Успеть до Орбана: когда и как Украина планирует начать переговоры о своем вступлении в ЕС
Брюссельські та українські медіа цього тижня поширили новину, яка є дійсно позитивною для України: Євросоюз досяг згоди про офіційний початок переговорів з Україною. Нібито узгоджена навіть дата цієї історичної події: перша міжурядова конференція, яку вважають початком вступних переговорів, відбудеться 25 червня, повідомляють джерела Politico.
Дата тут дійсно важлива. Річ у тім, що 1 липня розпочинається піврічне головування Угорщини у Раді ЄС, і це суттєво посилює політичні ризики і потенційно загрожує новим відтермінуванням, тож Україна прагне встигнути до кінця червня.
Утім, схоже, що повідомлення медіа про 25 червня є не зовсім коректним.
Імовірно, доведеться ще зачекати, але недовго. "До угорців" маємо встигнути.
У цьому тексті "ЄвроПравда" пояснює, що відбувається у переговорах Києва і Брюсселя; чи є тут "зрада"; а також що на практиці змінить початок переговорів з Євросоюзом.
Що затримало переговори про вступ
"Україна перебуває на правильному шляху, вона готова до переговорів... Дуже сподіваюся, що переговори розпочнуться в червні", – заявила місяць тому посол ЄС в Україні Катаріна Матернова.
Це була далеко не перша заява про намір Києва та Брюсселя розпочати вступні переговори до кінця першого півріччя 2024 року. Однак вона стала, напевно, першою публічною заявою, де офіційна представниці ЄС визнала: технічних та юридичних перепон для початку переговорів немає.
І це дійсно так. Причини зволікання є виключно політичними, підтверджують численні джерела "ЄвроПравди".
Насправді готовність України та ЄС до того, щоб оголосити про офіційний старт вступних переговорів, була ще у лютому-березні, і до цього готувалися як українська, так і європейська бюрократія. Тоді пролунала несподівана заява президентки Урсули фон дер Ляєн про те, що Україні не варто розраховувати на швидкий старт, бо "переговорна рамка не буде готова до літа". Ця заява була абсолютною неправдою – рамка на той час вже була фактично готова, про що фон дер Ляєн відразу ж нагадали колеги, та й Україна не промовчала.
Минуло три дні, і президентка була змушена відмовитися від своїх слів. На початку березня Єврокомісія погодила проєкт української "рамки" (ЄП детально аналізувала її у статті "Києву готують албанський шлях до ЄС").
Однак намір загальмувати Україну нікуди не подівся.
Тож не шукаючи жодних нових "відмазок", фон дер Ляєн повідомила: до європейських виборів, тобто до другої декади червня, ЄС не починатиме діалог з Україною. Без пояснень і без причин – бо просто так треба. Жоден зі співрозмовників ЄП не зміг аргументувати мотиви фон дер Ляєн; як правило, доводилося чути відповідь на кшталт "самі не розуміємо; напевно, це частина більшої політичної гри".
Тут треба нагадати, що в Урсули фон дер Ляєн є також особиста проблема, яка не пов’язана з Україною напряму. Президентка ЄК хоче переобратися на другий термін, а для цього їй необхідно заручитися підтримкою всіх або майже всіх країн. Це часом потребує дуже неочікуваних поступок і компромісів; не виключено, що саме через це українські плани зазнали коректив.
Утім, завдяки кільком європейським столицям, яких обурила перша заява фон дер Ляєн, справжньої "зради" вдалося уникнути.
З Брюсселя повідомили про компромісну домовленість, яка цілком задовольняла Київ: Єврокомісія та бельгійське головування у Раді ЄС спільно взяли на себе зобов’язання почати вступні переговори у другій половині червня. Тобто після євровиборів (що виявилося чомусь важливим для фон дер Ляєн), але до того, як у ЄС розпочнеться угорське головування.
Фактор Орбана
У міжнародних відносинах є універсальний принцип: "нічого не погоджено, доки не узгодили все".
Історії з українськими вступними переговорами це також стосується, і в Києві свідомі цього. Річ у тім, що попри всі домовленості, узгодження і компроміси, лишається імовірність зриву. Ім’я цієї імовірності усім добре відоме, і це – Віктор Орбан.
Формально для початку переговорів треба одностайне голосування держав-членів ЄС. Угорський лідер, відомий своїми безпідставними блокуваннями рішень, пов’язаних з Україною, досі зберігає невизначеність щодо того, чи віддасть він голос за це. А щоб додатково усіх подратувати, цього тижня в Будапешті заявили, що не бачать прогресу в консультаціях з Україною, який забезпечив би угорський голос "за".
Але особисто від Орбана не було ані пари з вуст з цього приводу.
І цього разу це – добрий сигнал.
Мовчання угорського керівника свідчить, що він не має чіткого наміру ламати запуск вступних переговорів з Україною. "Як завжди, неможливо будь-що прогнозувати стосовно Угорщини, доки позиція Орбана не пролунає від нього особисто", – цитує Politico одного з брюссельських дипломатів.
Джерела "ЄвроПравди", до слова, налаштовані обережно оптимістично і вважають, що Орбан цього разу не застосує вето, бо йому не вигідно відкладати українську проблему на своє головування, коли вся Європа на нього тиснутиме та шантажуватиме, вимагаючи розпочати переговори з Україною з головуючим-угорцем – що стане для Будапешта особливо принизливим. Тому, мовляв, Орбану і самому краще, щоб Україна отримала цей приз у червні, з бельгійцями на чолі.
На поступливість Орбана натякнув і Зеленський, за словами якого, "складні партнери стали простішими". Нагадаємо, нещодавно Орбан і Зеленський мали тривалу телефонну розмову, де обговорювали і це питання.
Та й брюссельські посадовці у своїх заявах підтверджують оптимізм – і у Єврокомісії, і у Європарламенті.
То коли ж почнуться переговори?
Хоча після статті Politico в публічній сфері лунає прогноз про 25 червня, цей варіант є украй малореальним. Хоча цей день дійсно буде дуже важливим у переговорному процесі.
Саме 25 червня у Люксембурзі має відбутися засідання Ради міністрів ЄС із загальних питань (General Affairs Council, або GAC) – органу, до повноважень якого входять, зокрема, процедурні рішення у процесі розширення Євросоюзу. Це буде перше засідання GAC після євровиборів, і за планом, саме на ньому Рада дасть зелене світло для проведення Міжурядової конференції Україна-ЄС.
На цій конференції, за процедурою, Київ та Євросоюз спільно схвалять переговорну рамку, Україна оголосить свою переговорну позицію, і це буде таким собі урочистим початком переговорів. Суто юридично все це можна зробити того ж дня, 25 червня – наприклад, на рівні послів. Але для України початок вступних переговорів – занадто важлива, навіть історична подія, і її не годиться проводити тишком-нишком, десь у коридорах люксембурзьких офісів ЄС.
Тож варто чекати великої двосторонньої політичної події, включно з візитом представників української влади до Брюсселя.
Та й додатковий привід для такого візиту вже є: 27-28 червня у Брюсселі проходитиме саміт ЄС.
Втім, як бачите, дискусія ведеться про лічені дні, й насправді немає серйозної відмінності між тим, чи проводити церемонію 26, 27 чи 28 червня. Ці варіанти є рівнозначними.
Бо насправді формальний початок переговорів мало що змінить на практиці.
Так, для України принципово важливо зробити це зараз і уникнути "відчуття затримки".
Але насправді переговори по суті поки починатися не будуть. Найоптимістичніший варіант, коли Київ і Брюссель відкриють перші переговорні глави і розпочнуть переговорний процес – це початок 2025 року, коли буде сформований новий склад Єврокомісії і вона визначить позиції. Та й Україна не готова до переговорів просто завтра – немає необхідної урядової інфраструктури, не сформовані переговорні команди тощо.
Що, знову ж таки, не є "зрадою". ЄС завжди спочатку оголошує про формальне відкриття процесу з державами-кандидатками, а реальний процес стартує згодом.
До речі, ця історія також ілюструє важливу особливість розширення ЄС, яку пересічні українці не завжди усвідомлюють: цей процес не є надшвидким. Його процедури побудовані, виходячи з того, що переговори мають забирати роки. І хоча для України багато процесів прискорюється і ми не раз ставили історичні рекорди у проходженні окремих процедур, та все одно, треба бути готовим до того, що вступні переговори заберуть час.
І хоча їхній початок у червні дійсно матиме історичне значення, але попереду – довгий шлях переговорів. Тішить те, що Україна і ЄС зараз справді налаштовані його пройти.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор "Європейської правди"