https://www.eurointegration.com.ua/images/ep_for_fb.gif https://www.eurointegration.com.ua https://www.eurointegration.com.ua Втеча бізнесу: як переконати українські компанії не переїжджати до ЄС https://www.eurointegration.com.ua/experts/2022/05/19/7139629/ Колонки "Бюро інвестиційних програм" Thu, 19 May 2022 13:45:00 +0300 Країни ЄС вже пропонують українському бізнесу програми, щоб перевести до них своє виробництво. Що має робити Україна, щоб зберегти компанії? Країни ЄС пропонують програми релокації для українського бізнесу. Таким чином Україна починає поступово втрачати інтелектуальний та підприємницький капітал. Вже цього року через війну ВВП України може впасти на 30-40%, в тому числі через відтік підприємців, які складають додану вартість економіки. Якщо у 2023 році кількість економічно активного населення України знизиться на 20-30%, то відновити ВВП до рівня довоєнного стану, на жаль, не вийде. Вже другий місяць поспіль країни ЄС, як-от Польща, Чехія, Естонія, Португалія, почали впроваджувати програми релокації для українських громадян, і, зокрема, підприємців. За нашими оцінками, за перші два місяці війни в Європу виїхало вже більше тисячі українських підприємств, а з ними і близько 20 тисяч співробітників. І це за умов обмежень переміщення чоловіків призовного віку. А якщо війна буде тривати до кінця року, то ця цифра сягне десятка тисяч бізнесів і, відповідно, близько пів мільйона робітників цих компаній. А це економічно активне населення України, яке купує товари, послуги, платить податки. І ми остаточно їх втратимо. Якщо у 2023 році знизиться кількість економічно активного населення України на 30-40%, то відновити ВВП на рівень довоєнного стану вже не вийде. Приклад внутрішньої релокації: машинобудівна компанія Corum Group Ріната Ахметова перемістила виробничі потужності у Хмельницьку та Волинську області. А далі компанія працює над налагодженням виробництва запчастин вало-шестерної групи на території Польщі. Таким чином, вони один раз перенесуть завод, і навіть коли закінчиться війна, повертати його назад в Україну навряд чи будуть. Адже ця вся історія з релокацією - не дешева і дуже трудомістка. Щоб перевезти з Харкова середнє виробництво товарів, наприклад, на 50 людей і дві-три виробничі лінії в Європу, потрібно близько двох тижнів підготовки, тиждень-два логістики, плюс два-три тижні на монтаж і наладку на новому місці, плюс питання комунікацій, нового персоналу і так далі. Не кажучи вже про кошторис такого логістичного проєкту, який легко може сягнути 100 тис. євро тільки на переїзд. Чому підприємцям цікаві європейські перспективи релокації? Перш за все, бізнесменам, підприємства яких знаходяться у містах, де відбуваються найгарячіші військові дії, треба вивезти бізнес та співробітників у безпечне місце. Де не стріляють з усіх видів зброї. Це очевидно і зрозуміло. Звичайно, можна вивезти у більш безпечні регіони України: Волинська, Івано-Франківська, Львівська та Закарпатська області. Але в нас немає державної програми, яка б запропонувала низку вкрай необхідних зараз пільг, як-от безкоштовне розміщення виробництва, забезпечення житлом співробітників, повна або часткова компенсація перевезення бізнесу "від дверей до дверей". Вже не кажучи про податкові пільги, яких вкрай не вистачає у такі фінансово складні часи для підприємств. Знаю деяких бізнесменів зі списку українського Forbes, які наразі змушені самі їздити по Україні і шукати можливості перевезти свою компанію в більш безпечний і комфортний регіон. Але у власника середнього та малого бізнесу, наприклад з Харкова, який щодня сидить під обстрілами, немає можливости сісти за кермо і поїхати по країні у пошуках кращого місця для свого виробництва. Тому можливості релокації, які пропонують наразі країни Європи, стають найкращим способом зберегти та продовжити розвивати свій бізнес. Що в такій ситуації варто вже зараз зробити українській владі? Кілька простих кроків: 1.Виділити 3-4 безпечні регіони в Україні, де буде концентрація тилової економіки держави. По суті, їх щонайменше чотири: Волинська, Івано-Франківська, Львівська та Закарпатська області. 2.Створити у кожній області хоча б по одному реальному індустріальному парку / промисловому хабу / майданчику. Нехай територія буде не 100 га, а хоча б 15 га у кожній області, для початку. Головне - вона має бути огороджена, з швидко зведеними легкими виробничими ангарами та складськими приміщеннями. Щоб поруч була дорога та залізнична колія для організації логістики. Все це - коштом державного бюджету, тобто з наших податків. Безкоштовно відразу підвести комунікації - електрику, газ, воду, каналізацію. Деякі українські підприємці хочуть зайти в індустріальний парк на Львівщині та Волині. Але поки що це тільки на рівні обговорення можливостей з місцевою владою та варіантів підведення комунікацій. Проте часу у нас немає - все це необхідно робити тут і зараз. 3. Забезпечити безкоштовне перевезення підприємств на ці території, всього обладнання та складів "від дверей до дверей". Укрзалізниця вже стала потужним партнером в програмі внутрішньої релокації бізнесу, але цього недостатньо, має працювати повноцінний державний сервіс, можна на платформі "Дія". Якщо зараз не розробити державну програму для внутрішньої релокації бізнесу, то країна втратить значну частину економічно активного населення, підприємств і свого потенціалу. І вже в цьому році через війну український експорт може впасти на 40-50%, в тому числі через відтік людей та зупинку роботи багатьох підприємств, які складають значну додану вартість у ВВП країни. Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів https://www.eurointegration.com.ua/experts/2022/05/19/7139629/ Рятівники Путіна: що не так зі спробами Заходу "зберегти обличчя" агресора https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/19/7139619/ Статті Центр "Нова Європа" Thu, 19 May 2022 10:36:00 +0300 Рятуючи обличчя Путіна, західні політики ризикують втратити власні. Телефонні дзвінки до Путіна перешкоджають і стратегічній меті – відновленню миру. Навіть на дев’ятому році російської агресії проти України не зникають заяви про необхідність порятунку обличчя російського президента. Нещодавно до табору співчутливих західних діячів додався президент США, який висловив своє занепокоєння тим, що в лідера держави-агресора немає шляхів для виходу з війни. В західних медіа регулярно з’являються десятки статей про важливість створення належних умов для "переможного відступу" російського керманича. Між тим саме намагання догодити Кремлю, політика діалогу неодноразово призводили до того, що агресивні апетити російського керівника лише зростали, а нахабство в здійсненні спецоперацій за кордоном набувало дедалі більших масштабів. Проаналізуємо, які діячі і чому продовжують закликати до порятунку обличчя того, хто про цей порятунок досі аж ніяк не дбав, а також до чого такий підхід може призводити надалі. Порятунок безликого: як усе починалося Рятувати обличчя російського президента на Заході почали давно. Наприклад, у липні 2014 року Ангус Роксборо, британський журналіст, знавець кремлівських інтриг, так і назвав свою статтю для видання The Guardian "Дозвольте Путіну врятувати обличчя". Матеріал з’явився на четвертий день після збиття росіянами пасажирського літака "Малайзійських авіаліній". Автор не заперечував того факту, що саме Путін несе відповідальність за катастрофу, але рекомендації щодо реагування на безкарні дії Росії лунали в улюбленому росіянами стилі "все не так однозначно". "Захід має тиснути на Путіна, але це має бути правильний тиск. За три роки тісної співпраці з Кремлем я виніс один корисний висновок: Путін ненавидить, коли йому читають лекції сторонні, і він схильний реагувати гостро на будь-яку критику. Немає жодного прикладу, коли б він піддався критиці, роблячи те, чого вимагав Захід. Але є багато випадків, коли він робив навпаки", - ділиться автор своїми спостереженнями. І дає пораду: "Путін, напевно, буде президентом протягом наступних десяти років, і ми не можемо дозволити собі десятиліття холодної війни. Настав час важко проковтнути і піти на діалог із головним гравцем регіону, аби допомогти забезпечити цілісність України - і мир в Європі". Автор представляв велелюдний табір західних діячів як урядового, так і неурядового секторів, котрі прагнули повернути Росію за стіл переговорів і врегулювати всі проблеми мирним шляхом. Очевидно, що не Ангус Роксборо вплинув на діалоговий тренд на Заході, він був лише одним із його представників - західні уряди намагалися впроваджувати політику залучення Росії до діалогу і співпраці давно. Ані придушення свобод у самій Росії, ані агресія щодо сусідніх країн і навіть проведення спецоперацій у західних державах не могли вплинути на цю політику. Стримування і діалог стали основоположними принципами в політиці НАТО щодо Росії після розв’язаної агресії проти України з 2014 року. Захід завжди неохоче йшов на будь-яке оголошення санкцій проти Москви. Варто згадати, що вперше США погрожували санкціями ще після російської агресії проти Грузії в 2008 році, однак буквально за кілька місяців нова адміністрація Барака Обами започаткувала політику "перезавантаження" з Росією. Початок окупації Криму супроводжувався зверненнями ключових партнерів України "не піддаватися на провокації". Західні політики чомусь були впевнені, що якщо не повторити грузинський досвід і не почати стріляти у відповідь, то можна все вирішити дипломатичним шляхом. Уряд України заслуговує на похвалу "за відмову піддатися провокаціям Росії", зазначив у березні 2014 року британський міністр закордонних справ Вільям Хейг. Скільки Захід не намагався вирішити всі суперечки з Росією шляхом дипломатії, але ставало лише гірше. Кожен крок до порозуміння з боку Заходу наражався на новий акт агресії з боку Москви. Окупація Криму, військова агресія на Донбасі, провокаційні дії Росії з затягування вирішення конфлікту (обстріли; паспортизація; блокування виїзду громадян до України тощо) - усе це не залишалося непоміченим на Заході. Зрештою ЄС, США вдавалися до санкцій, але із запізненням і досить дозовано, що призводило лише до небажаного ефекту. Росія ніколи не вірила в санкції, бо вважала, що ЄС і США надто охочі до співпраці з нею, а тому санкції якщо й будуть, то тимчасові. Таким чином утворювалося зачароване коло неефективності санкцій: Захід змушений був реагувати і йшов на впровадження обмежень, коли Росія заходила у своїх діях надто далеко; Росія продовжувала агресивні провокації, вірячи, що цього разу ЄС чи США точно не вдадуться ні до чого серйозного. За вісім років діалогостримування в Росії фактично виробився санкційний імунітет: Кремль перестав усерйоз сприймати санкційні погрози. У Росії не вірили в те, що Захід може вдатися до блокування "Північного потоку-2", чи відключення від SWIFT, чи накладення санкцій на рідних Путіна… Тому що Захід прагнув усе-таки дійти порозуміння шляхом переговорів, аби не закривати шляхів для відступу і "врятувати обличчя Путіна". Утім, повномасштабна війна проти України розставила всі крапки над "і": Захід показав, що вміє бути рішучим; Кремль і цього разу прорахувався щодо слабкості і роз’єднаності західних держав. Проте на Заході не засвоїли ключового уроку, оскільки і далі продовжують розмірковувати над тим, як врятувати обличчя Путіна. При цьому чим більше Захід докладав зусиль для порятунку його обличчя, тим більше російський лідер припускався помилок, які провокували подальшу, так би мовити, "втрату обличчя". Окупувавши частину України в 2014 році, він втратив обличчя серед українців. Розпочавши масштабну війну в 2022 році, втратив його у всьому демократичному світі. Порятунок безликого - так виглядають останні марні намагання з налагодження діалогу з Путіним. Боротьба за мир Новий тренд - публічно сьогодні мало хто із західних політиків каже про необхідність порятунку обличчя російського президента. Проте відсутність публічних заяв не означає, що припинилися старі спроби допомогти Путіну вийти із ситуації переможцем. Мета західних політиків зрозуміла: вони пояснюють необхідність діалогу з російським президентом єдиним мотивом - уникнути гірших сценаріїв (продовольчої кризи, затяжної війни, застосування зброї масового знищення тощо). Наприкінці минулого тижня до російського президента знову зателефонував німецький канцлер Олаф Шольц - це була перша телефонна розмова за шість тижнів. Попередня відбулася 30 березня; після новин про російські злочини в Бучі телефонна дипломатія була поставлена на паузу. Французький президент Еммануель Макрон відновив телефонний діалог після місячної перерви дещо раніше - 3 травня. Кількома днями раніше пролунала заява американського лідера Джозефа Байдена, в якій він висловив своє хвилювання, що в російського президента "зараз немає виходу". Наприкінці минулого тижня відбулася перша з початку війни телефонна розмова міністрів оборони Росії і США. Відтак ми є свідками нового етапу миротворчих зусиль. Сенсаційною стала заява Володимира Зеленського про те, що французький президент пропонував Україні піти на значні поступки, щоб спонукати Росію припинити війну і "зберегти обличчя президенту Путіну". У Парижі спростували звинувачення, проте є очевидним, що й українське керівництво, м’яко кажучи, занепокоєне замирювальними хороводами навколо Кремля. Україна завжди віддавала перевагу переговорам і, до слова, неодноразово демонструвала готовність до компромісів. Певні поступки в минулому мали критичний характер - Крим, Мінські домовленості. Своє президентство Володимир Зеленський починав так само з низки компромісних рішень - чи це стосувалося згоди на "формулу Штайнмаєра", чи передачі Росії одного з ключових свідків знищення малайзійського "Боїнгу", чи одностороннього відведення українських військ у червні 2019 року, чи навіть уникнення слів "агресор" та "окупація". 29 березня цього року Україна запропонувала своє бачення миру з Росією, яке полягало у відмові від курсу на НАТО. У Росії були десятки можливостей "врятувати обличчя", проте мирні пропозиції України ніколи не вважали в Москві достатніми… Увесь список попередніх поступок мав би давно переконати західних політиків: скільки б Путіну не давали презентів для порятунку обличчя, він від агресивних планів не відмовиться. Західні аналітики, дипломати, політики мали достатньо часу, аби зрозуміти, як у Росії реагують на мову дипломатії і діалогу - це сприймається тільки як слабкість, що лише спонукає Кремль до продовження агресії. Очевидно, що переговори відіграють важливу роль, і вони мають відбуватися, проте вони не можуть перетворюватися на свого роду конвеєр і керуватися принципом "а якщо раптом цього разу Путін схаменеться?". Співрозмовники російського лідера визнають, що з ним в останні роки було досить складно вести розмову: він постійно зводив усе до історичних паралелей, до тривалих маніпулятивних повчань про вседозволеність Заходу тощо. Нещодавня публічна полеміка Путіна з генеральним секретарем ООН дає розуміння, як виглядають переговори з ним і в закритому режимі. Дотепер не було жодних ознак, що в Росії вирішили змінити поведінку. Якщо Кремль жодним чином не сигналізує про готовність до діалогу, то західним політикам навряд чи варто жертвувати власним часом. Україна передусім зацікавлена в мирі. Проте ключова помилка, якої західні партнери часом припускалися і раніше - вести спершу переговори з Путіним і потім просто переказувати українській стороні, "чого хоче Росія". Ще більша помилка - зводити все до того, що мир залежить від… України. "Важливо зазначити, що це залежить від Володимира Зеленського - вирішити, коли припинити війну", - написав не так давно у своєму аналізі французький дипломат, колишній посол Франції в Сирії Мішель Дюкло для Інституту Монтеня. Чи є вихід у Путіна? Від війни програють усі - це очевидно, але так само очевидно, що зупинити її може і має той, хто її почав. Путін від початку війни переслідував три стратегічні мети: посилити свою владу; встановити контроль над Україною; відновити діалог із західними державами на нових умовах. Другу і третю мети втілити швидко не вдалося - намагання їх досягти й надалі вимагатимуть часу і ресурсів, проте витратне затягування війни зрештою вдарить і по фундаментальній цілі Путіна - посиленню і збереженню своєї влади. Путін, який полюбляє історичні екскурси, мав би добре пам’ятати, як завершувалася затяжна війна США у В’єтнамі в 1973 році; Радянського Союзу - в Афганістані в 1989 році; США - в Афганістані в 2021 році… Втрачені життя, змарновані мільярдні ресурси - і недосягнуті початкові цілі. Жодна з політичних верхівок, які ухвалювали рішення про припинення затяжних воєн, не сильно переймалися порятунком свого обличчя як переможців. Рівень внутрішньої суспільної і політичної критики був настільки сильним, що завершення війни і було єдиним сценарієм "порятунку обличчя". Путін не дарма робив розрахунок на бліцкриг, бо мав розуміти, що затяжна війна - це шлях до його поразки. При цьому все ж варто визнати: на цьому етапі у Путіна достатньо важелів впливу для того, аби врятувати своє обличчя, якщо його справді це цікавить... Тотальний контроль над політикумом, медійним простором у своїй країні дозволяє йому видати за перемогу будь-що. Було би дивно припускати, що Путіна може лякати внутрішня критика, якщо він зупинить війну: репресивний апарат ефективно справляється в Росії з антивоєнними голосами, тож йому нічого не заважатиме ще більш ефективно заглушити і мілітаристів. Російська пропаганда знайшла достатньо аргументів для виправдання окупації Криму, вона впоралася з відбілюванням війни проти України, поза сумнівом, вона фахово впорається з порятунком обличчя Путіна, який зупинить війну. Кремль, вочевидь, зумисно ставив розмиті цілі щодо "спецоперації" проти України. Путін насправді далі продовжує діяти в форматі гібридної війни: Росія не називає війну війною; не оголошує мобілізації; сором’язливо говорить про "ситуацію на Україні", не вказуючи, що було причиною такої "ситуації". Це дозволяє Путіну бути гнучким і в представленні "перемоги". Тож на Заході дарма переживають щодо того, що поле для путінського маневру звузилося… Зверніть увагу на коментарі росіян, які переважно підтримують війну Росії проти України. По-перше, вони всі повторюють телевізійні пропагандистські штампи, а це доводить: що телевізор назве перемогою, те повторить і жертва телевізійної монополії. По-друге, російські громадяни почасти послуговуються рятівною реплікою, коли запитання до них виявляється трохи складним: "Я цілковито довіряю президенту - як він вирішив, так і правильно". Досить часто можна було почути цю фразу, коли Росія ув’язувалася в сирійську війну; так само часто вона виринає і зараз. Так, запропонований вихід про перемогу через пропагандистське викривлення - це маніпуляція, обман, проте він є логічним продовженням політичної логіки і відповідних стандартів, які взяла на озброєння російська еліта останні двадцять років. Поки що Путін продовжує ескалацію, вимагаючи тиску на Україну, а це означає одне: телефонні дзвінки несуть більше шкоди тим, хто дзвонить, і стратегічній меті - відновленню миру. Рятуючи обличчя Путіна, західні політики ризикують втратити власні. Автор: Сергій Солодкий, перший заступник директора Центру "Нова Європа" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/19/7139619/ Дмитро Кулеба: Перемогою для України буде визволення Криму і Донбасу https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/18/7139647/ Статті Марк Дюурсма, NRC.nl Wed, 18 May 2022 20:22:00 +0300 "Європейцям знадобилася війна, щоб визнати, що ми - одні з вас. Знадобилося побачити, як нас вбивають, катують і гвалтують". Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба від минулого тижня здійснює таке собі "європейське турне" - він відвідує ті держави, які є противниками надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС. Після Німеччини, де він пояснив колегам, що надання Україні статусу кандидата є "тестом на щирість", очільник МЗС поїхав у Нідерланди. Ще від 2016 року, коли в Гаазі євроскептичні та проросійські сили спільно намагалися заблокували вступ в дію Угоди про асоціацію, ні для кого не секрет, що ця держава стає "проблемною", коли мова заходить про євроінтеграцію України. Європейська правда з дозволу сайту NRC публікує український переклад інтерв’ю Дмитра Кулеби журналісту Марку Дюурсма. У ньому - про очікування від Нідерландів та рух України до ЄС, про російський вплив та про те, що Київ вважатиме перемогою. Ми публікуємо текст з незначними скороченнями, подаючи лише відповіді українського міністра, згруповані по темах. Про зміни у ставленні до України Дуже шкода, що для зміни того сприйняття України, яке було досі, мало відбутися вороже вторгнення. Дуже шкода, що європейцям знадобилася війна, щоб визнати, що ми - одні з вас. Що знадобилося побачити, як нас вбивають, катують і гвалтують, і як нашу країну знищують. Але саме так пишеться історія. І це не цинізм, це трагедія. Допомога ЄС та блокада Угорщини ЄС обіцяє розширення постачання озброєнь і розширення переліку санкцій. Також одразу після запровадження шостого пакету санкцій Єврокомісія почне працювати над сьомим пакетом. Угорщина дійсно є перепоною ухвалення нинішнього пакету через ембарго на нафту. Хоча це ембарго не набуває чинності негайно, воно починає діяти лише через шість місяців після прийняття. ЄС не може ухвалити таке рішення і це є серйозною проблемою для самого Євросоюзу, бо є наочним прикладом відсутності єдності. Ми вважаємо, що цю сварку в колі європейської сім'ї мають вирішити самі члени ЄС. Однак зараз ЄС перебуває в абсурдній ситуації, бо платить двічі. Спочатку Європа сплачує за російську нафту, щоб фінансувати російську армію, яка знищує Україну. Потім Європа робить внесок у реконструкцію України. Рух України до членства в ЄС Ми не бачимо розбіжності між словом і ділом у ЄС, коли йдеться про зброю та санкції, але бачимо, коли йдеться про статус кандидата на членство в Європейському Союзі. Ми вже три місяці чуємо, що Україна належить до Європи, і про те, як мужньо ми захищаємо європейські цінності. Але політичного визнання цього немає! Тому ми запитуємо себе, наскільки щирими є ці прекрасні слова. Хороша новина полягає в тому, що Нідерланди не відіграють у провідної ролі у блокуванні цього рішення, і що жодна європейська країна не може собі дозволити відігравати таку роль. Скептики справді є. Але Європа змінилася, і країни ЄС не мають жодного раціонального аргументу, що виправдовував би відмову в статусі кандидата для України. Цей статус означатиме лише визнання, що країна має чітко визначене місце у європейському інтеграційному проєкті. Це політичний сигнал, який ще не означає автоматичного членства. Тому ті, хто кажуть, що Україна "не готова до ЄС" і не роблять цього кроку - маніпулюють громадською думкою. Ми не говоримо, що хочемо увійти до ЄС завтра. Надавши нам статус кандидата, ви допоможете нам подолати наявні проблеми, включно з корупцією, і розвинути нашу країну таким чином, щоб ми всі стали сильнішими Упередження щодо України у Нідерландах У 2016 нам було боляче спостерігати за референдумом у Нідерландах щодо Угоди про асоціацію. Тоді я був тут і відчував сильні антиукраїнські настрої. Людина, що стояла за цією кампанією, отримувала підтримку від Росії, а за два роки ви скасували консультативний референдум. А ми досі страждаємо від цього референдуму, який визнали помилковим. І нам досі доводиться долати упередженість щодо України. Найбільшим упередженням є те, що Україні нібито не місце у Європі. Зрозуміло, що протягом трьохсот років більша частина нашої держави була під владою Російської імперії. Але зараз ми суверенна держава, і ми просимо вас оцінювати Україну за її власними перевагами. Європа вже змінилася. Подивіться на рух Швеції і Фінляндії до членства в НАТО, що був немислимим ще три місяці тому. Триматися за застарілі концепції зараз - не в інтересах Європи. Я тут саме для того, щоб обговорювати це (з керівництвом Нідерландів). У президента Зеленського чудові стосунки з прем'єр-міністром Рютте. Глава МЗС Вопке Хукстра не лише мій колега, а і друг, минулого тижня він відвідав Київ та Ірпінь і бачив злочини, які там скоїла Росія. У нідерландській політиці вже відбувся важливий поворотний момент у питаннях зброї і санкцій. Чому б вам не піти нам назустріч і щодо статусу кандидата на членство в ЄС? Про перемогу у війні Ми перемагаємо, але ми, звісно, ще не виграли. Ми маємо перемогти, чого б це не коштувало, бо якщо ми програємо, України не буде, а Європа буде зовсім іншою. Перемога - це визволення окупованих територій, включно з Кримом і Донбасом. Виплата репарацій. Засудження воєнних злочинців і тих, хто вчинив злочини проти людяності. Закріплення місця України в європейській інтеграції. Це чотири елементи, які для мене є невід'ємними складовими перемоги. Утім, кожна війна закінчується дипломатією. Нам доведеться подолати багато емоцій після всіх злочинів, скоєних Росією, але якщо є шанс покласти край війні і звільнити окуповані території, ми готові сідати з росіянами за стіл переговорів. Про прибічників ідеї "не принижувати Путіна" Люди, які таке кажуть, вдають, що Путін сирітка, яка потребує уваги та турботи. Дитя, яке не можна сварити. Настав момент відмовитись від такого підходу. Однією з причин цієї війни є те, що європейські та американські політики йшли у відносинах із Путіним на надто великі поступки. Поступки, щоб задовольнити його, мали завжди робити інші, а не він. Настав час ставити речі на свої місця. Росія протягом трьохсот років була партнером Європи, як економічним, так і культурним. Весь цей час Захід тріумфував з приводу кожного проблиску демократії в Росії. Ви щоразу казали: "Бачите, Росія може бути демократією, ми повинні їм допомогти". І щоразу Росія знову вас зраджувала. Щоразу, коли Західній Європі здавалося, що вона побачила демократичне світло в кінці російського тунелю, воно зрештою виявлялося російським потягом, який розчавлював ваші надії і сподівання. Оригінал інтерв'ю читайте на сайті www.nrc.nl https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/18/7139647/ "Щоби довести в суді, що був геноцид, треба "залізти в голову" злочинцю" https://www.eurointegration.com.ua/interview/2022/05/18/7139627/ Інтерв'ю Європейська правда Wed, 18 May 2022 16:33:00 +0300 Антон Кориневич: "За злочини проти людяності дають 20-25 років, за воєнні злочини можуть дати 15 років, можуть дати 10 років" Антон Кориневич, що донедавна працював представником президента в Криму і пішов з цієї посади наприкінці квітня, підкреслює, що він зараз діє як "просто громадянин, юрист-міжнародник". Хоча це не зовсім так. Він офіційно лишається "агентом України" у її позові до РФ у Міжнародному суді ООН, за Конвенцією про заборону геноциду. А ще - веде від України непростий процес створення нового судового органу - трибуналу, в якому представників РФ можуть засудити за злочин агресії. Саме про цей орган, а також про переслідування Росії та росіян за інші злочини ми поговорили з ним у студії ЄвроПравди. Також наводимо скорочену текстову версію цього емоційного інтерв’ю "Геноцид - це злочин" - Почну з ключового питання: Росія скоїла геноцид в Україні? - Дійсно, є дані, які можуть свідчити про вчинення російськими високопосадовцями і окремими російськими військовими злочинів геноциду на території України. Ми всі бачили Бучу, Ірпінь, Гостомель, але ми ще не бачили Маріуполь та інші міста, де творилися і творяться жахіття. Утім, у злочині геноциду є ключова особливість: те, що в ньому ключовий елемент - це так звана "суб’єктивна сторона". - Тобто не саме вбивство?.. - Так - не сам злочин, а його мотив. Щоби довести в суді, що був геноцид, треба "залізти в голову" злочинцю і з’ясувати, чи це було вбивство як таке, чи він вбивав "з метою знищити українців повністю або частково", як окрему національну групу. Таким є визначення геноциду. Це, звичайно, доводити важко і складно, але це треба робити. Тому зараз дуже багато що залежить від розслідувань і від конкретних кримінальних проваджень, в тому числі в Україні, для того, щоб ми могли говорити, що і РФ як держава винна у цій діяльності, і конкретні російські політичні високопосадовці, військові командири та ті військові, хто безпосередньо вчиняв цей злочин - також винні у геноциді. - Як покарати за геноцид? В якому суді? - Геноцид - це злочин, а отже, за нього має настати індивідуальна кримінальна відповідальність політичного, військового керівництва РФ та конкретних виконавців. Але не тільки за нього! Не треба забувати про злочини проти людяності та воєнні злочини, вчинені з кінця лютого 2014 року. Притягнути до відповідальності за це можна у національних судах тут, в Україні, або ж у Міжнародному кримінальному суді (МКС). Це той суд, який часто (хоча й некоректно) називають "Гаазьким трибуналом". Утім, він справді розташований в Гаазі. - Можете пояснити простими словами, чому термін "Гаазький трибунал" є неправильним? - У нас вживають таку назву через те, що так називався інший орган - Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії, МКТЮ (англійською ICTY). Його називали "Югославський трибунал", або ж "Гаазький трибунал" - через те, що він був розташований у Гаазі. МКТЮ вже завершив свою роботу; крім того, він не міг би опікуватися злочинами в Україні. Але в Гаазі є декілька інших міжнародних судових органів, важливих для України - це Міжнародний суд ООН, Міжнародний кримінальний суд, Постійна палата третейського суду тощо. Гаагу називають "містом міжнародного правосуддя". Там також є спеціальний трибунал щодо Лівану, спеціальний суд щодо Косова. А "Гаазького трибуналу по Україні" там наразі нема. - Що означає термін "трибунал"? - Це назва міжнародного судового органу, яка часто застосовується до міжнародних судових органів, котрі займаються індивідуальною кримінальною відповідальністю. Так історично повелося. Ми знаємо Нюрнберг, де був Міжнародний військовий трибунал; потім Токіо, Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу; Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії; Міжнародний трибунал для Руанди. По суті, трибунал - це міжнародний тимчасовий кримінальний суд ad hoc, що опікувався якоюсь конкретною подією. Всі ці трибунали були створені для вирішення певного завдання, і як тільки це завдання вирішувалося - ці трибунали припиняли свою діяльність. "Суд у Гаазі не визнає посадовий імунітет Путіна" - Повернемося до питання судів, де можна переслідувати за геноцид та інші злочини агресора. Ви згадали про можливі рішення національних судів. А який у них сенс? От підтвердить Печерський суд, умовно кажучи, що Путін - вбивця. І?.. - Якраз те, що "Путін - вбивця", Печерський суд не ухвалить, бо ця особа, як глава держави, має посадовий імунітет - його не можуть переслідувати суди інших держав. Для переслідування президента, прем’єр-міністра, глави МЗС РФ та, можливо, ще кількох осіб, щодо яких діє принцип посадового імунітету, потрібен інший орган. Натомість Міжнародний кримінальний суд у Гаазі посадових імунітетів не визнає. МКС може притягувати до відповідальності навіть чинних глав держав, саме для цього він, зокрема, і існує. Але ж не тільки вони причетні до цього злочину. Звірства, зґвалтування українських дітей тощо... Ясно, що керівники найвищої ланки також причетні до цього, мають відповідати щонайменше за задум. Але ж ми не можемо концентруватися тільки на найвищих ланках. Треба притягувати також тих, хто вчиняв це все на місці. А для них є українські суди! А МКС існує для того, щоби брати "велику рибу", це може бути, скажімо, десяток справ, у той час як національні суди розглянуть їх сотні. Інші країни в Європі також відкрили відповідні кримінальні провадження. Отже, це все взаємодоповнюючі речі. - Росія не ратифікувала Римський статут МКС, тобто його базовий документ. Ми не можемо притягати її до відповідальності в цьому суді. - Україна також не ратифікувала Римський статут. Тому в даній ситуації нас це не цікавить. Натомість Україна визнала юрисдикцію МКС за допомогою подання спеціальних заяв, тобто надала цьому суду повноваження розглядати все, що відбувається на нашій території, починаючи з 21 листопада 2013 року, тобто від дня початку Майдану, без фінальної дати, незалежно від того, громадяни якої держави це вчинили. МКС сьогодні проводить повноцінне розслідування ситуації в Україні. Це означає, що перша стадія - попереднє вивчення - вже пройшла, почалася друга стадія - розслідування, investigation. Підсумовуючи: російських громадян МКС може притягати до відповідальності за вчинення злочину геноциду, злочину проти людяності, воєнних злочинів на території України. - Є думка про те, що варто створити окремий трибунал, який буде займатися цими жахливими злочинами - так само, як Югославський трибунал у Гаазі розслідував злочини під час балканських війн. - У 90-х роках, коли створювалися трибунали для колишньої Югославії, для Руанди, це було необхідно, оскільки тоді ще не існувало постійно діючого Міжнародного кримінального суду, але міжнародне співтовариство розуміло, що на війну на Балканах та в Руанді має бути юридична правова реакція. Сьогодні вже є Міжнародний кримінальний суд. Його створили саме для того, щоб міжнародна спільнота потроху відмовлялася від отаких спеціальних міжнародних кримінальних трибуналів. Тому розслідувати ці злочини - завдання МКС, і він вже над цим працює. Але є ще один аспект. Міжнародний кримінальний суд не може притягати до відповідальності політичне і військове керівництво Росії за вчинення злочину агресії проти України. У Римському статуті цей злочин теж передбачений, але є обмеження: треба або щоб і Україна, і Росія ратифікували Римський статут, чого не буде. Або ж є варіант "Б": щоб Рада безпеки ООН передала ситуацію на розгляд в МКС, чого теж не буде, тому що у "держави Z" є право вето у Радбезі. Тому ми з командою українських та міжнародних юристів зараз працюємо над тим, щоб створити спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України, який буде доповнювати МКС. - Не краще передати в цей трибунал все, включно з геноцидом? - Ні. Тому що МКС вже вивчав ситуацію в Україні. У нього є відповідні матеріали, його підтримує значна частина міжнародної спільноти. Ми сподіваємося, що МКС розуміє ту відповідальність, яка на ньому сьогодні лежить, що він не може зволікати або не звертати увагу на найбільшу війну в Європі після 1945 року, але він об’єктивно не може займатися агресією. Тому щодо геноциду, воєнних злочинів та злочинів проти людяності нехай працює МКС. А новий спеціальний трибунал має бути створений лише для одного питання: злочину агресії. - Де він має бути? Це буде Гаазький трибунал, чи Харківський, чи Маріупольський? - Це може бути Гаага, це може бути Київ, Харків, Львів. Може бути Буча та Ірпінь як місця скоєння найстрашніших наразі злочинів. Колеги з Литви натякають, щоб це був Вільнюс. Але для мене це найменш принципове питання. Хоча я вважаю, що це має бути Гаага, тому що це символ міжнародного правосуддя. "Геноцид - це довічне ув’язнення" - Потрібне юридичне чи політичне засудження за геноцид? - Це паралельні процеси. Крім винятково юридичних, кримінальних процесів є також політико-правова складова. Те, що парламенти Литви, Канади, Латвії, Естонії, Польщі, і Чехії визнали вже геноцид українського народу в діях РФ - це абсолютно нормальний і правильний трек. - Які ще випадки геноциду відомі у світі? Ми знаємо про Голокост, Голодомор тощо, але в ті часи не існувало юридичного терміну "геноцид". Зараз він є. - Дійсно, на Нюрнберзькому процесі слово "геноцид" вже вживалося, але не було окремою категорією злочинів. Конвенція про злочин геноциду була підписана в 1948 році. З того часу можемо вести оцей відлік. Геноцидом були події в колишній Югославії, в тому числі в Сребрениці, де було масове знищення боснійських мусульман, а також події в Руанді - геноцид народу тутсі. Зараз кажуть про події в М’янмі, щодо народу рохінджа. А тепер - також про події в Україні проти українців. Певний склад злочину геноциду ми можемо бачити в інших африканських державах під час їхніх збройних конфліктів, але юридичного визнання не було. Я хочу окремо зазначити: геноцид це crime of the crimes, найтяжчий злочин, який тільки може бути. Але з іншого боку, хіба злочини проти людяності чи воєнні злочини "кращі"? Тому я раджу експертам, журналістам не концентруватися лише на геноциді та постійно нагадувати також про інші злочини РФ. - Давайте дамо визначення цих злочинів. - Геноцид - це злочин, що вчиняється зі спеціальним задумом винищити повністю або частково національну, етнічну, расову, релігійну групу. У нашому випадку йдеться про намір знищити "національну групу" - український народ. Воєнні злочини - це серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, тобто Женевських конвенцій та протоколів до них та додаткових протоколів до них (наприклад, про захист жертв війни). Це каталог з більш ніж 50 складів окремих воєнних злочинів - умисні напади на цивільне населення, зґвалтування цивільного населення, використання зброї невибіркового характеру в місцях скупчення і проживання цивільного населення, депортація цивільного населення з окупованих територій. - Те, що ми зараз бачимо. - Абсолютно - ми бачимо скоєння армією РФ воєнних злочинів. А злочини проти людяності - це злочини, які вчиняються в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення. Одна і та сама дія може бути одночасно воєнним злочином і злочином проти людяності. При цьому геноцид і злочини проти людяності можуть вчинятися як під час збройного конфлікту, тобто війни, так і в мирний час. Воєнні злочини - тільки під час війни. - Росія не визнає те, що відбувається в Україні, війною. Це якимось чином пом’якшує її відповідальність? - Ні, абсолютно. Тому що питання про наявність збройного конфлікту - це факт, який не потребує визнання з боку воюючих держав. Ми маємо наразі міжнародний збройний конфлікт між Росією та Україною, який спричинений збройною агресією РФ. Підкреслю, фраза "міжнародний збройний конфлікт" - це те саме, що й війна. Просто "війна" - це не виключно юридичний термін. Натомість міжнародне право вживає термін "збройний конфлікт". А "міжнародний збройний конфлікт" - це "війна між державами". Це - фрази-синоніми. - Чи плануємо ми доводити відповідальність за геноцид держави Росія, а не лише президента Путіна? - Поки що цього немає у нашому позові до Міжнародного суду ООН (який розглядає відповідальність держави). Цей позов ми подали ще в лютому. Звичайно, ми будемо там говорити про те, що ставалося на окупованих територіях - і у Бучі, і у Маріуполі. Щодо тих міст, які ми тимчасово не контролюємо, у нас ще немає достовірної інформації про те, що там відбувається. Коли все це стане відомо, це може жахнути ще більше увесь світ, хоча куди вже більше… Але я наголошу на важливому факті: жодного разу в історії міжнародного правосуддя держава не була визнана відповідальною за скоєння злочину геноциду. Це важливо. Це означає, що рівень доведення цього - дуже високий. Я думаю, що ключовим треком щодо злочину геноциду має залишатися трек індивідуальної кримінальної відповідальності. - Як карають у Гаазі винних у цих злочинах? - Міжнародні кримінальні суди та трибунали не використовують смертну кару. Найвищою мірою покарання є довічне ув’язнення або ув’язнення на термін до 30 років. У практиці Міжнародного кримінального суду та трибуналів щодо колишньої Югославії і Руанди, як правило, геноцид - це довічне ув’язнення. За злочини проти людяності дають 20-25 років, за воєнні злочини можуть дати 15 років, можуть дати 10 років. Якщо той, хто виконував, надав інформацію щодо того, хто йому давав це доручення, йому можуть дати 5 років, а тому, хто давав доручення і завдання, можуть дати 15 років. Такі факти були в югославському трибуналі. Традиційно в практиці міжнародних судів і трибуналів той, хто планує, і той, хто ідеологічно це все направляє, курує і контролює, отримує більше. Автор: Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди", відео Володимира Олійника https://www.eurointegration.com.ua/interview/2022/05/18/7139627/ Друга поразка Шольца: який сигнал німецькі виборці надіслали канцлеру та його партії https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/18/7139588/ Статті для Європейської правди Wed, 18 May 2022 10:17:00 +0300 Старт роботи Олафа Шольца на посаді федерального канцлера вийшов не дуже вдалим. Це показала друга поспіль поразка на регіональних виборах. Старт роботи Олафа Шольца на посаді федерального канцлера не вийшов дуже вдалим. Традиційно барометром оцінок роботи канцлера Німеччини є регіональні вибори - за канцлерства Шольца правлячі соціал-демократи програли на двох із трьох місцевих виборах. Особливо болісною стала остання поразка - у регіоні Північний Рейн-Вестфалія. Причому причини поразки пов’язані не з діяльністю партії на місцях, а безпосередньо з результатами роботи Олафа Шольца. А це означає, що питання корекції курсу німецьких соціал-демократів просто назріло. І як показали опитування, найбільше змін німці очікують у зовнішній політиці, в тому числі щодо України. "Маленькі вибори" до Бундестагу 15 травня відбулися важливі вибори у ФРН. Йдеться про вибори до ландтагу в Північному Рейні-Вестфалії. Голосування у цій землі називають маленькими виборами до Бундестагу, оскільки її населення складає 18 мільйонів осіб, а голосувати можуть 13 мільйонів. Окрім того, цей регіон - один із найбагатших у Німеччині. У виборах взяли участь близько 55% населення Північного Рейну-Вестфалії, що на 10% менше, ніж на минулих виборах до ландтагу. Це дещо несподівано, оскільки очікування невеликого розриву між основними гравцями мало б стимулювати виборців віддати свій голос. Втім, ці вибори мали ще одне значення - особисто для канцлера Олафа Шольца. За тиждень до цього християнські демократи грандіозно перемогли у землі Шлезвіг-Гольштейн (їхній результат склав 43,4%), і тепер увага політичного істеблішменту була прикута до цієї важливої землі. Друга поразка поспіль - дуже тривожний сигнал для канцлера. Особливо у регіоні, що вважався "вотчиною" соціал-демократів. Часи, коли СДПН беззаперечно лідирувала у цій землі, давно минули. Наразі тут "чорно-жовтий уряд", що складається із коаліції ХДС та Вільних демократів. На цих виборах за лідерство боролись обидві народні партії - ХДС та СДПН. Також сильними стали й позиції Партії зелених - очікувалось, що вони наберуть близько 17% голосів. Що ж показали результати? ХДС у святковому настрої: відповідно до попередніх підрахунків вони стали найсильнішою силою на цих виборах (35,7%). Порівняно з попередніми виборами, вони набирають на 2,8% більше голосів. "Зелені" також значно покращили свій результат (18,2%, плюс 11,8% порівняно з 2017 роком). А от СДПН і Вільні демократи втратили голоси: 26,7% (мінус 4,6%) та 5,9% (мінус 6,7%) голосів відповідно. За попередніми підрахунками до ландтагу проходить і правопопулістська "Альтернатива для Німеччини": виборці віддали їм 5,4% голосів. Як можна пояснити такий результат? На підсумки земельних виборів у Німеччині часто впливає присутність на чолі місцевих відділень основних партій, а тим більше на чолі земельного уряду популярного і знаного політика. У Північному Рейні-Вестфалії ситуація була інша. Християнський демократ Гендрік Вюст обійняв посаду прем'єр-міністра лише у жовтні минулого року, після відставки Арміна Лашета, який був кандидатом у канцлери на невдалих для партії федеральних виборах. Соціал-демократ Томас Кучати, який очолював регіональну опозицію, також не був особливо популярним політиком. Тож увага була зосереджена не тільки на особистостях політиків, а швидше прикута до різних проблем місцевого, а також національного і міжнародного характеру. Місцеве населення турбують питання структурних реформ та економічні проблеми: міста стають біднішими, зростає невдоволення роботою політиків. Під великим питанням - майбутнє великої кількості робочих місць, що пов’язано з амбітною кліматичною політикою федерального уряду та закриттям вугільних електростанцій. Також проблемною є транспортна сфера: у регіоні постійні корки, а громадський транспорт часто спізнюється. Актуальними для цієї землі є і такі загальнонаціональні питання, як висока вартість житла та недостатня кількість вчителів у школах. Зовнішньополітичний ефект Чому ж не спрацював ефект Шольца? Навіть активна участь канцлера у передвиборчих мітингах кандидата від есдеків не допомогла партії завоювати більшість на цих виборах. Ймовірно, причину варто шукати у проблемах, з якими зараз стикається СДПН. Після початку війни в Україні канцлер оголосив про принципові зміни зовнішньої політики ФРН. Водночас ці зміни принесли і проблеми для "світлофорного" уряду. Виборча кампанія у Північному Рейні-Вестфалії була затьмарена коаліційною кризою: тут варто згадати і про міністерку оборони, представницю СДПН Крістін Ламбрехт, яку постійно критикують за те, що вона не контролює своє міністерство та занадто вагається в постачанні зброї Україні, і міністра охорони здоров’я Карла Лаутербаха, який раптово змінював рішення, які щойно були оголошені, під час пандемії. Окремо варто відзначити і самого канцлера Шольца: його піддавали критиці за погану комунікацію рішень уряду щодо війни в Україні, а саме постачання озброєння. Окрім того, такі традиційні соціал-демократичні питання, як доступне житло, освіта та соціальна справедливість, не переконали виборців підтримати есдеків сильніше - все це надто нагадувало минулорічну парламентську кампанію. Натомість виборці хотіли б отримати відповіді на нові проблеми, такі як енергетична безпека, зміна клімату та зростання цін. Попри це, на цих виборах СДПН ще може взяти реванш, адже перемовини щодо майбутнього уряду землі вже тривають. Уряд зміниться, оскільки нинішня коаліція через низькі результати вільних демократів вже не матиме більшості. Попередні перемовини щодо нової коаліції вже почалися, за декілька тижнів можна буде краще зрозуміти, яким буде новий уряд у Північному Рейні-Вестфалії. Наразі можливим вважається формування чорно-зеленого уряду. Проте також можливим є варіант повторення на регіональному рівні державної коаліції у складі СДПН, Партії зелених та Вільних демократів - про це відразу після виборів заявив кандидат від СДПН Томас Кучати. Однак таку ідею відкинув лідер Вільної демократичної партії у Північному Рейні-Вестфалії Йоахім Стамп, заявивши, що, по суті, ці вибори виграли ХДС та "Зелені", тому варіант такої коаліції є найбільш імовірним. * * * * * Друга поразка соціал-демократів за канцлерства Шольца здатна суттєво послабити довіру правлячої партії до очільника уряду. Звичайно, до питання вотуму довіри Шольцу ще далеко. Проте ці поразки безумовно впливатимуть на дії канцлера та його уряду. Наступні вибори відбудуться аж у жовтні - у Нижній Саксонії. Тож після двох поразок Шольц матиме час на роботу над помилками - оцінити, що саме не дозволило соціал-демократам здобути перемогу у Північному Рейні-Вестфалії, та виправити ситуацію. Чи матиме це вплив на зовнішню політику Німеччини? Цілком не виключено, адже невпевнені дії у зовнішній політиці (в першу чергу в допомозі Україні зброєю), як вважається, і стали важливою причиною поразок СДПН. Наразі есдеки, за твердженням співголови СДПН Ларса Клінгбайля, не бачать необхідності змінювати саму сутність своєї політики, однак визнають проблеми з комунікацією. Наслідки війни в Україні призведуть до підвищення цін на енергоносії у ФРН. У відповідь на це уряд затвердив два пакети допомоги на суму 37 мільярдів євро для підприємств та населення. Окрім того, як ніколи до цього зростають пенсії. Проблемою є те, що населення мало знає про такі ініціативи уряду: "Те, що щось було вирішено в коаліційному комітеті, не означає, що громадяни почули і зрозуміли це", - стверджує Клінгбайль. Тож найближчим часом побачимо, чи зумів німецький уряд зробити висновки з нинішніх поразок і чи зможе він краще комунікувати свої дії для населення, як щодо внутрішніх питань, так і щодо зовнішньої політики. Автор: Марія Коваль-Гончар, експертка Ради зовнішньої політики "Українська призма" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/18/7139588/ Компенсація за знищене війною: на чому вже зараз варто зосередитися Україні https://www.eurointegration.com.ua/experts/2022/05/18/7139559/ Колонки Центр Дністрянського Wed, 18 May 2022 08:30:00 +0300 Завдання України – вимагати створення окремого міжнародного механізму з компенсації Україні за рахунок заморожених активів РФ. Компенсація заподіяних під час війни збитків Україні стає дедалі більш коментованою темою з боку представників української влади. Зокрема, в одному з недавніх інтерв’ю голова Верховної ради Руслан Стефанчук сказав, що рішення Міжнародного кримінального суду (МКС) створить юридичні підстави для використання російських активів для відшкодування воєнних збитків Україні. "Майно просто буде заарештовано, реалізовано і з нього будуть покриті всі збитки Україні", - прогнозує Стефанчук. Теза про важливість рішень Міжнародних кримінального суду щодо воєнних злочинів в Україні однозначно є правильною. Проте самі по собі ці рішення автоматично не створять підстав для компенсації нашій державі та громадянам за рахунок російських коштів, які зараз заморожені в Україні та за кордоном. Міжнародний кримінальний суд є органом, який розглядає справи фізичних осіб (що важливо), підозрюваних у вчиненні міжнародних злочинів - геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів. Що ще важливо: МКС справді має повноваження присуджувати компенсацію, це закріплене в статті 75 Римського статуту. За весь час діяльності МКС було ухвалено чотири рішення про відшкодування. Останнє з таких рішень - у справі "Прокурор проти Боско Нтаганди" (The Prosecutor v. Bosco Ntaganda) - було винесене 8 березня 2021 року. У ньому МКС присудив жертвам і потерпілим від дій Нтаганди, який був польовим командиром в ДР Конго, компенсацію в розмірі $30 млн. Однак на практиці застосування цього підходу має свої обмеження. Найперше, Суд може присудити компенсацію лише з майна осіб, які визнані ним винними, або ж за кошти Цільового фонду для жертв (Trust Fund for Victims). Щодо майна, яке належить РФ як державі, юридичним особам, іншим особам, які прямо не вчиняли міжнародні злочини, МКС не уповноважений ухвалювати будь-які рішення. Тобто "арештувати і реалізувати" ті ж активи Центробанку РФ лише на підставі рішення Міжнародного кримінального суду буде неможливо. Більш того, судовий розгляд має відбуватися за присутності цих осіб у Гаазі, що, як виглядає зараз, забезпечити буде непросто. Навіть у разі, якщо кількість російських обвинувачених у Гаазі буде максимальною, номінальні суми компенсації, яку МКС зобов’яже їх сплатити, навряд чи зможуть покрити усі воєнні збитки України. Так само неймовірним є те, що вдасться довести усі епізоди заподіяння шкоди конкретними російськими воєнними злочинцями. Нарешті, малоймовірно, що сукупне майно цих осіб буде співмірним сумі присуджених збитків. Наприклад, уже згаданий Боско Нтаганда офіційно володів незначним майном, тож МКС визнав його "матеріально неспроможним" виконати рішення про компенсацію. Суд постановив продовжити розшук його активів, а також підготувати план відшкодування та здійснити виплати компенсації з коштів Цільового фонду. Втім, попри всі названі обмеження, рішення Міжнародного кримінального суду є важливими у контексті відшкодування для України. У цьому зв’язку важливою може бути роль вже згаданого Цільового фонду для жертв. Римський статут у ст. 79 передбачає, що цей фонд формується як з добровільних внесків, так і з коштів, що їх стягує МКС як штрафи чи компенсації. Тому Україна може ставити питання про те, щоб держави-розпорядники заморожених активів РФ за кордоном передали їх частину до Цільового фонду при МКС саме для компенсації збитків жертвам і потерпілим від російських міжнародних злочинів в Україні. Такий підхід може отримати широку підтримку і стати свідченням рішучості нашої держави в роботі з цим міжнародним судовим органом. Однак за будь-яких обставин рішення Міжнародного кримінального суду не є "планом Б" в питанні відшкодування збитків, заподіяних агресією РФ. Якщо "план А", тобто добровільне відшкодування з боку Росії, є фантастичним, то "планом Б" має бути створення окремого міжнародного механізму з компенсації Україні за рахунок заморожених активів агресора. І саме на це мають бути спрямовані ключові зусилля уряду та парламенту в найближчій перспективі. Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів https://www.eurointegration.com.ua/experts/2022/05/18/7139559/ Аргумент для Путіна: як питання Косова повернулося у велику політику https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/17/7139544/ Статті для Європейської правди Tue, 17 May 2022 17:18:00 +0300 Якщо не поставити крапку в косовському питанні, то Росія буде постійно використовувати цей прецедент для виправдання анексії територій сусідніх держав. Російська агресія проти України докорінно змінила безпекову ситуацію в Європі. Не стала винятком і "наймолодша держава Європи" - Косово. Війна повністю знищила багаторічні спроби західних дипломатів добитися порозуміння між Приштиною та Белградом. Вже зараз можна стверджувати, що обидві сторони відкинули політику компромісів та повернулися до гострої риторики. І однією риторикою може не завершитися - якщо Захід не знайде нові інструменти для вирішення косовського питання, то застарілий конфлікт може повернутися у гарячу стадію. Шлях до визнання Косово проголосило незалежність 17 лютого 2008 року. А вже в жовтні того ж року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила резолюцію, в якій попросила Міжнародний суд ООН визначитися, "чи відповідає одностороннє проголошення незалежності тимчасовими інститутами самоврядування Косова нормам міжнародного права". У липні 2010 року судді відповіли на питання ствердно. Між тим досі не визнали Косово п’ять країн Європейського Союзу - Кіпр, Греція, Іспанія, Словаччина, Румунія, з них чотири останні є членами НАТО. Не визнають Косово і два постійні члени Ради Безпеки ООН - Китай та Російська Федерація. Не вважає цей балканський регіон державою і Україна. Але головне, що не визнає незалежність своєї провінції Сербія - і це є вирішальною перепоною на шляху Косова до побудови повноцінної держави. Дев’ять років тому Сербія і Косово, завдяки посередництву Європейського Союзу, почали домовлятися. Головною мотивацією сторін стала спільна мета Белграда та Приштини - бажання євроінтеграції. У квітні 2013 року офіційні представники Белграда та Приштини узгодили в Брюсселі угоду, що мала стати основою для подальшої широкомасштабної нормалізації відносин. Зокрема, передбачалося створення на півночі Косова сербського регіону з особливим статусом - так званої Асоціації сербських муніципалітетів. По суті, йдеться про "соломонове рішення", яке, за задумом його брюссельських авторів, мало гарантувати незалежність Косова, як того вимагала Приштина. Але при цьому одночасно вдавалося "скасувати" незалежність Косова, як того вимагав Белград, хоча і лише на частині території, створивши сербську автономію на півночі, де переважно живе сербське населення. Як здавалося європейцям, це був прекрасний компроміс, суцільний "win-win". Втім, ці домовленості так і не були реалізовані. Імплементації Брюссельської угоди в законодавче поле Косова так і не сталося, бо після масових протестів проти створення сербської автономії, у грудні 2015 року, Конституційний суд Косова постановив, що створення Асоціації сербських муніципалітетів із запланованими широкими повноваженнями є неконституційним. Не сиділи склавши руки і в Белграді. Міністерство закордонних справ Сербії розгорнуло активну діяльність, завдяки якій країни, що визнали незалежність Косова, почали змінювати своє рішення та відкликати визнання. Європа і США намагалися вплинути на цей процес. Зокрема, Дональд Трамп в часи своєї каденції запросив сербського та косовського лідерів до Білого дому та вмовив їх підписати угоду, в якій в обмін на тимчасову відмову Косова від подання заяв на вступ до міжнародних організацій Сербія зупиняє кампанію зі "стимулювання" відкликання визнання Косова. Попри те, що угода була розрахована на один рік, вона - через безальтернативність - продовжувала діяти, аж поки не настало 24 лютого 2022 року. З оглядом на Україну Нова повномасштабна війна в Європі поляризувала позиції сторін і стала додатковим підсилювачем сербсько-косовського конфлікту. Косово запровадило всі антиросійські санкції. Сербія натомість категорично відмовилася приєднуватися до санкційних обмежень проти Росії, запроваджених Європейським Союзом, хоча - на відміну від Косова - була зобов’язана це зробити, бо є офіційним кандидатом на вступ до ЄС. На тлі проросійських настроїв у Сербії Косово почало непокоїтися через можливе повторення сценарію російської агресії, але на Балканах, і частково визнана держава попросила негайно прийняти її до НАТО та створити на її території американську військову базу. Водночас Сербія почала зміцнювати свою оборону за допомогою китайських комплексів протиповітряної оборони та ініціювати повернення призову до війська. Радикалізувалася і риторика обох сторін. В Белграді звинувачували Приштину у виході з усіх мирних домовленостей, а Приштина підозрювала Белград у намірах розв’язати війну за вказівкою з Москви. Прогнозувалося, що після загальних виборів у Сербії 3 квітня ситуація заспокоїться. Були сподівання, що оновлена сербська влада (той саме президент, Александар Вучич, але новий склад уряду) погодиться на запровадження санкцій проти Росії і стане менш радикальною щодо косовського питання. Відповідно, на цьому тлі Косово теж мало би змінити свою риторику на більш миролюбну, і в результаті міг з’явитися шанс на продовження спроб нормалізувати сербсько-косовські відносини. Але ситуація, навпаки, стала більш серйозною. Донбас - не Косово Черговий виток загострення стався після того, як 26 квітня під час зустрічі з генеральним секретарем ООН Антоніу Гутеррішем Владімір Путін заявив, що Росія визнала незалежність "республік" Донбасу на підставі прецеденту "республіки Косово". "Прекрасно пам'ятаю рішення Міжнародного суду, де написано, що при реалізації права на самовизначення та чи інша територія будь-якої держави не зобов'язана звертатися за дозволом на проголошення свого суверенітету до центральної влади країни", - сказав російський президент. Сербські провладні газети наступного дня вийшли із заголовками: "Путін ударив Сербію ножем у спину", "Продав Косово за Донбас". За кілька днів президент Сербії Александар Вучич у спеціальному зверненні до нації заявив, що тиск на його країну посилився, і тепер західні держави однозначно хочуть, щоб Сербія визнала Косово. На таку позицію вплинули, за його словами, "заяви президента Росії Владіміра Путіна". "Захід закликає Сербію швидко рухатися до визнання Косова, щоб вони могли сказати Путіну, що [Донбас і Косово] - не одне й те саме", - пояснював Вучич пізніше. У наступні дні про Косово в такому ж контексті, що й Путін, згадав експрезидент РФ Дмитрій Медведєв, і тут Вучич вже не стримував себе: "Медведєв знову заговорив про Косово, їм немає на що посилатися, крім косовського прецеденту. Це нечесно стосовно нас". Загальну ситуацію він описав так: "На сцені, з одного боку - повне лицемірство Заходу, але ми зрозуміли, що і у росіян немає принципів, принцип існує лише в Сербії". Тим часом Косово, намагаючись здобути визнання світової спільноти, 12 травня офіційно подало запит на повноправне членство в Раді Європи. За даними сербських ЗМІ, лобістом цього виступає Німеччина - у Белграді це сприйняли як черговий "удар у спину". У відповідь Сербія скликала Раду національної безпеки. Міністр закордонних справ Сербії Нікола Селакович повідомив після засідання, що чотири країни відкликали визнання Косова, але відмовився їх називати. Якщо ця заява має реальне підґрунтя, це може означати, що Косово визнають вже не більшість членів ООН, а меншість, але це поки що тільки припущення. Останні кроки Приштини та Белграда означають, що, окрім Брюссельської, тепер перестає працювати і Вашингтонська угода. * * * * * Захід наполягає на тому, що сторони мають повернутися до вже підписаних договорів і почати їх виконувати. 14 травня міністри закордонних справ Групи семи найрозвиненіших країн світу (G7) у спільній заяві закликали Косово і Сербію "конструктивно брати участь у діалозі за посередництва ЄС, повністю та без зволікань виконати всі домовленості, досягнуті в минулому, і нормалізувати свої відносини шляхом всеосяжної угоди". 16 травня міністри закордонних справ Європейського Союзу обговорили діалог між Белградом і Приштиною і висловили впевненість, що всі попередні домовленості, досягнуті під час діалогу, мають бути реалізовані. В коментарі для ЗМІ Держдепартамент Сполучених Штатів назвав положення Вашингтонської угоди такими, що "залишаються корисними", і закликав Косово і Сербію "зосередитися на діалозі під проводом ЄС". Що це означатиме на практиці? Швидше за все, це знову будуть спроби ЄС змусити Косово погодитися на створення сербського регіону "з особливим статусом", тобто Асоціації сербських муніципалітетів. Але будуть і спроби вмовити Сербію на визнання Косова, причому ці спроби, очевидно, будуть все більш наполегливі. Бо якщо не поставити крапку в косовському питанні, не довести світу, що йдеться про країну, яка має право на існування, Росія буде постійно маніпулювати та спекулювати "прецедентом Косова", використовуючи його для виправдання анексії територій сусідніх держав. А "гарячі голови" в Сербії одного дня, рівняючись на російський приклад, можуть спробувати вирішити "проблему Косова" за допомогою "маленької спецоперації". Автор: Наталя Іщенко, журналіст, редактор порталу "Балканський оглядач" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/17/7139544/ Двері НАТО відкриваються: що змінює для України вступ Фінляндії та Швеції до Альянсу https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/17/7139534/ Статті Європейська правда Tue, 17 May 2022 11:57:00 +0300 Безпекова карта Європи радикально змінюється. Швеція та Фінляндія вже отримали оборонні гарантії від ядерної держави... Північноатлантичний альянс увійшов у зону стрімких змін. На тлі російської агресії дві держави, які досі категорично відмовлялися навіть розглядати можливість членства в НАТО і наполягали на своїй "нейтральності", оголосили, що подають заявку на вступ. Наразі не можна з абсолютною певністю говорити про їхнє приєднання до Альянсу. В останній момент з’явився несподіваний противник цього - Туреччина вирішила скористатися розширенням, щоби поторгуватися з союзниками. В Альянсі, утім, зберігають оптимізм. Однак вже зараз можна говорити, що безпекова карта Європи радикально змінюється. Швеція та Фінляндія вже отримали оборонні гарантії від ядерної держави, Великої Британії. Росія була вимушена визнавати, що вона не може нічого зробити з розширенням НАТО. А Україна отримала визнання того, що швидкий вступ до Альянсу - всупереч попереднім заявам - можливий і для нашої держави. Щоби дізнатися, що відбувається; чому Швеція та Фінляндія досі дотримувалися позаблоковості; який вплив це матиме на Україну тощо - дивіться відео, де ми відповіли на зібрані ЄвроПравдою запитання читачів. А для тих, хто віддає перевагу читанню, ми підготували альтернативну текстову версію відповідей на ці запитання. Геть два століття "позаблоковості" Те, що Швеція та Фінляндія зараз всерйоз готуються долучитися до НАТО, стало справжнім переворотом у безпековій політиці, у тому числі через те, що досі ці держави категорично виключали таку можливість. Причому противниками членства в Альянсі були як ключові партії, так і громадяни - в обох суспільствах був майже консенсус з цього приводу. Для шведів позаблоковість була ледь не частиною ДНК. Цей принцип діяв від часів наполеонівських війн початку XIX сторіччя, коли Швеція зазнала болючої поразки, втратила контроль над Фінляндією (що була її колонією протягом понад пів тисячоліття) і як підсумок - ухвалила рішення не долучатися до глобальних військових союзів, щоби не брати участі у воєнних діях. Навіть під час Другої світової Швеція зберігала щось подібне до нейтралітету, хоча й не повністю. Шведський уряд надавав допомогу зброєю Фінляндії, коли на ту напав СРСР. А згодом, формально зберігаючи нейтралітет, дозволив використовувати свою інфраструктуру спершу німецьким нацистам, а потім західним союзникам. Між тим країну майже не зачепила ані Перша, ані Друга світова війна, тож вона вважала політику нейтральності дуже успішною. У Фінляндії причина нейтральності інша. Ця країна, що проголосила незалежність від Російської імперії в 1917 році, була знову атакована Радянським союзом в 1939-му. Внаслідок кривавої "Зимової війни" фіни втратили 10% території, але зберегли незалежність в обмін на свою готовність "не дратувати" агресора. Ця неформальна, ніде не зафіксована "домовленість" діяла без жодних збоїв аж донедавна і часом доходила до абсурду (радимо прочитати дуже цікаву статтю Марії Ємець з наочними прикладами: "Фінляндія відмовляється від нейтральності"). У середу 18 травня цей період має завершитися. Цього дня представники урядів Швеції та Фінляндії передадуть до штаб-квартири НАТО заявку на вступ до організації. А в Альянсі пообіцяли зробити процес безпрецедентно швидким - після того, як буде консенсус про вступ, процедура забере лише кілька тижнів. Стратегічна поразка Путіна Причина такого карколомного розвороту очевидна, і її називають як у Гельсінкі, так і в Стокгольмі: "Росія сама заштовхала Фінляндію та Швецію до НАТО". Початок російської агресії проти України ще у 2014 році поставив під сумнів те, що "нейтральність" цих двох держав дає їм хоч якісь гарантії безпеки, але цього було недостатньо для зміни їхньої політики. Далі були багаторазові погрози та некоректні натяки з боку РФ до цих держав з різноманітних приводів, кульмінацією яких стало інтерв’ю посла РФ у Швеції на початку 2022 року з лексикою, яку можуть вживати лише російські дипломати, та промовистим заголовком "Ми срали на ваші санкції". А російське вторгнення до України, його подальший розвиток і злочини, вчинені росіянами на окупованих територіях, поставили крапку в цій історії. Розпочавши війну, "щоб не допустити розширення НАТО", Путін примусив Альянс до розширення. Швеція та Фінляндія нарешті зрозуміли, що позаблоковість - це синонім слова "вразливість". Суспільна думка у Фінляндії змінилася дуже швидко, і це не дивно - зважаючи на історію російських нападів, країна могла виявитися "першою в черзі на денацифікацію". За три місяці консенсус у суспільстві проти вступу до Альянсу змінився на одностайне "за". Квітневі заміри показали лише 15% противників членства в НАТО, і ця кількість, схоже, додатково зменшилася. У Швеції ситуація трохи складніша. Країна не має сухопутного спільного кордону з РФ; загроза військового нападу на неї через це є очевидно меншою, та й традиції нейтралітету триваліші. Однак зараз і там - як у суспільстві, так і в парламенті - є стійка більшість на підтримку НАТО. У той самий час змінювалася і реакція Росії. Якщо донедавна в Москві звично погрожували обом столицям "наведенням ракет" тощо, і навіть показово порушували повітряний простір літаками з ядерною зброєю на борту - то за останній тиждень "гнів" змінився на "торг" чи навіть на "прийняття". Від російських посадовців та особисто від Путіна тепер лунають заяви про те, що РФ вже не бачить загрози від розширення НАТО на Балтиці. Хоча насправді для Росії це буде просто катастрофою в безпековому сенсі. Що змінить розширення НАТО Якщо дуже коротко, то можна виділити як мінімум три напрямки, за якими Росія програє. Перше - це повна оперативна втрата Балтійського моря. Якщо раніше тільки половина балтійського узбережжя належала державам НАТО, то тепер воно перетворилося на "внутрішнє озеро Альянсу", до якого є лише два відносно невеликих виходи РФ - у Санкт-Петербурзі та навколо нього, а також у Калінінграді. До того ж великий острів Готланд, розташований по центру Балтійського моря і на якому базуються також шведські військові, теж стає "натівським". За таких умов РФ лишається скутою в акваторії, яка має для неї ключову важливість. Друге - це посилення захисту Норвегії. Ця держава-засновниця Альянсу має стратегічну вагу через контроль за значним сектором Арктики, але вона водночас була вразливою через свою географію. Норвегія межує з Росією на своєму північному сході, звідки вона тоненькою смужкою тягнеться уздовж узбережжя протягом понад 1000 км, при цьому її північна частина не має навіть автодорожнього сполучення з основною, найбільш населеною південною (щоби проїхати всю континентальну частину країни, треба скористатися поромом). Після вступу Фінляндії та Швеції, що розташовані на південь, три країни перетворюються на спільну безпекову зону Альянсу, а це суттєво ускладнює чи навіть робить неможливою потенційну воєнну задачу РФ відрізати норвезьку північ. І третє, психологічно ще важливіше - тепер спільний кордон РФ та НАТО збільшується на понад 1200 кілометрів. Це дуже багато. Для порівняння, українсько-російський сухопутний кордон - це менше 2000 км, тобто цифра того ж порядку. Новий шанс для України Та для нас ще вагоміше те, що скандинавське розширення НАТО відкриває вікно можливостей також для нашої держави, яка задекларувала своєю конституційною метою прагнення вступити до Альянсу. Вступ Фінляндії до НАТО знищує аргументи про те, що Альянс, мовляв, не може прийняти Україну, щоби уникнути зближення з його глобальним противником. А основна база балтійського флоту РФ у Кронштадті виявляється просто затиснута у Фінській затоці між двома членами НАТО. Але ще вагомішою є фактична зміна процедури вступу до НАТО. Фінляндія та Швеція хоч і є нейтральними, але кілька десятиріч поспіль вони співпрацювали з Альянсом, а їхні армії давно діють за натівськими стандартами. ЄвроПравда і у минулі роки неодноразово пояснювала: якщо шведи та фіни захочуть увійти до Альянсу, то це відбудеться "моментально", без тривалих процедур та адаптацій. Утім, це звучало як суто теоретична можливість, а тепер вона буде втілена на практиці. В Альянсі вже підтвердили це. А що ж з Планом дій щодо членства? Від 1996 року у НАТО діяв принцип, що усі нові члени вступають через етап ПДЧ. Цей документ не є офіційною вимогою, бо на час формування Альянсу і підписання Вашингтонського договору в 1949 році світова реальність була іншою та про жодні плани не могло йтися. Але в останні 25 років етап ПДЧ був обов’язковий для усіх, хто прагнув до Альянсу. У низці рішень самітів НАТО щодо України, у тому числі саміту 2021 року, підкреслюється, що ПДЧ має бути обов’язковим етапом руху до членства. У разі, якби Швеція та Фінляндія пішли на зближення з НАТО у мирний час, їм би теж могли дати ПДЧ, нехай і короткий, суто формальний. А зараз не до того (далі пояснимо, чому). Однак коли вимогу скасовують - то вона зникає для всіх. Тому вже пролунала заява очільниці посольства США в Україні про те, що Україна може "обійти" етап ПДЧ на шляху до НАТО за прикладом Фінляндії та Швеції і що достатньо, щоби Київ "загалом відповідав більшій частині вимог". Гарантії, яких хотіла Україна Поспіх Альянсу, а також урядів Фінляндії та Швеції нескладно пояснити. Путін створив для них унікальне історичне вікно, яке необхідно використати. Досі не було і невідомо коли знову буде такий період, коли фіни можуть розірвати неформальне правило про свою геополітичну залежність від РФ і при цьому взагалі не боятися відплати з російського боку. Армія РФ застрягла в Україні, куди стягнула ледь не усі боєздатні підрозділи з європейської частини Росії. Навіть якби було бажання атакувати Фінляндію - то просто немає ким. Флот у Балтії також гранично послаблений - бо перебазований у Чорне або Середземне море. Але навіть за цих умов шведи та фіни воліють перестрахуватися. Адже зараз для них найбільш небезпечний період, коли намір йти до Альянсу вже оголошений, а "стаття 5" про колективний захист ще не діє. Це питання постало ще на етапі консультацій з цими країнами, а тиждень тому знайшовся "гарант-доброволець". Британський прем’єр Борис Джонсон підписав договори про гарантії безпеки зі Швецією та Фінляндією, пообіцявши, що армія його ядерної держави буде готова допомагати цим двом державам "у разі чого". Британський приклад виявився "заразним" - невдовзі скандинавські члени НАТО, Данія та Норвегія, пообіцяли гарантії безпеки Фінляндії і Швеції до їхнього вступу в НАТО. Тексти цих договорів навмисно не оприлюднюються, щоби з ними не ознайомилися росіяни, а з опису, що потрапляв до ЗМІ, можна припустити, що йдеться не про юридичне зобов’язання допомогти союзникам, а про гарантії значно меншого порядку. Але і цього достатньо. До речі, Україна теж просить про подібні гарантії, але без успіху. І причина відмінності очевидна: Фінляндія та Швеція потребують тимчасових гарантій. Лише до завершення вступу в НАТО. Хоча є шанс, що процес затягнеться. А Ердоган проти Туреччина, яка мовчала весь час неформальних переговорів НАТО з фінами та шведами, на фінальному етапі - коли ті вже запустили процес - вийшла з несподіваним ультиматумом. Вона оголосила, що ці дві держави є "пособниками терористів" і тому Анкара не може підтримати їхній вступ до Альянсу. "Європейська правда" дуже детально пояснювала її позицію (див. статтю Навіщо Туреччині блокувати розширення НАТО), тож не будемо заглиблюватися у деталі, лише коротко нагадаємо, що проблема передусім у курдських активістах, яких Туреччина називає терористами, а Фінляндія та Швеція - біженцями. І якщо виходити з суто формальних міркувань, то можна було б вважати, що процес зайшов у глухий кут. Фіни та шведи не змінять своє законодавство щодо біженців, це для них ціннісне питання. А у Швеції до парламенту обраний навіть представник курдської діаспори. Тобто це - політична реальність. Однак не варто поспішати ставити хрест на процесі розширення НАТО. Одночасно з жорсткими заявами з Анкари лунають і більш миролюбні, які припускають можливість торгу, а сам Ердоган поруч із "терористичним" питанням каже про потреби Туреччини у озброєнні. А ще - натякає на те, що він хоче говорити не зі скандинавами. У США цей натяк чудово зрозуміли, тому вже теж заявили про готовність до переговорів. Тож попереду непростий дипломатичний процес, який триватиме за закритими дверима. І лишається побажати усім сторонам, щоби він завершився позитивно, а кількість членів НАТО зросла до 32, полегшивши заодно майбутній вступ України до Альянсу. Автор: Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди", відео Володимира Олійника https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/17/7139534/ Курс на анексію: з якими викликами вже незабаром може зіткнутися влада Грузії https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/16/7139500/ Статті Європейська правда Mon, 16 May 2022 19:30:00 +0300 Офіційний Тбілісі намагається проводити максимально безконфліктну до РФ політику. Та чи збереже це від анексії грузинські території? Вже за два місяці обережний і лояльний до РФ курс чинної влади Грузії може зазнати найбільшого випробування. На 17 липня самочинна влада окупованого Цхінвальського регіону (самопроголошена Південна Осетія) оголосила референдум про приєднання до РФ. Варто уточнити: попри оголошення, доцільність такого референдуму саме зараз викликає суперечці у Кремлі. Проте ймовірність сценарію з остаточною анексією території Грузії залишається дуже високою. І це здатне повністю змінити політичну ситуацію у дружній нам країні. Але далеко не факт, що в кращий бік. "Референдум" із кількома невідомими 8 травня у самопроголошеній Південній Осетії пройшов другий тур "президентських виборів". На відміну від окупованих РФ українських територіях Донбасу, на Південному Кавказі у сепаратистських республіках збереглися певні елементи громадянського суспільства (більшою мірою - в Абхазії). Через це результатом цих виборів стала зміна ватажка сепаратистів - замість Анатолія Бібілова ним став Алан Гаглоєв. Показово, що невдоволення Бібіловим було настільки великим, що змусило рахуватися з цим навіть росіян, які фактично є реальною владою в "республіці". На тлі війни проти України у Москві вирішили не створювати конфлікту на підконтрольній території, давши згоду на обрання нового "президента". Втім, на "вибори" Бібілов пішов із обіцянкою якнайшвидше провести референдум про приєднання до РФ, а програвши, все ж оприлюднив відповідний указ. Цей крок ставить багато запитань. Зокрема, чи можливе проведення такого референдуму, адже у липні керувати цією територію буде вже інший ватажок? Алан Гаглоєв досить обережно коментує цю тему, заявляючи, що він підтримує приєднання до РФ, але не певен, що зараз оптимальний час для цього. Втім, як зазначає грузинський політолог Тенгіз Пхаладзе, у випадку, якщо рішення про цей референдум було вже ухвалено у Москві, новий ватажок сепаратистів не матиме іншого вибору, аніж "взяти під козирок". "Він виходець зі спецслужб, який звик до субординації. Окрім того, РФ могла піти на поступки у питанні номінального керівника, але не у важливих зовнішньополітичних питаннях", - пояснює він. Відповідно, ключовим питанням стає те, чи підтримали оголошення референдуму в Кремлі. І тут відповіді наразі немає. Російські медіа, посилаючись на свої джерела, пишуть, що остаточне рішення ще не прийняте. Ідея приєднання саме зараз цієї території має і потужних противників, які наполягають, що такий крок зіпсує відносини з Грузією, яка наразі займає лояльну до РФ позицію (за що часто критикується як Україною, так і Заходом). Проте цей крок має і багато прихильників у Кремлі. Зверніть увагу, що "референдум" заплановано на середину липня. Раніше в цей період у РФ анонсували і аналогічні "референдуми" на анексованих територіях Донбасу. Тож якщо у РФ приймуть рішення анексувати Донбас, в першу чергу - щоб створити видимість успіхів у війні з Україною, то, швидше за все, що аналогічним чином буде анексовано й грузинську територію. А це своєю чергою здатне повністю змінити політичну ситуацію в самій Грузії. Крах курсу на порозуміння з РФ Досі грузинська влада намагалася всидіти на двох стільцях: з одного боку, Грузія продовжувала рухатися в бік членства у ЄС та НАТО, з іншого - правляча партія "Грузинська мрія" намагалася максимально уникати конфліктів із Росією. До певного часу це вдавалося, однак і до початку російсько-української війни така політика офіційного Тбілісі викликала гостру реакцію не лише опозиції, а й суспільства. Війна РФ проти України остаточно вивела грузинську владу із "зони комфорту". Відмовившись запроваджувати санкції проти РФ, Грузія стала об’єктом дуже гострої критики як України (наразі український посол у Тбілісі досі відкликаний), так і Заходу. Попри це, правляча грузинська партія продовжує триматися обраного курсу, пояснюючи, що лише така політика здатна уберегти країну від нового вторгнення РФ. Саме тому остаточна анексія Цхінвальського регіону стане нищівним ударом як по проросійських силах Грузії, так і по чинній владі. Не випадково зараз у Грузії про ризик анексії частини території говорять лише представники опозиції. Натомість спікери від "Грузинської мрії" воліють робити вигляд, що нічого не відбувається - мовляв, оскільки й зараз РФ повністю керує цією територією, то легалізація анексії нічого фактично не змінює, а відповідно, все одно винний в усьому експрезидент Саакашвілі, який програв війну 2008 року. Складно уявити, що такі аргументи реально здатні захистити владу від гострого невдоволення у випадку, якщо РФ реалізує сценарій остаточної анексії. А це означає, що для того, щоб зберегти владу, "Грузинській мрії" доведеться щось змінювати у своїй політиці. Малоймовірно, що мова піде про більш різку позицію щодо РФ та введення санкцій. Для "Грузинської мрії" це означатиме визнання хибною своєї політики останніх дев'яти років, а відповідно - правоту критики опозиції. Більш імовірним видається сценарій "закручування гайок" - намагання остаточно взяти під контроль медіа та маргіналізувати опозицію. Крок у напрямку цього сценарію - сьогоднішнє рішення про позбавлення волі гендиректора головного опозиційного телеканалу "Мтаварі архі" Ніки Гварамії. Цей крок вже викликав гостру критику європейських політиків, однак це не зупиняє чинну владу Грузії. Нескладно здогадатися, що такий крок додатково зменшує шанси Грузії отримати позитивну відповідь від Єврокомісії на свою заявку на отримання статусу кандидату у члени ЄС (втім, ці шанси і так виглядають набагато меншими, аніж в України чи навіть у Молдови). Тож імовірна анексія "Південної Осетії" здатна лише прискорити ті процеси, що йдуть вже зараз. Якщо, звичайно, грузинське суспільство не змусить владу підкорегувати свій курс. Втім, як показали події останніх місяців, наразі протестного потенціалу в Грузії явно недостатньо, щоб змусити владу йти на вагомі поступки. Автор: Юрій Панченко, редактор "Європейської правди" https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/16/7139500/ "Це не наша війна"? Що означає угорський підхід до агресії РФ проти України https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/16/7139492/ Статті Жолт Неймет, голова комітету із закордонних справ парламенту Угорщини Mon, 16 May 2022 16:25:00 +0300 Спільним інтересом наших держав є європейська інтеграція українського народу, із гарантуванням прав угорців Закарпаття. Угорщина - поза сумнівом, найскладніший західний сусід України. Її дії у часи збройної агресії викликають критику і офіційного Києва, і українського суспільства, і партнерів Будапешта в ЄС. Нею обурені навіть у Польщі, яка донедавна була головним союзником угорського уряду в Європі. ЄвроПравда також не приховує редакційну позицію: ми вважаємо політику уряду Віктора Орбана контрпродуктивною і закликаємо його зрозуміти, нарешті, що світ змінився. Водночас ще однією проблемою є те, що угорська позиція обросла міфами та хибним прочитанням. Так само міфізованим лишається імідж України в Угорщині. До редакції звернувся один із провідних депутатів партії Орбана Fidesz, Жолт Неймет. Ми публікуємо його колонку про угорсько-польсько-українські відносини. Вам можуть не сподобатися деякі його погляди, але такою є позиція чинної угорської влади. Утім, соратник Орбана прямо називає Росію агресором, наполягає на її покаранні тощо. Висновки лишаємо за читачами. * * * * * Зовнішня політика угорської парламентської більшості базується на міркуваннях національної згуртованості, добросусідства, угорсько-польській дружбі, а також на нашій євроатлантичній єдності. Однак оскільки у контексті війни в Україні Угорщина послідовно захищає інтереси власної країни та власного народу, у нас іноді виникають суперечки не лише з Києвом, а й з Варшавою чи навіть Вашингтоном. Проте ми не можемо і не будемо мати будь-які погляди, що викликають ворожнечу у відносинах Угорщини з Польщею чи Україною або ж налаштовують угорську громадську думку проти НАТО. Я вважаю важливим сказати це прямо, адже в нинішній напруженій ситуації вирують перегріті емоції не лише за кордоном, а й в Угорщині. Оскільки, всупереч чуткам, свобода преси в Угорщині практично необмежена, усе це розгортається в пресі без будь-якого контролю. Причому саме у правій, консервативній пресі це дійсно проявляється найсильніше. Проте ці редакційні статті, пристрасний тон яких є зрозумілим, але не завжди мудрим, не слід плутати зі спокійною, виваженою та раціонально-патріотичною політикою обраної парламентської більшості та уряду, який вона ось-ось призначить. Днями, наприклад, автор статті в одній із найпрестижніших консервативних газет (очевидно, збуджений через угорсько-польські тактичні суперечки) назвав поляків "могильниками цивілізації", які, за його словами, хотіли спровокувати війну, хоча "вони вже кілька разів поплатилися за свої безвідповідальні провокації". Ця риторика звучить ледь не натяком, ніби цей автор вважає поляків відповідальними за початок Другої світової війни. Однак це нелогічно чути від консервативного автора та видання - якщо, звісно, вони не хочуть, щоби їх асоціювали з аргументами Гітлера та Сталіна, які тепер "розігріває" президент Путін. (Від редакції: автор свідомо не надав посилання на цей матеріал і він, щонайменше, не був помічений широким загалом, але міг привернути увагу польської сторони) Угорсько-польська дружба не означає, що Варшава диктує, що може та має робити Угорщина. Вона означає, що ми слухаємо аргументи один одного і уникаємо хибних дій чи навіть поганих думок про партнера. При цьому треба усвідомлювати, що у багатьох питаннях позиції наших країн розходяться, а тому вони неодмінно діятимуть по-різному в певних ситуаціях. Дружба у зовнішній політиці означає, що за можливості дві країни діють в унісон, а коли це неможливо - то прагнуть якомога менше шкодити одна одній. Саме тому Угорщина досі ніколи не критикувала і не критикуватиме польську зовнішню політику, також відмовлялася брати участь у антипольській пропаганді, що виходить від інших держав. Дружба з поляками історично завжди була частиною угорського патріотизму, такою є угорська культурна перспектива. Винятком були лише угорські послідовники нацистів і більшовиків (востаннє брудна кампанія проти угорсько-польської дружби була у ЗМІ у 1980-х роках). А тому жоден політичний гравець не може закривати очі на наслідки подібних тверджень. Дружба з поляками є частиною угорської національної ідентичності, тож ми у парламентській більшості будемо підтримувати угорсько-польську дружбу, навіть якщо видатні польські політики на емоціях часом демонстративно відвертаються від цієї традиції. (Від редакції: політика Орбана щодо України викликає неприховане обурення польської еліти, аж до найвпливовішого в країні політика Ярослава Качинського) Водночас через емоції та, можливо, через російську дезінформацію виникає багато безглуздих наративів щодо українців та війни в Україні. В угорському суспільстві, наприклад, різко зростає популярність стереотипу, що прагнення України до суверенітету, мовляв, є продуктом підривної діяльності США. Хоча достатньо мінімальних знань з книжок чи кіно, щоб такі твердження викликали здивування. Як може бути американською креатурою нація, з якою поляки мали низку кривавих конфліктів упродовж століть? Це минуле зараз намагаються трансформувати у примирення і навіть союз, що має історичне значення. Зі свого, угорського боку, ми можемо цій ідеї побажати лише всього найкращого. Подібна історична нісенітниця - ототожнювати "визволителів", які коїли воєнні злочини в Угорщині під час Другої світової війни, з українськими національними прагненнями, посилаючись на те, що це крило Червоної армії назвали Другим Українським фронтом. Насправді ця армія найжорстокіше поводилася саме з українськими націоналістами, фактично домагаючись їх повного знищення. Варто враховувати, що українська нація є найбільшою серед сусідів угорців. Тому особливо важливо думати про них, спираючись на якомога ґрунтовніші знання, а не на кліше російської пропагандистської машини. Я закликаю кожного не лише забезпечити їжею та житлом біженців з України, якщо вони вже змушені перебувати серед нас, але й спробувати пізнати їхню культуру, їхнє повсякденне життя, їхнє мислення про власну націю та світ. Тільки на цій основі ми можемо проявити ініціативу, щоб створити повоєнне добросусідство, частиною якого після війни має стати відновлення втрачених прав угорців Закарпаття. Важливо також чітко пояснити Україні, що означає і що не означає позиція Угорщини про те, що "це не наша війна". Ідеться про те, що Угорщина не є учасником війни і не хоче ним стати: вона не відправляє солдатів, не перевозить і не пропускає через свою територію летальну зброю. Проте немає жодних сумнівів, що спроба Росії завоювати чи понівечити Україну порушує корінні угорські інтереси. Росія не хоче допустити приєднання України до західного світу, до якого ми належимо. Та оскільки в Україні проживає півтори сотні тисяч угорців, успіх цього дуже амбітного прагнення України є нашим базовим національним інтересом. Тому ми одними з перших узяли на себе зобов’язання підтримати вступ України до ЄС, щойно для цього буде можливість. Напередодні війни президент Путін назвав розпад Радянського Союзу найбільшою трагедією у світовій історії. Тепер очевидно, що це було не лише захоплення політика історичними амбіціями, а й оголошення загарбницьких намірів, у тому числі стосовно Закарпаття. Угорщина намагається якомога менше загострювати стосунки з Росією з міркувань енергетичної політики, безпеки та традиції взаємної поваги. Але не в наших інтересах, щоб угорці Закарпаття раптом опинилися під російським управлінням, а Росія підійшла до Угорщини (або, як зараз модно казати - до російської сфері впливу). Скажу прямо: відновлення колишньої радянської імперії, яку Росія визнає метою цієї війни, є абсолютно неприйнятним для Угорщини. Тож хоча "це не наша війна", але вона ведеться також проти нас. Подобається нам це чи ні, але ми не можемо бути тут нейтральними. У цьому сенсі українські воїни, які, не шкодуючи сил, борються за незалежність власної країни, захищають також і Угорщину. Серед них є і угорці Закарпаття. До того ж вони захищають нас також у тому сенсі, що Росія, згідно з проголошеною нею метою, хоче вирішувати за кожну з держав Центральної Європи, включно з Угорщиною, яку зброю нам можна розміщувати та на які війська можна покластися для захисту своєї держави. Однак Угорщина навіть не хоче про це чути. Виняткове право вирішувати ці питання має угорський народ. Отже, угорський інтерес полягає в наступному: не в наших інтересах увійти у цю війну, але в наших інтересах, щоб вона завершилася якнайшвидше, і щоб російська сторона не досягла своєї мети. Важливо, щоб ця війна закінчилася так, щоби збройна агресія жодним чином не видавалася виправданою. Бо якщо росіяни вважатимуть цей напад обґрунтованим - то ніщо не зупинить їх або іншу державу від збройного нападу в майбутньому, коли їм знову буде потрібно досягти якоїсь мети. Тож будь-яке виправдання насильства суперечить базовому інтересу Угорщини зберегти стабільність регіону. Тому Угорщина, утримуючись від заяв, які б ідентифікували її як сторону цієї війни, використовує всі інші можливі засоби для якнайшвидшого припинення війни, підкреслюючи при цьому, що досягнення миру не виправдає здійснену агресію. Ми підтримуємо зусилля ЄС щодо встановлення миру, включаючи передачу зброї ЄС Україні. Ми підтримуємо найбільшу програму гуманітарної допомоги в нашій історії, а також широкий спектр економічних та політичних санкцій проти Росії. Єдине, що ми не можемо підтримати - це повний розрив енергетичних зв’язків з Росією, тому що це завдасть більше шкоди нам самим, ніж ворожій владі, а також загострить військовий конфлікт. Однак ми не проти того, щоб інші держави-член ЄС, які можуть це зробити, могла розірвати свої енергетичні відносини з Росією. Для нас важливо, щоб це не було обов’язковим. Ми також не проти будь-яких дій з метою припинення монополії Росії на енергетичному ринку ЄС, що позбавить її надприбутку від продажу енергоносіїв. Ми також вважаємо, що окупанти мають піти з окупованих територій, має бути відновлений суверенітет, територіальна цілісність України, права людини та меншин мають бути відновлені в Україні, воєнні злочини - розслідувані, їхні виконавці та підбурювачі мають бути притягнуті до відповідальності та покарані. А повоєнну відбудову, окрім підтримки міжнародної спільноти, мають оплатити також і ті, хто завдав шкоди. Тільки після всього цього може початися важка робота з примирення між людьми та націями, яка, на жаль, потребуватиме багато часу. Автор: Жолт Неймет, голова парламентського комітету із закордонних справ Національної асамблеї Угорщини https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/05/16/7139492/