демонструє найгірші риси обох партій. 

Лише близько 10% із 435 місць у Палаті представників США є такими, де між республіканцями та демократами точитиметься боротьба без наперед визначеного результату, порахувала Ballotpedia. У решті партія-переможець вже відома.

Поганий вибір і ще гірший

Це результат двопартійного й цілком свідомого процесу: обидві партії мають слабкі пропозиції для виборців. 

Республіканці ведуть кампанію на основі вигадки про те, що за Трампа світ став безпечнішим, економіка сильнішою, а життя американців – кращим. Демократи ж знову обіцяють змінити правила гри через реформи та законодавчі ініціативи.

Демократи повинні були би запропонувати щось краще. 

Трамп є глибоко непопулярним політиком.

Не в останню чергу через його війну з Іраном, яка загострила кризу вартості життя. Це забезпечує демократам значну перевагу серед незалежних виборців у соціологічних опитуваннях. Але партія й досі не спроможна сформулювати послідовне бачення майбутнього для представників середнього та робітничого класів.

Ситуацію погіршує те, що протягом останніх 18 місяців демократи постійно демонстрували небажання або нездатність діяти як справжня опозиційна партія. 

Через це навіть гучні заяви – наприклад, нещодавнє твердження лідера демократичної меншості в Палаті представників Гакіма Джеффріса про те, що "ми переможемо в листопаді" і "розіб’ємо душі ультраправих екстремістів" – звучать непереконливо.

Якщо додати до цього судову поразку у Вірджинії та фактичне знищення Закону про виборчі права, нескладно зрозуміти, чому донори й активісти Демократичної партії знову почуваються деморалізованими.

Звичайно, республіканці також не пропонують переконливого меседжу американському середньому та робітничому класам. 

Не маючи привабливої програми, заснованої на послідовному та конструктивному баченні майбутнього США, обидві партії зрештою покладаються лише на тактичні маневри. 

Саме таким є похмурий урок війн за перекроювання округів. 

Американські виборці, як завжди, мають лише два варіанти: поганий і ще гірший. І який би вибір вони не зробили наступного листопада, найнагальніші проблеми Америки залишаться невирішеними.

Стаття початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника

Автор: Рід Гейлен,

засновник Civic Forum, співзасновник The Lincoln Project,
президент коаліції JoinTheUnion.us, яка займається захистом американської демократії та протидією авторитарним кандидатам

Це реальний приклад того, як світ може і повинен карати Росію за обхід санкцій.

По суті, ми вперше протестували і запустили в дію унікальну юридичну модель – яка спроможна не просто створювати росіянам тимчасові незручності, а реально конфісковувати у них флот.

Раніше алгоритм протидії морським махінаціям Кремля виглядав досить обмежено. 

Російське судно порушувало правила, заходило в закриті порти Криму чи окупованого Приазов’я, вантажило там розграбоване українське зерно, вимикало радари і йшло торгувати далі. Максимум, на що ми могли розраховувати з боку міжнародних партнерів у разі фіксації - це політичний осуд, потрапляння судна до чергового санкційного списку чи короткочасна затримка в якомусь європейському порту для перевірки документів. 

Росіяни сприймали це як помірні бізнес-ризики. 

Вони міняли назви, прапори, компанії-"пустушки" і продовжували заробляти мільярди на війну. Фактично росіяни сприйняли механізми захисту чесної торгівлі та свободи мореплавства за слабкість: санкції обходили, а судна продовжували працювати далі. 

Випадок з Caffa ламає цю парадигму.

Чому ця справа стала прецедентом

Бо тут спрацювала абсолютно нова зв'язка: українське кримінальне провадження плюс юридично значима дія країни-партнера.

Важливо те, як саме це відбулося на практиці. 

В Україні розслідується кримінальне провадження. Наші спецслужби та правоохоронці - СБУ, ГУР, СЗР, Офіс Генпрокурора, а також Офіс Президента та МЗС - зібрали серйозну доказову базу щодо цього судна. Caffa системно перевозило зерно з тимчасово окупованих територій, заходило в закриті порти. А для приховування маршрутів використовувало фальшиву реєстрацію, маркуючись у міжнародних базах як Guinea False.

Ми передали ці матеріали шведським колегам у рамках міжнародної правової допомоги. 

І шведський суд не просто погодився з нашими аргументами - він визнав, що дії цього судна можуть кваліфікуватися як воєнний злочин за фактом незаконного в’їзду на окуповану територію з метою заподіяння шкоди державі (ст. 332-1 КК України). Спочатку судно затримали, тепер є повноцінний арешт, а далі - перспектива передачі суховантажу Україні після відповідного рішення нашого суду.

Фактично вперше українське кримінальне провадження стало підставою для арешту судна в іноземній юрисдикції з перспективою його подальшої передачі Україні. 

Дії шведських правоохоронних органів і суду фактично створили важливий практичний прецедент.

Де крадене зерно, там і танкери тіньового флоту

Ця юридична конструкція ідеально масштабується на діяльність, завдяки якій Росія отримує найбільшу частину свого бюджету - на нафтові танкери так званого тіньового флоту. 

Ними перевозять мільйони барелів нафти через море, використовуючи старі, застраховані у сумнівних фірмах судна-привиди. Вони так само перевантажують нафту у відкритому морі з борту на борт, вимикають транспондери, маніпулюють документами про походження сировини.

Якщо такий підхід буде застосовано до справ, пов'язаних із тіньовим флотом, ризики для операторів російських танкерів зростуть принципово. Йтиметься вже не лише про санкційні обмеження, а й про перспективу арешту активів у юрисдикціях країн-партнерів.

І, до речі,  короткий анонс: робота в цьому напрямку вже ведеться, плануємо за місяць-два побачити перші результати по нафтовому флоту РФ.

Що треба для масштабування 

Але для того, щоб ця конструкція стала максимально репрезентативною, швидкою і бездоганною з точки зору міжнародного права, нам критично необхідно зробити один домашній крок. 

Україна має криміналізувати обхід санкцій на законодавчому рівні.

Зараз ми змушені працювати в межах тих статей Кримінального кодексу, які маємо - порушення порядку в’їзду на ТОТ, пособництво в агресії, воєнні злочини тощо. Це робочі інструменти, що й довів кейс Caffa -  але вони вимагають колосальних зусиль для доведення саме контексту воєнного злочину або шкоди державній безпеці.

Уявіть, наскільки спроститься і прискориться процес, якщо в нашому Кримінальному кодексі  з'явиться пряма стаття: "Обхід або сприяння в обході санкцій". Тоді формула перетвориться на швидкий і зрозумілий для всього західного світу алгоритм:

• Російське судно (танкер чи суховантаж) порушує санкційні обмеження
• В Україні відкривають кримінальне провадження за фактом обходу санкцій, де фіксують залізобетонні докази (супутникові знімки, треки, фінансові проводки)
• Матеріали через міжнародну правову допомогу потрапляють до Швеції, Данії, Греції чи Великої Британії
• Партнери бачать чіткий склад злочину і ухвалюють юридично значиме рішення: арешт, конфіскація, передача судна Україні або його продаж на аукціоні в рахунок репарацій

Євросоюз уже закріпив кримінальну відповідальність за обхід санкцій у своїх директивах. Якщо Україна ухвалить таке рішення у себе, ми отримаємо повну синхронізацію правових систем. Наші запити більше не розглядатимуться місяцями через узгодження юридичних термінів.

Справа Caffa важлива не лише своїм результатом. 

Вона показує, що українські розслідування можуть ставати частиною міжнародних юридичних процесів і створювати реальні наслідки для активів, залучених до незаконної діяльності.

Наступне завдання - зробити цей механізм системним. Що частіше українські кримінальні провадження трансформуватимуться в рішення судів і правоохоронних органів держав-партнерів, то вищою буде ціна для тих, що беруть участь у перевезенні викрадених ресурсів, обході санкцій або підтримці російської воєнної економіки.

Публікації в рубриці "Колонки" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів

У Кремлі відверто не шкодували на це коштів – і навіть досягли певного успіху.

Результат підрахунку голосів показав, що партія чинного прем’єра "Громадянський договір" зберігає одноосібну більшість у парламенті, але не матиме, як сподівався Пашинян, конституційної більшості. Це ускладнить внесення змін до Конституції, що є ключовою вимогою Азербайджану для укладання мирної угоди. 

Також в новому парламенті посилиться проросійська опозиція. Вона матиме політичну трибуну і певні, хоча й обмежені, важелі впливу, щоби опиратися розвороту зовнішнього курсу Вірменії на захід.

Щоб досягти цього, Москва не лише мобілізувала противників чинної влади всередині Вірменії. У країні побудували розгалужену систему підкупу виборців. Росіяни організували також масове підвезення виборців з РФ (а оскільки кордону з Росією Вірменія не має, то виборців возили літаками).

Частину зусиль РФ вдалося нейтралізувати.

Але це викликало звинувачення у нелегітимності виборів, які можуть додатково розколоти суспільство. 

Одночасно прозахідна партія Пашиняна пояснювала своїм виборцям, що це історичне голосування, яке визначає долю країни – і також максимально мобілізувала своїх прихильників. Як результат, явка на нинішніх парламентських виборах була найвищою із 2007 року, майже 59% (у 2021 році було 49,4%).

Зараз Пашинян святкує перемогу і намагається "зацементувати" її за допомогою міжнародної підтримки, яка є дійсно тотальною – якщо не брати до уваги обурену Москву.

Питання про те, якою буде змістовна реакція РФ, залишається відкритим. Зокрема – чи будуть спроби покарати Вірменію за її вибір та чи має Росія реальну можливість це зробити.

"Партія миру" проти "партії війни"

Виборча кампанія у Вірменії проходила під гаслом "нам треба уникнути перемоги партії війни". Політики пояснювали, що це загрожує Вірменії ще більш кривавим сценарієм, аніж програні Єреваном карабаські війни.

Але нюанс у тому, що опозиція називала "партією війни" чинну владу, а влада казала рівно те саме про опозицію. 

І дійсно, для прихильників чинного прем'єр-міністра Нікола Пашиняна перемога опозиції означає, що Єреван ставить хрест на мирних перемовинах з Баку, що тривали останні роки, і скасовує досягнуті Пашиняном домовленості.

А зважаючи на заяви опозиції про можливість повернення Карабаху – прихильники прем'єра передбачали навіть початок нової війни з Азербайджаном у разі зміни влади.

Цю думку активно підтримував і сам Нікол Пашинян, який охрестив "триголовою партією війни" три ключові опозиційні сили: партію "Сильна Вірменія" російського олігарха вірменського походження Самвела Карапетяна (на яку в першу чергу робила ставку РФ), блок "Вірменія" експрезидента Роберта Кочаряна, а також партію "Процвітаюча Вірменія" Гагіка Царукяна. 

Натомість проросійська опозиція грала на страху війни Вірменії з Росією.

Вона відкрито звинувачувала Пашиняна у провокуванні конфлікту з РФ. 

Також опозиції стали в пригоді заяви російських урядовців про те, що Вірменія може піти "українським шляхом", якщо збережеться чинна влада. Це однозначно сприймалося як погрози війною, що лунають з Москви.

А на додачу, в останні тижні перед вирішальним голосуванням Росія розпочала неприхований економічний тиск на Єреван. "Росспоживнагляд", що має давній досвід у ролі геополітичного торгового молоту Кремля, раптом почав "знаходити" нібито порушення норм, на кшталт перевищення показників шкідливих речовин у різних вірменських продуктах.

Інформація про нові "порушення" з'являлася буквально щодня, і у результаті було заборонено імпорт з Вірменії мінеральної води, продукції низки коньячних заводів, квітів, овочів, фруктів, сухофруктів, а також риби. 

Також у РФ погрожували денонсувати угоду про постачання газу та обмежити чи заборонити трудову міграцію.

Всі ці заходи не могли не вплинути на настрої виборців. Чимало вірмен вагалися щодо того, який з варіантів несе більшу небезпеку. 

Соціологічні опитування за пару тижнів до дня виборів фіксували більш ніж впевнену перемогу партії Пашиняна – але водночас був певний відсоток тих, хто ще не визначився із вибором.

А відповідно, розраховувати на впевнену перемогу Пашинян міг лише за низької явки – тоді як погрози РФ мали "розбудити" той електорат, який вибори зазвичай ігнорує.

Ключовим контраргументом Пашиняна тут стала підтримка Заходу.

В першу чергу – Європейського Союзу, який на фоні економічного тиску РФ підтримав Вірменію. Зокрема, допомігши із поставками тих товарів, імпорт яких РФ заборонила, на європейський ринок. "У телефонній розмові зі мною голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн передала одну дуже важливу інформацію: сільськогосподарська продукція республіки експортуватиметься до Європейського союзу без мит", – пообіцяв Пашинян, хоча підтвердження саме таких намірів Брюсселя наразі немає.

Втім, в Єврокомісії анонсували готовність спростити торгівлю "деякими видами вірменських товарів" (не уточнюючи, як само), а одночасно – оголосили про намір надати фінансову допомогу для компенсації втрат у тих сферах, які найбільше постраждали від обмежень РФ. На це планується виділити 50 млн євро.

Проте не менш вагомою була й підтримка від Сполучених Штатів. Мова йде не лише про відкриту підтримку Пашиняну, висловлену перед виборами президентом США Дональдом Трампом.

До цього, на початку червня, було підписано рамкову угоду щодо реалізації проєкту "Маршрут Трампа для міжнародного миру та процвітання" (TRIPP). Залучення Сполучених Штатів до цього є одним із найбільших успіхів уряду Пашиняна – у Єревані розраховують, що це стане й потужним фактором безпеки для Вірменії.

Виборчий туризм та військові збори

 "Громадяни Вірменії, які прибувають з Росії за хабарі голосувати за Само з Калуги (Самвела Карапетяна та його партію "Сильна Вірменія"), будуть призвані на 25-денні навчальні збори. А хто відмовиться – буде притягнутий до кримінальної відповідальності", – таку заяву зробив 3 червня заступник апарата прем'єр-міністра Вірменії Тарон Чахоян.

Така погроза мала протистояти плану РФ організувати масове завезення виборців з Росії.

Тут варто додати, що Вірменія не організовує голосування за кордоном – навіть у посольствах. Тому віддати голос на виборах можна лише якщо повернутися до країни фізично. 

Раніше Reuters на підставі своїх джерел писав про наміри Росії відправити до Вірменії на голосування до 100 тисяч потенційних виборців. Зважаючи на те, що Вірменія не має кордону із РФ, організувати таке перевезення можливо лише авіарейсами – джерела агенції стверджували, що на організацію перевезень виділили близько $50 млн.

Для Вірменії 100 тисяч – достатньо висока кількість. На виборах 2021 року проголосувало 1,28 млн виборців, тож могло йтися про майже 8%. Аеропорт Єревана за рік пропускає 5,5 млн пасажирів, тож перевезення 100 тисяч за допомогою чартерів було задачею амбітною, але реальною. Причому влада не могла відмовити їм у в'їзді, адже йдеться про громадян Вірменії, що їдуть додому.

Але вірменська влада відразу знайшла, як цьому протидіяти.

В уряді оголосили, що виборців пустять – але організують для них спеціальну програму.

"Ці люди нам потрібні, адже зараз проходять військові збори, і буде дуже добре відправити з цих ста тисяч десь тисяч тридцять-сорок на збори", – заявив міністр економіки Геворг Папаян на додачу до згаданої вище заяви заступника апарату прем'єр-міністра Вірменії Тарона Чахояна.

Ці погрози почали оперативно втілювати.

 Вже 3 червня в аеропорту Єревана було зафіксовано масову роздачу повісток прибулим чоловікам. Одночасно в уряді погрожували заборонити після 7 червня виїзд із країни усім військовозобов'язаним чоловікам.

Втім, ці погрози спрацювали лише частково – в останні дні перед голосуванням чимала кількість виборців із РФ все ж прибули до країни і стали серйозним електоральним підкріпленням для опозиції. Зрештою, приїзд жінок влада таким чином зупинити не могла в принципі.

Показовим стало розслідування фактчекерської платформи FIP.am. Журналіст під легендою офіцера російського ФСБ телефонував керівникам регіональних відділень "Союзу вірмен Росії" та цікавився про успіхи в мобілізації виборців.

Втім, окрім підтвердження факту організації "виборчого туризму" на кошти РФ для підтримки трьох опозиційних партій (так званої "російської команди"), спливла й справжня сенсація – до кола вірменських політичних сил, за які мали голосувати виборці з РФ увійшла також партія "Крила єдності" на чолі із правозахисником Армана Татояна. Показово, що ця партія не лише не має іміджу проросійської, але й досі сприймалася скоріш як прозахідна.

Ймовірно, така опція була потрібна РФ на випадок зняття з перегонів когось з основної опозиції.

Шанси на такий сценарій вважали досить високими, особливо – зважаючи на зафіксовані масові підкупи виборців, насамперед – представниками "Сильної Вірменії".

В останні дні перед днем голосування питання зняття партії "Сильна Вірменія" з перегонів розглядалося Центрвиборчкомом, однак зрештою було прийнято рішення на їх користь. Втім, це не завадило російському МЗС заявити про "злочини проти демократії", а найбільш одіозні представники російської влади, такі як експрезидент Дмітрій Мєдвєдєв, поспішили назвати вибори у Вірменії нелегітимними.

Чи прийме Путін поразку?

"За результатами виборів перемогла партія "Громадянський договір". Партія одноосібно сформує уряд",– таку заяву Нікол Пашинян зробив ще в ніч на 8 червня, коли Центрвиборчком підрахував лише дані з 20% дільниць.

На користь таких висновків свідчили і перші результати підрахунків, за якими "Громадянський договір" мав біля 60% голосів. Прихильники партії оперували також і даними екзит-полів, які обіцяли їй 54-56% – однак було невідомо, хто ці опитування проводив.

В опозиції сприйняли заяву Пашиняна як спробу узурпації влади. І дійсно, чим більше виборчих дільниць було підраховано, тим гірше ставав результат його партії. А попереду були столичні дільниці, де було багато виборців із РФ де підтримка Пашиняна є нижчою, ніж у регіонах.

Втім, сенсації не вийшло. Єдиний успіх опозиції – фінальний результат "Громадянського договору" виявився нижчим за 50% – лише 49,8%. Але з урахуванням голосів за партії, що не подолали виборчого бар’єра, це забезпечить владі більш ніж стійку більшість.

Також до парламенту проходить головна надія РФ – партія "Сильна Вірменія" – за них віддали голоси 23,3% виборців. Ще 9,9% віддали голоси за блок "Вірменія", на чолі якого стає друг Путіна експрезидент Роберт Кочарян.

Натомість партія "Процвітаюча Вірменія" набрала лище 3,996%, зупинившись за крок до проходження 4-відсоткового прохідного бар’єра. Також не проходить у парламент і партія "Крила єдності" (2,3%). 

Ще один успіх Пашиняна – міжнародне визнання результатів виборів. Причому звертає увагу, що одним із перших його привітав із перемогою президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв. Це можна тлумачити як сигнал найближчих союзників РФ про те, що там не хочуть подальшого загострення відносин із Вірменією.

Проте чи готовий Путін зупинити конфлікт із Вірменією – невідомо.

З одного боку, є свідчення того, що торгові обмеження останніх днів лише погіршили відносини вірмен до Росії та одночасно – покращили відношення до ЄС, який прийшов на допомогу.

Проте маса критичних заяв російського МЗС про нібито порушення виборчого процесу у Вірменії не дає РФ можливості "зробити добру міну при поганій грі" та прийняти результати цих виборів.

А одночасно, ці результати означають для Кремля програну битву, але не війну за Вірменію.

Попереду – новий виклик, проведення референдуму про зміни до конституції. Ухвалення їх має призвести до підписання мирної угоди з Азербайджаном, що істотно знизить залежність Вірменії від РФ.

Як вважається, тоді рух Вірменії до ЄС може офіційно постати на порядку денному Єревана. А відповідно – у Кремлі зроблять все можливе, щоб заблокувати цей процес.

Тож не виключено, що завершення виборів у Вірменії стане лише переходом до нової фази її протистояння з Росією.

Автор: Юрій Панченко,

співзасновник "Європейської правди"

У листопаді того ж року в колонці "Гомодиктатура та інші міфи: що означає внесення "сексуальної орієнтації" до Трудового кодексу" я розвіював основні міфи про ЛГБТКІ+, які – як показує час – живуть і досі.

Тоді, будучи активістом і правозахисником, я не добирав слів, щоб дорікнути і Україні, і Європі за нерішучість та брак лідерства в захисті прав ЛГБТ+ спільноти. 

Зрештою, із сьомої чи восьмої спроби український парламент зміг тоді ухвалити зміни до Трудового кодексу. Сексуальну орієнтацію і гендерну ідентичність (СОГІ) додали до переліку ознак, за якими заборонено дискримінацію у сфері праці.

Сьогодні, дивлячись на систему зсередини, я розумію, наскільки важким іноді є процес ухвалення рішень. І скільки зусиль вимагає кожна – навіть найпростіша – зміна. 

Не меню на вибір

Раніше, щоб зірвати підписання Угоди про асоціацію з ЄС, гомофобні гасла використовував медведчуківський "Український вибір". Тепер ті самі гасла, але вже в новій обгортці "україноцентризму" і "захисту традиційної української ідентичності", не просто продовжують звучати, але й мають реальний вплив на процес ухвалення рішень.

Питання діяльності антигендерного руху в Україні я детальніше торкнувся у колонці для "Радіо Свобода". А в цій статті хотів би приділити увагу зобов’язанням України перед ЄС в контексті прав ЛГБТ+ осіб.

Здавалося б, з усіх вимог щодо нашого вступу до Євросоюзу пов’язані з цими правами є найпростішими в реалізації. 

Їх можна виконати майже миттєво, шляхом голосування в парламенті. Ці зміни не потребують видатків з бюджету (а навпаки – потенційно збільшать надходження до нього) і – за своєю суттю – не є фундаментальними реформами, як, наприклад, зміцнення антикорупційної вертикалі чи "нескінченна" судова реформа.

Отже, в чому полягає домашнє завдання України, без якого остаточний вступ до ЄС буде вкрай проблематичним?

Якщо загально, то потрібно розробити та ухвалити законодавство, яке забезпечило би три ключові елементи захисту і дотримання прав ЛГБТКІ+ людей:

• правове визнання одностатевих пар; 
• гарантії рівних прав та захисту від дискримінації в усіх сферах життя (а не лише у сфері праці);
• дієвий механізм протидії злочинам на ґрунті ненависті та мові ненависті. 

У цьому немає нічого складного. 

Та й основну частину цієї "домашньої роботи" вже зроблено.

Відповідні законопроєкти давно написано, більшість із них зареєстровано у Верховній Раді.

І тут не йдеться про якийсь окремий "вид прав" чи "особливі преференції для однієї соціальної групи за рахунок інших". Варто це підкреслити, бо таку брехливу тезу дуже часто використовують антигендерні активісти. 

Йдеться про те, що повага до прав ЛГБТКІ+ людей є невід’ємною частиною основ Європейського Союзу: поваги до прав людини і захисту меншин. Ці два принципи, зафіксовані ще у "Копенгагенських критеріях" членства в ЄС, і це не меню, з якого можна вибирати тільки "солодке": те, що подобається, чи те, до чого "готове суспільство".

І якщо хтось ще має сумніви, що одним з інтегральних компонентів цього "сніданку перед вступом до ЄС" є повага до прав ЛГБТКІ+ людей – може подивитись на жорстку реакцію інституцій ЄС на спроби звузити ці права в деяких державах-членах Євросоюзу, наприклад Угорщині й Польщі. Та на відповідні рішення Європарламенту, Єврокомісії та Суду ЄС.

На жаль, як і десять чи двадцять років тому, довкола теми прав ЛГБТКІ+ людей існує безліч міфів і страхів.

Люди, які ухвалюють рішення, чомусь вважають, що дослухатися у цьому питанні потрібно не до тих, про чиї права йдеться (тобто до самої ЛГБТКІ+ спільноти) – а до антигендерних активістів із сумнівною репутацією та релігійних організацій, які у нас, нагадаю, відділені від держави.

Якими є критерії ЄС

Пов’язані з правами ЛГБТКІ+ людей вимоги чітко вказані у цій публікації "Європейської правди".

Їх стосуються два критерії (бенчмарки) за переговорним розділом 23 "Основні права".

IBM 23.14 – Рівність та недискримінація: Забезпечено подальший прогрес у законодавчому узгодженні національного законодавства з acquis ЄС щодо рівності та недискримінації, включаючи рішення ЄСПЛ від 1 червня 2023 року;

IBM 23.14.2 – Подальший прогрес щодо узгодження національного законодавства з acquis ЄС стосовно злочинів на ґрунті ненависті та мови ненависті. 

Згадане рішення Європейського суду з прав людини від 1 червня 2023 року стосується справи "Маймулахін і Марків проти України". 

Тоді ЄСПЛ вперше прямо визнав, що відсутність в Україні будь-якої форми юридичного визнання та захисту одностатевих пар становить дискримінацію. 

Суд підкреслив, що одностатеві пари не мають доступу до шлюбу в Україні та їм недоступна будь-яка альтернативна форма правового визнання. ЄСПЛ також наголосив, що надання правового визнання та захисту одностатевим парам не шкодить традиційним сім’ям, не обмежує права різностатевих пар на шлюб чи сімейне життя і не означає послаблення прав інших осіб або інших пар.

І згадка про конкретне рішення ЄСПЛ прямим текстом у передумовах вступу України до ЄС у рамках кластера 1 ("Основи") не залишає багато простору для маневру. 

Цей рубіж рано чи пізно доведеться пройти. 

На необхідність виконання саме цього рішення Суду також звернули увагу посольства 20 країн-партнерів України, разом із представництвами ЄС та Ради Європи, у нещодавній спільній заяві. 

Зокрема, дипломати позитивно оцінили наявність законодавчих ініціатив, спрямованих на вирішення проблем у сфері протидії дискримінації та злочинам на ґрунті ненависті, а також щодо визнання реєстрованих партнерств. Наголосили на потребі подальшого доопрацювання проєкту Цивільного кодексу задля забезпечення сильніших гарантій рівності та недискримінації.

У заяві згадано також "рішення української судової системи щодо юридичного значення одностатевих сімей у довготривалих стосунках".

Це – рішення судів трьох інстанцій щодо встановлення факту спільного проживання однією сім’єю з 2013 року (фактичних шлюбних відносин) двох чоловіків: мене та мого партнера Тимура Левчука. 

Мова про рішення Деснянського районного суду Києва, який у червні 2025 року офіційно надав певні сімейні права одностатевій парі, створивши перший правовий прецедент. Згодом це рішення підтвердили Київський апеляційний суд та Верховний суд. Детально про юридичне значення цих рішень можна прочитати у колонці в "Юридичній газеті". 

Ці рішення українських судів відзначено торік у звіті Єврокомісії щодо прогресу України в її підготовці до членства в ЄС. Тобто Європейська комісія "зарахувала" цей крок як просування у виконанні відповідного критерію.

Що не так із законотворчістю

Попри це, парламент досі не просунувся у розгляді двох законопроєктів про інститут реєстрованих партнерств. Більше того – потенційний крок назад містить проєкт нового Цивільного кодексу.

У контексті виконання згаданих критеріїв для вступу в ЄС головна проблема цього законопроєкту полягає у звуженні поняття "сім’я" та в запровадженні нового терміну "фактичний сімейний союз" – який визначається виключно як спільне проживання двох осіб протилежної статі однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

Такий крок назад ми не можемо собі дозволити – ні у контексті руху до ЄС, ні – насамперед – у контексті нашого розвитку як сучасного суспільства.

Час, коли питання прав людини можна було відкласти "на потім" або списати на те, що "суспільство не готове", остаточно вичерпався. Тим більше, що українське суспільство, яке щодня виявляє неймовірну солідарність у боротьбі за виживання, виявилося набагато дорослішим за політиків – які досі бояться залякувань з боку ультраконсервативних груп з непрозорим фінансуванням.

Політикам настав час продемонструвати політичну зрілість і лідерство.

Ми мусимо раз і назавжди позбутися маніпулятивних наративів антигендерного руху і впевнено йти вперед – туди, куди спрямовано наш цивілізаційний вибір. 

Не можна заявляти про повернення до європейської родини і водночас 

копіювати правові підходи Москви, 

маскуючи їх під "захист традиційних цінностей".

Немає нічого страшного в ухваленні законодавства про правове визнання одностатевих пар, захист від дискримінації та протидію мові ненависті й злочинам на ґрунті ненависті за ознаками сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності. 

І варто пам’ятати, що за кожним бенчмарком Брюсселя щодо осіб з різною сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю стоять долі людей. 

Це українські ЛГБТКІ+ військові, які на передовій виборюють наше право на існування. Це пари, які роками будують спільний дім, але залишаються не захищеними законом у власній країні.

Чергова спроба виключити одностатеві пари з правового поля – це намагання вдавати, що цих людей не існує. 

Але ми є, і наше право на гідність, повагу до сімейного життя і захист від дискримінації уже підтверджено і в Страсбурзі, і в українських судах.

Неможливо будувати європейське майбутнє, чіпляючись за пострадянські забобони.

Публікації в рубриці "Колонки" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору авторів