Под прикрытием "гуманизма". Как политики ЕС и НАТО опозорились после гибели президента Ирана

Загибель в авіакатастрофі кількох керівників Ірану – держави, що відкрито підтримує путінську Росію та постачає їй зброю для війни проти України, – змусила багатьох українців замислитися про те, чи є адекватним сприйняття реальності з боку низки західних політиків та посадовців.

Після того як Тегеран офіційно підтвердив загибель президента країни та глави МЗС, європейські топполітики почали наввипередки висловлювати іранцям свої співчуття, аж до "солідарності" з ними.

Потік заяв політиків про підтримку Ірану не припинився навіть попри відверте обурення з боку пересічних громадян та політиків. Особливо дивує, що з наперед некоректними, як для нас, заявами виступили також політики, у проукраїнськості яких немає сумнівів. І навіть США, попри імідж публічних ворогів Ірану, вдалися до жестів поваги до політика, що не без підстав має прізвисько "тегеранський м'ясник".

Після цієї історії буде зовсім не дивним почути співчуття та "симпатію" з боку західних політиків і після смерті Путіна. До речі, замислюватися про це окремим лідерам у ЄС довелося ще деякий час тому. Пояснюємо це у відео; а для тих, хто віддає перевагу читанню, наводимо також детальніший текстовий матеріал.

"Смерть Гітлера" за новим стилем

Чи можливо уявити, що у 1945 році західний лідер висловлює співчуття народу Німеччини через "трагічну смерть" Адольфа Гітлера?

На перший погляд, відповідь на це запитання є однозначно негативною, але реальність складніша. Саме таке співчуття німцям скерував тодішній очільник уряду Ірландії Еймон де Валера – для цього він особисто відвідав посла Третього рейху в Дубліні 2 травня 1945 року – за два дні після того, як Гітлер застрелився у бункері. А на додачу 3 травня до посла завітав президент цієї країни Дуглас Гайд, щоб також поспівчувати тому через трагічну загибель лідера нацистів.

Цей епізод лишився ганебною сторінкою в історії Ірландії – принаймні, на думку багатьох партнерів цієї країни. І те, що Ірландія формально зберігала нейтральність у війні (ігноруючи навіть те, що ірландська територія та кораблі не раз потерпали від помилкових нальотів вермахту), не змінило оцінку її політичної помилки.

Звісно ж, приклад Дубліна ніхто з партнерів не підтримав. А за п'ять днів Німеччина підписала безумовну капітуляцію.  

Доучора було важко повірити, що "ірландська ганьба" перетвориться на стратегію Заходу.

Навіть ірландське керівництво виключало, що у разі смерті Владіміра Путіна – якого цілком можна розглядати у цьому сенсі як відповідника Гітлера – Дублін діятиме, як у минулому сторіччі. Торік прем’єр-міністр Ірландії Лео Варадкар особисто заперечив це і фактично виключив можливість присутності ірландських офіційних представників на похороні російського правителя.

Здавалося, що під час нинішньої глобальної війни ця позиція є очевидною. Так само як очевидним є те, що вісь зла (передусім Росія, Білорусь, Іран, Північна Корея) спільно веде воєнні дії проти Європи та Заходу – зрештою, в РФ, до речі, це напряму декларують.

Але катастрофа гелікоптера, в якій втратили життя кілька топпосадовців Ісламської республіки Іран, у тому числі її президент Ібрагім Раїсі та очільник МЗС Хусейн Амір-Абдуллахіан, засвідчила серйозні проблеми. Величезна кількість західних лідерів та дипломатів добровільно взяли на себе роль Ірландії зразка 1945 року.  

Так, йдеться (поки що) не про Путіна. Але Ібрагім Раїсі – не менш токсичний, антизахідний та антидемократичний лідер, відповідальний за тисячі смертей у себе на батьківщині. Від 1980-х років він обіймав чільні посади у системі іранського судочинства та є одним із ключових відповідальних за страти багатьох тисяч політичних в’язнів та опонентів режиму. Ще тоді за ним закріпилося прізвисько "тегеранський м’ясник". А час його роботи на посаді президента в Ірані пам’ятають через розгін і жорстоке придушення мітингів, хоч зараз він і не виносив рішення особисто, як у минулому. 

Раїсі є співвідповідальним за смерті за кордоном, у тому числі в Україні, адже він є президентом з 2021 року та підтримував військову допомогу Ірану російській загарбницькій війні.

Його смерть, втім, засвідчила, що для сучасних європейських політиків нескладно забути про злодіяння, скоєні міжнародним лідером на посаді.

Як відомо, катастрофа гелікоптера з урядовцями на борту сталася 19 травня 2024 року в іранській провінції Східний Азербайджан. Вертоліт Bell 212 (американського виробництва) прямував з кордону між Азербайджаном та Іраном, де президенти двох країн урочисто відвідали два об’єкти гідроенергетики, споруджені на річці Аракс, по якій проходить межа між цими державами. Імовірно, саме через значущість візиту переліт вирішили не відкладати, попри густий туман. Під час повернення гелікоптера зі світськими та релігійними високопосадовцями зв’язок перервався. Наступного дня підтвердилося, що він стикнувся з горою, у катастрофі ніхто не вижив.

Солідарність з "тегеранським м’ясником"

Напевно, першим західним топовим посадовцем, від кого пролунала контроверсійна заява, став єврокомісар Янез Ленарчич, відповідальний за питання кризового управління та гуманітарної допомоги. Його заява з’явилася ще у неділю, тобто до офіційного підтвердження загибелі іранських урядовців – Ленарчич повідомив, що Тегеран, якому не вдавалося знайти місце катастрофи, звернувся до Брюсселя за допомогою.

"На прохання Ірану активуємо картографічну службу Copernicus (сервіс, здатний швидко надати супутникові знімки. – ЄП) у зв'язку з аварією гелікоптера, на борту якого, як повідомляється, перебували президент та міністр закордонних справ Ірану", – затвітив він, додавши до свого допису хештег #EUSolidarity.

Саме цей тег ще вночі викликав одностайну хвилю обурення через допис комісара.

"Солідарність з терористичним режимом? А ЄС про це знає?", "Навіщо? Вони ж не приховують наміру зруйнувати ЄС". "Ви серйозно? Абсолютно жахає, що ЄС декларує солідарність з "тегеранським м’ясником". "Солідарність з режимом, який спонсорує групи, які ЄС визнав терористичними, який вбиває дівчат, котрі насмілилися вийти з непокритою головою, та постачає зброю росіянам в Україні? Та це ганьба".

Це лише невеличка частина коментарів з багатьма десятками тисяч лайків, що з’явилися у перші ж години під твітом Ленарчича від підтверджених користувачів – європейських експертів, журналістів тощо.

Багато хто закликав до відставки Янеза Ленарчича. Обурення через його твіт висловили і впливові національні політики, як-от голова оборонного комітету Бундестагу Марі-Агнес Штрак-Циммерман. Комісару наступного ранку навіть довелося публічно виправдовуватися, що його не так зрозуміли і що він мав на увазі не солідарність, а "прояв людяності".

Здавалося, цей фейл мав засвідчити, що до заяв щодо Ірану треба ставитися продумано, зважаючи на роль і цієї країни загалом, і пасажирів гелікоптера, що зазнав аварії. Але щойно Тегеран підтвердив загибель президента і очільника МЗС – європейських політиків немов прорвало.

Від них полилася ріка заяв про "підтримку" іранської влади, які важко було навіть уявити.

Одним з перших у Брюсселі відреагував президент Європейської ради Шарль Мішель, який висловив "щирі співчуття" від імені усього ЄС.

Показники цього твіта засвідчили, наскільки заява Мішеля дисонувала з думками пересічних європейців. "Вподобайку" його допису поставила лише тисяча людей, а критичні коментарі разом зібрали у десятки чи навіть сотні разів більшу підтримку.

"Від ЄС? Не від мене!" – обурився німецький регіональний депутат Герт Вьолман, затвітивши колаж із понад сотні облич іранців, вбитих останнім часом режимом Раїсі. Його коментар зібрав тисячі уподобань. Та й загалом, серед понад 10 тисяч коментарів (!) під постом Мішеля про співчуття "від імені ЄС" значна частка містить заперечення та фрази на кшталт "не від мого імені".

"О боже, європейські співчуття через смерть м’ясника і жорстокого масового вбивці... Ви не від мого імені це кажете", – зауважив депутат бельгійського парламенту Тео Франкен (Мішель, нагадаємо, також є бельгійським політиком).

Втім, на відміну від Ленарчича, Шарль Мішель не став виправлятися чи забирати слова назад.

Бо виявилося, що він був першим – але далеко не найбільш "кринжовим".

Глава дипломатії Європейського Союзу Жозеп Боррель висловив співчуття народові Ірану. За ним подібну мантру про "народ" повторили й інші західні лідери.

Це все абсолютно контрастувало з тим, що до минулого тижня європейські політики не випускали можливості нагадати, що чинна іранська влада (представниками якої були Раїсі та Амір-Абдуллахіан) притискає свій народ, здійснює репресії та карає за демократичні прояви. Авіакатастрофа не лишила місця на згадку про це у їхніх заявах.

Вражало, що навіть у НАТО поспівчували "народові Ірану" через смерть іранського керівництва! Поява цієї заяви є максимально дивною: альянс точно ніхто не змушував це робити; Іран для НАТО є радше проблемою та потенційною загрозою та точно не є партнером; зрештою, ця заява пролунала попри те, що явно не всі члени НАТО з нею згідні.  

Але, безумовно, найдивнішою стала заява польського президента Анджея Дуди, який порівняв смерть Раїсі із загибеллю Леха Качинського. Те, що у першому випадку йдеться про союзника Путіна, а у другому – про його противника, який загинув при посадці на російському аеродромі, не стало на заваді такому твіту Дуди, а от багатьох пересічних поляків обурило – про що вони написали під твітом свого президента.

Чи всі на Заході з'їхали з глузду?

Приклад Польщі, так само, як і заяви Мішеля та Борреля, наочно проілюстрував, що навіть друзі України та ті, хто гарантовано не має теплих почуттів до Росії та її союзників у цій війні, приєдналися до загального хору заяв про "співчуття та підтримку", а подекуди й зіграли важливу роль для наростання хвилі цих заяв у принципі.

І якщо від Глобального Півдня, а тим більше від держав-сусідів Ірану (починаючи від азербайджанців, які ненавмисно відіграли роль у останніх подіях перед катастрофою, і закінчуючи Туреччиною, яка навіть оголосила жалобу на знак солідарності) ці співчуття були природними, то масовість заяв західних лідерів відверто вражала, дивувала і часом шокувала.

Доходило до смішного.

А як інакше можна охарактеризувати заяву Папи Римського про "духовну близькість з іранським народом", яку він нібито відчуває після авіакатастрофи?

Утім, на тлі амнезії, що охопила багатьох європейських лідерів, є також інші приклади.

Точніше, наразі є тільки одна держава, яка публічно заявила, що смерть іранського президента – не привід для скорботи.

Це Литва.

Очільник литовського МЗС Габріелюс Ландсбергіс зауважив, що "не годиться надсилати співчуття Ірану в той час, як Іран надсилає безпілотники, що використовують проти цивільного населення в Україні". Ще кілька держав не стали говорити те, що сказав литовський колега, але вважають приблизно так само, як Ландсбергіс, каже джерело "Європейської правди" у дипкорпусі.

Від інших країн з цією логічною та очевидною думкою виступили лише політики поза урядом – наприклад, депутати, яких ми згадували вище. Чудовий приклад здорової логіки – коментар Майка Пенса, колишнього віцепрезидента США.

"Президент Ірану Раїсі вмер, і світ від цього став безпечнішим. Раїсі несе відповідальність за вбивство тисяч іранських політичних в'язнів, яких він наказав стратити в 1988 році, за 1500 іранців, вбитих під час протестів 2019 року, а також за роки терористичного насильства, яке Іран поширював регіоном, забираючи також життя американців. Сподіваюся і молюся, що смерть Раїсі дасть іранському народу шанс відстояти своє природжене право на свободу і покласти край тривалому правлінню терору в Ірані", – заявив Пенс.

Цілком "яструбина заява", в дусі класичних республіканців. Шкода лише, що зараз у такому стилі практично ніхто не міркує.

До речі, про позицію США треба згадати окремо.

Ця держава офіційно зараховує Іран до "вісі зла" – і тривалий час утримувалася від заяв та жестів щодо цієї катастрофи. Аж доки її не поставили перед вибором на засіданні Ради безпеки ООН – і в цей момент категоричність зникла.

На Радбезі 20 травня представник Мозамбіку – держави, яка у травні головує в РБ, – також заявив про співчуття іранцям і оголосив "хвилину мовчання". У цей момент сталося дещо несподіване: всі члени РБ ООН, крім дипломатів США, відразу підвелися, натомість американці демонстративно лишилися сидіти. Але за кілька секунд, надіславши сигнал невдоволення, встали на честь Раїсі і вони.

Треба підкреслити: те, що відбувається на Радбезі ООН, завжди є узгодженим, і цей раз не став винятком. Тож США підготувалися до вшанування Ібрагіма Раїсі та свідомо взяли участь у цій церемонії. І це є красномовнішим за будь-які заяви. Хоча якраз заява з Вашингтона стала відносно притомною.  

Уся ця історія насправді є дуже показовою. У тому числі для України – бо занурює в реальність міжнародних відносин. Ці реалії, на жаль, украй цинічніші, і у них майже не лишилося місця цінностям та принципам. Точніше, ці принципи є у багатьох, але щойно політик стає урядовцем і починає представляти державу у світі – вони зникають.

Від цього моменту в політиків з’являється бажання до компромісів та пошуку спільного з агресором, ігноруючи навіть думку виборців (пригадуємо про реакції під твітами!).

Поодинокі винятки – як-от Литва – на жаль, не змінюють загальної картини.

Ба більше, насправді й ця історія не стала принципово новою. Адже багато хто пам'ятає, як у 2017 році, після смерті одного з ключових міжнародних адвокатів рашистів, посла РФ при ООН Віталія Чуркіна, так само лився потік співчуттів, заяв про смерть видатного дипломата тощо...

Звісно, можна говорити, що то було до 2022 року і світ ще не розумів сутність та небезпеку путінського режиму. Але, на жаль, на тлі дій партнерів у іранській історії зрозуміло, що питання в іншому. І наразі не багато сумніву, що навіть після смерті Путіна на Заході знайдеться чимало бажаючих висловити співчуття, всупереч урокам, які світ мав засвоїти у далекому 1945 році. 

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"